Соціальні інститути і механізм соціального захисту робітника.

У будь-якій державі є ціла система соціальних інститутів, які здійснюють соціальний захист громадян.. Соціальний інститут – це стійка форма спільної діяльності людей у виді організаційної структури або системи правил нормативно урегульованого порядку, в рамках чого відбувається розподіл соціальних ролей і статусів людей, які охоплені діяльністю відповідного інституту. Перші з названих видів соціальних інститутів називаються соціально-организаційними інститутами, другі – соціально-нормативними.

Найважливішим і найбільш потужним соціально-організаційним інститутом є держава, що являє собою складну інституціональну систему, тобто складається з різних інститутів. Важливу роль у виконанні функцій соціального захисту грають такі інститути, як страхові компанії, різні спеціалізовані фонди, добродійні організації, а також суспільні і політичні організації, що здійснюють соціальний захист соціальних груп і верств населення.

Інститутами, покликаними захищати робітників найманої праці, є професійні спілки. В наш час поряд із традиційними профспілками, що перетерпіли істотне відновлення, з'явилися нові працюючі організації, “незалежні” профспілки. Однак вважати тільки їх захисниками працівників найманої праці, а традиційні профспілки кваліфікувати як “офіційні” і відмовляти їм у праві виступати в якості захисника, несправедливо. Профспілки, що змінилися, по праву стали називатися незалежними, тому що вони виступають представниками працівників найманої праці, ведуть боротьбу за реалізацію їх вимог і не залежать від державних структур. Основна діяльність як “залежних”, так і незалежних профспілок на даному рівні соціально-економічних реформ перейшла в русло використання у своїй діяльності для захисту прав і інтересів працюючих різних форм і механізмів соціального партнерства. Даний механізм добре розроблений у країнах розвинутої демократії і зарекомендував себе з позитивної сторони. Суть цього механізму полягає не в конфронтації, а в проведенні переговорів із представниками роботодавців і держави, знаходженні компромісу і виробленні на цій основі більш-менш прийнятних рішень.

Принципи соціального партнерства і тристороннього співробітництва знайшли своє інституціональне втілення в створенні Україною на загальнодержавному рівні тристоронньої комісії і відповідних органів, які знаходяться на нижчих щаблях ієрархічної градації. Ці інститути займають важливе місце в загальній інституціональній системі, що здійснює функції соціального захисту працюючих, та можуть розглядатися як особливий різновид й називатися інститутами соціальної згоди.

Поряд із соціально-організаційними в суспільстві є безліч соціально-нормативних інститутів, що не належать до окремої організації, але відіграють визначену роль у соціальному захисті. Кожна галузь права являє собою систему таких соціально-нормативних інститутів як трудове право, трудове законодавство. Важливим соціально-нормативним інститутом у системі соціального захисту найманих робітників стали в даний час тарифні угоди, контракти, колективні договори тощо.

Розповсюджуючись на більш низькі рівні ієрархічної організації суспільства, інституціональна система соціального захисту приймає таку структуру, як підприємство. Підприємства, установи, фірми, кооперативи й інші трудові організації самі є соціальними інститутами і відіграють важливу роль у суспільстві. А якщо їх розглядати під кутом зору соціального захисту, то їх роль і діяльність виявляються досить складними та суперечливими, що не дозволяють дати їм однозначну характеристику. Основна виробнича діяльність сама по собі не передбачає соціальний захист прав і інтересів працівників. Прагнення до досягнення основних цілей (підвищити ефективність виробництва, знизити собівартість, підвищити якість виробленої продукції і т.д.) може привести до порушення їх прав і інтересів. Тому необхідні спеціальні інститути соціального захисту працівників на підприємстві.

Головним інститутом соціального захисту, що охоплює своєю діяльністю весь колектив підприємства і має для цього необхідні права і можливості, виступає профспілкова організація. Підвищення захисної ролі цієї організації особливо необхідно в умовах ринку. Важливо забезпечити соціальний захист працівників у випадку банкрутства підприємства, його закриття або перепрофілювання. Та й при нормальному функціонуванні підприємства в умовах ринку потрібне різке посилення соціально-захисної функції профспілкових організацій.

Конкретним інструментом або інститутом соціального захисту працівників на підприємстві є колективний договір. Суть цього договору кардинально змінилася в наш час, тому найманим робітникам потрібна надійна юридична база соціального захисту.

Іншим важливим соціально-нормативним інститутом, який все ширше входить у практику наших підприємств і різних організацій і за певних умов може виступати засобом соціального захисту, є трудовий контракт. Його не можна однозначно і безумовно оцінити саме як інститут соціального захисту, але він може бути їм, якщо контрактна система на підприємстві відрегульована таким чином, що передбачає спеціальну систему забезпечення прав працівників, якщо в ньому чітко обмовляється відповідальність роботодавця за недотримання зазначених у контракті соціально-економічних гарантій.

Усі перераховані вище соціальні інститути в тому або іншому ступені включені в механізм соціального захисту. Процес формування механізму соціального захисту в нашій країні йде безупинно і вже сьогодні можна говорити про три його компоненти: інституціональний, що використовує весь перелік існуючих інститутів соціального захисту; інструментальний, що включає використані засоби для вирішення завдань соціального захисту; діяльний, коли застосовуються різні форми діяльності інститутів з виконання функцій соціального захисту – нормотворча, організаційна, переговори соціальних суб'єктів і т.д.

На закінчення розглянемо основні принципи механізму соціального захисту, котрий:

• повинний бути вбудований в систему економічних відносин та базуватися на ефективній праці робітників;

• не може бути обмеженим гарантіями тільки в якій-небудь одній сфері життя;

• повинен опиратися на національні й культурні традиції народів та враховувати їх;

• повинен базуватися на іншому принципі мислення. Громадяни в першу чергу повинні прагнути захистити себе самі, а не чекати або домагатися визначених політичних рішень з даного питання;

• активно розвиває і формує в людині елементи самозахисту. Адже ніхто і ніщо так надійно не захистить працівника, як він сам. Працівник, нарівні із суб’єктом – державою, повинен нести відповідальність за себе.

5.3. РОЛЬ ПРОФСПІЛОК У РЕГУЛЮВАННІ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

Професійна спілка — це добровільна громадська організація, пов'язаних спільними професійними, виробничими інтересами за родом їхньої діяльності, яка створюється з метою представництва і захисту їхніх соціально-трудових прав та інтересів.

Професійні спілки мають довгу історію. Перші професійні спілки виникли у XVII сторіччі. Вони об’єднували висококваліфікованих працівників, мали локальний характер. Сьогодні у Європейських країнах профспілки охоплюють до 90% робітників.

15 вересня 1999 року було прийнято Закон України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності". У ст. 19 цього Закон підкреслюється, що "представництво інтересів членів профспілки у взаємовідносинах із роботодавцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі си­стеми колективних договорів та угод, а також відповідно до зако­нодавства". Згідно з цим законом, іншими нормами законодавства України та міжнародними нормами профспілки здійснюють представництво від імені працівників на колективних переговорах, при укладанні угод на державному, галузевому, регіо­нальному та виробничому рівнях.

Профспілки є нині в Україні найбільш інституційно структурованою ланкою соціального партнерства. Вони мають свої струк­тури практично на всіх великих підприємствах і на багатьох інших, представництва на регіональному, галузевому та національному рівнях. За даними Федерації профспілок України, членами проф­спілок є понад 90% найманих працівників. Сучасний профспілко­вий рух в Україні репрезентують понад 80 всеукраїнських проф­спілок і профоб'єднань загальною чисельністю понад 16 млн. членів. Найбільш представницькою організацією трудящих є Федерація профспілок України, яка складається з 40 галузевих профспілок та 26 регіональних міжгалузевих об'єднань.

У 90-ті роки XX ст. в Україні відбулися певні позитивні зміни, деяка модернізація профспілкового руху порівняно з радянськи­ми часами. Результатом цієї модернізації стало: визначення профспілок як організації з захисту інтересів найманих працівників; роздержавлення профспілок, започаткування опозиції владним структурам і роботодавцям; нове політичне самовизначення профспілок у суспільстві (проголошення нейтральності профспілок щодо політичних партій, рухів, об'єднань і організацій; співробітництво з партіями лише з конкретних питань захисту соціально-економічних інтересів найманих працівників); зміна централістської структури профспілок України на федеративну; визнання конфедеративності й плюралізму профспілкового руху; застосування принципів соціального партнерства у взаємовідносинах з робото­давцями та виконавчою владою.

Однак сьогодні ще рано говорити про те, що профспілки як інститут захисту соціально-економічних прав та інтересів найма­них працівників належним чином виконують свої функції. Зокре­ма про це свідчать результати соціологічних опитувань, які регу­лярно проводяться в Україні Інститутом соціології НАН України. Вони показують, що в 2000 році лише 12,4 % населення довіряло тра­диційним профспілкам, і лише 6,7 % – новим профспілкам, при­чому рівень довіри з року в рік зменшується. Це ж опитування по­казує, що реальна належність працівників до профспілок складає лише 43 % , а серед молоді – майже вдвічі менше.

Тому реалізація профспілками своїх функцій як сторони соці­ального партнерства та суб'єкта соціальної політики має здійсню­ватися за такими основними напрямами:

• Розширення суспільної бази своєї діяльності за рахунок по­ширення реального членства трудящих в профспілках з метою ство­рення громадянської основи для забезпечення соціальної безпеки людини, її надійного соціального захисту.

• Цілеспрямована робота зі створення умов для усунення со­ціального відчуження людини, подолання у свідомості багатьох працівників стереотипу сприйняття себе як "гвинтика" системи, яке веде до соціальної па­сивності та апатії.

• Формування в економічно активного населення конкуренто­спроможності в умовах ринку, сучасного соціального менталітету, соціально-психологічної зрілості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських настроїв, ідей зрівняльної справедливості тощо.

• Активізація трудового потенціалу громадян на основі посилення трудової мотивації, подолання деструктивних явищ, що поширилися у трудовій сфері в кризовий період.

• Реалізація функцій захисту прав та інтересів працівників (а також представників інших груп суспільства) у соціально-трудовій сфері.

• Досягнення соціальної злагоди й миру в суспільстві на основі соціального партнерства з державою та роботодавцями.

• 3 метою залучення нових членів профспілки мають розроб­лятися більш активні стратегії діяльності та надаватися трудящим нові види послуг. Це можуть бути додаткові соціальні допомоги, піль­гові кредити, послуги в галузі профорієнтації та професійного навчання, сприяння у працевлаштуванні тощо.

Розвиток відносин соціального партнерства обумовлений в су­часному світі ще й зростаючою складністю та інтелектуалізацією праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, пере­творенням найманого працівника із простого виконавця у актив­ного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, при­хильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефек­тивність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим як самі працівники, так і роботодавці стають зацікавленими у за­лученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управ­лінні підприємством, а це викликає необхідність врахування інте­ресів, думок позиції працівників.

Роботодавці зацікавлені у стабільному отриманні високого при­бутку, розвитку виробництва, зміцненні позицій на ринку, підви­щенні іміджу підприємства, посиленні конкурентоспроможності продукції. Але нині вже ні в кого немає сумнівів щодо того, що ви­соких економічних результатів можна досягти лише за умови ефек­тивного використання людських ресурсів. Теорією людського ка­піталу переконливо доведено, що інвестиції в розвиток персоналу дають високий і стабільний економічний і соціальний ефект. Інте­реси роботодавця вимагають підвищення кваліфікації, мотивованості, прихильності, творчого ставлення до роботи від працівників, а цього можна досягти лише на базі постійного підвищення якості трудового життя, тобто дотримання інтересів робітників. Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника кон­курентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей, угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.

Лекція 6. Соціальне партнерство

Мета: ознайомити студента з причинами виникнення, сутністю соціального партнерства.

План:

1. Теоретичні основи і об’єктивні передумови виникнення соціального партнерства.

2. Суб’єкти соціального партнерства.

3. Система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Питання:

1. Назвіть причини виникнення системи соціального партнерства.

2. Охарактеризуйте суб’єктів соціального партнерства.

3. Які нормативні документи регулюють систему колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин?

В XXI ст. саме права і свободи людини, в тому числі її економічні, посядуть пріоритетне місце в системі ціннісних орієнтацій громадянського суспільства. Це обумовлено пріоритетністю завдань формування людського капіталу, який стає визначальним чинником розвитку й найціннішим економічним ресурсом постіндустріального суспільства. Умови його формування, нагромадження й ефективного використання прямо залежать як від економічного, так і не меншою мірою – від соціального добробуту суспільства, тому соціальне партнерство в найширшому розумінні узгодженої взаємодії соціальних інституцій стає необхідною умов соціально-економічного прогресу.

Соціальне партнерство – це механізм для функціонування розвитого, здорового суспільного організму. Він успішно "працює" в умовах стабільної економіки і злагодженого суспільства. Такі нагальні українські проблеми як корумпованість, непосильний податковий, адміністративний і кримінальний тиск, повсякденне порушення законів, примусовий переділ власності тощо викликають у багатьох людей сумніви щодо адекватності соціального партнерства як способу вирішення цих складних проблем. Однак ця обставина не зменшує, а, навпаки, збільшує значення соціального партнерства для України. В нашій країні соціальне партнерство в повному значенні – це інструмент подолання системної кризи, зокрема – шлях досягнення розумного компромісу між працею і капіталом.