2. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація

Економічна інтеграція — якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємопереплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Інтеграційні тенденції є природним проце­сом, який випливає з об’єктивних потреб міжнародного поділу праці і науково-технічного прогресу.

Інтеграція — це форма інтернаціоналізації господарського життя, об’єктивний процес переплетіння національних господарств і проведення скоординованої економічної політики на національ­ному та міжнародному рівнях в різних формах: вільної торгівлі, митних союзів, загальних ринків, економічних союзів, валютно-економічних і політичних союзів.

Інтернаціоналізація — процес розвитку економічних зв’язків між національними господарствами, коли економіка однієї країни виступає частиною світового господарського процесу, який погли­блюється на основі міжнародного поділу праці, виробничої та нау­ково-технічної спеціалізації і кооперації.

Ці процеси реально змінили обличчя світового господарства і зробили його учасниками не лише країни і регіони, але й самостій­но діючі суб’єкти в особі окремих фірм, що поступово набували транснаціонального характеру. Суть економічної інтеграції прояв­ляється в її найважливіших характеристиках:

по-перше, міжнародне регулювання економічних процесів;

по-друге, поступове формування замість більш або менш неза­лежних один від одного національних народногосподарських ком­плексів регіональних господарських комплексів із загальною стру­ктурою відтворення;

по-третє, усунення адміністративних і економічних бар’єрів, які перешкоджають вільному рухові товарів, робочої сили і капіталів;

по-четверте, зближення внутрішніх економічних умов у держа­вах, які беруть участь в інтеграційних об’єднаннях;

Існують такі основні види інтеграційних об’єднань:

• зона вільної торгівлі, коли країни-учасники обмежуються ві­дміною митних бар’єрів у взаємній торгівлі;

• митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг все­редині угрупування доповнює єдиний митний тариф стосовно тре­тіх країн;

• загальний ринок, коли ліквідуються бар’єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й ка­піталу;

• економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економі­чної політики.

Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спіль­ної валютної, фіскальної, кредитної політики, утворення органів наднаціональної влади тощо.

Економічна інтеграція — це більше, ніж просте об’єднання на­ціональних економік. В результаті глибоких структурних перетво­рень в економіці країн, що інтегруються, повинно виникнути опти­мально збалансоване в територіально-економічному і соціальному сенсі господарство, в якому виробництво здійснюється з мінімаль­ними затратами і максимальним прибутком, найвищою продуктив­ністю праці. Мова йде про якісно новий результат — синергетич­ний ефект (гр. synergos — той, що діє разом), за якого інтегроване ціле повинно являти собою якісно новий, більш досконалий госпо­дарський механізм. Структурні перетворення дають можливість за рахунок інтеграції ресурсів розширювати виробництво, усувати не­рівномірність розвитку, підвищувати суспільний добробут в інтег­рованих країнах.

Отже, інтеграція супроводжується взаємним переплетінням процесів економічного зростання і на національному рівні, що при­зводить до формування єдиного господарського організму. Однак, слід зазначити, що в реальному житті одночасно діють дві тенден­ції — до інтеграції та до дезінтеграції. Крім того, в силу ряду при­чин різні елементи інтеграції в різних країнах отримують неодна­ковий розвиток. У зв’язку з цим можна виділити такі типи інтеграції: жорстка — зумовлена обставинами зовнішнього харак­теру (одні країни є отримувачами вигод, інші — донорами); випад­кова — утворюється і припиняється швидко і стихійно; гнучка — кожна країна є одночасно і донором, і отримувачем вигод.

Найбільший розмах інтеграційні процеси отримали після другої світової війни, що знайшло свій прояв в утворенні великої кількості міжнародних економічних організацій, об’єднань, союзів (які вже частково згадувалися у попередній главі), що виникли й розвива­ються на різних континентах, а також міжнародних фінансово-кредитних інститутів (Міжнародний валютний фонд (МВФ), Між­народний банк реконструкції і розвитку (МБРР) тощо), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організа­ція торгівлі тощо. Найбільшого розмаху ці процеси набули в Захід­ній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс), у 1951 році було створено Європейське об’єднання ву­гілля і сталі (ЄОВС). Нарешті, 25 березня 1957 року у Римі 6 захід­ноєвропейських країн (Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Франція і ФРН) уклали договір про створення Європейського еко­номічного співтовариства (ЄЕС), яке назвали «Спільним ринком». У лютому 1994 року ЄЕС трансформувався у Європейський Союз (ЄС), а сьогодні число країн, що входять до нього, зросло до 25.

Важливе місце у системі світогосподарських зв’язків сьогодні належить транснаціональним корпораціям (ТНК), тобто окремим великим фірмам, що беруть участь у міжнародному поділі праці, які зосереджують у своїх руках виробництво і збут продукції на світовому ринку.