2. Основні етапи розвитку світової валютної системи

В історичному аспекті розрізняють три світові валютні системи. Перша склалася наприкінці XIX ст. Вона отримала назву системи золотого стандарту. У цій системі основою грошового обігу було золото. Основними ознаками цієї системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют та їхня здатність вільно обмінюватися на золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. Завдяки цьому забезпе­чувалися повна конвертов ані сть світових грошей, сталість їх купі­вельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін. За функціонування золотого стандарту реалізація товарів здій­снювалася за цінами, які в середньому відповідали вартості цих то­варів, а золото, маючи власну вартість, було важливим фактором ціноутворення.

Друга світова валютна система почала формуватися в 30-ті роки

20. ст. Вона базувалася на золотовалютному стандарті (золотова­лютна система) і юридично закріпилася на міжнародній конфере­нції у Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. їй були властиві такі еле­менти:

1. у новій системі збереглася роль золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак зв’язок на­ціональних валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберіг зовнішню конвертованість у золото. Інші країни такої конвертованості не ма­ли. Тому їхній зв’язок з монетарним товаром здійснювався за сис­темою: золото-долар-національні валюти;

2. офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їх золотого вмісту і відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилитися більше як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ;

3. долар прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст дорівнював 0,888 г золота, ціна однієї унції золота — 35 дол. (унція — одиниця маси золота — дорівнює 31,1035 г золота);

4. важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівля-продажу золота. Фіксована ціна — 35 дол. за унцію, що забезпечувало відповідну стабілізацію валют­ної системи.

Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (± 1 %), вона могла:

• використати частку свого золота — валютного резерву — для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку;

• вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ;

• провести девальвацію своєї власної грошової одиниці (дева­львація — зниження курсу національної чи міжнародної валютно-грошової одиниці щодо валют інших країн, міжнародних валютно-грошових одиниць). Зміна вартості (масштабу цін) грошової одини­ці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідністю санк­ції МВФ.

Майже три десятиріччя ця система працювала ефективно, а до­лар США надійно виконував функцію міжнародного засобу плате­жу і резервної валюти. Така конвертованість долара, штучно зани­жена ціна золота сприяли нагромадженню світових запасів золота у США. У 1943 році вони мали приблизно 22 тис. тонн золота (майже 70 % офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 році золотий запас США у 7 разів перевищував доларові активи. Вважа­лося, що долар є навіть кращим за золото. Більшість країн не бажа­ли і не могли пред’явити значних сум доларових активів для обміну на золото. США належала велика частка у світовій торгівлі й екс­порті капіталу, вони тривалий час мали позитивне сальдо платіж­ного балансу.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років з посиленням могут­ності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи ситуація істотно змінюється. США втратили на світовому ринку конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси різко скоротилися запаси золота. У 1971 році їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума у 6 разів була менша від доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася гонитва за золотом як найбільш стабільним грошо­вим активом і відповідно відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото — ринкова, яка у кілька разів перевищувала офіцій­ну. США, по суті, втратили свою здатність здійснювати обмін на золото за фіксованою ціною і утримувати його функцію міжнарод­ної резервної валюти.

15 серпня 1971 року президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара у золото. Відмова від одного з визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фа­ктичний крах.

У січні 1976 року на Ямайці у Кінгстоні представники МВФ по­клали початок утворенню Ямайської (третьої) валютної системи — (системи нерозмінних кредитних грошей), що почала функціонува­ти після ратифікації держав-учасниць з квітня 1978 року. Її зміст:

1. проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію масшта­бів цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць;

2. знято будь-які обмеження його приватного використання. Та­ким чином, золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чікаго, Токіо сформувалися міжнародні ринки золота. Втративши статус світових грошей, золото продовжує залишатися високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на випадок необхідно­сті стабілізації платіжного балансу продати за відповідну валюту;

3. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити утворену МВФ ще у 1969 році колективну міжнародну одиницю — «спеціа­льні права запозичення» (Special Drowing Rights) — СДР — у між­народний засіб розрахунків і платежу. Система взаємозв’язку «зо- лото-долар-національна валюта» трансформувалася у нову структуру — «СДР-національна валюта».

Згодом зв’язок СДР із золотом визначається на основі «кошика» валют країн, що мають найбільшу питому вагу у сфері міжнародної торгівлі. До складу цього кошика входять валюти таких країн: США, Німеччини, Франції, Японії і Великобританії; домінуючу роль відіграє американський долар — 40 %. Отже, долар США не був повністю витісненим. Навпаки, адміністрація Р. Рейгана здійс­нила ряд стабілізаційних заходів щодо долара США і сприяла його зміцненню. Зараз долар США обслуговує близько 2/3 міжнародних розрахунків, тобто нова система функціонує за принципами не за паперово-валютного (як передбачалося Ямайською системою), а паперово-доларового валютного стандарту;

4. важливою ознакою Ямайської валютної системи є запрова­дження «плаваючих» валютних курсів національних одиниць, що дає можливість більш точно віддзеркалити внутрішній стан еконо­міки окремих країн і їх платіжного балансу.

Ямайська валютна система розвивається за принципом поліцентризму: вона підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту) МВФ, з іншого — має розвинуту мережу автономних валютних структур.

З 1979 року введена в дію Європейська валютна система, яка ставить за мету сприяти забезпеченню загальної європейської еко­номічної і валютної інтеграції. У межах цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця ЕКЮ (European Currency Unit) (тепер євро), курс якої визначається через «кошик» валют країн ЄС.

Міжнародна (регіональна) валютна система. Ця система най­більшого розвитку набула в межах ЄС. Вона пройшла декілька ета­пів становлення: перший — (50-ті роки XX ст.) — характеризував­ся валютними угодами між багатьма країнами Західної Європи, завдяки чому здійснювалися взаємні регулювання платіжних бала­нсів, міжнародні розрахунки, надавалися кредити. На другому ета­пі — (1950—1957 роки) — 17 країн Західної Європи створили Єв­ропейський платіжний союз, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі (кліринг — англ. cler — очищати, вносити яс­ність), а розрахунки здійснювалися за допомогою епуніта (умовної розрахункової одиниці, що прирівнювалася до 1 дол.). Третій етап — (1958—1989 роки) — пов’язувався з початком дії Римсько­го договору про утворення ЄЕС. У січні 1959 року почав діяти Єв­ропейський валютний союз (ЄВС), в якому взяли участь всі країни платіжного балансу. Пізніше зі структури Європейського валютно­го союзу відокремився валютний союз 6 країн ЄЕС, програма якого була затверджена у 1971 році Радою Міністрів ЄВС. Четвертий етап (з 1989 року по 1 січня 2003 року) регіональної валютної сис­теми пов’язаний з перетворенням Європейського валютного союзу на Європейську валютну систему, в якій повинна відбутися валют- на інтеграція впровадження єдиної валюти, створення спільного Центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ри­нків, жорстка фіксація валютних курсів .

Важливим елементом валютної системи є валютний пари­тет — співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавчому порядку.

Валютний паритет є основою валютного курсу. Валютний курс — це співвідношенням між грошовими одиницями різних кра­їн, яке визначається їх купівельною спроможністю. Ззовні учасни­кам обміну валютний курс задається «ціною» грошової одиниці однієї країни, котра виражена в грошових одиницях інших країн.

Необхідність валютного курсу зумовлена, перш за все, потре­бою в обміні іноземних валют на національну при експорті, надхо­дженні в країну капіталів і кредитів, доходів, виражених в інозем­них валютах. Ця необхідність пояснюється тим, що на території будь-якої держави валюти інших країн не можуть виступати закон­ним купівельним і платіжним засобом. Валютний курс необхідний при обміні національної валюти на іноземну для оплати імпорту, надання міжнародних кредитів, переводу капіталів, прибутків та інших грошових доходів за кордон. Національні гроші, що вихо­дять за межі внутрішньої сфери обігу, обмінюються на іноземні ва­люти, в яких виражені ціни і сума платежу кожної міжнародної угоди. Для еквівалентного (з точки зору інтернаціональної вартос­ті) обміну валют необхідним є валютний курс, який відбиває спів­відношення їх реальної купівельної спроможності.

В умовах монометалізму (золотого або срібного) базою валют­ного курсу є монетний паритет — співвідношення грошових оди­ниць різних за їх металічним змістом. При золотому монометаліз­мі валютний курс спирається на золотий паритет — спів­відношення валют згідно їх офіційного золотого вмісту — і стихійно коливається навколо нього в межах так званих золотих точок (мінімального і максимального рівня).

Класичний механізм золотих точок діяв при двох умовах: ві­льна купівля та продаж золота і його необмежений вивіз. Межі коливання валютного курсу визначалися витратами, що були пов’язані з транспортуванням золота за кордон (фрахт, страху­вання тощо) і фактично не перевищували 1 % від паритету у той чи інший бік.

¹Мочерний С. В., Устенко О. А. Основи економічної теорії. Навчальний посіб­ник. — Тернопіль: Астон, 2001. — С. 480.

З відміною золотого стандарту механізм золотих точок перестав діяти.

Валютний курс при нерозмінних кредитних грошах поступово відривається від золотого паритету, оскільки золото було вилучено з обігу.

Після припинення розміну долара на золото за офіційною ціною в 1971 році золотий вміст і золоті паритети стали чисто номіналь­ним поняттям, МВФ перестав їх публікувати з липня 1975 року. У результаті Ямайської валютної реформи 1976—1978 років капі­талістичні країни офіційно відмовилися від золотого паритету як основи валютного курсу.

Специфіка формування валютного курсу в цих умовах полягає в тому, що валюти одержують вартісний вираз не в золоті безпосере­дньо, а через відносну вартість кредитних грошей. В якості своєрі­дної міри «вартості» кредитних грошей виступає золото на ринках золота, де при їх обміні формується фактичний масштаб цін.