1. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.

2. Політичне життя суспільства.

3. Політична система суспільства.

Методичні поради

до підготовки семінарського заняття

При підготовці до семінарського заняття студенту насамперед необхідно

ознайомитись з темою та питаннями, винесеними на обговорення. Наступним

кроком є підбір літератури, яку студент опрацьовує. Необхідно уважно

прочитати розділи чи параграфи з підручника, що стосуються теми.

Враховуючи те, що студенти-заочники не завжди можуть послідовно і логічно

викладати вивчений матеріал перед аудиторією – рекомендуємо писати плани-

конспекти. План-конспект – це тезисний конспект вивченого матеріалу, з

виписаними основними фактами, датами, іменами, які не завжди вдається

відразу запам’ятати. Такий вид самостійної роботи дає можливість студентам-

заочникам не тільки добре відповідати, але й краще повторити вивчений

матеріал.

47

Семінарське заняття 1

ОСНОВНІ ВІХИ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ

ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Мета заняття: з’ясувати сутність політики та її роль і місце в

суспільстві; визначити умови формування і суть політичної думки

просвітницько-раціоналістичного періоду та обґрунтувати її вплив на

формування загальнолюдських цінностей; проаналізувати провідні ідеї

визначних мислителів української політичної думки другої половини ХІХ та

ХХ ст. й оцінити їх роль у процесах творення новітньої української

державності.

План

1. Політика як соціальне явище.

2. Розвиток політичної науки у Новий час.

3. Ідеї державності в політичній думці України другої половини

XIX – поч. XX ст.

Методичні поради

Розгляд першого питання радимо розпочати із з’ясування суті політики

як соціального явища, причини її виникнення, місця і ролі в житті суспільства.

Проаналізуйте і порівняйте найпоширеніші визначення політики. Важливо

зазначити чинники, які впливають на політику та визначити суб’єкт і об’єкт

політики, її внутрішню і зовнішню сторони, основні види. Дальший розгляд

питання передбачає осмислення основних детермінантів політики (економічної

бази, соціальної структури, цінності, політичної свідомості, політичної

культури тощо). Проаналізуйте також основні функції політики залежно від

напрямів діяльності її суб’єктів.

Політика часто розглядається як якась суто “брудна справа”, негідна

уваги глибоко моральних людей. В основі цього нерозуміння теза, що кожен з

нас відповідальний за стан справ в українській державі. У зв’язку з цим

викладіть ваше бачення проблеми моралі і моральності в політиці та в

українській політиці зокрема.

Вивчаючи політичну думку Нового часу, зверніть увагу на те, що цей

період тривав з кінця ХІV до початку ХХ ст.: Відродження (XIV – початок

XVII ст.), Просвітництво (XVII – XVIII ст.), становлення та розвиток

соціалістичних, комуністичних, ліберальних, консервативних,

раціоналістичних та утопічних концепцій політики.

У другому питанні слід усвідомити нові політичні проблеми, що

виникли у зв’язку з кризою феодалізму та становленням нової структури

суспільства. Саме вони породили потребу раціонально пояснити природу

політичних явищ, а отже, і необхідність розвитку політичної науки як такої.

Подальший розгляд питання вимагає осмислення поглядів Н.Макіавеллі

на державу, політичну владу, рушійні сили в політиці, феномену

“макіавеллізму” тощо.

48

Осмислюючи політичну думку періоду Просвітництва (Дж.Локк,

Т.Гоббс, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо), особливу увагу зверніть на

формування ліберальної політичної теорії, обґрунтування принципу поділу

влади та ідеї правової держави, формування концепції народного суверенітету,

нації, національної держави та прав людини і громадянина. Ці та інші ідеї

справили суттєвий вплив на тогочасне політичне життя, формування передумов

майбутніх соціальних революцій.

Епохальні зміни, які сталися в суспільному житті другої половини ХVІІІ і

ХІХ ст., вимагали створення нових політичних, філософських і правових

систем життєдіяльності суспільства і знайшли своє відображення у системному

обґрунтуванні:

1) лібералізму як нової течії соціальної політичної думки, правової

держави (І.Кант);

2) ідеї громадянського суспільства, яке Г.Геґель розумів як систему

суспільних інститутів, що виступають посередниками між державою та

індивідом і захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні;

3) марксистських поглядів на політику (К.Маркс, Ф.Енгельс), які

розглядали державу як інструмент влади панівного класу, відстоювали

революційне насильство і диктатуру пролетаріату на перехідному етапі від

капіталізму до соціалізму тощо. Проаналізуйте ці погляди.

Вивчаючи державницькі ідеї суспільно-політичної думки України,

зверніть увагу на її тісний зв’язок з буттям українського народу, з його

історичною долею, а також на її багатоманітність та політичну насиченість, що

є особливо характерним для політичної думки ХІХ – ХХ ст.

У третьому питанні слід глибоко і критично проаналізувати суспільно-

політичні погляди видатних представників політичної думки і громадських

діячів України М.Драгоманова та І.Франка. Особливої уваги потребує

осмислення політичних поглядів М.Грушевського, М.Міхновського,

В.Липинського, В.Винниченка, Д.Донцова, М.Хвильового та ін. З'ясуйте та

засвойте такі основні напрями політичної думки цього періоду: народницько-

демократичний (Грушевський); ліберально-демократичний (Драгоманов,

Кістяківський); соціал-демократичний (Франко, Винниченко, Хвильовий,

Скрипник); консервативно-державницький (Липинський, Томашівський);

націоналістичний (Міхновський, Донцов).

Осмислюючи політичну думку 90-их років ХХ ст., обґрунтуйте ідею

новітньої української державності, яка втілена в Декларації про державний

суверенітет України, Акті про державну незалежність України та Конституції

України.

Завершуючи розгляд теми, слід наголосити на тому, що видатні

представники політичної думки України ХІХ – ХХ ст. проаналізували та

синтезували чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний

розвиток світу є актуальним і сьогодні.

49

Питання для дискусії

1. Чи може політика розглядатися як “чиста справа”? Сформулюйте

основні критерії політики з огляду на політичний розвиток сучасної України.

Чим спричинене зростання ролі політики в житті сучасного суспільства?

2. Досліджуючи проблему свободи за умов абсолютної влади,

французький політичний мислитель Нової доби Шарль-Луї Монтеск’є

приходить до остаточного висновку, що “політична свобода може бути

виявленою лише там, де немає зловживань владою. Проте багатолітній досвід

показує, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею і

утримувати її у своїх руках до останньої можливості”. Які механізми владної

конструкції пропонує Ш.-Л.Монтеск’є, щоб унеможливити зловживання

владою? Чому він вживає поняття “гілки” влади і про які гілки йдеться? Яку

роль відводить Монтеск’є судовій інстанції?

3. Іван Франко, проаналізувавши погляди комуністів, соціалістів на

державу, досить песимістично оцінював перспективи її розвитку. Він зазначав,

що “народна держава”, яка візьме на себе обов’язки щодо громадян і опіку над

ними від народження аж до смерті, може багатьох привабити і спокусити.

Однак І.Франко приходить до остаточного висновку, що “народна держава і

пов’язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. “Народна

держава”, – на його думку, – стала би величезною народною тюрмою”. Як ви

вважаєте, чи має підґрунтя такий песимістичний прогноз? Чим пояснював

Франко зникнення держави за соціалізму і що прийде їй на зміну?

4. Михайло Грушевський у праці “На порозі нової України” писав, що

український народ є передусім народом західної культури, але “одним із

найбільш багатих східними, орієнтальними впливами”. Проаналізуйте це

твердження. У чому його актуальність сьогодні і як це впливає на розв’язання

дилеми “Схід – Захід”?

5. Визначний український мислитель і громадсько-політичний діяч

В’ячеслав Липинський писав: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі собі

її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо

бути”. Обґрунтуйте цей відомий вислів.

Терміни для повторення

Політика, структура політики, види політики, функції політики, Новий

час, політична думка, гуманізм, Відродження, Просвітництво, марксизм,

концепції: суспільного договору, народного суверенітету, природних прав

людини, правової держави, розподілу влади, громадянського суспільства,

суверенітет, федералізм, лібералізм, націоналізм, консерватизм, національна

ідея.

Контрольні запитання

1. У чому сутність політики як соціального явища?

2. Який зв'язок політики з економікою, мораллю, культурою?

3. У чому відмінність між поняттями “політика” та “політологія”?

4. Який зміст поняття “політична думка” і що зумовило її виникнення?

50

5. Що нового вніс Н.Макіавеллі у розвиток політичної науки?

6. Які ідеї лягли в основу концепції лібералізму?

7. У чому суть концепції поділу влад Ш.Монтеск’є і які труднощі її

реалізації в сучасній Україні?

8. Що нового вніс Г.Геґель у теорію громадянського суспільства?

9. У чому неспроможність марксистських поглядів на політику?

10. Назвіть основні концепції української державності кінця ХІХ –

початку ХХ ст.

11. Яку форму держави М.Драгоманов вважав найкращою?

12. Які ви знаєте суспільно-політичні праці І.Франка?

Література

Аристотель. Політика / Перекл. з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи,

2000. – 237 с.

Безродний Є.Ф., Уткін О.І. Історія політичних учень. Навч. посібн. – К.,

2006. – 432 с.

Вебер Макс. Покликання до політики // Вебер Макс. Соціологія.

Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

Гоббс Томас. Левіафан / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 560 с.

Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для

вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації

XIX – XX ст. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с.

Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Видавничий центр

“Академія”, 2003. – 304 с.

Кухта Б. З історії української політичної думки. – К.: Генеза, 2004. –

368 с.

Левенець Ю. Політична наука і параметри раціоналізму // Укр. іст.

журнал. – 2006. – № 4. – С. 3 – 7.

Політична історія України. XX століття: у 6-ти т. / Ред. кол.: І.Ф.Курас

(гол.) та ін. – К.: Генеза, 2002. – Т. 1. – 424 с.; 2003. – Т. 6. – 696 с.

Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред.

Ф.М.Кирилюка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

Сергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.:

Наукова думка, 1983. – 208 с.

Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс

в історію правничо-політичної думки. – К.: Основи, 1998. – 716 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий

політологічний словник / За ред. Б.Кухти; Вид. 2-ге, перероб. і доп. – Львів:

Кальварія, 1997. – 288 с.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):

Підручник для студ. вузів. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.

51

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Вебер Макс. Покликання до політики

[...] Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широке значення і

охоплює всі види діяльності пов’язані з керівництвом... Ми маємо намір говорити у даному

випадку лише про управління чи здійснення впливу на державу.

[...] Дати соціологічне визначення сучасної держави можна виходячи з права

застосування нею примусу. [...] Звичайно, насилля аж ніяк не є нормальним чи єдиним

засобом держави – про це мова не йде, – але це своєрідний для неї засіб. У минулому різним

спільнотам – починаючи від роду – фізичне насильство було відоме як цілком нормальний

засіб. На противагу цьому сьогодні ми мусимо сказати, що держава з успіхом претендує на

монополію легітимного примусу. Сучасному світові притаманним є те, що право на примус

надається усім іншим спільнотам чи окремим особам лише тоді, коли держава зі свого боку

допускає це насилля.

Отже, “політика”, означає прагнення до участі у владі або здійснення впливу на її

розподіл між державами, чи всередині самої держави…Хто займається політикою, той

прагне влади “заради неї самої”, або насолоджується почуттям престижу та впливу, які вона

дає.

[...]Можна займатися “політикою” – тобто прагнути впливати на розподіл влади між

політичними утвореннями і всередині них – як політик “за випадком”, так і політик, для

якого це основна професія та джерело прибутку. Політиками “за випадком” є всі ми, коли

кидаємо свій виборчий бюлетень, чи здійснюємо подібне волевиявлення, наприклад,

плескаємо в долоні чи протестуємо на “політичних” зборах, виголошуємо “політичну”

промову і т.д. Для багатьох людей подібними діями й обмежується їхня роль у політиці.

Політиками “за сумісництвом” сьогодні є, наприклад, усі ті довірені особи і керівництво

партійно-політичних спілок, які за загальним правилом займаються цією діяльністю лише у

випадку необхідності, і вона не стає для них першочерговою “справою життя” ані в

матеріальному, ані в духовному значенні. Так само займаються політикою члени державних

рад та інших дорадчих органів, які починають функціонувати лишень за вимогою. [...]

Є два шляхи зробити з політики свою професію: або жити “для” політики, або жити “за

рахунок” політики і “політикою”. Дана протилежність аж ніяк невиняткова. Навпаки,

зазвичай, меншою мірою через духовне, але частіше за все через матеріальне, роблять і те й

інше: той, хто живе “задля” політики, в якомусь внутрішньому значенні творить “своє життя

з цього” – або він відкрито насолоджується володінням владою, яку здійснює, або отримує

свою внутрішню рівновагу й почуття власної гідності зі стану того, що слугує “справі”, й тим

самим надає сенсу своєму життю... “За рахунок” політики як професії живе той, хто прагне

зробити з неї постійне джерело прибутку; “для” політики – той, у кого інша мета. Щоб

політик у економічному сенсі міг би жити “для” політики, він повинен відповідати деяким

критеріям, найголовніший з яких – бути незалежним від прибутків, які може принести йому

політика. Отже, він просто повинен бути заможною людиною або ж як приватна особа

займати певний статус в житті, який приносить йому постійний прибуток. [...]

Якщо державою чи партією керують люди, які (в економічному значенні слова) живуть

виключно для політики, а не за рахунок політики, то це означає “плутократичне”

рекрутування політичних керівних прошарків. Але останнє, звісно, ще не означає: що

наявність такого плутократичного керівництва передбачало би відсутність у політично

панівного прошарку прагнення також жити “за рахунок” політики, тобто використовувати

своє політичне панування і в приватних економічних інтересах. Про це звісно мова не йде...

Керувати політикою можна або як “почесною діяльністю”, і тоді нею займаються, як

зазвичай говорять, “незалежні”, тобто заможні. Або ж до політичного керівництва

допускаються незаможні, і тоді вони повинні отримувати винагороду.[...]

Насамперед, політика дає відчуття влади. Навіть на формально невеликих посадах

усвідомлення свого впливу на людей, участі у владі і відчуття того, що й ти тримаєш у руках

52

нерв історично важливого процесу, – здатне звести професійного політика вище буденного

рівня. Проте тут перед ним постає питання: які його якості дають йому надію упоратися з

владою а, отже, з тією відповідальністю, яку на нього покладено? Тим самим ми вступаємо у

царину етичних питань, бо саме їм належить питання: якою має бути людина, якій можна

дозволити покласти руку на колесо історії.

Головна психологічна якість політика – це окомір, здатність з внутрішньою зібраністю

та спокоєм, віддатися впливу реальності, інакше кажучи, потрібна дистанція між дійсністю

та людьми. “Відсутність дистанції” вже сама собою є одним з смертельних гріхів будь-якого

політика [...]. Як поєднати в одній душі гарячу пристрасть та холодний окомір? Політику

роблять головою, а не якимись іншими частинами тіла або душі. І все ж відданість політиці

(якщо це не фривольна інтелектуальна гра, а справжнє людське діяння) народжується тільки

з пристрасті і живиться лише нею.

Тому щодня й щогодини політик мусить долати в собі цілком тривіальну, занадто

людську ваду – звичайнісіньке марнославство, як основного ворога у самовідданості справі

та дистанції відносно самого себе. [...] Бо у сфері політики є два види смертельних гріхів:

байдужість або безвідповідальність та марнославство [...].

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 45 – 48.

Ніколо Макіавеллі. Державець

Розділ XV. Про те, за що людей в особі державців хвалять або ганьблять

Державець, якщо він хоче зберегти владу, повинен придбати вміння відступати від

добра і користуватися цим вмінням дивлячись, по потребі.

Якщо ж говорити не про надумані, а про істинні якості державців, то потрібно сказати,

що в усіх людях, а особливо в державцях, котрі стоять вище від інших людей, помічають ті

чи інші якості, які заслуговують похвали або ганьби. А саме: говорять, що один щедрий,

інший скупий, який не лише сильно тримається за своє, але ще й хоче відібрати чуже. Один

жорстокий, другий співчутливий; один чесний, другий несправедливий; один слабодухий,

інший сміливий, один малодушний, інший твердий духом і сміливий, цей розпусний, той

цнотливий і т.д. Що може бути краще для державця, як з'єднати в собі всі кращі з

перерахованих якостей? Але якщо в силу своєї природи людина не може мати одні позитивні

риси, або неодмінно їм наслідувати, то розумному державцю слід уникати тих вад, які

можуть лишити його держави, від решти – стримуватись у міру сил, але не більше…

Розділ XVIII. Про те, як державці повинні тримати слово

Марно казати, наскільки похвальна в державця вірність даному слову, прямодушність і

чесність. Ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи не давались лише тим, хто не

намагався дотримати дане слово і вмів будь-кого обвести навколо пальця; такі державці в

кінцевому результаті досягли більше, ніж ті, хто ставив на чесність. Потрібно знати, що з

ворогом можна воювати двома способами: по-перше – законами, по-друге – силою. Перший

спосіб відповідає людині, другий – звірові, але оскільки перший часто не достатній, то

доводиться обирати другий. Отже, державець повинен засвоїти те, що властиве в природі і

людини і звіру...

Але із всіх звірів нехай державець уподібниться до двох: лева і лисиці. Лев боїться

капканів, а лисиця – вовків, значить потрібно бути подібним на лисицю, щоб зуміти обійти

капкани, і на лева, щоб залякати вовків. Той, хто завжди подібний на лева, може не побачити

капкан “із цього видно, що розумний керівник не може і не повинен залишатися вірним

своїм обіцянкам, якщо це заважає його інтересам і якщо відомі причини, які змусили його

дати обіцянку”. Таке рішення було б не схвалене якби люди чесно дотримували слова, але

53

люди, будучи нерозумними, слова не дотримувались, через це і ти повинен поступати з ними

так само. А порушити обіцяне – причина завжди знайдеться…

Потрібно показати себе в очах людей співчутливим, вірним слову, милостивим,

відвертим, – і бути таким дійсно, але всередині потрібно зберігати готовність проявити і

протилежні якості, якщо це буде потрібно. Потрібно розуміти, що державець, особливо,

“новий”, не може виконати все, за що людину вважають хорошою, тому що заради

збереження держави він часто буває вимушений іти проти свого слова, проти милосердя,

доброти. Через це в душі він завжди повинен бути готовий до того, щоб змінити орієнтацію,

якщо події набувають іншого характеру, або в інший бік повіє вітер фортуни, тобто як було

сказано, при можливості не віддалятися від добра, але при необхідності не цуратися зла.

Розділ ХІХ. Про те, яким чином уникнути ненависті і презирства

Державець, як частково сказано вище, повинен слідкувати за тим, щоб не здійснити

чогось, що могло б викликати ненависть або презирство підданих. Якщо він в цьому досягне

успіху, то свою справу він зробив, і інші його недоліки не будуть мати для нього ніякої

небезпеки. Ненависть державці проявляють хижацтвом і посяганням на добро і жінок своїх

підданих. Більша частина людей задоволена життям, доти, доки не йдеться про їх честь або

майно: незадоволеним може бути невелика кількість чистолюбців, на яких не важко знайти

управу. Презирство державці збуджують непостійністю, легковажністю, малодушністю і

нерішучістю. Тих рис характеру потрібно стерегтися як вогню, намагаючись навпроти в

кожній дії проявити великодушність, твердість, мужність. Рішення державця відносно

особистих справ підданих повинні бути безповоротні і думка про нього повинна бути така,

щоб нікому не могло прийти в голову, що можна обманути або перехитрити державця. До

державця, який створив про себе таке враження будуть ставитися з повагою; а якщо відомо,

що державець має видатні заслуги і його поважають піддані, ворогам важче буде напасти на

нього, або змовитись проти нього. Державця підстерігають дві небезпеки – одна зсередини з

боку підданих, друга ззовні – з боку сильних сусідів. З зовнішньою небезпекою можна

справитися при допомозі хорошого війська і вірних союзників; причому той, хто має хороше

військо, легко знайде вірних союзників. А якщо зовнішня небезпека буде усунена, то і

всередині збережеться мир при умові, що його не порушать якісь таємні змови. Якщо

державець не втратить твердості духу, він вистоїть перед будь-яким ворогом.

Щоб уникнути таємних домовленостей з боку підданих, потрібно не накликати на себе

їхню ненависть і презирство, а бути вигідним народу. Треба заслужити любов народу. Тоді

змовник не зможе розраховувати на те, що вбивство державця задовольнить людей.

Отже, на стороні змовника – страх, підозра, боязнь розплати; на стороні – державця –

велич влади, закони, друзі і вся могутність держави; а якщо до цього приєднається народне

благовоління, то навряд чи хто не будь наважиться скласти змову. Так як змовнику є чого

боятися і перед здійсненням злої справи, в тому випадку, коли проти нього народ, йому є

чого боятися і після, тому йому не буде в кого шукати схованки.

На закінчення повторю, що державець може не остерігатися змов, якщо користується

благоволінням народу, і, навпаки, повинен боятися всіх і кожного, якщо народ відчує до

нього ворожість і ненависть. Впорядковані держави і мудрі державці робили все для того,

щоб знать не була жорстокою і була вигідна народу, так як це належить до найважливіших

турбот тих, хто керує.

Сьогодні добре влаштованою і добре керованою державою є Франція. В ній є багато

інститутів, що забезпечують свободу і безпеку короля серед яких найперший – парламент.

Засновник цієї монархії, знаючи властолюбство і наглість знаті, вважав, що її необхідно

тримати в вуздечці; з іншого боку, знаючи ненависть народу до знаті, базовану на страхові,

бажав захистити знать. Але він не вважав це обов'язком короля, щоб знать не могла

звинуватити його в потаканню народу, а народ у покровительстві знаті, і утворив

третейський заклад, який не залучаючи короля, підкоряє сильних і підтримує слабких. Важко

уявити кращий і розумніший порядок, як найпевніший засіб безпеки короля і королівства.

Звідси можна вивести ще одне корисне правило, а саме: що справи невигідні підданим,

54

державці повинні покладати на інших, а вигідні – виконувати самі. На закінчення я повторю,

що державцю належить викликати повагу до знаті, але не викликати ненависті в народу.

Тут можна зауважити, що добрими справами можна викликати на себе ненависть так

само як і поганими, тому державець, як я вже казав змушений інколи відступати від добра

заради того, щоб зберегти державу, коли та частина підданих, чиєї підтримки шукає

державець, – чи то народ, чи знать чи військо, – розбещена, то державцю, щоб їй догодити,

доводиться діяти відповідно. В цьому випадку добрі справи можуть йому лише нашкодити.

Розділ XXІ. Як належить, поступати державцю, щоб його поважали

Найбільшої поваги державцю можуть принести військові справи та незвичайні

вчинки… Але найважливіше для нього намагатися своїми вчинками створити собі славу

великої людини, яка наділена видатним розумом.

Державця поважають, коли він відкрито заявляє про себе: я ворог або я друг, тобто

коли він без вагань виступає за одного проти іншого. Це завжди краще, ніж стояти з боку.

Коли двоє сильних правителів вступають в поєдинок, то вони мають знати, що можливий

переможець або небезпечний для тебе, або ні. В обидвох випадках вигідно відкрито і рішуче

вступити у війну, бо навіть якщо ти програєш, твій ворог буде зобов’язаний тобі…

Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий

дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 141 – 146.

Томас Гоббс. Левіафан або матерія, форма та влада держави

церковної та громадянської