2. Антимонопольне регулювання

Як відомо, сьогодні в країнах Заходу держава активно втруча­ється в господарську діяльність монополій і олігополій. Вона нама­гається не допустити надмірного впливу монополій і олігополій в економіці, розробляє антимонопольне законодавство.

Антимонопольне законодавство спрямовано проти нагрома­дження фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство можна розглядати у вузькому та широкому розумінні слова. У першому випадку воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, які володіють надмі­рною монопольною владою, а також на відвернення «нечесних» дій, які порушують загальноприйняті норми ділового спілкування. Широке трактування антимонопольного законодавства спрямовано проти усіх форм монопольної влади, будь-яких форм монопольної поведінки.

Перші антимонопольні закони були прийняті ще у 1889 (у Ка­наді) і 1890 (у США) роках. Це відомий закон Шермана, який оде­ржав широку популярність під назвою «Хартія економічної свобо­ди». За цим законом будь-які договори або об’єднання, які мають за мету обмежувати свободу промислу, монополізувати яку-небудь галузь господарства, визнавалися незаконними. За створення моно­полій накладався штраф до 5 тис. дол. (згодом він склав 50 тис. дол.) і передбачалося ув’язнення терміном до одного року. Такий самий закон був прийнятий в Австрії і Новій Зеландії. Закон Шер­мана неодноразово доповнювався (у 1914, 1939, 1950 роках), роз­повсюджувався на нові види діяльності і нові форми об’єднань і угод.

Закон Клейтона (1914) заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або поглинання фірм, якщо це могло знищи­ти конкуренцію, створення холдингових компаній та інші угоди. Заборонялися горизонтальні злиття (об’єднання фірм однієї галузі). У 1914 році була створена федеральна торгова комісія, призначена для боротьби з «нечесними» методами конкурентної боротьби і антиконкурентним злиттям компаній.

В Західній Європі (Бельгія, Нідерланди — 1935 рік; Данія — 1937 рік) були спроби законодавчого контролю картельних угод. Тут картелі розглядалися як засіб боротьби з «надлишковою конку­ренцією», але закони були спрямовані на те, щоб не допустити зло­вживання цією формою монополії.

Антимонопольне регулювання лягло в основу так званого «но­вого курсу Рузвельта» (Ф. Рузвельт — президент США з 1932 року, який і розпочав повернення від монополістичних до конкурентних ринкових структур). Теоретичною основою процесу трансформації монополізованої ринкової економіки у конкурентну і обґрунтуван­ня ролі держави у цьому стала макроекономічна теорія Дж.М. Кей­нса (англійського теоретика першої половини ХХ ст.).

Акт Келлера-Кефаувера (1950 рік) доповнив акт Клейтона забо­роною на злиття шляхом придбання активів. Заборонялося не тіль­ки горизонтальне злиття, але і вертикальне (об’єднання компа­ній — послідовних учасників одного виробничого процесу).

Таким чином, усі ці закони були спрямовані на забезпечення ві­льного ринку, добросовісної конкуренції, встановлювали контроль за різного роду угодами.

Сучасне антимонопольне регулювання з боку державних орга­нів можна звести до трьох груп заходів.

Перша група заходів — адміністративно-правовий вплив у виг­ляді:

• заборона монополій в будь-якій галузі господарства;

• розпуск існуючих монополістичних об’єднань;

• розчленування монополій на ряд самостійних виробництв.

Друга група заходів — адміністративно-економічний вплив,

який спрямований на:

• переслідування державою продавців, які здійснюють цінову дискримінацію (завищення цін, які не обумовлені витратами виро­бництва);

• переслідування продавців, які здійснюють фальсифікацію товарів шляхом використання реклами;

• заборону позаекономічного впливу на контрагентів шляхом змови з метою спільного впливу на зміну ринкової ситуації.

Третя група заходів — економічний вплив, який проводить держава:

• використання різних прийомів ведення податкової політики, які примушують монополію назначати ціни на продукцію, яку вони випускають, близькі до умов вільної конкуренції;

• підтримка (заохочення) випуску товарів-субститутів, тобто то- варів-замінників. Різноманітність товарів особистого і виробничого споживання знижує попит на товари монопольного виробництва;

• розширення ринку за рахунок встановлення міжнародних економічних зв’язків і збільшення імпорту;

• розповсюдження наукових і технологічних зв’язків.

Сучасне процвітання різного роду монополій, виникнення тра­нснаціональних корпорацій свідчать про те, що утворення моно­полій — закономірний процес, і пояснюється це тим, що сама конкуренція — важливий елемент ринкового механізму — поро­джує їх, тому що кожний конкурент на ринку мріє стати монопо­лістом.

З 1992 року в Україні також діє антимонопольний закон — «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної кон­куренції підприємницької діяльності». Для нашої країни він є особ­ливо актуальним, адже 197 із 380 найбільших промислових підпри­ємств є єдиними виробниками свого виду продукції у національній економіці, 90 % адміністративно-організаційних структур є моно­польними.

Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне зако­нодавство спрямовані передусім на недопущення утворення еконо­мічних монополій, їх влади над ринком. Антимонопольне регулю­вання ринкової економічної системи необхідним для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму в сучасних умо­вах недосконалої конкуренції. Цей процес береться під строгий ко­нтроль держави.