Світова економіка. Загальна характеристика світового співтовариства

С вітове господарство — предмет дослідження багатьох наук, у тому числі конкретних економічних дисциплін. Економіка як наука на відміну від них в якості предмета дослідження розглядає зако­номірності соціально-економічного розвитку людського суспільст­ва як результату взаємодії ряду факторів, що утворюють матеріаль­ну основу для економічного зростання.

У 2001 році у світі налічувалося до 230 держав, відокремлених між собою приблизно 260 сухопутними кордонами. В обігу налічу­ється понад 300 найменувань грошей. Нації і народності розмовля­ють більше 2800 мовами. Держави перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більша частина з них існує в умовах докапі­талістичних формацій, поєднуючи різні способи виробництва. Ос­новними критеріями, що відрізняють різні господарські системи, є можливості використання передової техніки і технології виробниц­тва, а також ступінь оволодіння принципами ринкової розбудови економіки.

У відповідності з такими класифікаційними ознаками виділяють «промислово розвинуті» і «нові індустріальні» країни; високодохо- дні держави, які експортують сировину та енергоносії; найменш розвинуті і бідні країни світу. Розрізняють країни з розвинутою ри­нковою економікою і економікою, що розвивається, а також країни з перехідною економікою і з неринковою економікою. Для порів­няння досягнень держав використовують підсумковий показник — валовий національний продукт (ВНП) в розрахунку на душу насе­лення.

Незважаючи на те, що капіталістичний спосіб виробництва ли­ше частково поширений в країнах світу (за загальноприйнятою кваліфікацією, більшість людей світу проживає у слаборозвинутих країнах, яких нараховується більше 150), він став визначальним. Приблизно 35 держав розвинуті, з них понад 10 країн є високороз- винутими. У кожній з цих країн сформувався певний тип техноло­гічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ре­сурсний, трудовий потенціал тощо.

За економічним потенціалом (сумарною величиною валового національного продукту, що виробляється на планеті) лідирують розвинуті капіталістичні країни: США, Японія, Німеччина, Вели­кобританія, Франція, Італія, Канада. Вони створюють близько 50 % ВНП усіх країн світу.

Ще недавно при розгляді світового господарства в радянській літературі йшлося про зростаючу могутність світової соціалістич­ної системи. Після 1991 року більшість країн колишньої соціаліс­тичної системи перестали себе називати соціалістичними і почали розвивати ринкові відносини.

Отже країни, що входять до світового господарства, різні за рів­нем економічного розвитку та належністю до різних соціальних, політичних систем, регіональних організацій. У багатьох з них ма­ють місце релігійно-племінна ворожнеча, соціально-етнічні конф­лікти.

Але усі вони тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні еко­номічні зв’язки (насамперед торговельні) з іншими країнами. Тому

світове господарство — це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними або сукупність виробни­чих відносин, які функціонують на національному та міжнародно­му рівнях.

Необхідність таких зв’язків зумовлена потребою вирішення глобальних проблем, які постали перед людством — таких як за­гроза ядерної катастрофи, екологічна проблема, охорона здоров’я, освоєння космосу тощо. Але найбільш глибоку основу зміцнення цілісності світу складає наростаючий взаємозв’язок держав в еко­номічній сфері. Жодна країна світу не може претендувати на пов­ноцінний розвиток, якщо вона не втягнута в орбіту світогосподарських зв’язків.

Світове господарство історично сформувалося на межі XIX— XX ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаеко­номічними, воєнноколоніальними методами. Тому світове госпо­дарство є історичною і політико-економічною категорією. Кожно­му конкретному історичному етапу його розвитку відповідають певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізації господар­ського життя і соціально-економічна структура.

Формування світового господарства пов’язано з розвитком мі­жнародної (світової) торгівлі, тобто рухом товарів та послуг між країнами, яка має довгу історію. Але світове господарство не мож­на ототожнювати із світовим ринком. Світове господарство ширше за світовий ринок, який є складовою частиною світового господар­ства.

З поширенням ринкових відносин в новітній час, чому сприяли значні географічні відкриття XV—XVII ст., а також з появою в

19. ст. машинної індустрії й сучасних засобів транспорту і зв’язку, наприкінці XIX ст. склався світовий ринок. Ці процеси сприяли по­силенню руху майже всіх чинників виробництва — капіталу, робо­чої сили, підприємницьких здібностей, технології. У цих умовах (на межі XIX—XX ст.) виникає більш широке поняття «світове (всесвітнє господарство)», яке охоплює сьогодні рух товарів, пос­луг, а також чинників виробництва.

Починаючи з 20-х років XX ст., капіталістичне господарство пе­рестало бути всеохоплюючим через встановлення командно-адміні­стративних систем у багатьох державах на різних континентах і ві­докремлення їх від світового ринкового господарства, яке почало формуватися і розвиватися як світова система господарства. Сьогод­ні неринкові країни переходять до ринкового господарювання.

Виходячи з розглянутого, можна виділити три етапи сучасного світового господарства:

I-й — 10—30-ті роки XX ст., який характеризувався кризовими явищами в розвитку світового господарства, спричиненими полі­тичним переворотом у 1917 році в Росії і світовою економічною кризою («Великою депресією») в 1929—1933 роках;

II-й — кінець 40—80-ті роки XX ст. — відзначався інтенсивним зростанням, вивезенням підприємницького капіталу у світовій ка­піталістичній економіці, новим зламом структури світового госпо­дарства у зв’язку з утворенням світового соціалістичного господар­ства, яке розвивалося на іншій соціально-економічній основі;

III-й — 90-ті роки XX ст. — початок XXI ст. Його відрізняють зростаючий ступінь опанування географічного простору, форму­вання міжнародних, а в деяких випадках планетарних продуктив­них сил, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності¹.

Сучасному світовому господарству притаманні такі тенденції як збереження стабільних темпів економічного зростання; підвищення ролі зовнішнього чинника в господарському розвитку країни; гло­балізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності націона­льних економік; «деіндустріалізація» і зростання питомої ваги сфе­ри послуг; розвиток регіональних інтеграційних процесів.

Однією з найважливіших рис сучасного світового економічного розвитку є інтернаціоналізація господарського життя, яка поля­гає у формуванні стійких всебічних взаємовідносин у міжнародній сфері на грунті міжнародного поділу праці.