2.3. Вчитель – актор та ведучий власної постанови

Коли ми бачимо на естраді, в театралізованому концерті чи масовому видовищі щось яскраве, оригінальне, небанальне, можемо сміливо стверджувати і не помилимось – це професіональна режисерська робота. Будь-якого артиста, співака, танцівника талановитий режисер зуміє показати індивідуально неповторними.

Так само тільки вчитель може досконало розкрити індивідуальність кожного учня. Він, як і режисер, є автором творчого задуму. Головна робота і головна функція режисера полягає в тому, щоб придумати, знайти, синтезувати певну ключову ідею, а далі – послідовно і планомірно залучати до роботи всіх, щоб створити кінцевий продукт – ефективний урок. Якщо спробувати якось конкретизувати механізм народження задуму, то основою для цього можуть бути питання, на які режисер повинен відповісти. Питання Що? припускає заданість теми, наявність вихідного матеріалу. Питання Як? передбачає пошук вирішення проблеми. Питання Навіщо? вимагає обґрунтування вибору даного рішення. Однак це зовсім не означає, що тільки такий механізм і такий шлях народження задуму може бути правильним і остаточним. Задум народжується в кожного режисера індивідуально, залежно від творчого почерку майстра, його культури, ерудиції, досвіду.

Учитель-режисер буде дбати про те, щоб створити завершений за своїм задумом урок. Подібно до режисеру театру, якому для створення гармонійного синтетичного номеру необхідно не тільки знати окремі його частини та їх призначення, а й професіонально впливати на структуру номера, його окремі елементи та їх функції, пропорційність усіх частин номера, в якому неодмінно виразно має бути певна жанрова домінантна.

Розглядаючи режисуру як практичну психологію, П. Єршов виділяє елементи, які сміливо можна ввести до навчального процесу:

1. Щирість і виразність. Щирість підкуповує. Без щирості, простоти й правди немає й не може бути хвилюючого й підкорюючого театру. Це істина номер один. Вона стала загальновизнаною тільки після того, як до простоти й природності на сцені були знайдені раціональні шляхи. Але повинні існувати також шляхи й до виразності, задля перешкоди і не всупереч, а для їх утвердження й торжества. Немає більш небезпечного ворога, ніж натуралістична сірість і безформенність, за якими вслід іде нудьга.

2. Спілкування і взаємодія. Якщо режисер піклується про спілкування, то він домагається не тільки того, щоб кожен окремо був живою діючою людиною на сцені, але щоб кожний перебував у взаємодії з іншими.

Взаємодії людей у кожному разі протікають своєрідно; на них відбиваються, їх визначають й найрізноманітніші фактори соціального, психологічного й навіть біологічного порядку, а також особистості контактерів.

3. Загальні закономірності й штампи. Розглядаючи взаємодію людей як у житті, так і на сцені, можна шукати, відзначати, встановлювати загальне, повторюване, типове, при цьому можна фіксувати увагу на індивідуальному, неповторному, своєрідному.

Найчастіше молоді актори починаються з того, що в театрі називають "штампом". Живе мистецтво перетворюється на холодне ремесло слідом за механічним, штампованим повторюванням загального. Насправді, без нього обійтися неможливо, а те, що є надоригінальним, завжди загрожує бути незрозумілим, тобто, по суті, нічого не виражає.

Як же, не втрачаючи індивідуального, зберегти загальне, і як, тримаючись цього загального, не втратити індивідуальне? Для початку важливо чітко розмежовувати загальні закономірності й штампи (хоча перші у своїх конкретних проявах можна легко переплутати з другими); в жодному разі не потрібно змішувати волю зі сваволею. Воля є винагородою за знання; сваволя – наслідок незнання або зневаги до знання.

Чим більша цілеспрямованість актора на сцені, чим міцніше сформована його цілеспрямованість на репетиціях, тим більше несподіванок, своєрідності, свіжості та безпосередності в його "пристосуваннях" і тем менш імовірна поява серед них різноманітних штампів.

Штампи за своєю природою статичні. Дія – динамічна, вона – процес, вона веде від чогось до чого. "Коли одне робить, а інше робиться, то дія перебуває посередині", – сказав ще Аристотель. Тому єдине, що не може бути штампом, – це справжнє продуктивне й доцільне, це за словами К. Станіславського, – дія. Мета, і тільки мета визначає кожну дію. Доки людина діє як людина, а не як механічна конструкція, дії її, по суті, неповторні: якщо те саме виконують дві різні людини, або навіть та сама людина кілька разів повторює, то, хоча у всіх цих діях є багато загального, проте в кожній є щось своєрідне, і саме в цій своєрідності – прояв справжньої цілеспрямованості дії.

4. Економія сил і субординація цілей. Теоретичній фізиці із середини XVIII століття відомий "принцип найменшої дії". Він полягає в тім, що коли в природі відбувається сама собою якась зміна, то необхідна для цього кількість дії є найменш можливою. Цей фізичний принцип застосуємо і до людської поведінки: якщо мети можна досягти різними шляхами, то людина намагається скористатися тією, що, на його думку, вимагає найменшої витрати сил, а на обраному шляху вона витрачає не більше зусиль, ніж, на його думку, необхідно. Але уявлення людини лише більш-менш правильно відбивають об'єктивні властивості явищ дійсності, і тому в кількості затрачуваних зусиль об'єктивно відбиваються саме ці уявлення, зокрема, значимість для даної людини даної конкретної мети.

Чим вище рівень професійної кваліфікації людини, тим менше непродуктивних зусиль вона витрачає. Так, витрати зусиль вказують не тільки на значимість цілей людини, й на його життєвий досвід з усім, що з нього випливає.

Досягнення важкодосяжної мети найчастіше здійснюється шляхом поступових витрат усе більших зусиль. Якщо перешкод на шляху до мети немає й вона досягається мінімальним зусиллям, то залишається невідомо, наскільки важливе її досягнення. При виникненні наступних перешкод і залежно від їхніх труднощів зростає витрата зусиль і стає зрозумілим, скільки сил, енергії, часу, думки й праці ця людина готова віддати й чим здатна пожертвувати для її досягнення.

Слідом за ступенями важливості цілей людини виявляється і їх субординація: яка мета якій підпорядковується. Ця субординація в кожної людини власна, індивідуальна, більш-менш своєрідна. Відчуваючи субординацію цілей конкретної людини, ми починаємо розуміти в загальних рисах, що вона собою являє: що для неї є категорично необхідним, а що – найдорожчим і найбільш значимим; що – важливим, значним і дорогим, але вже не такою мірою; що – бажаним, але не дуже важливим; що зовсім нестерпним; що дуже небажаним, але стерпним; що – прикрим, неприємним, але з чим можна миритися.

Які б не були дії людини, вони випливають в певній послідовності за результатами подвійної залежності. На їх устрою й порядку відбиваються об'єктивні властивості та якості предметів і процесів, що стали метою для людини, але відбивають і його суб'єктивні уявлення, що привернули увагу до цих саме об'єктів.

Ми вже звертали увагу на те, що вчитель має виконувати роль не тільки режисера, а й ведучого. Якщо вчитель виконує цю роль, він повинен відповідати вимогам актора. Розглянемо окремі складові цих вимог, а саме мовлення, пластику, костюм.

Мовлення ведучого повинне бути природним, чітким і звучним. Для нього небажаними є мовні вади: шепелявість, гаркавість тощо. Безумовним є дотримання норм літературної мови – фонетичних, лексичних, граматичних. Ведучий не може говорити надто голосно, йому необхідне співвіднесення сили голосу з розмірами приміщення.

Усі види пауз слід використовувати для поповнення запасу повітря (сила голосу залежить від сили видиху), хоча надто великий об'єм повітря в легенях теж ускладнює процес мовлення. Гарне звучання є результатом не тільки сили звуку, а й чіткості мовлення, вмілого користування засобами логічної виразності (логічні паузи, логічний наголос).

Найважливішим моментом творчості ведучого є вміння спілкуватися як неодмінна умова його живого зв’язку з глядачем. У житті спілкування між людьми протікає природно і не вимагає особливих зусиль. Для сцени, як і для класної аудиторії, всього доводиться вчитися заново: ходити, говорити, спілкуватися. Надзвичайно важливим моментом для ведучого є його поведінка на сцені (в класній аудиторії). Щоб таке спілкування було повноцінним, поведінка вчителя повинна бути максимально осмисленою, кожен момент свого перебування на сцені продуманим до деталей.

Пластика ведучого. Хода, поза, жест – усі ці компоненти фізичної поведінки актора (учителя) надзвичайно важливі для його творчого (педагогічного) стилю, оскільки визначають смак, культуру, рівень професіоналізму. Пластика, як і мовлення, вимагає поєднання природності та виразності дій. Ведучий (учитель) має триматися вільно і просто, уникаючи при цьому як скутості, так і недбалості. Ведучий (учитель) повинен відчувати реакцію глядачів (учнів) на ту чи іншу його інформацію, оголошення.

Костюм ведучого – урочистий і водночас стриманий, модний, але відповідний його віку; елегантний, але без підкресленої вишуканості. Зазвичай це темний піджачний костюм. Якщо ведучий – жінка, їй пасуватиме сукня суворого крою і стриманих кольорів двох-трьох тонів. Навіть у літню пору варто уникати строкатості. Довжина сукні залежить від моди, віку, фігури.

Ведучий, окрім належних природних даних (розум, почуття гумору, приємна зовнішність, акторське обдарування), повинен бути максимально ерудованим, бо без цього він не зможе бути керівником концерту, його головною фігурою, не зможе здружити артистів і публіку, налагодити справжнє спілкування сторін. У нашому випадку вчитель не зможе бути керівником навчального процесу, якщо йому буде важко налогодити стосунки з учнями.

Для ведучого вкрай необхідним є досвід, щоб він міг бути й автором власних імпровізацій. Знання з психології та педагогіки необхідні для ведучого (учителя), щоб зрозуміти своєрідність аудиторії і, в разі необхідності, внести відповідні корективи до програми (уроку).

Кожну дію, кожну сценічну знахідку артист повинен перевіряти словом. Треба мати живе бачення того, про що говориться, і викликати таке бачення в уяві глядачів. Однак слово, що безпосередньо впливає на глядача, не може існувати окремо від психофізичної дії, тобто від гри артиста.