Економічні системи

Сучасний світ характеризується наявністю різних економічних систем, а економіка кожної країни являє собою велику систему, в якій багато самих найрізноманітніших видів господарської діяль­ності, де кожна ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що отримує від іншого необхідне, тобто знаходиться в тісно­му взаємозв’язку і взаємозалежності від інших ланок.

Сьогодні в економічній науці для класифікації різних економіч­них систем використовують різні критерії. Найбільш відомі фор­маційний і цивілізаційний підходи.

Для того, щоб з’ясувати суть цих підходів, потрібно зрозуміти, що являють собою економічна система, та її складові елементи, які типи і моделі економічних систем створило людство за свою істо­рію, яке місце в економічній системі займають економічні відноси­ни і економічні інститути.

Економічна система — це сукупність усіх видів економічної ді­яльності і відносин людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності.

В економічній системі господарська діяльність завжди є органі­зованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємо­дії окремих елементів, якими є: 1) продуктивні сили; 2) техніко-економічні відносини; 3) організаційно-економічні відносини; 4) виробничі відносини або відносини економічної власності на за­соби виробництва; 5) господарський механізм (регулювання еко­номічної діяльності здійснюється за його допомогою).

Кожна з цих підсистем складається з певних елементів і компо­нентів з властивою їм сукупністю взаємозв’язків і розвивається ві­дповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а та­кож за притаманними лише певній підсистемі законами і суперечностями. Політична економія вивчає насамперед економіч­ні відносини у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил і відпові­дні економічні закони. Серед економічних відносин виділяють со­ціально-економічні (виробничі) відносини, організаційно-економічні і техніко-економічні відносини.

Найскладніша підсистема економічної системи — виробничі ві­дносини або відносини економічної власності, тобто відносини між людьми з приводу привласнення:

• робочої сили;

• засобів виробництва;

• досягнень науки;

• інформації;

• результатів впровадження найпередовіших форм і методів організації виробництва;

• послуг тощо.

Вперше чітке уявлення про функціонування економічної систе­ми та її підсистем розробив К. Маркс у працях «Вісімнадцяте брю­мера Луї Бонапарта» (1852), «Економічні рукописи 1857—1859», у передмові до праці «До критики політичної економії» (1859), у I томі «Капіталу» (1867). «В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відноси­ни — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню роз­витку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробни­чих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична над­будова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідо­мість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробни­чими відносинами, або — що є тільки юридичним виразом остан­ніх — з відносинами власності, всередині яких вони досі розвива­лися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворю­ються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Із зміною економічної основи більш або менш швидко відбувається перево­рот в усій величезній надбудові. Ні одна суспільна формація не ги­не раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не появляються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства»¹.

Відносини власності утворюють ядро системи економічних від­носин, визначають економічну природу існуючого господарського ладу і всього суспільства. Відносини власності необхідно відрізня­ти від права власності, яке визначає не стосунки між людьми, а ставлення людей до речей (об’єктів власності) і визначає юридич­ний зміст власності.

Організаційно-економічні відносини — це відносини, які фор­муються і розвиваються в процесі управління підприємством, про­ведення маркетингових досліджень тощо.

Техніко-економічні відносини — відносини, які зумовлюють те­хнологічний спосіб, у який відбувається поєднання факторів виро­бництва і включають зв’язки з приводу спеціалізації, кооперування, комбінування, організації технології виробництва тощо всередині окремого підприємства, об’єднання та між підприємствами.

Рівень розвитку економічних відносин визначається рівнем роз­витку продуктивних сил. Кожній економічній системі відповідає свій рівень продуктивних сил і відповідних їм економічних відно­син.

До продуктивних сил належать засоби виробництва і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух засоби виробництва (див. схему «Структура продуктивних сил»).

Господарський механізм — система організаційних структур, конкретних форм і методів управління, а також правових норм, за допомогою яких реалізуються діючі в конкретних умовах економі­чні закони, здійснюється вирішення суперечностей суспільного способу виробництва, узгодження інтересів всебічного розвитку людини з інтересами колективу, суспільства. Господарський меха­нізм утворюється у процесі взаємодії окремих сторін таких компо­нентів економічної системи як продуктивні сили, техніко-еконо- мічні, організаційно-економічні та виробничі відносини, а також політико-адміністративні і правові норми. Ядром господарського механізму є державне регулювання. Тому сучасну економічну сис­тему називають регульованим ринком, або планомірно-регульо- ваною економікою.

За марксистським (формаційним) підходом економічна система може існувати лише в єдності виробничих відносин і продуктивних сил. Продуктивні сили — це зміст способу виробництва, виробничі відносини — його форма. Але продуктивні сили — це динамічна, випереджаюча сторона способу виробництва, а виробничі відноси­ни — консервативна сторона способу виробництва, тому, як свід­чить історичний досвід, на певному етапі розвитку тієї чи іншої економічної системи відбувається конфлікт між виробничими від­носинами і продуктивними силами, тоді наступає соціальна рево­люція, тобто зміна способу виробництва — зміна виробничих від­носин — відносин власності.

Згідно з таким підходом всесвітню історію К. Маркс розділив на п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну (панує спі­льна, общинна власність), рабовласницьку, феодальну, капіталістичну (антагоністичні формації з притаманними їм приватною власністю і боротьбою класів) і комуністичну (засновану на суспільній власності).

Його формаційний підхід дав можливість побачити закономірні ступені руху суспільства до вершин цивілізації від однієї формації до іншої. Але в його теорії мають місце як недостатня розробленість де­яких проблем, так і помилкові положення. Так, у концепції базису і надбудови Маркс зробив спробу дати всеохоплюючу економічну ін­терпретацію суспільного розвитку, виходячи з діалектики взає­мозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин, яка, на його ду­мку, зумовлює процес переходу від капіталізму до соціалізму. При цьому він перебільшував роль випереджаючого розвитку продуктив­них сил у способі виробництва і не вбачав можливості зміни, удо­сконалення суспільно-виробничих відносин в межах капіталістично­го суспільства, виключав можливість його гуманізації і демократизації в умовах приватної власності на засоби виробництва і анархії ринку. Ця трагічна помилка великого вченого призвела до висновку про неминучість краху капіталізму і заміни його більш справедливим і гуманним способом виробництва — соціалістичним.

Тривалий час у нашій літературі в основу сталінської спрощеної схеми історичного розвитку було покладено у здогматизованому вигляді марксистську теорію послідовної зміни п’яти суспільно-економічних формацій (первіснообщинна — рабовласницька — феодальна — капіталістична — комуністична), про яку вже йшлося вище. Ця зміна розглядалася як обов’язковий хід розвитку, що й призвело до антигуманного спотворення Марксового суспільного ідеалу в дусі «казарменого соціалізму».

Тому нагальною стала потреба доповнення такого тлумачення історичного розвитку принципово іншим, нелінійним підходом до його розуміння. У XX ст. цивілізаційний підхід набув першорядного значення і став одним з пріоритетних.

Цивілізація (лат. civilis — громадський, суспільний) — історич­но конкретний стан суспільства з його особливим способом вироб­ництва, матеріальною і духовною культурою.

Поняття «цивілізація» в науковий оборот увів американський антрополог Л. Морган понад 150 років тому, який в історії людства виділив три великих етапи: дикість, варварство і цивілізація, а ві­домий діяч Великої французької революції Мірабо застосував цей термін на позначення впливу людських чеснот на суспільство в процесі його розвитку.

Нині цивілізаційний підхід розглядається як концепція періоди­зації історії суспільства, що передбачає історичний кругообіг різ­них типів суспільства та історичних епох через декілька стадій — від зародження до загибелі. Відповідно до цивілізаційного підходу, що значною мірою базується на філософії позитивізму, власника засобів виробництва, який наймає робочу силу і безоплатно прив­ласнює частину створеного ним продукту, називають роботодав­цем, а відповідно до формаційного підходу — капіталістом.

У широкому значенні прихильники цивілізаційного підходу до­тримуються принципу технологічного детермінізму (див. словник), різновидами якого є теорія «технотронного суспільства» 3. Бжезинського, «постіндустріального суспільства» А. Тоффлера, «кіберне­тичного», «інформаційного» суспільства тощо. Тобто загально-цивілізаційний підхід частково відображає розвиток технологічно­го способу виробництва, а тому підпорядкований формаційному підходу, який дає системну характеристику базису і надбудови.

Але з позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу історичний процес постає насамперед не монолінійною послідовні­стю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм як цивілізацій.

Більшість вчених економістів виділяють три стадії цивілізації: аграрну, індустріальну і постіндустріальну. В основі такого поділу до періодизації людської цивілізації є критерій розвитку окремих елементів продуктивних сил, передусім техніки, змістом яких є ві­дношення людина-природа. Перша у світі технологічна революція знаменувала перехід людства від стану варварства (за характерис­тикою американського ученого-етнографа Л. Моргана) до аграрної цивілізації. Такий перехід забезпечив зростання продуктивності праці, про що свідчить постійне виробництво додаткового продук­ту, постійний обмін (внаслідок першого великого суспільного поді­лу праці — відокремлення скотарства від землеробства). Щодо мі­сця людини (основної продуктивної сили) у виробництві, то вона виконувала лише ручну працю. Аграрна цивілізація існувала до кі­нця XVIII — початку XIX ст.

Розвиток промислової революції, яка активізувала взаємодію людини з природою, призвела до виникнення «індустріального суспільства», матеріальною основою якого є система машин, ме­ханізація виробничих процесів. В середині 50-х років XX ст. вна­слідок розгортання НТР виникає «постіндустріальне суспільст­во». Його матеріальною основою стає автоматизація виробництва, яка має наслідком виведення людини з безпосереднього процесу виробництва і встановлення контролю за ним, виконання праців­ником творчої праці. Для постіндустріального суспільства харак­терні також радикальне зменшення кількості працюючих у про­мисловості та аграрній сфері (до 25 %), всебічний розвиток науки, сфери послуг.

Як вже зазначалося найважливішим елементом економічної си­стеми є господарська діяльність людей. Економічна теорія виділяє чотири стадії цього процесу: виробництво — це створення матеріа­льних і духовних благ, необхідних для існування і розвитку люди­ни; розподіл — це процес визначення частки, кількості, пропорції, у якій кожна господарююча людина приймає участь у виробленому продукті; обмін — процес руху матеріальних благ і послуг від од­ного суб’єкта до іншого і форма суспільного зв’язку виробників і споживачів, що опосередковує суспільний обмін товарами; спожи­вання — це процес використання результатів виробництва для за­доволення певних потреб.

Головне завдання економіки — створити багатство, яке здатне задовольнити матеріальні потреби людей. Щоб створити таке ба­гатство, люди використовують можливості, які у них є (ресурси). Отже, щоб здійснювався процес виробництва, потрібні певні чин­ники, що зумовлюють його. Такими є виробничі ресурси і фактори.

Ресурси виробництва (економічні ресурси) — це потенційні чинники виробничого процесу, його можливості, джерела (ре­сурс — фр. ressourse — допоміжний засіб, джерело), (фактор — лат. factor — діючий, виробляючий). Ресурс може й не перетвори­тися у фактор виробництва, якщо буде постійно знаходитися у за­пасі. Сучасна економічна наука до виробничих ресурсів (факторів) відносить: працю, капітал, природні ресурси, підприємницьку дія­льність. Завдяки ним здійснюється процес виробництва.

Праця — людська діяльність, процес використання робочої си­ли людини, завдяки якій вона створює життєві блага. У даному ви­падку праця ототожнюється з робочою силою, розглядається не як процес (потік), а як запас, ресурс. Тобто, якщо говорити про кіль­кість праці, то мається на увазі кількість працівників, що працюють у даний час.

Капітал — ресурс виробництва у формі засобів праці. Вартість засобів праці дає уявлення про величину даного виробничого фак­тора. Капітал також називають інвестиційними ресурсами (інвести­ції — вкладення капіталу у виробництво).

Природні ресурси — сукупність предметів праці (сировина, ма­теріали) і деяких засобів праці (земля, паливо, енергія). Природні ресурси так чи інакше своїм джерелом мають землю (природу) — це вугілля і руда, газ і нафта, льон, деревина, зерно, вирощене на землі, ґрунти і клімат тощо.

Підприємницька діяльність — особливий вид праці по управ­лінню і організації виробництва, який є особливим виробничим ре­сурсом. Підприємництво — талант лише невеликої частини учас­ників виробництва, які здійснюють виключно цю діяльність.

Усі виробничі ресурси або фактори мають одну загальну влас­тивість: вони рідкісні (обмежені). Тому повсюди діє закон рідкісно­сті ресурсів виробництва.

Серед виробничих ресурсів виділяють відтворювані і невідтворювані. До відтворюваних відносять працю (робочу силу), капітал (засоби праці) і підприємництво, а основна маса природних ресур­сів — це невідтворювані ресурси (корисні копалини, ґрунти, пали­во, води тощо). Тому актуальною є проблема економії рідкісних (обмежених) виробничих ресурсів. Виділяють два фактори вироб­ництва: матеріально-речовий і особистий.

До матеріально-речового відносять усі засоби виробництва (предмети і засоби праці), до особистого — робочу силу, носія праці, тобто самих працівників.

Роль особистого фактора дуже важлива, тому що сама людина з її здатністю до праці є рушійною силою виробництва, оживляючи у його процесі мертві засоби виробництва. По-друге, самі засоби ви­робництва — і предмети, і засоби праці — є результатом розуму і уміння, творчої праці людини. Від кваліфікації, сумлінності, про­фесіоналізму працівників вирішальною мірою залежить ефектив­ність використання засобів виробництва та його результати. Суку­пність обох факторів суспільного виробництва називають проду­ктивними силами суспільства. Існує ще таке поняття як ефект узгодженості факторів виробництва, який втілюється у технології і організації суспільного виробництва.

Технологія виробництва відображає взаємодію його чинників, способи і прийоми дії праці на її предмети відповідними засобами праці, тому можуть бути як ефективні, так і неефективні технології виробництва, що характеризує стан продуктивних сил. Організація виробництва забезпечує узгодженість застосування факторів виро­бництва, єдність його учасників у досягненні мети виробництва.

Продуктивні сили знаходяться у постійному розвитку. Великі етапи цієї еволюції названі технологічними способами виробницт­ва. Технологічні способи виробництва відображають: якісні зміни в розвитку засобів і предметів праці, самого працівника, новий рівень технології і організації виробництва, глибину поділу праці, масш­таби її кооперації і комбінування. При переході від одного до іншо­го етапу розвитку продуктивні сили усе більше удосконалюються.

Історія знає три типи технологічних способів виробництва: доіндустріальний або традиційний — базується на важкій ручній пра­ці, для нього властиві примітивні, грубі знаряддя праці і технології, низька кваліфікація робочої сили, нерозвиненість поділу коопера­ції, примітивна організація виробничого процесу, як правило, поза­економічний примус до праці. До даного типу відносять такі тех­нологічні способи виробництва: так звані «кам’яний», «бронзовий» і «залізний віки» первісного і рабовласницького суспільства; «схід­не» і «античне» рабство; цехово-ремісничий устрій феодалізму.

Індустріальний тип (машинне виробництво) характеризується переходом до використання машин і машинних технологій, погли­бленням і розширенням кооперації праці, використанням найманої праці тощо. Перехід до індустріального типу технологічного поєд­нання виробничих чинників відбувся впродовж XVI—XVII ст. (проста кооперація), XVIII ст. (мануфактура), XIX ст. (фабрика).

Постіндустріальний технологічний спосіб виробництва склався під впливом науково-технічної революції. Виробництво постійно механізувалося і автоматизувалося, з’явилися автоматизовані ма­шинні лінії і цілі підприємства, комп’ютери, роботи, нові техноло­гії. Все це змінило трудові функції людини, яка перестала бути до­датком до машини як це було за умов індустріальної економіки. Усі важкі і монотонні операції взяли на себе машини-автомати і робо­ти, витіснивши людину безпосередньо з виробництва. Праця люди­ни стала більш творчою, роль людини у виробництві суттєво змі­нилася, змінилася і роль науки, яка перетворилася у головний виробничий ресурс, у безпосередню продуктивну силу і стала сут­тю технологічного прогресу.

Суть технологічного прогресу полягає у постійному доланні обмеженості людських сил, рідкісності ресурсів і можливостей у виробництві. Технологічний прогрес може йти еволюційно або ре­волюційно. Ці дві форми можуть співіснувати або змінювати одна одну. Еволюційний технологічний прогрес означає поступове на­громадження знань і втілення їх у виробництво. Технологічна рево­люція ґрунтується на переоцінці фундаментальних наукових прин­ципів, означає якісний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства. Саме технологічні революції дають «поштовх» у зміні технологічних способів поєднання виробничих ресурсів. Так, тех­нологічний переворот кінця XVПП ст. призвів до заміни мануфак­тури фабрикою, технологічна революція кінця XIX ст. знаменувала появу нового етапу в індустріальному суспільстві (з’явилися елект­рична енергія, автомобіль, літак тощо). Сучасна науково-технічна революція (НТР), яка розпочалася в середині 50-х років XX ст., знаменувалася появою комп’ютера, перших атомних електростан­цій, запуском космічних апаратів, стрімким розвитком хімії, біоло­гії, стала основою постіндустріального технологічного способу ви­робництва.