Кредит та його форми

Кредит (лат. егвсІіШт — позика, борг) — є формою руху позич­кового капіталу. Це система економічних відносин, які виникають в економічному обороті тимчасово вільних грошових коштів, з одного боку, і як нагальна потреба додаткових грошових засобів — з іншо­го, для розпорядження та використання на певний строк на умовах повернення з відсотком; продаж товарів з відстрочкою платежу.

Кредит це важливий елемент ринкової економіки за допомогою якого розвивається виробництво, прискорюється кругообіг капіта­лу. За допомогою кредиту забезпечується безперервність процесу суспільного відтворення на всіх його стадіях.

Кредит виник ще в період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової дифере­нціації общини. В рабовласницьку добу він існував у формі лих­варського кредиту. Кредиторами-лихварями були купці, відкупщи­ки податків і храми. Згідно із законом позичковий відсоток у Давньому Римі коливався від 6 % до 48 %. За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі. Вони надавали по­зики дрібним виробникам, феодальній знаті. Ставки кредиту були високими. Так, у Німеччині за феодалізму позичковий відсоток ко­ливався у межах 21—43 %. Кредит сприяв первісному нагрома­дженню капіталу. За капіталізму кредит — це рух позичкового ка­піталу (грошової позики), що надається в кредит на умовах повернення у певний термін з виплатою відсотка. Форми позичко­вого капіталу різноманітні — комерційний (кредит товарами), бан­ківський (кредит грошима), споживчий (кредит населенню), дер­жавний кредит тощо. Основними формами позичкового капіталу є комерційний і банківський кредит.

Комерційний кредит — це такий кредит, який надається одним функціонуючим у виробництві капіталом (підприємством чи фір­мою) іншому функціонуючому капіталу (фірмі) товарами з від­строчкою платежу. Позика надається товаром з виплатою процента і суми позики грошима через певний час, обумовлений у векселі.

Мета комерційного кредиту — прискорення обороту товарних ресурсів. Процент за позику стає структурною частиною ціни кре­дитованої товарної маси та суми за векселем.

Недоліком комерційного кредиту є його обмеженість — як за обсягами, так і за сферою застосування у часі і в просторі. За своєю величиною він не може бути більшим від обсягів резервних капіта­лів виробничих і торгівельних фірм і не застосовується за межами сфери дій функціонуючих капіталів, не надається на довгий час.

Банківський кредит — надається грошовим капіталом (банками та іншими кредитними установами) у вигляді грошових позик. Об’єктом банківського кредиту є банківський капітал. Завдяки цьому, він здатен подолати обмеженість комерційного кредиту. Крім того, заміна комерційних векселів банківськими (банкнотами) посилює переваги банківського кредиту, тому сам кредит стає більш еластичним і масштабним. З виникненням і розвитком кре­дитних відносин безпосередньо пов’язаний процес становлення і розвитку кредитного ринку — складової частини ринку інвестицій ресурсів — ринку капіталів (див. схему «Структура ринку капіта­лів»).

Ринок позичкового капіталу або кредитний ринок поділяється на ринок короткострокових і довгострокових засобів. На першому з них об’єктом купівлі-продажу є казначейські векселі (на державні цінні папери з короткотерміновими зобов’язаннями держави до

12. місяців, які випускають центральні банки), на другому — довго­термінові позики та цінні папери. Довготермінові ринки позичко­вих капіталів поділяють на ринок довготермінового кредиту і ри­нок цінних паперів, що набули значного розвитку на вищій стадії капіталізму, набагато перевищуючи обсяги реального капіталу. Ри­нок цінних паперів складається з ринку акцій, на якому здійснюєть­ся купівля-продаж прав власності на частку майна підприємства, і ринку облігацій, який, таким чином, пов’язує кредитний ринок з ринком цінних паперів.

Кредитний ринок концентрує попит і пропозицію на позичко­вий капітал, а ринок цінних паперів (ринок акцій) — попит і пропо­зицію на власний капітал покупців і продавців акцій. Акції фіксу­ють частку власності покупця у тому чи іншому підприємстві.

Інституціональними формами (інститути — різні суспільні утворення, організації, установи) ринку капіталів виступають уста­нови, які опосередковують кредитні угоди, а також купівлю-продаж акцій. У першому випадку — це комерційні та іпотечні (надають кредит під заставу землі і нерухомого майна) банки, центральний емісійний банк, ощадні каси, страхові компанії, буді­вельні та інші товариства, у другому — фондові біржі.

Значення кредитного ринку полягає у тому, що він, по-перше, зосереджує і надає підприємствам засоби для інвестування, по­друге, організовує переміщення тимчасово вільних грошових засо­бів з тих галузей і секторів економіки, де є їх надлишок, туди, де відчувається їх нестача.

Суб'єктами кредитного ринку виступають кредитори і позича­льники грошей, перш за все підприємства і домашні господарства. Кредитний ринок спрямовує заощадження домашніх господарств на інвестування підприємств. Підприємства, як правило, є позича­льниками грошей. Суб’єктом кредитного банку може бути й дер­жава, яка виступає як позичальником (в умовах дефіцитного бю­джету), так і кредитором (при наявності надлишкових засобів).

Банки, їх види і функції. Кредитно-банківська система

Реалізуючи свою кредитну політику держава спирається на ін- ституційну структуру кредитної системи і кредитний механізм.

Кредитна система це сукупність кредитних відносин, форм і ме­тодів кредитування в єдності з сукупністю кредитно-фінансових ін­ститутів, які забезпечують функціонування цих відносин (див. схе­му «Кредитна система»).

Основною ланкою кредитної системи є банки, які здійснюють основну частину кредитних і фінансових операцій.

Банк (фр. banque — фінансове підприємство) — це фінансовий інститут, суб’єкт кредитних відносин, який акумулює грошові кош­ти, розпоряджається і використовує власні та запозичені кошти з метою одержання прибутку.

Зародки банківської справи існували ще у рабовласницькому ладі у вигляді корпорацій, що зберігали золото і срібло. У добу фе­одалізму (XIV—XVI ст.) банкіри кредитували королів, феодалів. Але найбільшого поширення банки набули за капіталізму в XVII— XVIII ст. Перший акціонерний банк був організований в Англії — наймогутнішій у той час країні світу, у 1764 році, а в 1844 році за ним була закріплена роль центрального банку. Вслід за цим утво­рюються банки в інших країнах світу, що сприяє витісненню з обі­гу металевих грошей. З посиленням концентрації банківського ка­піталу (кінець XIX — початок XX ст.) банки стають одним із головних елементів ринкової економічної структури, що проявля­ється у виконуваних ними функціях:

• залучення тимчасово вільних грошових коштів та перетво­рення їх у позичковий капітал;

• посередництво в кредитах (надання кредитів);

• посередництво в платежах (грошові розрахунки і платежі);

• операції з цінними паперами;

• випуск (емісія) кредитних знарядь обігу;

• консалтинг (надання консультаційних послуг).

Сукупність фінансових установ грошового ринку (що займа­ються банківською діяльністю) у їх взаємозв’язку і взаємодії, дія­льність яких законодавчо визначена, утворюють банківську систе­му.

Сучасна банківська система як система ринкового типу є дворі­вневою, складається з центрального банку і комерційних банків

Центральний банк країни є центральним органом кредитної си­стеми. Він здійснює емісію кредитних грошей, акумулює і зберігає касові ресурси інших кредитних установ, зберігає державні золото­валютні резерви, кредитує комерційні банки, надає кредити під урядові програми, здійснює розрахунки і перевідні операції держа­ви, грошово-кредитне регулювання макроекономічних процесів. До основних функцій центрального банку належать — функція моно­польної емісії готівки й організації грошового обігу, функція «бан­ку банків», функція банку уряду та функція реалізації грошово-кредитної політики.

Функція монопольної емісії готівки й організації грошового обі­гу свідчить про те, що право випуску банкнот (кредитних грошей), організації грошового обігу в країні законодавчо закріплюється тільки за центральним банком.

Функція «банку банків» — передбачає діяльність центрального банку як міжбанківського розрахункового центру та кредитора останньої інстанції. Центральний банк не має справи безпосередньо з підприємцями і населенням. Його клієнтами є комерційні банки, які виступають посередниками між своїми клієнтами і центральним банком. Центральний банк зберігає вільну грошову готівку комер­ційних банків (касові резерви) як гарантійний фонд для погашення депозитів. Тобто комерційні банки зобов’язані зберігати частку своїх резервів у центральному банку — так звані обов’язкові бан­ківські резерви. Центральний банк установлює норму обов'язкових резервів, яка розраховується як відношення суми обов’язкових ре­зервів до зобов’язань банку за депозитами і виражається у відсот­ках. Беручи на зберігання касові резерви комерційних банків, центральний банк надає їм кредитну підтримку, тобто виступає їх­нім кредитором.

Функція банку уряду. Ця функція передбачає діяльність центра­льного банку як фіскального (лат. fiscalis — казенний) агента уря­ду. Центральний банк забезпечує касове виконання державного бюджету та здійснює операції, пов’язані з обслуговуванням держа­вного боргу, надання коротко- і довгострокових кредитів державі, консультаційних послуг урядові з макроекономічного регулювання, збереження золотовалютних резервів.

Функція реалізації грошово-кредитної політики. Ця функція за­безпечує регулювання макроекономічних процесів з метою ефекти­вного впливу на господарську ефективність, темпи економічного зростання, стимулювання інфляційних процесів, забезпечення за­йнятості. Основним об’єктом грошово-кредитного регулювання є грошова маса. Центральний банк застосовує два типи грошово-кредитної політики: політику «дорогих грошей» (рестрикційна — лат. restrictio — обмеження) і політику «дешевих грошей» (експан­сіоністська — лат. ехратю — поширення).

Рестрикційну політику застосовують, як правило, у фазі різкого піднесення, як метод боротьби з інфляцією задля стабілізації гро­шової системи. Ця політика спрямована на підвищення рівня про­центних ставок, стримування темпів зростання грошової маси в обігу, на обмеження кредитних операцій.

Експансіоністська політика спрямована на подолання спаду виробництва, пожвавлення ділової активності, стимулювання інве­стиційних процесів і збільшення платоспроможного попиту насе­лення на товари і послуги, тобто на розширення обсягів кредитних операцій, зниження рівня процентних ставок, загальне зростання грошової маси.

Усі функції центрального банку взаємопов’язані і створюють об’єктивні передумови для виконання центральним банком функції регулювання всієї грошово-кредитної системи країни і економіки в цілому.

На відміну від центральних, значна частина яких одержує ста­тус державних національних, усі комерційні банки, які знаходяться на нижчому рівні кредитної системи у порівнянні з центральними є приватними, і розбудовуються на засадах акціонерного капіталу (комерційні банки — це акціонерні товариства).

Комерційний банк — установа, яка створена для залучення гро­шових засобів юридичних і фізичних осіб та розміщення їх від вла­сного імені на кредитних умовах: повернення, платності, терміно­вості, а також для здійснення інших банківських операцій з метою одержання прибутку.

Операції комерційних банків слід розділити на три групи: пасив­ні (по залученню коштів); активні (по розміщенню коштів); комі­сійно-посередницькі (виконання операцій за дорученням клієнтів на комісійних засадах, тобто за винагороду, — це інкасові, трастові та перевідні операції).

Основна спрямованість комерційних банків це отримання при­бутку, що і відрізняє їх від центрального банку.

Комерційні банки можуть виконувати всі функції інших креди­тно-фінансових інститутів, крім функцій центрального банку. Су­часні комерційні банки виконують до 200 різних операцій. Залежно від функцій і характеру здійснюваних операцій серед комерційних банків виділяють інвестиційні, іпотечні та ощадні.

Інвестиційні банки — це спеціалізовані кредитні установи, що здійснюють фінансування і кредитування інвестицій. Основними об’єктами інвестиційної діяльності є облігації приватних компаній і держави, акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, укла­дених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель. Його стру­ктура дає змогу мінімізувати ризик невиконання емітентом (уста­нова, що випускає в обіг цінні папери та інше) узятих на себе зобов’язань і отримати максимальний прибуток.

Іпотечні банки (гр. НуроЛёкё — застава, заклад) — це устано­ви, що спеціалізуються на наданні довгострокових позик під заста­ву нерухомості — землі та будівель. Такими є земельні банки, які дають позику під заставу землі. Ресурси іпотечних банків форму­ються за рахунок власних нагромаджень, іпотечних облігацій, за рахунок звичайних банківських послуг. Ці ресурси використовують для надання іпотечного кредиту — довгострокової позики під за­ставу нерухомості, іпотеки. За несплату заборгованості в строк по­зичальник втрачає нерухомість, якою забезпечено кредит, і право на заставне майно переходить до банку або іншого власника.

Ощадні банки залучають заощадження населення, які без до­помоги кредитної системи не можуть функціонувати як капітал. Крім того вони розміщують ці кошти в економіку через операції з цінними паперами, кредитування споживчих потреб населення, надання різноманітних юридичних послуг, здійснення валютних операцій.

Результатом здійснення банківських операцій є банківський прибуток, який утворюється переважно за рахунок різниці між су­мою відсотків за надання кредитів і відсотків, сплачених вкладни­кам, тобто це результат операцій банків по активам. Доходи банку формуються також від операцій із цінними паперами, біржових операцій та надання позик власного капіталу.

Внаслідок злиття промислового і банківського капіталу появи­лася якісно нова форма капіталу — фінансовий капітал, який спри­яє подальшому усуспільненню виробництва.

На сучасному етапі злиття банківського і промислового капіта­лу є процес прямого, а не через кредит проникнення банківського капіталу в промисловість. Це здійснюється через придбання банка­ми акцій промислових компаній. Купуючи їх банки встановлюють контроль над акціями, оскільки володіють їх контрольним пакетом.

Банки також купують акції промислових підприємств для спе­кулятивних операцій на біржі та отримання біржового прибутку. Банківський капітал проникає в промисловий через випуск і розмі­щення банками акцій промислових підприємств. Останні вдаються до випуску нових акцій і облігацій коли їм потрібні додаткові капі­тали, вони доручають функцію розміщення цінних паперів банкам. Банки з випуску цінних паперів мають на меті отримання емісійного прибутку — різниці, між курсом продажу акцій і облігацій та курсом їх купівлі. Емісійний прибуток сягає до 8—10 %.

Проникнення банківського капіталу в промисловий здійснюєть­ся через участь у заснуванні нових підприємств, що дає змогу при­власнювати значний засновницький прибуток.

Все це сприяє зменшенню частки банківського капіталу у стру­ктурі фінансового, який витісняється спеціалізованими кредитно-фінансовими установами (інститутами), які є структурною складо­вою кредитної системи небанківського типу, акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Спеціальні кредитно-фінансові інститути кредитної системи проводять кредитування певних галузей чи економічних сфер — промисловості, сільського господарства, кооперації, будівництва, торгівлі тощо. У їх діяльності визначається одна або дві основні операції. Вони домінують у відносно вузьких сферах позичкового капіталу та мають специфічну клієнтуру. До цих спеціальних уста­нов відносять страхові компанії, інвестиційні банки і інвестиційні компанії, спеціальні банки, фінансові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо. Існування в кредитній системі спеціалізова­них небанківських кредитно-фінансових інститутів значно розши­рює фінансові можливості окремих клієнтів і дрібних фірм, оскіль­ки збагачує варіанти вибору власником дрібного бізнесу джерел кредитування.

В Україні система спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів перебуває на стадії формування. Її суб’є­ктами є комерційні страхові компанії, пенсійні фонди та інші уста­нови.

Основним видом банківської діяльності є кредитування. Банків­ське кредитування (як і комерційний кредит) здійснюється на заса­дах строковості, платності, поверненості і гарантованості.

Строковість кредитування полягає у тому, що усі кредити на­даються лише на певний строк — це короткотермінові і довготер­мінові кредити. Принцип платності здійснюється при сплаті пев­ного процента за користування кредитом, поверненості — у поверненні банку всієї суми кредиту разом з процентами у визна­чений термін, гарантованості — у захисті грошових коштів вида­них у кредит, шляхом забезпечення позики певним закладом (за­ставою) майном, товарами чи цінними паперами або гарантією іншого банку чи установи.

Кредитування може здійснюватися готівкою чи безготівковими засобами (у чековій формі).

Кредити готівкою здійснюються за рахунок тих грошових кош­тів, які банки одержують на строкові рахунки (клієнт гарантує, що він не буде чіпати ці засоби протягом певного часу — кварталу, ро­ку чи більше, за що банк виплачує йому більші проценти), або за рахунок готівкових кредитів центрального банку.

Поряд із строковими рахунками банк відкриває також поточні (безстрокові) рахунки. Ці засоби надавати в кредит ризиковано, адже клієнт у будь-який момент може їх зажадати назад. Водночас банк не може допустити, щоб ці наявні грошові кошти без руху знаходилися у банківських підземеллях (резервах). Це різко обме­жує можливості банку в акредитуванні. Намагаючись розірвати ці пута на шляху кредитної емісії і, водночас, не підірвати довір’я клі­єнтів, банки знайшли можливість і ці засоби використати для кре­дитування. Для цього комерційні банки утворили систему частко­вих банківських резервів, яка знаходиться в основі кредитних систем в більшості країн ринкової економіки.

Система часткових резервів ґрунтується на централізації части­ни грошових засобів банків в спеціальних фондах, якими розпоря­джається центральний банк країни. Створивши часткові резерви, комерційні банки сміливо можуть віддавати у кредит ту частину коштів поточних рахунків яка залишилася після внесення у систему часткових резервів. Усуваючи можливість критичних ситуацій при зверненні вкладників якогось банку з вимогою про виплату їм бі­льших сум готівки, ніж зберігається у сейфах цього банку, єдина резервна банківська система дозволяє кожному банку сміливо здій­снювати кредитну емісію, якщо це кредитування відповідає усім умовам, які були розглянуті вище. Крім того, резервна система дає можливість через зміну грошової маси управляти економічним роз­витком країни.

Суть кредитної емісії полягає у збільшенні банками грошової маси країни за рахунок створення нових поточних рахунків у чеко­вій формі для тих клієнтів, які беруть позику не готівкою, згоджу­ючись здійснювати свої майбутні операції в безготівковій формі — за допомогою чеків.

При цьому кредитна емісія має чіткі межі, які визначаються ве­личиною резервних вимог центрального банку.

Кожен банк може видати у формі кредитів лише частину тієї суми, яку він одержав від своїх вкладників. Але усі банки разом можуть надати значно більше грошей ніж внесли їх вкладники. Ро­змір цього перевищення прямо пов’язаний з рівнем резервних ви­мог через співвідношення, яке називають мультиплікатором депо­зитів і яке визначає межі зростання грошової маси за рахунок безготівкових грошових засобів.

Мультиплікатор депозитів (мультиплікатор грошовий) — по­казник, що характеризує можливості економіки у цілому, і банків­ської системи зокрема, збільшувати грошову масу в обороті. В ос­нові дії цього мультиплікатора лежить процес обов’язкового резервування частини засобів, які отримуються комерційними бан­ками у вигляді депозитів на спеціальних рахунках у центральному банку.

Величина мультиплікатора визначається так:

100

Мультиплікатор депозитів =-------------------------------------------------

Ставка резервних вимог

Сучасний етап розвитку банківської системи в Україні свідчить про те, що в нашій державі відбувся процес становлення дворівне­вої банківської системи, який набув глибокого впливу на загально­економічний розвиток. Але становлення і реформування банківсь­кої системи випереджало реформування економіки, наслідком чого були значні тіньові обороти капіталу, відплив його за кордон. Сис­тема страхування депозитів і кредитів практично не діяла і, як на­слідок, на початок XXI ст. в Україні було зареєстровано 214 банків, а їх агрегований капітал становив усього 4,9 % від загального обся­гу ВВП України. В країнах Західної Європи цей показник становив 80 % від ВВП, тому першочерговим завданням банківської системи України стає процес нарощування банківського капіталу.