4. Національне багатство

Національне багатство — це сукупність створених і накопиче­них в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення за всю його історію.

Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку (що входить в структуру націо­нального багатства: див. схему «Національне багатство»).

Основними складовими національного багатства є: 1) суспільне, тобто створене працею, речове багатство; 2) природні ресурси;

3. нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний, організаційний потенціали).

До речового багатства входять створені і накопичені в країні виробничі фонди, що поділяються на основні і оборотні.

Основні фонди включають у себе засоби праці, які служать про­тягом більш чи менш тривалого часу, беручи участь у багатьох ви­робничих циклах, перш ніж виникне необхідність їх заміни. Обо­ротні фонди (предмети праці), навпаки, використовуються пов­ністю протягом одного виробничого циклу і вимагають безперервного поновлення. Оборотні фонди не нагромаджуються, тому на схемі виділені лише основні виробничі фонди, які нагрома­джуються. До них відносяться будинки і споруди виробничого при­значення, дороги, транспортні магістралі, трубопроводи, машини, обладнання, механізми, інструменти тощо. До основних невиробни­чих фондів відносяться основні фонди соціальної сфери — школи та інші навчальні заклади, лікарні і санаторії, житло, об’єкти культури і спорту тощо. Певну роль відіграє і особисте майно громадян (до­машніх господарств).

У більш широкому розумінні до національного багатства відно­сять і нематеріальні — духовні і культурні цінності. До них нале­жать нагромаджений досвід людей, їх освітній потенціал, досяг­нення наукової і технічної думки, інформаційні ресурси, твори мистецтва і літератури. Сучасний розвиток суспільства, який знач­но прискорюється науково-технічним прогресом, супроводжується підвищенням ролі і значення нематеріального багатства в житті су­спільства.

Національне багатство з точки зору сучасної науки не зовсім ві­рно розглядати лише як матеріальні блага і природні ресурси. Така характеристика більшою мірою відповідає розвитку технологічного способу виробництва, заснованому на ручній та машинній праці, тобто економічній системі минулих і першої половини XX ст. Сьо­годні безперечним є той факт, що найбільшим багатством нації є люди, їх інтелектуальний рівень. Чим цей рівень вищий, чим осві- ченішими і культурними є люди, чим більший їх професіоналізм і вища кваліфікація, тим багатшим є суспільство. Але духовне багат­ство, як правило, визначається матеріальним багатством нації.

Першу спробу обчислити рівень професійної підготовки робіт­ників та інші елементи «живого багатства» у 20-х роках XX ст. зро­били німецький економіст Г. Лош, англійський економіст Дж. Ста­мпа та ін. Вони визначили його як «вартість виробництва людей», тобто як витрати на здобуття освіти, підтримання здоров’я, на ви­ховання тощо. За цими розрахунками середня вартість людини ста­новила в 1911 році у США 23,6 тис. фр., у європейській частині Ро­сії — 10,1 тис. фр. На початку 90-х вартість складної робочої сили у США становила до 400 тис. дол., а науково-технічного працівни­ка — до 800 тис. дол.

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство (скажімо, внаслідок еміграції провідних вчених і спеціалістів (як це нині спо­стерігається в Україні та інших країнах СНД), вона безповоротно втрачає певну частину ВВП (втрата 1 % її населення веде до втрати кількох відсотків ВВП), а отже, і можливості у нагромадженні бі­льшого національного багатства. Те ж саме буде спостерігатися і при зниженні інтелектуального рівня нації (зокрема, при погіршен­ні якості навчання, скороченні асигнувань на науку і освіту).

За роки економічної кризи в Україні відбувалося руйнування ін­телекту нації. Найбільших збитків економіці України, її майбут­ньому завдає відплив значної кількості кадрів високої освіти і ква­ліфікації. Якщо виходити з оцінок про середню вартість створю­ваної однієї складної робочої сили в США (понад 400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол.), то у разі постійного виїзду з країни таких спеціалістів (а тим більше кандидатів чи докторів наук) дер- жава-експортер зазнає відчутних збитків. Адже підготовка одного ученого, за міжнародними оцінками, обходиться державі майже у 1,5 млн дол. Працюючи за кордоном за спеціальністю, такий еміг­рант на відповідні суми одразу ж збільшує величину національного багатства країни-імпортера (оскільки освічена, кваліфікована лю- дина-працівник — основна форма національного багатства країни). А за офіційними даними у середині 90-х років XX ст. з України емігрувало щорічно до 50 тис. фахівців з вищою освітою або — ди­пломованих фахівців.

Таким є взаємозв’язок між духовним, інтелектуальним і матері­альним багатством нації.

Для нарощування національного багатства велике значення має раціональне використання природних ресурсів країни, бережливе ставлення до природи. Xижацьке винищення природних багатств країни — втрати найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкі­дливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд екологічних катастроф типу Чорнобильського лиха — призвело до втрати значного національного багатства, яким уже ніколи не скористаються майбутні покоління українців.

Структура і якість складових частин багатства нації — суттєвий чинник суспільного відтворення (відновлення) виробництва і про­дукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання зале­жать темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток людини.

У процесі відтворення національне багатство не лише зростає, але й постійно відновлюється (це стосується, насамперед, засобів виробництва і об’єктів її соціальної сфери), що виступає передумо­вою і результатом економічного прогресу суспільства.

Про рівень економічного розвитку країни та її можливості в на­рощуванні економічної могутності свідчить структура національ­ного багатства. Причому природне багатство відіграє тут чи не найменшу роль. Найбільше значення має економічний потенціал країни, що представлений основними і оборотними фондами, кад­рами працівників, вчених і спеціалістів. Економічний потенціал ві­дображає здатність даного суспільства забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потенціалу, його постійне нарощування і вдоскона­лення — один із магістральних напрямів економічного прогресу.

Приклад того, як використовувати і примножувати економічний потенціал, не маючи значних природних ресурсів, показують в останні десятиліття країни Південно-східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Таїланд та інші). Вони здійснили вражаючий стрибок в своєму економічному розвитку, обійшовши за його тем­пами найбільш розвинені країни світу. Ще раніше такий же вража­ючий ривок здійснила Японія. А природні ресурси усіх цих країн вкрай бідні.

Як відомо, природне багатство — фактор дуже важливий і ко­рисний. Він полегшує шлях до економічного процвітання, досяг­нення високого рівня добробуту. Цей фактор ефективно викорис­товують деякі арабські країни (Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Ірак та інші).

Отже, національне багатство є основою економічного прогресу, рівня добробуту населення країни. Але як визначити рівень добро­буту?

Експерти ООН вважають, що рівень добробуту найточніше роз­кривається за допомогою особливого показника — індексу розвит­ку людини, що відображає три головних параметри: 1) середню тривалість життя; 2) ступінь грамотності; 3) дохід на душу насе­лення.

За даними ООН, Україна в 1994 році посідала 45 місце у світі за індексом людського (ІЛР) розвитку, а в 1997 — 95.

Найважливішим є показник виробництва національного доходу або ВНП на душу населення. За даними Європейського центру ма- кроекономічного аналізу ВНП в Україні в 1990 році становив на душу населення 2467 дол. У США цей показник дорівнював 24,7 тис. дол., ФРН — 21 тис., Канаді — 20,4 тис., Франції — 19,4 тис., Іта­лії — 18,1 тис., Великобританії — 17,7 тис., Таїланді — 6390, а в Росії — 5240, Китаї — 2120, в Індії — 1250 дол. У 2000 році ВНП на душу населення в Україні скоротився до менш як 650 дол., вна­слідок чого вона увійшла до групи країн, що розвиваються — країн з найнижчим рівнем економічного розвитку.

Структура національного багатства свідчить також про ефекти­вність економіки, спрямованість економічного розвитку країни. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим більше виробленого продукту спрямовується на зростання основних невиробничих фо­ндів, тобто житла, шкіл, лікарень, культурних і соціальних об’єктів тощо. Зокрема у більшості країн ринкової економіки основні виро­бничі фонди у структурі національного багатства складають менше третини — 29—30 %, а основні невиробничі фонди — 47—50 %. Для порівняння — на початку 90-х років в колишньому СРСР вони становили до 60 %, у США — 32 %, в Україні — 62,3 %. Основні невиробничі фонди у колишньому СРСР становили у той період приблизно 43 % від загального обсягу основних виробничих фон­дів, у США — до 63 %, в Україні — 33 %. Це свідчить про неспри­ятливу структуру народного господарства України (перенасиче­ність промисловим виробництвом, низький рівень сфери послуг).