8. Україна і світове господарство

Поглиблення процесів міжнародного поділу праці, інтернаціо­налізація та зростання міжнародних зв’язків стало умовою форму­вання сучасної народногосподарської структури. Тобто зовнішній сектор повинен формуватися як органічна складова національної економіки і має бути пов’язаний з економіками інших країн для ви­рішення проблем щодо задоволення різноманітних потреб суспіль­ства у сферах матеріального та нематеріального виробництва і споживання. Отже, в умовах, коли міжнародний поділ праці приз­вів до формування світового господарства, жодна країна світу не може забезпечити високу ефективність свого національного вироб­ництва, якщо воно не інтегрується в тій чи іншій мірі у світове ви­робництво. Це безпосередньо стосується і України.

Світові економічні зв’язки необхідні Україні для того, щоб не опинитися на периферії світового господарства, подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктив­них сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення. Краї­на, яка не має зовнішньої торгівлі, господарських зв’язків з іншими державами світу, змушена збільшувати витрати виробництва приб­лизно у півтора-два рази.

Україна завжди мала тісні економічні зв’язки з країнами світу. Напередодні проголошення самостійності економіка України за­безпечувалася продукцією власного виробництва на 82 %. За межі України вивозилося понад 16 % суспільного продукту, в тому числі понад 40 % чорних металів і металевих виробів, окремих видів ене­ргетичного, нафтового, хімічного устаткування тощо. Про потуж­ність експортного потенціалу свідчать наступні цифри. Частка України в останні роки існування СРСР становила 20 % загально­союзних експортних поставок. Продукція, вироблена в Україні, на­правлялася в 123 країни світу, а суб’єктами міжнародних господар­ських зв’язків були 1400 її підприємств, обсяг експортних поставок яких становив близько 7 млрд крб.

Але, незважаючи на ці показники, можливість інтегрування економіки України у світове господарство на сучасному етапі до­сить низька. Це зумовлено рядом суб’єктивних і об’єктивних при­чин таких як:

1. катастрофічне падіння обсягів виробництва, що є наслідком загальної кризи, яка охопила соціально-економічну систему країни. ВНП порівняно з 1990 роком скоротився майже на 70 %. У 1990 ро­ці в Україні було вироблено 278 млрд дол. ВВП, а в 1998 році він скоротився до 50 млрд дол. Отже, забезпечення країни власною продукцією значно впало, а залежність від інших країн почала за­грожувати існуванню держави взагалі;

2. низька конкурентоспроможність її продукції за рахунок низь­кої якості і високої собівартості, тому на західні ринки доступ для неї закритий. Загалом за рівнем конкурентоспроможності Україна в 1999 році посідала 58 місце у світі (після Зімбабве);

3. переважання в експорті України паливно-сировинної групи. Її частка у 2000 році перевищувала 68 % і разом з товарами народ­ного споживання становила 86 %;

4. низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті;

5. незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповід­но до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування ви­робництва;

6. значна питома вага бартерних операцій у зовнішньоекономі­чній діяльності та всередині країни. Якщо в 1992 році вона стано­вила до 13 %, то в 1996 році — 75 %;

7. недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами. Різкий розрив зв’язків з країнами СНД призвів до втрати традиційних ринків на Сході, а проблема налагодження зв’язків із західними ринками так і залишилася невирішеною. Не­стача кадрів та їх недостатній професійний рівень роблять недос­коналою систему управління;

8. відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності, корумпованість держа­вного апарату;

9. відсутність сприятливого інвестиційного клімату, правовий нігілізм, ігнорування морально-етичних норм з боку представників влади і бізнесових структур;

10. тіньовий експорт капіталів, про масштаби якого зазначалося вище. Понад 40 % грошової маси перебувало поза банківською си­стемою;

11. проблема зовнішнього боргу України, яка має два аспекти: перший — пов’язаний із зовнішнім боргом України, успадкованим від колишнього СРСР; другий — включає борги, пов’язані з опла­тою енергоносіїв. У середині 1999 року сума зовнішнього боргу України складала більше 13 млрд дол. США, а виплати процентів за обслуговування боргу — майже 2 млрд дол. на рік.

У результаті зовнішньоекономічні зв’язки України на сучасно­му етапі характеризуються негативними тенденціями. Вона займає місце периферійної країни, яка покликана своїми сировинними ре­сурсами, дешевою робочою силою й територією для розміщення екологічно шкідливих виробництв обслуговувати високорозвинуті країни. Для того, щоб залишитися суверенною, незалежною краї­ною, Україна повинна змінити акценти зовнішньоекономічної дія­льності. Вона може реально розраховувати на інтеграцію в світове господарство і розширення своєї частки на світовому ринку тільки в тому випадку, коли її зовнішньоекономічний інструментарій, а в перспективі і весь господарський механізм будуть адаптовані, при­ведені у відповідність до правил, що діють в світовому економіч­ному спілкуванні. Для цього потрібна нова світогосподарська стратегія, яка повинна ґрунтуватися на принципах універсальної економічної взаємодії. До них відносяться: 1) повне впровадження в практику ринкової моделі господарювання; 2) економічна відкри­тість; 3) гармонійне поєднання національних і міжнародних факто­рів в економічній політиці (права і відповідальність країни за стан світового господарства); 4) багатостороння взаємодія держав.

На сьогодні Україна не має науково обґрунтованої економічної стратегії входження у світовий ринок. Її розробка ще попереду, але вона має реальні можливості стати конкурентоспроможним експо­ртером промислової та аграрної продукції.

Вже зараз високою конкурентоспроможністю характеризується верстато- і літакобудування, надтверді матеріали, порошкова мета­лургія, приладобудування, деякі види побутової техніки тощо. У подальшому пріоритетним мають стати експорт наукомісткої про­дукції і високих технологій (хай-тек), ноу-хау, ліцензії програм до ЕОМ тощо. Найважливіше завдання — подолання архаїчної сиро­винної спрямованості експорту, оскільки рівень цін на готові виро­би майже в 1,5 рази вищий, ніж на сировину, а на машини і облад­нання — в 2 рази.

Певна переорієнтація експорту продукції зі Сходу на Захід зу­мовлює необхідність співробітництва України з європейськими державами, пріоритетним напрямом якого є науково-технічне і освітнє співробітництво.

Важливого значення набуває залучення європейських країн на внутрішній ринок України. Перш за все це забезпечується збалан­сованою інвестиційною політикою, яка запобігатиме будь-яким проявам монополізму, сприятиме створенню рівних можливостей розвитку всіх сфер власності, формуванню конкурентного середо­вища. Одним із шляхів заохочення іноземних інвесторів і форму­вання міжнародних економічних відносин є створення спільних пі­дприємств. Наприкінці вересня 1992 року в Україні було зареєстровано понад 500 таких підприємств з кількістю працюючих 20 тис. осіб. На початку 1998 року їх налічувалося понад 4200, про­те більшість з них займалася посередницькою діяльністю. Для за­безпечення більш сприятливих умов розвитку спільних підпри­ємств необхідно створити інвестиційні банки, забезпечити правові гарантії іноземним інвесторам, що надасть змогу «відкрити двері» вільному капіталовкладенню до галузей української економіки. Як відомо, 90 % іноземних інвестицій припадає на розвинуті капіталі­стичні країни, прямі інвестиції в економіку України становили на початку 2001 року лише 3,9 млрд дол. Загальна потреба у таких ін­вестиціях оцінювалася в 40 млрд дол. Водночас Україна інвестува­ла в економіку інших країн менше 100 млн дол.

Крім економічної, має бути розроблена науково-технологічна та інтелектуальна інвестиційна політика. Зокрема необхідно привести систему вищої освіти України до вимог сучасного світового рівня, удосконалити систему перепідготовки кадрів за світовими стандар­тами.

Включення економіки незалежної України в систему світогосподарських зв’язків вимагає серйозної адаптації її структури, всьо­го господарського механізму до надзвичайно високих вимог, які диктує світове ринкове господарство.

Отже, перспективними напрямами інтегрування України у сві­тове господарство є створення вільних економічних зон, українсь­ких ТНК, банків, торгівля об’єктами інтелектуальної власності — патентами, ліцензіями, «ноу-хау».

Вирішення цих та інших проблем зовнішньоекономічних відно­син України, які нерозривно пов’язані з розв’язанням кардинальних проблем внутрішньоекономічного розвитку — вдосконалення струк­турних реформ, підвищення ефективності економічної системи в ці­лому можуть забезпечити подальший динамічний розвиток нашої країни і можливість посісти гідне місце у світовому співтоваристві.