§221.Член громадянського суспільства має право вимагати суду і обов’язок стати перед

судом та отримати через нього право, яке заперечують.

Додаток. Так як кожний індивід має право вимагати суду, він повинен знати закони, бо

інакше це право нічим йому не допоможе. Але індивід зобов’язаний також і стати перед

судом. В епоху феодалізму відомі особи часто не з’являлись на судові засідання, вели себе

зверхньо по відношенню до судових інстанцій і розглядали виклик в суд даної особи як

протиправну дію. У новітній час правитель зобов’язаний, навіть, з приватних питань

дотримуватись встановлених норм. [...]

§238. Сім’я, перш за все, є тою складовою цілого, якій належить турбуватися про

особисті справи індивіда як у процесі виховання, так і в подальшій можливості

користуватися спільним майном, придбання необхідного, утримування і турботи про нього в

тому випадку, якщо він опиниться неспроможним досягти чогось. Проте, громадянське

суспільство розриває ці взаємозв’язки і робить членів сім'ї чужими один до одного, визнаючи

їх самостійними особами…

Додаток. Сім’я повинна, зазвичай, турбуватись про хліб для своїх членів, однак в

громадянському суспільстві вона є підлеглою і служить лише основою, а об’єм її діяльності

вже не є настільки великим. Навпаки, громадянське суспільство є могутньо силу, яка

полонить людину, вимагаючи від неї постійної праці на нього, одночасно роблячи все тільки

з його допомоги [...]

§239. В ролі спільної сім’ї громадянське суспільство зобов’язане і має право стежити за

вихованням дітей, впливати на нього, запобігаючи свавіллю та випадковим намірам батьків.

§240. Суспільство зобов’язане і має право також встановлювати опіку над тими, хто

своїм марнотратством порушує безпеку власного існування та своєї сім’ї. [...].

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 170 – 172.

Семінарське заняття 2

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Мета заняття: з’ясувати суть і структуру політичного життя,

політичної діяльності та політичних процесів; проаналізувати сутність

політичної влади, фактори її легітимації, функції влади; розкрити суть

демократії як системи функціонування і розвитку суспільства.

План

1. Політична діяльність і політичний процес.

2. Політична влада: суть, ознаки та функції. Поділ влади.

3. Демократія в політичному житті суспільства.

Методичні поради

Висвітлення першого питання необхідно розпочати з осмислення місця і

ролі політичної діяльності в структурі політичного життя як способу його

існування. Адже саме в політичній діяльності репрезентуються воля й інтереси

соціальних суб'єктів. При цьому слід звернути увагу на те, що політична

60

діяльність може мати як конструктивний, так і деструктивний характер. Тому

важливо проаналізувати основні чинники успішної політичної діяльності, а

саме: уміння правильно оцінювати політичну ситуацію; визначити тактичні і

стратегічні цілі; володіти сукупністю форм і способів участі у політиці; уміти

вибирати оптимальні форми для досягнення поставлених цілей. Далі слід

зосередити увагу на характеристиці основних видів політичної діяльності

(теоретичної і практичної) та їх взаємозв'язку, а також на співвідношенні мети і

засобів у політичній діяльності. Визначаючи мотиваційну структуру політичної

діяльності, з'ясуйте такі її головні фактори, як політичний інтерес, знання

ситуації, система цінностей і норм, ідеологічні та соціопсихологічні чинники

тощо.

Подальший розгляд питання вимагає з'ясування самого поняття

“політичний процес”, який виявляється у різних видах і формах діяльності

політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої інтереси в політиці. Саме

політичний процес виражає динаміку політичного життя, розвиток реально

існуючих політичних явищ. Зверніть увагу на суб'єктивну (мотиваційну) та

об'єктивну сторони політичного процесу, які, як свідчить суспільна практика,

часто не збігаються.

Влада є центральною політичною категорією. Вона дає ключ до

розуміння сутності і призначення політичних рухів і самої політики, є засобом

реалізації політичних і соціальних цілей. Тому у другому питанні слід

проаналізувати суть і зміст влади як соціального явища. Треба звернути увагу

на те, що вона зумовлена цілим комплексом як матеріальних, так і духовних

потреб людини, серед яких – потреби свободи, самореалізації,

самоствердження, розвитку як особистості тощо. Влада визначається як

здатність і можливість здійснювати свою волю певним суб’єктам, чинити

вирішальний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних

засобів.

Далі слід розкрити суть політичної влади, її спільність і відмінність з

державною владою. Зверніть увагу на фактори легітимації влади. М.Вебер

називає три “ідеальні типи” легітимного панування: традиційна, легальна та

харизматична влада. Для з’ясування реалізації влади в політичному житті

суспільства необхідно розкрити її функції, розглянути реалізацію народовладдя

в демократичному суспільстві, визначити сутність та умови функціонального

розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ефективна політична

влада покликана впорядковувати, стабілізувати, забезпечувати захист

суспільства і сприяти його розвитку.

Приступаючи до аналізу третього питання, необхідно осмислити

сутність демократії як ідеалу і політичної дійсності, що є найважливішим

показником зрілості будь-якого суспільства. У сучасних умовах розвитку

суспільного життя демократизація є вирішальним засобом оновлення усіх сфер

буття. Тому необхідно проаналізувати суть сучасних концепцій демократії.

Слід звернути увагу на те, що попри всю багатоманітність концептуальних

підходів для розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в

участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає рівень

демократизму політичного режиму. Далі доцільно дати характеристику

61

виборчим системам та їх типам як сукупності передбачених законом виборчих

процедур, пов’язаних з формуванням органів влади, які функціонують у рамках

виборчого права (мажоритарна, пропорційна, змішана). Проаналізуйте

прийнятий Верховною Радою в 2004 році новий виборчий закон, що

запроваджує пропорційну систему виборів в Україні.

Розгляд питання необхідно продовжити аналізом проблем демократизації

політичної влади в сучасній Україні під час переходу від тоталітарної

політичної системи до демократичної. Найважливіше завдання, що випливає з

Конституції, – побудова демократичної правової соціальної держави.

Завершуючи розгляд питання, слід підкреслити, що демократичний шлях

розвитку України – це природний історичний процес, і всі спроби його

відкинути приречені. Саме демократія є результатом творчості народних мас,

передових представників суспільства, його керівництва та лідерів.

Питання для дискусії

1. Без сумніву, політична діяльність людей містить як раціональні, так і

ірраціональні елементи. Причому доля останніх у політиці, можливо, дещо

більша, ніж в інших сферах суспільного життя, особливо в екстремальних

умовах, коли люди доведені до відчаю суспільними негараздами. Як, на ваш

погляд, можна поставити під контроль розуму непередбачувані дії людей, щоб

не допустити конфронтації?

2. Як ви думаєте, чому поєднання політиками їх діяльності у владних

структурах з працею у підприємницьких структурах заборонено законодавчими

актами багатьох держав.

3. Загальновідомо, що конфлікт і компроміс, конфлікт і консенсус,

конфлікт і гармонія – одвічні і неминучі супутники людської цивілізації.

Постійно взаємодіючи і змінюючи один одного, вони забезпечують і

визначають розвиток будь-якого суспільства, усіх його сфер, у тому числі і

політичної. Як ви вважаєте, які причини виникнення політичних конфліктів та

їх ескалації? Чи завжди варто домагатися послаблення і обмеження деяких

політичних конфліктів? Можливо, деякі з них заслуговують на загострення і

розширення? Відповідь обґрунтуйте.

4. Політологи стверджують, що для успішного реформування суспільства

на шляху до демократії необхідно досягти трьох основних консенсусів між

панівною елітою і опозицією: а) щодо минулого суспільства; б) стосовно мети

соціального розвитку; в) стосовно визначення правил «політичної гри». Як ви

вважаєте, чи реалізується ця “консенсусна тріада” в політичному житті сучасної

України? Відповідь обґрунтуйте.

5. На думку Вацлава Гавела, “у демократії є дуже важливі недоліки:

вона дуже зв’язує руки тим, хто її поважає, і дозволяє майже все тим, хто її

не поважає”. Чи погоджуєтесь ви з цим твердженням? Прокоментуйте його.

Наведіть конкретні приклади на підтвердження своєї позиції.

62

Терміни для повторення

Політичне життя суспільства, політична діяльність, політичний процес,

політичні відносини, політична участь, політичне функціонування, політична

влада, джерела влади, ресурси влади, легітимність політичної влади, влада типу

противаги, демократія, пряма і представницька демократія, основні концепції

демократії, принципи демократії, політичний режим, виборча система,

мажоритарні та пропорційні вибори, свобода.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення категорій “політична діяльність”, “політичний

процес”.

2. Яка мотиваційна структура політичної діяльності?

3. Чим відрізняється політична діяльність від політичної участі?

4. Який взаємозв’язок між політичним інтересом, політичною

діяльністю і політичними відносинами?

5. Дайте розгорнуте визначення поняття “влада”.

6. Розкрийте зміст поняття “легітимність політичної влади”.

7. Охарактеризуйте основні види і ресурси політичної влади.

8. Наведіть приклади механізмів “стримувань” і “противаг” у системі

влади в Україні.

9. Що таке демократія і в чому її суть?

10. Які основні ознаки демократії ?

11. Чи є багатопартійність характерною і неодмінною рисою

демократичного суспільства?

Література

Бебик В. Політика і політична діяльність // Політологічні читання. – 1994.

– № 3. – С. 50 – 52.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – 7-ме вид., перероб. і

доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с.

Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для

вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV

від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право

України. – 2007. – № 4. – С. 3 – 9.

Пірен Марія. Конфлікт і управлінські ролі: соціопсихологічний аналіз. –

К., 2000. – 200 с.

Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред.

Ф.М.Кирилюка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

Практикум з політології / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Комп’ютерпрес,

2003. – 622 с.

Райнет В. Теория конфликта // ПОЛИС. – 1991. – № 5. – С. 139 – 141.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):

Підручник для студ. вузів. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.

63

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування

Панування, тобто здатність давати розпорядження і вимагати їх виконання, може

ґрунтуватися на різних мотивах покори. Воно може бути зумовлене раціональним

поясненням – краще підкоритися, що дозолить зберегти прибутки. З іншого боку панування

може ґрунтуватися на звичайній “традиції”, підсвідомому звиканні до певної дії. Тому

суб’єкт і об’єкт панування прагнуть встановити певні правила гри між собою при допомозі

правових засад, які надають їхнім стосункам “легітимності”. Втрата віри у таку легітимність

може мати негативні наслідки.

Серед “легітимних засад” панування загалом можна виділити лише три чисті типи,

кожен з яких пов’язаний із принципово відмінною соціологічною структурою центру

управління і методів його здійснення.

І. Легальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом

є панування бюрократичне, основновними засади якого є: 1) будь-які закони приймаються і

можуть змінюватися, за бажанням, лише у межах визначеної процедури; 2) представників

влади слід обирати з власного середовища політичної еліти, що нагадує собою велике

підприємство; 3) окремі частини цього підприємства називають органами влади або

владними установами; 4) управлінський центр складається з чиновників, що призначаються

керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об’єднання (“громадянами”,

“колегами”).

У даному випадку маємо підпорядкованість не лише окремої людини, а встановлення

правил, які визначають, хто саме і яким чином повинен керувати. Особа, яка видає

розпорядження, також перебуває у певних законних і регламентованих рамках чи

абстрактній формальній нормі. Тобто, той, хто віддає розпорядження, є “керівником” і має

право на легітимне панування, обумовлене встановленими правилами. [...] Чиновником є

освічений фахівець, службові обов'язки якого визначені контрактом, з чітко фіксованою і

залежною від посадового рангу заробітною платою та пенсійним забезпеченням... Він

виконує управлінські функції як професійну роботу в межах трудового контракту. [...]

II. Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих норм і тих можновладців,

які існують вже давно. Прикладом такого панування є патріархальне панування. Його

здійснює спільнота людей, так звані “пани”, центр управління складатимуть “слуги”, а

підлеглими є “піддані”. Підпорядкування певній особі здійснюється завдяки її особистих

заслуг, освіченості та походженням . Зміст наказів зумовлений традицією. Порушення з боку

володаря може завдати найбільше шкоди легітимності його власного панування, яке

ґрунтується на вірі у святість традиції. [...]

Внаслідок цього можна спостерігати дві досить відмінні форми традиційного

панування.

1. Чисто патріархальна структура управління: слуги перебувають у повній особистій

залежності від володаря; їх використовують як рабів, кріпаків, євнухів, або ж не зовсім

безправний прошарок: фаворити, плебеї. Їх управління має гетерономний і гетеро кефальний

характер; вони не мають ніяких власних прав на свою посаду, не існує й ніякого фахового

відбору, ніяких станових привілеїв службовців. [...] Прикладом такого панування є

султанське панування. Воно характерне для усіх справжніх деспотій, де на панування

дивляться як на природне право володаря.

2. Станова структура управління: слуги не є власністю володарів, а незалежними в міру

соціально значущими особистостями. Певні привілеї вони можуть отримати завдяки посаді

або ж, підписавши законну угоду, їх можна купити, закласти, орендувати невід’ємне право

на бажану посаду. Внаслідок цього така влада частково стає автокефальною та автономною,

ф матеріальні чинники управління перебувають тепер у руках слуги, а не володаря. [...] Тут

цілком відсутнє поняття “дисципліни”. Відносини регулюються традицією, привілеями,

феодальною або патримоніальною вірністю, становою честю та “доброю волею”. [...]

64

III. Харизматичне панування базоване на відданості своєму володарю, його харизмі,

внаслідок якихось магічних здібностей, об’явлення, героїзму, сили духу та слова “свого

пана”. Емоційне захоплення вічно новим, небуденним, не знаним раніше є тут джерелом

особистої відданості. Прикладом такого панування є панування пророка, військового героя,

великого демагога. [...] Управлінська система формується без врахування фахового рівня (як

у чиновників), без приналежності до певного стану (як становий центр управління), без

родинної чи особистої приналежності (як патріархальний центр управління), а відповідно до

харизми і особистої відданості володарю. За харизматичного панування відсутнє раціональне

поняття “компетенції”, так само як і станові “привілеї”. Вирішальним чинником для

визначення міри легітимності довірених осіб чи послідовників є прерогативою самого вождя.

Прямою формою харизматичної влади є проголошення свого рішення володарем чи

“мудрецем”, якому підпорядковується вся громада [...].

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 236 – 238.

Парсонс Т. Про поняття “політична влада”

Мова йде про владу як посередника, що циркулює на зразок грошей, у політичній

системі. Проте їй властиво і виходити далеко за межі останньої, проникаючи у три

функціональні підсистеми суспільства (як я їх собі уявляю) – економічну, інтеграції і

підтримки культурних взірців.

Гроші, як стверджували класики економічної науки, одночасно є засобом обміну і

“ціннісним еталоном”. Гроші – це символ, вимірюючи яким, вказуєш на економічну цінність

чи користь, хоча самі собою вони не є корисними у первісному споживацькому значенні

слова. Долаючи нестачу прямої від себе користі, гроші наділяють того хто їх отримує,

чотирма важливими ступенями свободи:

1) свободою витрачати отримані гроші на придбання будь-якої речі з пропонованого

переліку за потрібною ціною;

2) свободою вибирати між багатьма варіантами бажаної речі;

3) свободою вибирати час, найбільш придатний до покупки;

4) свободою обмірковувати умови купівлі: вибір часу, пропоновані варіанти, навіть

відхилення пропозиції [...]

Аналогічно влада, насамперед, висуває систему відносин, в межах якої деякі види

обіцянок і зобов’язань, нав’язаних або ж узятих самохіть, – наприклад, у відповідності до

угоди, – розглядаються як ті, що належить виконувати, тобто в нормативно встановлених

умовах уповноважені особи можуть вимагати їх виконання. Окрім того, в усіх встановлених

випадках відмови чи її спроби, їх “змусять поважати”, погрожуючи реальним застосуванням

санкцій – залякування або іншого покарання.[...]

Отже, влада є реальною загальною здатністю домагання від членів колективу

виконання владних зобов’язань, мінімізуючи ймовірність непідпорядкування, шляхом

застосування відповідних санкцій.

Читач помітив, що для визначення влади я вжив поняття “загальність” та “легітимація”.

Досягти володіння корисним предметом, вимінявши його на інший предмет, не означає

здійснити грошовий гендель. Оскільки з мого висновку випливає, що досягти задоволення

свого бажання, визначивши його як зобов’язання для об’єкта, через просту погрозу з боку

влади не є актом владарювання. [...] Здатність забезпечувати здійснення бажання повинна

бути загальною, щоби можна було назвати її владою як такою, що не буде лише функцією

окремого застосування санкції, де посередник є “символічним”. На друге місце серед

властивостей влади я поставив легітимацію. Ця необхідність випливає з мого розуміння

влади як “символічної”, яку можна обміняти на дійсно значуще для спільноти, а саме на

65

підпорядкування, не залишаючи ніяких переваг особі, що виконала зобов’язання, “жодної

відчутної цінності”.

Якщо легітимність володіння й використання влади підривається, то це веде до

використання більш радикальних методів досягнення підпорядкування… Легітимність стає

менш важливим чинником їхньої ефективності, що поступово переходить у застосування

різних видів примусу, найефективнішим з яких є сила.[...]

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 238 – 240.

Даль Роберт. Про демократію

Яких політичних інститутів вимагає демократія великого соціуму?

[...] Яким вимогам має відповідати країна з демократичним устроєм? Як мінімум, у ній

повинні діяти певні політичні домовленості, процедури, інститути, які зможуть допомогти їй

в основному відповідати демократичним критеріям, або, принаймні, дозволять їй

наблизитися до ідеалу.

[...]Короткий перелік політичних інститутів сучасної представницької демократії такий:

1. Виборність посадовців. Конституційний контроль за рішеннями, які приймаються

урядом, здійснюється завдяки тому, що посадові особи обираються громадянами. Отже,

сучасний демократичний уряд має представницький характер.

2. Вільні, чесні, періодичні вибори. Посадові особи обираються шляхом періодичних,

справедливих та прозорих виборів, де примус застосовується дуже рідко.

3. Свобода волевиявлення. Громадяни, не боячись суворого покарання, мають право

висловлювати свої погляди і думки на широке кола питань, а також критикувати посадових

осіб, уряд, режим, соціально-економічний лад та ідеологію даного суспільства.

4. Доступ до альтернативних джерел інформації. Громадяни мають право

використовувати альтернативні й незалежні джерела інформації, якими можуть слугувати

інші громадяни, експерти, газети, журнали, книги, телекомунікації та ін. Більше того,

незалежні джерела інформації мають знаходитися під ефективним захистом закону, з метою

запобігання їх контролю з боку уряду або будь-якої політичною сили.

5. Автономія асоціацій. Громадяни, з метою захисту свої прав, зокрема, тих які

визначають ефективне функціонування політичних інститутів, також мають право

утворювати відносно незалежні товариства чи організації, серед яких політичні партії та

“групи інтересів”.

6. Всезагальні громадянські права. Повнолітні особи, які постійно проживають на

території даної країни, в повній мірі повинні володіти однаковими політичними правами.

Йдеться про можливість брати участь у вільних, справедливих виборах до органів влади,

право організовувати штаби виборчої кампанії; право вільного волевиявлення; право на

створення та функціонування незалежних політичних організацій; право на доступ до

альтернативних джерел інформації; право на інші свободи та можливості.

[...]Оскільки нам доволі важко зрозуміти, який зміст вкладали у поняття “демократія”

попередні покоління, дозвольте мені ще раз підкреслити основні відмінності. Отже, протягом

двадцяти п’яти століть у всіх демократіях та республіках повноправну участь у політичному

житті могла брати лише мізерна меншість громадян. У “демократичних” країнах управління

здійснювали лише чоловіки, і то далеко не всі. Лише в XX ст. на теоретичному та

практичному рівнях демократія продемонструвала основну ознаку – право кожного

повнолітнього громадянина, що постійно проживав на даній території, на повноцінну участь

у політичному житті.[...]

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 325 – 326.

66

Семінарське заняття 3

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Мета заняття: з'ясувати сутність політичної системи, її структуру та

функції, а також особливості формування політичної системи України на

сучасному етапі; визначити роль держави як базового компонента політичної

системи суспільства; проаналізувати основні ознаки та типи партій, їх місце у

суспільному житті й політиці; визначити головні спрямування в діяльності

сучасних українських політичних партій та особливості й тенденції розвитку

партійної системи України.

План

1. Сутність, структура та функції політичної системи.

2. Держава як базовий компонент політичної системи.

3. Політичні партії і партійні системи.

Методичні поради

Вивчаючи перше питання, треба мати на увазі, що політична система

суспільства є однією з найскладніших категорій політології. Спочатку дослідіть

внесок у розробку теорії політичних систем Т.Парсонса, Д.Істона та Г.Алмонда.

Далі необхідно з’ясувати суть політичної системи, її структуру, типологію та

основні функції. Зверніть увагу, що кожен компонент політичної системи –

політична влада, політичні інститути, політичні відносини, політичний процес,

політико-правові норми, політична культура, ідеології і сама людина – виконує

специфічну, лише йому властиву роль у функціонуванні політичної системи.

Інтеграція цих компонентів забезпечує стійкість і самовідтворення системи як

цілого. Порівняння типів політичних систем за різними критеріями дасть змогу

глибше проаналізувати їх переваги і недоліки. Відтак слід з’ясувати основні

функції політичної системи: владно-політичну, національної інтеграції,

стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації,

управління, правову.

Завершуючи розгляд питання, необхідно зупинитися на проблемах

становлення та основних напрямах реформування політичної системи України,

перетворення України на парламентсько-президентську республіку; проведення

адміністративно-територіальної реформи; посилення місцевого самоврядування.

Розгляд другого питання передбачає осмислення суті держави і її місця в

політичній системі суспільства як головного інституту. Адже саме держава

надає цілісності і стабільності всій політичній системі, виконує особливу роль у

регулюванні життєдіяльності суспільства. Слід також проаналізувати ті

властивості, які виділяють державу серед інших організацій суспільства і

визначають її базовість. Доцільно розглянути основні гіпотези походження

держави. Особливої уваги потребує осмислення функцій держави як основних

напрямів її діяльності, завдяки яким реалізується соціальне призначення

держави. Функції держави, їх зміст і пріоритети змінюються залежно від

історичної епохи.

67

Далі доцільно проаналізувати основні форми державного правління

(монархії і республіки), які характеризуються формальним джерелом влади і

визначають порядок утворення органів державної влади та їх взаємовідносини з

населенням. На конкретних прикладах з’ясуйте їх сутність та ознаки.

Подальший розгляд питання передбачає з'ясування основних принципів

правової держави: верховенства права, підпорядкування законові як самої

держави, так і інших організацій та окремих громадян, якість закону,

гарантування непорушності прав людини та її основних свобод, розподіл

державної влади, суверенітет народу і високо розвинуте громадянське почуття,

взаємна відповідальність держави й особи.

На завершення, виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії

держави, доцільно зупинитися на проблемах державотворення в Україні.

Політичні партії, громадські організації і рухи є складовою політичної

системи суспільства. Через них відбувається участь народу в управлінні

суспільними процесами.

Висвітлення третього питання радимо розпочати із з’ясування самого

поняття “політична партія” та відслідкувати еволюцію й основні чинники, що

викликають утворення цього феномену. Для означення політичної партії

необхідно визначити їхню мету та методи діяльності, які є у своїй суті

функціональними. Аналізуючи типи партій, радимо скористатися такими

критеріями класифікації, як: місце і роль партії у політичній системі, соціальна

база, підстава для організаційного оформлення, методи політичної дії та

ставлення до політичних опонентів, ідеологічна орієнтація, місце в загальному

спектрі політичних сил тощо. Осмисліть типологію українських партій за

політичним спрямуванням. Для розуміння суті правового статусу політичних

партій України радимо використати Закон України “Про політичні партії в

Україні” від 5 квітня 2001 року (див.: Закон України “Про політичні партії в

Україні” // Юридичний вісник України. – 2001. – № 19. – С. 12 –16).

Подальший розгляд питання потребує з’ясування сутності партійних

систем. Особливої уваги вимагає осмислення класифікації партійних систем

італійського політолога Дж.Сарторі, який виокремлює такі типи: однопартійну,

гегемоністську, домінування, двопартійну, обмеженого плюралізму,

поляризованого плюралізму, атомізовану. Визначте тип партійної системи, що

притаманний сучасному українському суспільству.

Питання для дискусії

1. Які функції політичної системи України є нерозвинутими і що

зумовлює політичну і соціальну напруженість у суспільстві?

2. Чи може індивід впливати на державу? Які режими найсприятливіші

для здійснення такого впливу?

3. Ст. 1 Конституції нашої країни проголошує Україну правовою

державою. Зрозуміло, що така характеристика української держави є, радше,

дороговказом, перспективною метою, на яку має орієнтуватися суспільство у

своєму розвитку. Що, на вашу думку, не дає поки що вагомих підстав, щоб

віднести Україну до розряду держав, де повною мірою реалізуються принципи

68

правової держави? Водночас, які зміни зближують Україну з розвиненими

демократичними країнами світу? Проаналізуйте їх.

4. На питання, яка оптимальна кількість партій потрібна в суспільстві,

Авраам Лінкольн відповів так: “Дві з половиною партії. Одна – при владі, друга

в опозиції і третя, що народжується”. А як думаєте ви? Висловіть свої

міркування.

5. Який тип партійної системи, на вашу думку, формується у сучасній

Україні?

Терміни для повторення

Політична система, структура політичної системи, функції політичної

системи, держава, правова держава, суверенітет, форми правління, республіка,

президентсько-парламентська республіка, політична партія, функції партії,

партійна фракція, партійна система.

Контрольні запитання

1. Як ви розумієте поняття “політична система”.

2. Які функції виконує політична система?

3. Дайте визначення поняття “держава”. Які її основні ознаки?

4. Назвіть основні гіпотези походження держави та її основні функції.

5. Чим відрізняється президентська республіка від парламентської?

6. Яка, на ваш погляд, форма правління є найбільш прийнятною для

України?

7. Які типи політичних партій ви можете назвати?

8. Які функції виконують політичні партії?

9. Що таке партійна система?

10. Які існують типи партійних систем?

Література

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. 6-те вид., перер. і доп.

– К.: Знання, 2007. – 309 с.

Горлач М.І., Кремань В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для

вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

Дашкевич Я. Нинішня партійна система в Україні не є нормальною // За

вільну Україну. – 2008. – 31 січня. – С. 10.

Закон України “Про політичні партії в Україні” // Юридичний вісник

України. – 2001. – № 19. – 12 – 18 травня.

Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади

й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні.

Монографія. – Львів: Червона калина, 2002. – 276 с.

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV

від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Кочубей Л. Громадянське суспільство як необхідна передумова

демократичного розвитку в Україні // Сучасна українська політика. Політики і

політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 196 – 204.

69

Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право

України. – 2007. – № 4. – С. 3 – 9.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції

розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібн. для студентів вищих закладів

освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327 с.

Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове видання. Центральна

виборча комісія. – К., 2001. – 360 с.

Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і

суспільство / А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. – К.: Ельга –

Н, Ніка – Центр, 2000. – 584 с.

Согрин В.В. Двухпартийная система США: преемственность и

обновление // ПОЛИС. – 2003. – № 3. – С. 164 – 170.

Шведа Ю. Ідеологічні особливості партійної системи України //

Українські варіанти. – 1997. – № 1. – С. 20 – 27.

Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. –

Львів: Тріада плюс, 1994. – 528 с.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):

Підручник для студ. вузів. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Істон Д. Категорії системного аналізу політики

[...] Мій висновок полягає в тому, що політичне життя потрібно розглядати як складний

комплекс процесів, де певні потреби та інтереси “вхід” (іnputs) перетворюються у “вихід”

(outputs) (назвемо їх владними рішеннями та діями). Доцільно почати вивчення політичного

життя як поведінкової системи, що знаходиться у певному середовищі, з яким ця система

взаємодіє.

По-перше, така точка зору теоретичного аналізу не передбачає подальшого

дослідження політичної взаємодії у суспільстві як системної поведінки. Це твердження

вражає своєю простотою. Проте, справа в тому, що поняття системи використовується з

урахуванням отримати багато висновків у ході аналізу.

По-друге, для ефективнішого аналізу потрібно комплексно вивчати політичне життя як

систему фізичного, біологічного, соціального та психологічного середовищ. Саме цей

феномен забезпечує функціонування політичної системи у стабільному чи мінливому світі.

По-третє, політичне життя є відкритою системою. Природа її походження допускає

постійних вплив різних соціальних структур. Потік впливу визначає умови, в межах яких

функціонують елементи політичної системи.

Нарешті, якщо політичні системи сприймають вплив середовища, відповідно вони

повинні володіти здатністю реагувати на негативні впливи, щоб адаптуватися до мінливих

умов. Коли з’ясується, що політичні системи не просто пасивно сприймають подразнення,

але реагують на нього, можна продовжувати теоретичний аналіз.

У внутрішній організації політичної системи визначальним є винятково гнучка

здатність реагування на умови свого функціонування. Дійсно, політичні системи містять

найрізноманітніші механізми, за допомогою яких їм вдається впоратися зі подразненнями.

Через ці механізми вони можуть регулювати свою поведінку, трансформувати внутрішню

структуру і навіть змінювати фундаментальні цілі. [...]

У праці “Тhе РоlitiсаІ Systems”, політична система включає в себе сукупність тих

взаємодій, цінність яких в авторитарний спосіб переноситься в суспільство. Це саме те, що

70

відрізняє політичну систему від інших систем, які з нею взаємодіють. Сферу політичної

системи можна поділити на дві частини: інтрасоцієтальну та екстрасоцієтальну. Перша

складається з трьох систем, які не є політичними відповідно до нашого визначення природи

політичних взаємодій. Інтрасоцієтальні системи містять типи поведінки, взаємозв’язки, ідеї

дотичні до економіки, культури, соціальної структури, міжособистісних взаємин. Це

функціональні елементи суспільства, компонентом якого є і сама політична система. [...] У

процесі формування нової політичної системи, ми можемо знайти чимало прикладів того, що

економіка, культура, соціальна структура здійснюють вплив на політичне життя.

Інша частина екстрасоцієтальної сфери політичної системи містить складові, що є

зовнішніми стосовно даного суспільства. Вони виступають функціональними компонентами

міжнародної спільноти, надсистеми, наприклад, міжнаціональна система культури. [...]

Політичні системи виконують дві функції. По-перше, вони повинні пропонувати

суспільству цінності та, по-друге, змушувати більшість його членів визнавати їх

обов’язковими. Ці дві властивості виокремлюють політичні системи посеред інших типів

соціальних систем.

Отже, ці дві властивості – пропозиція цінностей суспільству і відносна щільність їх

визнання – є істотними змінними (essential variables) політичного життя. Як наслідок

пропоную аксіому – жодне суспільство не може розвиватися без будь-якої політичної

системи. [...]

Очевидно, що стресова ситуація виникає тоді, коли з’являється небезпека. Істотні

змінні виходять за межі своїх критичних значень. Подібна реакція спостерігається і в

політичній системі: військова поразка, економічна криза викликають загальну

дезорганізацію політичної системи і різке зростання нелояльності до неї.[...]

Щоб знайти ефективний метод вивчення впливу середовища на політичну систему,

треба досягнути максимально можливої редукції величезної кількості впливів до обмеженої

кількості індикаторів. Я вважаю, що варто намагатися робити це, використовуючи поняття

“входи” і “виходи”.

Завершуючи розгляд цього питання, зауважу, що мною запропонований метод

додавання найбільш значущих і суттєвих впливів на політичну систему у вигляді декількох

індикаторів. Аналізуючи останні, ми отримуємо можливість оцінювати найближчі і

найвіддаленіші впливи зовнішнього середовища на політичну систему. Розв’язуючи це

завдання, я позначив впливи, що виносяться за межі однієї, але зачіпають іншу систему: як

вихід першої і – симетрично – вхід другої системи. Взаємобмін між системами розглядається

як взаємозв’язок між ними у формі співвідношення “вхід-вихід”

[...] “Входи” можуть виконувати функції сумарних змінних, які концентрують все, що

відбувається в середині політичної системи, викликаючи політичний стрес. [...]

Найефективнішим теоретичним інструментом може бути розгляд основних впливів з

боку суспільства на політичну систему в формі двох головних входів: вимог і підтримки.[...]

Спростувати емпіричні дані про поведінку елементів системи (що проявляється у формі

вимог і підтримки) простеживши як “входи” перетворюються на те, що можна назвати

політичними виходами. Це рішення і дії влади. [...] “Виходи” не лише впливають на

середовище політичної системи, але й дозволяють визначати і корегувати кожен новий цикл

взаємодії з “входом”. При цьому утворюється контур зворотного зв’язку (feedback lоор), що

допомагає системі реагувати на стрес. Цей зв’язок дозволяє системі використовувати свій

попередній досвід і удосконалювати майбутню поведінку. [...]

Зворотній зв’язок містить ряд елементів, які заслуговують детального вивчення. Сюди

входить формування “входу” владою, реакцію членів суспільства на цей “вхід”, передача

владі реакції і, нарешті, подальші дії влади. У такий спосіб починається новий цикли

виходів, відповідей, інформаційного зворотного зв’язку, реакції влади, утворюючи

безперервний ланцюг взаємопов’язаних дій. Наявність зворотного зв’язку дозволяє

політичній системі реагувати на стреси і виживати.[...]

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 248 – 251.

71

Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королеві Про те, як

треба захищати державу

Що в державі більше, закон чи король?

У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена

цими обов’язками.

Тому здається недоречним ставити запитання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві

гідності, як “закон” і “король”; або хто з них більший? Після того, як переборю всякий

сумнів, скажу: “Найсправедливіше, щоб ти перебував у межах свого обов’язку”.

Бо якби ми стали слухати римських законів, тобто похлібців тиранів, усю зверхність у

державі без сумніву приписали б королеві і таким чином підпорядкували б йому саму

юстицію, а його власні закони вихваляли б. Ніколи не ставили б королеві запитання “чому”?

Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном

нашого життя і смерті. А ті дармоїди тим певніше нашіптували б з усіх боків королеві про

“злочинців”, які непоштиво ставляться до короля.

З іншого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині

Сигізмунда. Наші предки виховували нас, щоб ми знали, що король вибирається задля

держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато

шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому

далеко кращим за непевну державу і більшим за короля. Отож, закон дорівнює королеві і

навіть кращий і далеко знатніший за короля. А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я

вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки

йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами

закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля; бо закон сам

[єдиний] навчає, що слід робити. А тому, що всього цього [закон] робити не може, обирає

собі посередника – короля.

Коли ж якийсь требоніанець або один з римських рабів, наприклад Ульпіанус,

влещуючися до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи,

що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? –

відповідай побожно і правдиво так: я король-вуста, очі й вуха закону, а точніше,

інтерпретатор закону, який присягнувся в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити,

як тільки те, що закон скаже.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, – величною і гідною

спадкоємця Казимира Великого. Цей-бо нам перший дав найсвятіші і найсправедливіші

закони, які ти так само шанувати мусиш і від них не відступати навіть на кінчик нігтя. Бо,

коли закон є даром Божим, помщається Бог на порушниках його дарунку вбивством,

чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством; веде, нарешті, державу з

покоління в покоління до ганебних законів.

Багато міг би я прикладів тобі навести як нових, так і давніх, які достеменно свідчать,

що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Дві є фортеці міцні в короля:

справедливість і віра.

Влада тиранів ніде довгою ще не була. Та оскільки я поспішаю до іншого і не хочу тобі

набридати, додам ще трохи насамкінець: якщо ти визнаєш, що у королівстві закон є немовби

другим королем, хай зробить тоді Бог тебе і королівство твоє щасливим, бо ти добровільно

підкориш всього себе його волі. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти є паном

закону, змінить тоді Господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові

твоєму.

Коли ж побачиш, що перевага законів і держави є такою незначною, що повсякчас

стаєш попереду них і вище обох, знай тоді: добре і належним чином керувати державою –

труд не для однієї людини (а ти його один нести збираєшся!). Більший тягар і зусиль вимагає

більших, ніж ті, яких сам докласти один можеш. Спільників тобі для цієї справи треба

вірних, які приймуть до певної міри на себе разом з тобою спільний тягар і підтримають тебе

працею і порадами спільними значно.

72

Ми вже сказали, яким у республіці правителем ти маєш бути, а тепер скажемо коротко,

яких треба мати сенаторів, і тобто союзників, при управлінні державою (і пристойних, і

однодумців), щоб прибічникам і слугам здавався хранителем непошкодженої держави і,

власне, королем, а не тираном.

Про сенат. Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від

тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо й тиран своїх підданих захищає, як і король:

часом справедливо вирішує справи, а то й прощає. Проте його сенат ніколи не подібний до

королівського. Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А

тому що саму сю республіку використовує до своїх потреб, побоюється дуже, щоб хтось

йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а для шкоди) собі

добирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами.

Старанно пильнує, щоб видатні в його державі люди не зростали ні в благородстві, ні в

науці, ні в чеснотах. І тоді лише вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних,

розумних, вчених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави.

Навпаки, король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у

республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих

найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає

республіку і в час війни, і в час миру.

Саме тому талановитих і вчених оточує він увагою, – цінує їхню працю і певен, що і в

майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жодне зібрання людей, жодна

республіка не зможуть устояти довго. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про

добирання сенату, – щоб з обраного тобою сенату усі люди зрозуміли, що ти справжній

король, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Адже і Святе

Письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: “коренем усіх гріхів є

жадібність”. До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості.

Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє втратив. Інакше з’являться в республіці

хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому, коли від цього зла

державу свою увільниш, добери до сенату людей стриманих, які задовольнятимуться тим, що

мають, – навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або

заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають доблесть вільного батька. І навпаки,

життя незнатного батька виховує (на їх думку) ницього сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду,

добирай, скільки змога, муж знатних і народжених славними батьками: почасти тому, що

вони є ніби стовпами твоєї держави, почасти ж, що інші мешканці королівства з Діда-прадіда

вже звикли дослухатись авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш (Жодне ім’я в

твоїй державі, наприклад, не важить більше, ніж прізвище Тарновський, Кміта чи

Тенчинський.).

Але не забувай, однак, що авторитет є нагородою за славу, доблесть, а не за

породу…Трилику породу людей мудрі не допускають до держави.

І в нашій державі також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не

дбай, як про те, щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує

держави, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав. Через внутрішнє

ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас має

настрашити. Про це я вже раніше говорив, коли домагався від наших сенаторів, щоб ласкаво

дозволили вільно говорити правду.

Заради любові до батьківщини і єдиної віри я звертаюся до тебе, мого короля, який,

бачу, не може міцно тримати кермо держави при найвищій незгоді між сенаторами. Прикро,

коли таке становище існує серед мужів нижчого стану. Але ще гірше, коли таке відбувається

між вищими урядовцями. Годі тоді й казати (особливо, коли туди проникла ненависть), що

вони стануть думати про щось інше, окрім того, як знайти спосіб обідрати один одного. Що

ж до партій, то вони занурюють супротивників образами, приниженням, плітками. І для цієї

потреби тримають тисячі судочинців, тисячі адвокатів-крутіїв. Тому якби ти наблизився до

73

деяких, то побачив би їх оточених юрбою судочинців, дорадників, які підказують, чому

треба обирати [саме] цього, яким чином слід вигнати іншого з держави або затаврувати. Я

нікого тут не називаю поіменно, нагадую лише про похибки. Бо хто знайдеться настільки

відважним, що міг би сказати: люди найвищого авторитету покинули напризволяще

республіку в такий небезпечний час і ні про що інше не думають, як тільки про згубні судові

позови, тільки про вигнання та про потрійні грошові застави? Який же з цих звичаїв, – якби

утвердився, – зміг би принести нам користь, а не найпевніший загин твоєї держави?

Тому якщо ти не зважаєш і якщо не турбуєшся, яким чином прихилити собі дружніх і

придатних тобі сенаторів, або правити будеш зле, або взагалі не правитимеш через чвари між

видатними, в одну мить буде згублене все, що залишив тобі батько. А причина ж появи цієї

мовчазної ненависті і розбрату – чув од мудрих – є одна. Саме про неї і буду говорити.

“Моє” і “твоє” – два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку й

виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім

постають заколоти, а після заколотів настає вже неминучий кінець державі. Отож, аби

королівство було здоровим, твої сенатори не повинні застановлятися над “моє” і “твоє”. Хай

цього ні обговорюють, ні вирішують: це інших суддів стосується. Хай сенатори стануть

отцями держави, далекими од чварів, дружними, лагідними. Хай душу мають не затуманену

ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиросердно бачать, що

шкодить, а що корисне державі

Це моє міркування, не мудріше й не корисніше за інші, слід прийняти до уваги, бо

стосується воно гаразду нашого короля. В такий спосіб жила колись щасливо Греція, маючи

обраних від найзначніших міст мужів, що вирішували спірні питання; їх греки називали

амфіктіонами. Подібного звичаю додержувався й Рим, після того як було встановлено

прилюдний суд, званий рота. Саме завдяки цим судам, здається, запанувала між громадянами

не тільки справедливість, але також мир і злагода.

Коли ми маємо, отже, стільки зразків, як утримати мир і злагоду серед громадян і коли

вже бачимо, що цей самий закон подано на розгляд сейму, нема причини, чому б за

найвищим бажанням і заради блага цієї республіки не встановити б тобі такий суд у Польщі.

Так ти доставив би своєму королівству мир, спокій і відпочинок.

Що ж до сенаторів, то коли у них буде забрано право вирішення в суді справ “моє” і

“твоє”, старанніше почнуть піклуватися про республіку і ти матимеш таким чином у сеймі

пристойних отців своєї держави. Але ти мусиш не тільки закликати сенаторів, щоб у мирі

між собою жили, але також вельми турбуватися, щоб у провінціях, де за твоїм дорученням

правлять, вони справедливо і пристойно з провінціалами поводилися. Бо їхня пихатість як

ніщо інше заходить так далеко (про це я вже говорив), що більших утисків од них у

провінціях годі й чекати.

Не один є, повір мені, в твоєму королівстві такий собі чолов’яга, їх багато. Є навіть

гірші за нього. Вони у підданих твоїх не тільки гроші і харч (як цей чоловік), але маєтки,

поля, луги і ліси віднімають, – прикинувшись лисом. Відкрий же вуха і насторожи їх:

звідусіль почуєш жалібний плач і стогін своїх підданих, у яких відібрано також свободу

(їхню силу), тому й не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві про нещастя…

Таке становище, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі, бо громадяни

стануть зле думати про неї. Отож звільни свою державу від такого рабства і нікому не

дозволяй, як-то кажуть, сваволити, бо охочих до цього багато.

На твоїх нарадах сидять також найсвятіші єпископи, – на зразок старших, їх ти шануй,

як отців, бо вони до твого сенату призначені і виступають авторами всіх твоїх рішень. Але

завів ти це правило, певно, випадково, тому що воно чуже для релігії господа Христа.

Таких людей завжди біля себе тримай, як дід твій Казимир мав Збігнева Болеслав –

Станіслава. Ти їх маєш не тільки добирати, а й виховувати. Увіруй, що вся гідність єпископа

полягає в тому, щоб жодна справа на землі і на небі, окрім Бога, лише ними розглядалася!

Бог-бо перший має ключі для закривання і відкривання небес, він посилає нам святий дух,

церкви, його владі підкоряються королі, принци, знатні, незнатні, багаті й бідні.

74

Послухай, куди веду: усі, яких перелічив, творять одну кошару, в якій усі рівні: “нема

ні раба”, як каже Павло, “ні вільного”, – тобто становище одного не є ні кращим, ані гіршим

за іншого, бо всіх одним святим іменем названо і всіх зараховано до підданих єпископа. А

якщо так є (а воно, певно, так і є), то прошу, чи тобі не буде здаватися дивним, коли запитаю

у твоєї величності: за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за

мене чи за будь-кого іншого? – адже при однакових правах у всіх однакова сила.

Що скажеш, о королю, або чим гадаєш виправдати? Може, Письмом? Але ж воно

цілком проти тебе, бо вчить, що диякон Стефан був вибраний не переважним правом когось

одного, а волею всіх тих, які були скликані до Єрусалиму апостолами. Довідуємося, що

Матвій також був обраний на посаду єпископа всіма апостолами.

Таким чином, Письмо не можеш назвати свідком твоєї правоти. Але, можливо, закон

якийсь назовеш? Тоді скажи, який він із себе? Де виданий? Невже на радах, які доручають

канонікам як членам капітул обирати єпископа? Адже вони на виборах репрезентують ту

церкву, яка потребує єпископа. Таке досі, бачимо, ведеться в Римі, Зальцбурзі, Памберзі,

Магдебурзі, Бреслау і багатьох інших містах. Отож, ти не навів жодного закону, де було б

тобі це дозволено…

Якщо, отже, тобі не можна призначати єпископів ні за Письмом, ні за законом, ні за

прикладом чиїмось, слід визнати, що королі (коли таке роблять у церкві) зі святим духом

відверто воюють, тому що миряни не мають права обирати єпископа, якого хочуть, у церкві

Бога. Ще гірше, коли цей гріх нав’язується; коли при виборах єпископа виголошують такого

роду слова: “Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан

єпископа”.

Отож, це запровадження, як бачиш, не від отця небесного і поза сумнівом буде

знищене, якщо церква чимдуж знову не одержить своє старе право ви бору єпископів. Із

цього ти також матимеш численні блага, – передусім справжні єпископи будуть обиратися не

одною людиною, а багатьма. Далі. Перестане простолюд скаржитися на згубні звичаї

кліриків, бо єпископом у них буде не призначена їм чужа людина, а багатьом відома і

звичаєм своїм, і приватним життям. Такий не страждатиме, що підлеглі його ордену не схожі

на нього. Якщо це зробиш, знову церква одержить давню гідність. Якщо глибоко усвідомиш

провину, – що з Богом відверту війну забажав вести, – знову повернеться церква до лона

Бога. Я про цю справу не говорив би тут і слова, якби саме сумління не турбувало мене, коли

побачив, що немає проповідника, який прилюдно повчав би вас, королів. За такий порядок і

за вашу до церкви Бога несправедливість Бог покарає вас. Але чому це ми, неотесані, маємо

біля Євангелія кричати, коли вчені всі мовчать? Нагадую тобі про твої помилки тому, щоб у

день Страшного суду я не картав себе, що тебе не застеріг. У цій книжці я запропонував тобі

певні зразки, чи елементи королівського життя. Решта буде далі, коли розглянемо по порядку

всю діяльність короля.

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 371 – 377.

Кістяківський Б. Держава і особистість

Держава навіть і в наших часах викликає іноді жах і тремтіння. В уяві багатьох держава

є такий собі безжалісний деспот, котрий душить і губить людей. Держава – це те чудовисько,

той Звір-Левіафан, як прозвав п. Гоббс, котрий пожирає людей цілком, до останку. [... ]

Справді, держава, вдаючись до смертної кари, коїть те, від чого кров холоне в

людських жилах: вона планомірно й методично вчиняє убивства. Держава, за твердженнями

багатьох, то є організація економічно дужих і заможних для утиску та визиску економічно

немічних і нужденних. Держава – це несправедливі війни, що призводять до підкорення й

поневолення малосилих і дрібних народностей великим і могутніми націями. Держава

75

завжди оперта на силі і ставить її над усе; бувши втіленням сили, вона вимагає від усіх

схилитися перед нею. [...]

Та чи справді держава створена та існує на те, щоб гнітити, мучити й визискувати

поодиноку особистість? Чи ж справді перелічені вище такі відомі нам риси державного

життя є суттєвою і невід’ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти

негативно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в державних спілках.

Культурна людина і держава – то два поняття, що навзамін доповнюють одне одного.[...]

У чому ж, одначе, справжнє завдання та істинні цілі держави? Вони полягають у

здійснені солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потрібне,

дороге та цінне всім людям. Держава як така є просторово найосяжніша і внутрішньо

всеохоплююча форма вповні зорганізованої солідарності поміж людьми. [...] Що сутність

держави справді в обстоюванні солідарних інтересів людей, це дається взнаки навіть в

ухилах держави від її істинних цілей. Навіть і найжорстокіші форми державного гноблення

звичайно виправдовують міркуваннями про користь і потреби всього народу. Загальне добро

– ось та формула, що в ній стисло виражено завдання та цілі держави.

[...]Наше розуміння держави, яке стверджує дочасний і минущий характер Державного

насильства і гноблення, оперте на нашій вірі в людську особистість. Особистість з її

ідеальними пориваннями і вищими цілями не може миритися з тим, щоб держава, покликана

здійснювати солідарні інтереси людей, займалася вигублюванням та винищуванням їх.

Заглиблюючись у себе й черпаючи з себе свідомість творчої сили особистості, яка не

мириться зі звірячим образом держави-Левіафана, ми часто мимохіть є послідовниками

великих філософів-ідеалістів.[...]

Повертаючись до двох протилежних поглядів на державу – на державу як уособлення

сили й насильства у вигляді Звіра – Левіафана і на державу як втілення ідеї, вищий прояв

особистості, або на державу як земного бога, ми повинні вказати, що ці два різні погляди на

державу відповідають двом різним типам держав. Гоббс, малюючи свій образ держави-звіра,

мав на думці абсолютно-монархічну або деспотичну державу. Необмеженість повноважень

державної влади і цілковите поглинення особистості, приреченої на беззаперечне підкорення

державі, і надають абсолютно-монархічній державі звірячого вигляду. На противагу

Гоббсові, Фіхте і Гегель під державою мали на думці виключно правову державу. Як на них,

само поняття держави цілком ототожнюється з поняттям правової держави... Правова

держава – то вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт. В

ідеалі визначено вищі форми державності, наприклад соціально-справедливу або

соціалістичну державу. Але соціалістична держава ще ніде нереалізована як факт дійсність.

Тому соціалістичну державу можна брати до увага лишень як принцип, але не як факт.

Одначе, Фіхте та Гегель брали і правову державу не як емпіричний факт, вони уявляли її собі

не в тому конкретному вигляді, як дана вона була у передових країнах їхньої доби, а як

сукупність тих принципів, що повинні здійснюватися у досконалій правовій державі. Отже,

правова держава, яка їх цікавила і слугувала їхнім філософським побудовам, також була

ідеальним своєю повнотою і довершеністю типом держави.

Керуючись методологічними міркуваннями, ми повинні розширити цей погляд на

значення різних типів державного існування. Питання про типи є питання про те, щоб

методологічно правомірно мислити явищі, незмінно плинні й мінливі, як сталі й тривкі. У

науці про державу ми мусимо вдаватися до такого знаряддя мислення, бо маємо тут справу з

явищем, яке не тільки розвивається, а й зазнає деяких перетворень і перевтілень. Так,

скажімо, абсолютно-монархічна держава, без сумніву, виросла з феодальної, а держава

конституційна – з абсолютно-монархічної. Але попри те, що цей перехід часто відбувався

дуже помалу і розвиток по цім переході не переставав, так що кожна державна форма своєю

чергою відбувала різні стадії розвитку. Все ж держава з переходом від однієї форми до іншої

перевтілювалася, і ми повинні уявляти собі кожну з цих форм в її найтиповіших рисах.[...]

Зрозуміло, однак, що такі чисті державні форми дуже зрідка втілюються в конкретній

дійсності як реальні факти. Але вони мають бути теоретично встановлені у вигляді

ідеальних своєю довершеністю, повнотою і досконалістю типів.

76

II Більшість сучасних європейських та американських держав належать за своїм

державним ладом до конституційних або правових держав.[...]

Головний принцип правової або конституційної держави полягає... в тому, що державна

влада в ній є обмежена. У правовій державі владу поставлено в певні межі, які вона не

повинна і правовим чином не може переступати. Обмеженість влади у правовій державі

створюється визнанням за особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканих прав. У

правовій або конституційній державі вперше визнано, що є певна сфера самовизначення і

самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися.

Невід’ємні права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою

суттю своєю безпосередньо надані особистості. [...]

Завдяки невід’ємним правам і недоторканості особи державна влада в правовій або

конституційній державі є не лише обмежена, а суворо підзаконна. Законність державної

влади є така загальновизнана перевага державного ладу як такого, що звичайно її старається

присвоїти собі і впорядкована абсолютно – монархічна держава. Та для неї це виявляється

зовсім недосяжною метою. Органи державної влади бувають справді пов’язані законом лише

тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб’єктивними громадянськими правами.

Тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові

вимагання до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно додержувати

законів. Цього нема в абсолютно-монархічній державі, бо в ній піддані позбавлені хоч би

яких громадянських прав, тобто прав людини і громадянина. Тому всі змагання абсолютно-

монархічних держав завести в себе законність, як показують історичні факти, закінчуються

цілковитою невдачею. Отже, не підлягає сумніву, що здійснення законності за умов

загального безправ’я є справжнісінька ілюзія. За безправ’я особистості можуть буяти лише

адміністративне свавілля і поліцейські насильства. Законність передбачає суворий контроль і

цілковиту свободу критики всіх діянь влади, а для цього треба визнання за особистістю і

суспільством їхніх невід’ємних прав. Отже послідовне здійснення законності потребує, як

свого доповнення, свобод і прав особистості і в своїй черзі природно випливає з них як їхній

конечний наслідок.

Права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи складають лише

підвалину і передумову того державного ладу, притаманного правовій державі. Як і кожна

держава, правова держава потребує організованої влади, тобто установ, що виконують різні

функції влади. Само собою зрозуміло, що правовій державі відповідає цілком певна

організація влади. У правовій державі влада має бути зорганізована так, щоб вона не

пригнічувала особу; в ній як поодинока особа, так і сукупність осіб – народ – мають бути не

тільки об’єктом влади, а й суб’єктом її.[...]

Повертаючись до питання про організацію державної влади у правовій державі та про

участь народу в цій організації, маємо зауважити, що найважніша функція влади –

законодавство – у правовій державі цілковито підпорядкована народному представництву.

[...] У правовій державі поодинокі особи впливають на хід і характер законодавчої праці

через народне представництво... Виборче право мусить бути загальним і рівним, а на те,

щоби загальність і рівність були забезпечені на ділі, голосування мусить бути пряме і таємне.

Вимога загального, рівного і прямого виборчого права з таємним поданням голосів є тепер

головна вимога демократизму. При демократичному ладі кожен мусить мати виборче право,

і ніхто не повинен бути його позбавлений. Тепер це стало аксіомою навіть для прихильників

найскромніших демократичних інституцій.

[...]Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить

із надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвою правова держава

доступає за високого рівня правосвідомості і за сильно розвиненого в ньому почуття

відповідальності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування

правового порядку і державних установ лежить на самому народі...

Діаметральну протилежність щодо цього становить поліцейська держава. Цей різновид

державного устрою і державного управління звичайно розвивається в більш упорядкованих

абсолютно-монархічних державах, надто при пануванні просвіченого абсолютизму.

77

Поліцейська держава характеризується надмірною опікою органів державної влади над

нуждами та інтересами своїх підданих. У принципі поліцейська держава домагається

немовби корисних цілей, та на практиці вічна опіка урядових установ є зовсім нестерпною

для хоч трохи незалежних людей. Нема іншого державного устрою, де людська гідність

потерпала б так дуже, як саме в поліцейській державі... В усякім прояві ініціативи з боку

суспільності вона вбачає замах на свої повноваження і тому не дозволяє ніяких громадських

організацій, а борючись із ними, зрештою сіє незгоди й дезорганізацію в народі.

III. …З’ясовуючи природу соціалістичної держави, маємо найперше відповісти на

принципове питання: чи є соціалістична держава своєю правовою природою діаметрально

протилежна правовій державі? З позиції ходячих погляді на соціалістичну державу відповідь

на це питання буде безумовно ствердною... Та щоб знайти науково-правильну відповідь на

нього треба насамперед звільнитися од ходячих його розв’язків. Тоді... ми дійдемо висновку,

що відповідь на нього знайдемо дуже легко, якщо спростимо й конкретизуємо саме питання.

Ми мусимо запитати себе: чи принесе держава якийсь новий свій правовий принцип, чи вона

не спроможна принести такого принципу? – Коли питання поставлено так, то відповідь

виходить ясна й проста; справді, перебираючи всі ідеї, пов’язані з уявленням про

соціалістичну державу, ми не здибаємо серед них жодного правового принципу, який можна

було б визнати як новий і ще не відомий правовій державі.

Коли ж ми перейдемо тепер до детальнішого розгляду правової природи соціально-

справедливої або соціалістичної держави, то остаточно переконаємося, що нічого нового з

боку правового держава будуччини не спроможна витворити. Вона лише може послідовніше

прикласти й здійснити правові принципи, що їх висунула правова держава. Навіть і з

соціологічної точки зору показується зв’язок між сучасною державою і державою

будуччини. Великий теоретичний здобуток наукового соціалізму полягає у відкритті тієї

істини, що капіталізм є підготовча й попередня стадія соціалізму... Та якщо капіталістичне

виробництво можна розглядати як підготовчу стадію до соціалістичного, то поготів і правову

державу, що проголошує найдосконаліші засади правової організації, треба визнати прямою

попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість. Справді, соціально-

справедлива держава мусить бути передовсім достоту демократичною і народною. Але й

сучасна правова держава у своїх принципах безумовно демократична. Правда, не всі сучасні

правові або конституційні держави на практиці є однаково демократичні. Однак межи ним є

цілком послідовні демократії, які здійснили і пропорційне представництво і безпосереднє

народне законодавство. В будь-якій сучасній правовій державі є державні установи, серед

них на першому місці стоїть народне представництво, яке дає розростися найпослідовнішому

і щонайширшому застосуванню народовладдя. Тож зрозуміло, що робітничі партії вважають

за можливе користатися сучасною державою як знаряддям і засобом на досягнення

справедливого соціального ладу. [...]

Вище ми зазначили, що правова держава різниться з попередньою, абсолютно-

монархічною і поліцейською державою своїм організаторським характером. Вона усуває ті

анархічні елементи, які має в собі як зародки будь-яка абсолютно – монархічна і поліцейська

держава і які можуть перерости у справжню анархію. А викидаючи анархію з правового

життя, правова держава може служити прообразом того, як соціально справедлива держава

викине анархію з господарського життя. Згадаймо, що хоча капіталістичне виробництво

організовує народні маси, зосереджуючи й скуплюючи їх у центрах промислового життя, та

як таке воно належить до типу анархічного господарства. Воно зорганізоване лише

індивідуально у вигляді поодиноких незалежних осередків, з боку ж суспільного його

відзнака – дезорганізація та анархія. Поодинокі осередки або самостійні капіталістичні

господарства, що складають його, стикаються в своїх інтересах, змагаються одно з одним,

поборюють і нівечать одно одне. Плодом цього є господарська анархія, від якої терплять у

своїм господарськім побуті не тільки окремі індивідууми, але й суспільство. Держава

будучини покликана усунути цю анархію; її безпосередня мета – перемінити анархію, що

панує в суспільному капіталістичному виробництві, на зорганізованість виробництва, яку

буде здійснено вкупі з установленням справедливих соціальних відносин.[...]

78

Усе вище сказане має навести нас на висновок, що в державі будучини кожному буде

забезпечене гідне людське існування не силою соціальної милосердя, а силою притаманних

кожній особистості прав людини і громадянина. У правовій організації цього суспільства

найбільшу вагу матиме як визнання публічно-правового характеру за правом на гідне

людське існування і за всіма його розгалуженнями, так і визнання цих прав як прав

особистих. Отже, держава цього типу тільки розвине ті юридичні принципи, які вироблено і

встановлено сучасною правовою державою. Це дає нам право зробити і більш загальний

висновок щодо самої юридичної природи цієї держави. Не підлягає сумніву, що для

здійснення своїх нових завдань держава покористується тими ж юридичними засобами, що

їх виробила правова держава. Більшість її установ будуть створені за аналогією з установами

правової держави. Зорганізованість і виключення анархії в суспільному господарстві буде

досягнуто в державі будучини за допомогою тих же правових прийомів, якими досягається

зорганізованості й виключення анархії у правовому і політичному житті в державі правовій.

Дві підвалини правової держави – суб’єктивні публічні права та участь народу в

законодавстві й управлінні країною – будуть цілком послідовно розвинені й розширені.

Розширення це піде не тільки у сфері суто політичних і державних відносин, але й по

лягатиме... у поширенні тих же принципів на поле господарських відносин, які в правовій

державі підлягають лише нормам цивільного права.

На підставі всього викладеного ми маємо визнати, що між сучасною правовою

державою і тією державою, яка здійснить соціальну справедливість, нема принципової і

якісної різниці, а є різниця лише в кількості й ступені.[...]

Повертаючись тепер до питання про різні типи держави, ми на підставі порівняльного

аналізу цих типів, вочевидь, повинні визнати, що правова держава є найдосконалішим типом

державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гармонія поміж суспільним

цілим і особистістю. Тут державна індивідуальність не гнітить індивідуальності поодинокої

особи. Натомість тут у кожній людині представлена і втілена певна культурна мета як щось

життєве і особисте.

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 395 – 399.

79

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ДО ПІДГОТОВКИ РЕФЕРАТУ

Робота над письмовим завданням починається з вибору теми. Згідно з

практикою, студенти-заочники обирають тему реферату під номером, який

відповідає останнім цифрам у їхніх залікових книжках. Студенти також мають

можливість, з дозволу викладача, вибрати тему реферату, яка не вказана в

тематиці, але їх цікавить і пов’язана з профілем спеціальності.

Визначившись з темою, наступним кроком є підбір літератури, що у

списку рекомендованої літератури. Для значимості виконаної роботи, студент

може використати цікавішу або новішу наукову літературу, журнальні та

газетні статті.

Після ознайомлення з літературою необхідно приступити до написання

реферату. Тема роботи викладається відповідно до плану, який розробляє

студент. Питання плану необхідно ставити послідовно, логічно, дотримуючись

хронології. Приблизна структура реферату може бути такою: вступ, основна

частина, яка складається з декількох питань, висновки та список літератури.

Важливе значення для зарахування роботи має дійсно самостійна, творча

робота студента, а не перепис цілих розділів підручників чи монографій.

Оцінюючи реферат, викладач насамперед звертає увагу не на розмір роботи, а

на послідовність викладу, логіку поставлених питань, цікаво підібраний

матеріал, зроблені висновки до теми.

Важливе значення має і оформлення реферату з Політології. Роботу

виконують на стандартних аркушах паперу розбірливим почерком. На

титульному листку вказують повну назву навчального закладу, назву теми, її

порядковий номер, прізвище та ініціали студента, факультет. На першій

сторінці письмової роботи записують зміст, а в кінці – список використаної

літератури. Обсяг роботи – до 0,5 д. а. (10 сторінок комп’ютерного набору).

80

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Політика як мистецтво можливого.

2. Місце і роль політики у системі суспільних відносин.

3. Політика і економіка.

4. Політика і мораль.

5. М.Вебер про політику як покликання і професію.

6. Політологія у системі соціально-гуманітарних наук.

7. Теоретичні та прикладні аспекти політології.

8. Зростання ролі і значення науки про політику в національному

відродженні України.

9. Завдання політології як науки і навчальної дисципліни.

10. Політологічні погляди Ніколо Макіавеллі.

11. Доктрина державного суверенітету Ж.Бодена.

12. Теорія природного права, державного суверенітету, суспільного

договору в політичних поглядах Ж.Бодена, Г.Гроція, Б.Спінози.

13. Лібералізм як політична ідеологія Нового часу.

14. Ідея громадянського суспільства у політичних концепціях мислителів

Нового часу.

15. І.Кант про правову державу.

16. Марксистська концепція політики і політичних відносин.

17. Сучасна зарубіжна політологія: основні ідеї та напрями дослідження.

18. Політологічна проблематика в суспільній думці Київської Русі.

19. Генеза політичних ідей в Україні за литовсько-польської доби

(Ю.Дрогобич, Ст.Оріховський, І.Вишенський).

20. Роль Конституції П.Орлика у розвитку української політичної думки.

21. Демократичні засади козацької держави.

22. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства.

23. Націологічні дослідження М.Драгоманова.

24. Проблеми націй і держави в суспільно-політичній спадщині Івана

Франка.

25. В.Винниченко про національне відродження.

26. М.Грушевський і теорія національного самовизначення.

27. Концепція інтегрального націоналізму Д.Донцова.

28. Політичні ідеї українських мислителів ХХ століття.

29. Політичні режими та їх основні характеристики.

30. Політичне рішення як елемент політичного процесу.

31. Вибори та їх роль у політичному житті.

32. Політичні об'єднання України як суб'єкти політичного процесу.

33. Революція і реформи як види політичних перетворень.

34. Політика і підприємництво.

35. Легітимність влади як соціальна проблема.

36. Проблеми поділу і реалізації влади в сучасній Україні.

37. Демократія: політичний ідеал і політична практика.

81

38. Сучасні концепції демократії.

39. Питання влади і владних відносин у конституційних документах

України.

40. Конституція України про політичні права і свободи людини.

41. Політичний маркетинг як засіб організації діяльності.

42. Концепція соціальної стратифікації та її основні положення.

43. Політичні аспекти соціалізації особистості.

44. Соціально-політичні спільноти сучасної України як суб’єкти політики.

45. Карл Поппер про “відкрите суспільство”.

46. Національне питання: зміст, структура та принципи розв’язання.

47. Український націоналізм як фактор самоутвердження української

нації.

48. Етнополітика України та її роль у розв’язанні національних проблем.

49. Національна самосвідомість і національне виховання в школі.

50. Різновиди доктрин націоналізму.

51. Національна ідея: витоки, історія, сучасність.

52. Загальна теорія політичної системи Д.Істона та Г.Алмонда.

53. Політична система суспільства: фактори стабільності.

54. Типи політичних систем.

55. Тенденції трансформації політичної системи сучасної України.

56. Держава в політичній системі суспільства.

57. Проблеми становлення державності України.

58. Правова держава: ідея і дійсність.

59. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

60. Громадянське суспільство: сутність та умови становлення.

61. Формування громадянського суспільства в Україні.

62. Р.Міхельс про політичні партії.

63. Походження і формування політичних партій (історичний аспект).

64. Основні політичні концепції розуміння суті та функцій політичних

партій.

65. Електоральна стратегія сучасних політичних партій України.

66. Партійні системи: сутність і типи.

67. Проблеми становлення та формування багатопартійності в Україні.

68. Характерні риси партійної системи сучасної України.

69. Роль молоді у розвитку демократичних процесів в Україні.

70. Сучасні молодіжні та студентські організації Львівщини.

71. Стан і шляхи формування політичної культури сучасного

українського суспільства.

72. Форми і рівні політичної свідомості.

73. Політична свідомість як відображення політичного буття.

74. В.Липинський і проблеми політичної культури.

75. Міжнародні відносини і світова політика як предметна галузь

політології.

76. Глобальні проблеми людства і їх вплив на світову політику.

77. Сучасне політичне мислення: суть та основні риси.

78. Війна у міжнародних відносинах.

82

79. Загальнолюдський і національний інтерес у зовнішній політиці.

80. Головні напрями створення ефективної системи міжнародної безпеки.

81. Національна безпека України: проблеми і шляхи зміцнення.

82. Україна і НАТО: шляхи взаємодії.

83. Україна і СНД: проблеми і перспективи.

84. Особливості і суперечності національного відродження України на

сучасному етапі.

85. Релігія у політичному житті сучасної України.

86. Українська діаспора як фактор національного відродження.

87. Українська держава на шляху до демократизації.

88. Політичні процеси в сучасній Україні.

89. Основні шляхи та засоби досягнення національної злагоди в

сучасному українському суспільстві.

90. Консенсус і конфлікт у політиці.

83

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ІСПИТУ

1. Походження та сутність політики.

2. Взаємозв’язок політики з іншими сферами суспільних відносин.

3. Економічні, соціальні та духовні детермінанти політики.

4. Моральна дилема в політиці.

5. Предмет і категорії політичної науки.

6. Взаємозв'язок політології з іншими суспільними науками.

7. Методи політологічних досліджень.

8. Науково-теоретична і прагматична сутність політології.

9. Політологія як навчальна дисципліна та її структура.

10. Основні завдання та соціальні функції політології.

11. Зростання ролі і значення науки про політику на сучасному етапі

світового соціального розвитку, національного відродження України.

12. Зародження політичних ідей та їх розвиток у Стародавньому світі.

Конфуціанство.

13. Давньогрецька політична думка. Платон і Аристотель.

14. Політичне вчення Нікколо Макіавеллі.

15. Учення Ж.Бодена про державу.

16. Теорії “природного права” та “суспільного договору.”

17. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких

просвітителів.

18. Політико-правова думка Німеччини ХVІІІ – ХІХ ст.

19. Виникнення політичної доктрини марксизму та сутність її кризи.

20. Розвиток світової політичної думки першої половини ХХ ст.

21. Політична думка Київської Русі.

22. Політологічні проблеми у творчості Ст. Оріховського-Роксолана.

23. Проблеми державного устрою в Конституції П.Орлика.

24. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства.

25. М.Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

26. Проблеми держави і націй у суспільно-політичній спадщині І.Франка.

27. Українська політична думка першої половини ХХ ст.

28. Обґрунтування української державності в Декларації про державний

суверенітет України та Конституції України

29. Суть, структура та функції політичної ідеології.

30. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

31. Ідеологія і наука.

32. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці.

33. Політична ідеологія в житті сучасної України.

34. Визначення категорії «політичне життя» та його структурні елементи.

35. Основні тенденції політичного життя.

36. Проблеми динамізму і стабільності політичного життя.

37. Політична діяльність як спосіб існування політичного життя.

38. Мотивація політичної діяльності.

84

39. Політичні відносини: сутність і форми.

40. Види виборчих систем.

41. Влада як явище суспільного життя, її сутність та ознаки.

42. Політична влада: проблеми легітимності.

43. Зміст концепції поділу влад. Конституція України про засади розвитку

політичної влади в Україні.

44. Джерела влади та її функції.

45. Сутнісні риси демократії як форми здійснення влади.

46. Поняття політичної системи та її роль у життєдіяльності суспільства.

47. Характеристика структурних елементів політичної системи.

48. Типи політичних систем та їх функції.

49. Політична система України та необхідність її реформування.

50. Походження держави та її визначальні ознаки.

51. Держава як базовий компонент політичної системи.

52. Структура держави та форми державного правління.

53. Законодавчі органи України: порядок формування, характер і зміст

діяльності.

54. Конституція України про систему органів виконавчої влади України

55. Поняття громадянського суспільства, фактори його становлення і

розвитку.

56. Формування громадянського суспільства в Україні.

57. Правова держава: сутність та ознаки.

58. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства.

59. Громадські організації та рухи, їх місце в політичній системі.

60. Партія як політичний інститут.

61. Основні функції політичних партій.

62. Партійні системи: поняття та типи.

63. Становлення багатопартійності в Україні.

64. Людина як об’єкт і суб’єкт політики.

65. Конституційні права, обов’язки та відповідальність громадян.

66. Політична соціалізація особи: суть та умови.

67. Політична поведінка особи та її типи.

68. Соціальні спільноти як суб’єкти політики.

69. Політична еліта у структурі влади та її типи.

70. Сутність політичного лідерства. Основні риси політичного лідера.

71. Політична свідомість як форма відображення політичного буття.

72. Структура політичної свідомості.

73. Громадська думка – специфічний стан політичної свідомості.

74. Поняття політичної культури та її структура.

75. Типи політичної культури та її функції.

76. Етнонаціональна структура суспільства. Сучасні теорії нації.

77. Етнонаціональна політика: мета, принципи, проблеми.

78. Національний суверенітет. Форми і зміст національно-державних

утворень.

79. Українська національна ідея та її роль у національному відродженні

України.

85

80. Утвердження державного суверенітету – головна передумова

національного відродження України.

81. Конституція України про консолідацію та розвиток української нації.

82. Сучасний світ та його риси.

83. Зовнішня політика в житті суспільства та її функції.

84. Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики. Головні принципи

зовнішньої політики.

85. Національний (державний) інтерес у міжнародних відносинах.

86. Україна в системі міжнародних відносин.

87. Роль ООН та інших міжнародних інституцій у забезпеченні миру,

безпеки, політичного консенсусу.

86

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЗАЛІКУ

1. Сутність політики, її взаємозв’язок з іншими суспільними сферами.

2. Предмет і структура політології.

3. Взаємозв’язок політології з іншими суспільними науками.

4. Методи політології.

5. Функції політології.

6. Давньогрецька політична думка.

7. Основні концепції політичної думки доби Відродження та

Просвітництва.

8. Розвиток політичних ідей мислителями Київської Русі.

9. Проблеми державного устрою в Конституції П.Орлика.

10. Особливості політичної думки в Україні у XIX – на початку XX ст.

11. Обґрунтування української державності в Декларації про державний

суверенітет України та Конституції України.

12. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

13. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці.

14. Політична ідеологія в житті сучасної України.

15. Сутність та основні тенденції політичного життя.

16. Політична діяльність як спосіб існування політичного життя.

17. Політичні відносини: сутність і форми.

18. Сутність та ознаки влади.

19. Проблеми легітимності влади.

20. Принципи і сутність поділу влади.

21. М.Вебер про три типи влади.

22. Суть і структура політичної системи.

23. Функції політичних систем.

24. Теорії походження держави та її сутність.

25. Форми державного правління та державного устрою.

26. Визначення, сутність, основні ознаки правової держави.

27. Становлення правової держави в Україні.

28. Сутність концепції громадянського суспільства.

29. Інститути представницької і прямої демократії.

30. Особливості та перспективи демократичних перетворень в Україні.

31. Місце і роль політичних партій у житті суспільства.

32. Сучасні підходи типологізації політичних партій.

33. Суть та типологізація громадських об’єднань.

34. Особливості партійної системи в Україні.

35. Типологія виборчих систем.

36. Виборча система в Україні.

37. Місце та роль людини в політиці.

38. Політична соціалізація: поняття та сутність.

39. Динаміка соціальної стратифікації українського суспільства.

40. Соціальні спільноти як суб’єкти політики.

87

41. Сутність сучасних елітарних теорій.

42. Типологія та функції політичних еліт.

43. Сутність політичного лідерства.

44. Основні функції політичного лідера.

45. Означення та структура політичної свідомості.

46. Виникнення та структура політичної культури.

47. Сутність політичної культури та її функції в життєдіяльності

суспільства.

48. Зміст і структура національних відносин.

49. Причини самовизначення націй та проблеми втілення цього принципу

в практику національного життя.

50. Етнонаціональна політика в Україні.

51. Форми та зміст національно-державних утворень.

52. Зовнішня політика в житті суспільства та її функції.

53. Національний (державний) інтерес у міжнародних відносинах.

54. Основні поняття геополітики.

55. Західний вектор української геостратегії: проблеми і перспективи.

56. Глобалізаційні процеси в сучасному світі та їх політичні виміри.

57. Суть національного відродження України.

88

БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК

Алмонд Габріель (1911 р. н.) – американський політолог. У праці

“Громадянська культура” разом із С.Вербою вперше в історії світової

політичної думки розробив теорію політичної культури. Вони вирізнили такі її

типи: англо-американську; континентально-європейську; доіндустріальну;

тоталітарну.

Аренд Ханна (1906 – 1975) – німецький та американський політичний

мислитель. У праці “Походження тоталітаризму” (1951 р.) розкрила корені

тоталітаризму в масовому суспільстві. У праці “Людський стан” Х.Аренд

доводила, що свобода людини може бути реалізована тільки за її активної

участі у політичному житті.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – давньогрецький мислитель. У праці

“Політика” виклав основні проблеми суспільного й державного життя,

розглядав людину як “політичну істоту”, розробив учення про державу.

Арон Раймон (1905 – 1983) – французький соціолог та політолог. У праці

“Демократія і тоталітаризм” дав тлумачення тоталітарного режиму порівняно з

ліберальним. Основною ознакою тоталітарного режиму, на думку Р.Арона, є

забезпечення монополії однієї партії на узаконену політичну діяльність, а

ліберального – юридична організація мирної політичної конкуренції з метою

завоювання влади.

Бжезінський Збігнев (1928 р. н.) – американський політичний діяч,

політолог. У праці “Тоталітарна диктатура та автократія” спільно з К.Фрідріхом

охарактеризував основні риси тоталітарних режимів (фашистського та

комуністичного). У праці “Великий провал: народження та смерть комунізму у

XX ст.” передбачив можливий розпад СРСР, підкреслив міжнародне значення

утворення незалежної України.

Боден Жан (1529 – 1596) – французький політичний діяч, юрист,

теоретик держави. У праці “Шість книг про республіку” розробив концепцію

державного суверенітету, котрий розумів як неподільну владу монарха над

своїми підданими.

Вебер Макс (1864 – 1920) – німецький соціолог. У працях

“Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.), “Політика як покликання і

професія” (1919 р.) розробив проблеми релігійних основ сучасного

високорозвиненого суспільства, бюрократії як професійної групи державних

управлінців, парадигми легітимності державної влади, етики політичної

діяльності.

Винниченко Володимир (1880 – 1951) – український політичний діяч,

письменник. У працях “Відродження нації” (1920 р.), “Заповіт борцям за

визволення” (1949 р.) розкрив причини поразки національно-визвольної

революції, які полягали у незрілості українського суспільства, невмінні

української влади поєднувати розв’язання національно-державних завдань із

соціально-економічними.

89

Вишенський Іван (1550 – 1620) – український полеміст. Нещадно

критикував католицьку Церкву, відстоював слов’янську самобутність

православ’я, доводив шкідливість поширення латинської культури в Україні.

Геґель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ. У

працях “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права” розглядав

теоретичні проблеми держави, права і громадянського суспільства.

Громадянське суспільство філософ розглядав як систему установ, корпорацій,

котрі через систему правосуддя захищали свободу і приватні інтереси

громадян.

Гоббс Томас (1588 – 1679) – англійський філософ. У працях “Філософські

основи вчення про громадянина”, “Левіафан” розробив учення про природний

стан, суспільний договір, державу і громадянські права. Оскільки, на думку

вченого, у природному стані існувала “війна всіх проти всіх”, то люди змушені

були укласти суспільний договір із правителем, віддавши частину прав

суверенові взамін на безпеку життя.

Грушевський Михайло (1866 – 1934) – український історик, політичний

діяч, автор близько 2000 друкованих праць, серед яких найвідоміша

десятитомна “Історія України-Руси”. Його світогляд еволюціонував від

народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до

самостійницької. М.Грушевський виклав своє розуміння механізму боротьби за

владу та її утримання панівною елітою. Виступив проти намагання Росії

монополізувати представництво й спадщину Київської держави.

Джентіле Джованні (1875 – 1944) – італійський мислитель, політичний

діяч. Визначив такі основні ознаки фашистської ідеології: антиматеріалізм,

заперечення детермінізму, домінування ідеології, яка підтримується силою віри

та релігійністю; етатизм; культ вождя. Найвідоміші праці: “Вступ до

філософії”, “Реформа гегелівської діалектики”.

Донцов Дмитро (1883 – 1973) – український політолог, громадсько-

політичний діяч. У працях “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944) та

ін. обґрунтував принципи українського інтегрального націоналізму, сутність

якого полягає в тому, що український народ лише тоді може здобути

незалежність, коли його національна еліта рішуче відмежується від орієнтації

на Росію, а також позбудеться впливу ідеологій соціалізму, демократизму,

лібералізму. Лише ідеологія націоналізму може забезпечити успіх у

національно-визвольній боротьбі.

Драгоманов Михайло (1842 – 1895) – український мислитель,

громадсько-політичний діяч. Соціологічні теорії ученого ґрунтувалися на

засадах європейського позитивізму і лібералізму. У працях “Лібералізм і

земство в Росії” (1889), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1993) обґрунтував

головні засади російського конституціоналізму як утвердження громадських

прав і децентралізації Росії, а також ідеї про національно-культурний і

національно-політичний розвиток українського народу.

Дрогобич (Котермак) Юрій (прибл. 1450 – 1494) – доктор філософії та

медицини Болонського університету. У праці “Прогностична оцінка…” (1483),

займаючись політичним прогнозуванням, намагався передбачити політичні

90

події у Священній Римській імперії за Фрідріха ІІІ. Він був прихильником

сильної королівської влади, її пріоритету над Церквою.

Дюверже Моріс (1917 р. н.) – французький соціолог, політолог. У праці

“Політичні партії” М. Дюверже типологізує партії за способом їх утворення –

парламентського і зовнішнього походження, а також за організаційною

структурою – масові та кадрові.

Іларіон (XI ст.) – давньоруський діяч. У праці “Слово про закон і

благодать” (1070) прославляв київського князя Володимира Великого, який

уособлює хрещену Русь. Вважав, що тільки сильна королівська влада, якій

повинна служити Церква, здатна забезпечити цілісність держави, припинити

міжкнязівські чвари.

Істон Девід (1917 р. н.) – американський і канадський політолог, який у

працях “Політична система”, “Рамки політичного життя” розкрив сутність,

структуру і функції політичної ситеми, котру слід розглядати як цілісну

множину багатьох елементів, що самі мають складну систему.

Кант Іммануїл (1724 – 1804) – німецький філософ. У працях “До вічного

миру”, “Метафізичні початки вчення про право” обґрунтував ідею правової

держави, вічного миру між народами. На його думку, держава має максимально

відповідати принципам права.

Костомаров Микола (1817 – 1885) – український історик, один із

організаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства. У книзі “Закон

Божий (Книга Буття українського народу)”, що стала програмою Братства,

заклав основи демократично-народницького напряму в українській політології,

якими передбачалося створення самостійної української республіки в рамках

федерації слов'янських народів, знищення кріпацтва й утвердження

демократичного суспільного ладу.

Липинський В’ячеслав (1882 – 1931) – визначний український мислитель

і громадсько-політичний діяч, засновник консервативного напряму в

українській політичній думці. У праці “Листи до братів-хліборобів” (1926)

розробив основні положення соціологічної теорії про державу, націю,

національно-класову структуру, політичну еліту і лідерство. Найкращою

формою правління для України вчений вважав трудову легітимну монархію.

Лисяк-Рудницький Іван (1919 – 1984) – український політолог, історик.

Його наукові праці присвячені аналізові української політичної думки XX ст. У

її контексті він виділяє чотири політичні напрями: народницький, інтегрально-

націоналістичний, консервативний і націонал-комуністичний. Вважав, що

свобода українців можлива лише в рамках правової держави.

Локк Джон (1632 – 1704) – англійський філософ. У праці “Два трактати

правління” висунув ідеї про права людини, поділ влади і правову державу. Він

вважав, що такі права, як право на життя, власність і свободу, є не

відчужуваними від людини і ніхто не повинен посягати на них.

Макіавеллі ______________Нікколо (1469 – 1527) – італійський політичний діяч,

мислитель. У працях “Володар”, “Міркування на першу декаду Тіта Лівія”,

“Історія Флоренції” обґрунтував світську концепцію політики, вільної від

релігійних і моральних передсудів як засобу реалізації соціальних інтересів.

91

Висунув гасло “мета виправдовує засоби”, яке означало, що правитель задля

слави і могутності держави може порушувати закони моралі.

Міхельс Роберт (1876 – 1936) – німецький соціолог. У праці “До

соціології партійності в сучасній демократії” доводив наявність олігархічних

тенденцій у демократичному суспільстві. Він розробив “залізний закон”

олігархії, згідно з яким у кожній організації є “еліта – каста, і маса –

демократична декорація”.

Міхновський Микола (1873 – 1924) – український правник, громадсько-

політичний діяч. У праці “Самостійна Україна” (1900) сформулював основні

засади українського демократичного націоналізму. Основою його ідеологічних

принципів стали ідеї про відновлення самостійності України на підставі

Переяславської угоди, порушеної російським царизмом, проголошення

етнічного принципу формування української нації.

Мономах Володимир (1053 – 1125) – великий князь Київської Русі. У

творі “Повчання дітям” сформулював основні принципи діяльності правителя,

до яких належать: відповідальність, справедливість, піклування про підданих,

християнське милосердя, забезпечення злагоди.

Монтеск’є Шарль-Луї (1689 – 1755) – французький мислитель,

письменник. Праці “Розвідки про причини величі і падіння римлян”, “Про дух

законів”. Висунув ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову –

як необхідну умову рівноваги суспільних сил, здійснення політичної свободи, а

також ідею стримування і противаги гілок влади.

Моска Гаетано (1858 – 1941) – італійський соціолог, політолог. У працях

“Основи політичної науки”, “Історія політичних доктрин” сформулював

концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, що прагне

узаконити і раціоналізувати своє панування.

Нестор (IX ст.) – монах-літописець часів Київської Русі. У праці

“Повість минулих літ” разом із монахом Сильвестром обґрунтував норманське

походження державної влади у Київській Русі.

Оріховський (Роксолан) Станіслав (1513 – 1566) – польський і

український мислитель. У працях “Про природне право”, “Польські діалоги

політичні” відстоював принципи права у християнській державі, невтручання

Церкви у державні справи.

Паретто Вільфредо (1848 – 1923) – італійський соціолог. Обґрунтував

закон циркуляції еліт, згідно з яким у суспільстві одна еліта змінює іншу.

Ідеологічні доктрини соціолог назвав дериваціями, що слугують для

маскування справжніх намірів людей.

Платон (428 – 347 рр. до н. е.) – у діалогах “Держава”, “Закони” та ін.:

обґрунтував концепцію ідеальної держави (провідна думка – ідея

справедливості, суспільство функціонує на засадах солідарності та

колективізму).

Поппер Карл (1902 – 1991) – австрійський і англійський філософ. У праці

“Відкрите суспільство і його вороги” намагався довести, що джерела

тоталітаризму ґрунтуються на двох доктринах: історизму, що розглядає

суспільний розвиток як необхідну і послідовну зміну історичних етапів, та

92

утопізму, в якій передбачається створення ідеальної моделі суспільства через

радикальну трансформацію старих порядків.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український і російський

політичний та церковний діяч, філософ. У працях “Правда волі монаршої”,

“Духовний регламент” створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого

абсолютизму.

Руссо Жан-Жак (1712 – 1778) – французький філософ, письменник. У

праці “Про суспільний договір” сформулював концепцію народного

суверенітету, за яким суверенітет належить не державі, а народові. Відстоював

принцип прямої демократії.

Сарторі Джованні (XX ст.) – італійський і американський політолог. У

праці “Партії і партійні системи” досліджував проблеми партології, зокрема

типологізації партій і партійних систем. Виділяв такі партійні системи:

однопартійну, гегемоністську, систему з домінуванням однієї партії,

двопартійну, обмеженого плюралізму, атомізовану.

Сціборський Микола (1897 – 1941) – український політичний діяч,

політолог. У праці “Націократія” обґрунтував основні ідеї нової доктрини

націоналізму. За М.Сціборським, націократія – режим панування нації у власній

державі, що спирається на організовану і солідарну працю всіх суспільно

корисних верств, об’єднаних відповідно до їхніх суспільних функцій у

представницьких органах влади.

Франко Іван (1856 – 1916) – український письменник, громадсько-

політичний діяч. У рецензії на книгу Ю.Бачинського “Ukraina irreden’ta” (1896),

“Поза межами можливого” (1900) сформулював концепцію політичної

самостійності України, сутність якої полягає в тому, що без ідеалу національної

самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної і соціальної рівності.

І.Франко відкидав марксистські ідеї економічного детермінізму та історичного

фаталізму, диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства.

Хантінгтон Самуел (1927 р. н.) – американський соціолог, політолог. У

працях “Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”, “Третя хвиля.

Демократизація в кінці XX ст.” розробив проблеми стабільності суспільств, які

він пов’язував зі ступенем інституціалізації суспільних відносин. Вивчаючи

проблеми цивілізацій, виділив такі їх типи: західна, конфуціанська, японська,

ісламська, слов’янсько-православна, латиноамериканська й африканська.

Цицерон Марк Туллій (106 – 43 рр. до н. е.) – римський політичний діяч,

мислитель. У праці “Про державу” заклав основи юридичного розуміння

держави не тільки як вияву суспільного інтересу всіх її вільних членів, а й

передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, “загального

правопорядку”. Обґрунтував республіканський принцип побудови держави.

93

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ