3. Типи економічного зростання

Залежно від того, під впливом яких факторів відбувається еко­номічне зростання, виділяють два його типи: екстенсивний та інте­нсивний.

При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх незмін­ному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці і ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресур­си (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання об­сягу суспільного продукту на ґрунті якісного удосконалення фак­торів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефек­тивних засобів виробництва та більш досконалій технології і організації праці.

Проте поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенси­вне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від від­повідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих фак­торів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці ви­значається витратами та продуктивністю праці. Витрати праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьо­ваних ними годин. Продуктивність праці визначається кількістю продукту, виробленого в одиницю часу або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.

Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівни­ків, ефективного розміщення ресурсів тощо.

Американський економіст Е. Денісон, досліджуючи фактори, які впливали на зростання реального доходу в США протягом 1929—1982 років, одержав такий результат: 32 % приросту було одержано за рахунок зростання витрат праці, а 68 % — за рахунок зростання продуктивності праці. При цьому із цих 68 % 28 % при- йшлося на технічний прогрес, 19 % — на витрати капіталу і 14 % — на освіту і професійну підготовку.

Як видно з наведених ознак, найбільш важливим фактором, що забезпечує зростання економіки, є продуктивність праці, на яку припадає 2/3 приросту реального доходу. Найбільший вплив на продуктивність праці має технічний прогрес, який означає застосу­вання у виробництві нової техніки, технології, організації виробни­цтва і управління. НТП характеризується інтеграцією виробництва з наукою, оновленням виробничого апарату і асортименту продук­ції. Нова техніка і технологія вимагають більш освічених і кваліфі­кованих спеціалістів, що, у свою чергу, вимагає підтримувати ви­трати на підготовку кадрів та освіту на відносно високому рівні. Інвестиції в освіту і підготовку кадрів дають прямий економічний і соціальний ефект. Тому будь-які заходи, що спрямовані на еконо­мічне зростання, будуть недостатніми, якщо професійна підготовка робочої сили, якість освіти і здоров’я населення не будуть відпові­дати потребам розвитку економіки.

З технічним прогресом тісно пов’язані інвестиції у виробницт­во. Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці.

Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які за­безпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкла­день значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.

Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбіна­ціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма — збільшення витрат одних ресурсів викликає збіль­шення витрат інших ресурсів; обернена — збільшення витрат од­них ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростан­ня продуктивності праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростання фондоозброєності).

Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризу­ються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективності цієї зміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейт­ральна.

При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці до­сягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (вироб­ничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі те­мпи приросту фондоозброєності вищі від темпів зростання продуктивності праці та національного доходу.

При фондозберігаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжується економією основного капіталу (виробничих фон­дів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (осно­вного капіталу або засобів виробництва) на один процент викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).

Нейтральна форма характеризується тим, що хоч підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капітало­вкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати і виробничі фонди (основний капітал) зростає тими ж темпами, що і ВСП та національний дохід.

Фондомістка форма зростання має місце в галузях виробництва, де праця людей недостатньо озброєна виробничими фондами, фондозберігаюча форма — в галузях з високою фондоозброєністю, де економічне зростання досягається за рахунок більш раціонального використання наявного виробничого потенціалу.

Поряд з чинниками економічного зростання є багато факторів і причин, які гальмують економічний розвиток, спричиняють його застій або й спад. До таких факторів відносяться: неефективне комбінування факторів виробництва, нестача фінансових засобів для необхідного інвестування, розлад фінансово-кредитної систе­ми, недосконалість законодавчої бази з економічних питань, не­стабільність політичної системи, соціальні конфлікти, надмірні військові витрати тощо. Довгостроковий застій економіки назива­ється стагнацією (лат. stagnum — стояча вода) — це застій у ви­робництві, торгівлі, інших галузях народного господарства, в со­ціальній сфері.

Стагнація у вузькому розумінні означає стан тривалої депресії економіки; в широкому розумінні — це хронічний депресивний ха­рактер економіки. В економіці виділяють два види стагнації, що рі­зняться виникненням, формами вияву і способами подолань. Пер­ший вид стагнації виникає як наслідок панування монополістичних об’єднань, що усувають конкуренцію — рушійну силу розвитку економіки. Другий вид стагнації виникає у процесі переходу від командно-адміністративної до змішаної економіки і є наслідком економічних помилок урядів, ігнорування економічних законів.

Основні ідеї теорії стагнації склалися в 30-х роках XX ст. і оде­ржали подальший розвиток в 50—60-х роках в працях американсь­ких економістів Дж. Стейндела, П. Барана і П. Суїзі.

Вони виходять з положення, що монополістична економіка, усу­нувши механізм вільної конкуренції, вичерпала внутрішні рушійні сили розвитку. В умовах гальмування інвестиційного процесу, недо­вантаження виробничих потужностей і безробіття зрілій капіталісти­чній економіці властивий стан нульового зростання або стагнації.

Економічне обґрунтування стагнації таке: економічна сила моно­полій дає їм можливість, з одного боку, суттєво знижувати витрати на одиницю продукції, з другого — встановлювати монопольно ви­сокі ціни на власну продукцію, що і забезпечує «зрілим» корпораці­ям монопольні прибутки. У взаємодії двох тенденцій — до зниження витрат і підвищення цін — здійснюється, на думку стагнаціоналістів, основний закон монополістичної економіки — максимізація моно­польного прибутку. У результаті дії цього закону, з одного боку, зро­стає обсяг монопольного продукту і національного доходу, з друго­го— монопольна економіка не спроможна його повністю використати, особливо на нагромадження, через такі причини:

1. відносно повільний приріст сукупного попиту в порівнянні з приростом прибутків;

2. технічний прогрес веде до зниження потреб в нових інвести­ціях і, відповідно, до недовикористання зростаючої сили прибутку, яка повинна йти на нагромадження;

3. відбувається самофінансування корпорацій за рахунок амор­тизаційного фонду, достатнього для розширення виробництва, при цьому частина фонду нагромадження корпорацій залишається не­використаною;

4. експорт капіталу сприяє поверненню в країну великої кілько­сті прибутку, який створено за кордоном, що не спрощує, а усклад­нює проблему нагромадження.

Отже, прибічники теорії стагнації приходять до висновку, що мо­нополістичний капіталізм, з одного боку, намагається виробити мак­симум сукупного прибутку (економічного надлишку), з другого — не може забезпечити його продуктивне використання. Звідси випли­ває, що нормальним станом такої економіки є стагнація, тобто такий стан, який характеризується неповним використанням прибутків при даній структурі витрат і цін, і проявляється у хронічному недовикористанні наявних в економіці людських і матеріальних ресурсів.

Стан економіки, коли депресія має місце при одночасному роз­витку інфляції, називається стагфляцією. В умовах стагфляції має місце застій або скорочення виробництва, безперервне зростання цін, підвищення вартості життя і загальне зубожіння населення. Саме стагфляція в дев’яностих роках XX ст. вразила всі без винят­ку країни СНД, спричинивши глибоку кризу національних еконо­мік молодих незалежних держав.