2. Обговорення головних теоретичних положень

Під час обговорення першого питання важливо привернути увагу студентів до такого аспекту проблеми. В сучасній педагогічній літературі велику увагу приділяють педагогіці співробітництва. Це призводить до певної однобічності у формуванні по­глядів студентів, обмежує вибір засобів впливу на учнів, прийомів розв'язання конф­ліктних ситуацій, шляхів їх використання. Потрібно розглянути всі можливі стратегії, найтиповіші варіанти поведінки. У психолого-педагогічній літературі виокремлюють п'ять таких стратегій взаємодії.

1. Конкуренція, або суперництво, прагнення стати центром ситуації. При такій стратегії погляди, потреби інших учасників взаємодії не сприймаються як значущі. Той, хто діє, наполягає на своїх думках, рішеннях, поведінці як єдино правильних, ігноруючи решту міркувань. Зрозуміло, так діяти легше, оскільки знімається пробле­ма залежності від партнера; якщо він не сприймає нав'язаного ходу взаємодії (невдач), завжди можна звинуватити його («сам винен, що не послухав, не зрозумів, не підтри­мав мене»). Проте, знижуючи напруженість ситуації обмеженням дій партнера, мож­на водночас посилити загрозу виникнення конфлікту в майбутньому.

Стратегія конкуренції — це активний, майже агресивний наступ, коли людина прямує до розв'язання конфлікту, не зважаючи на інших. Вона намагається задовольнити свої інтереси іноді на шкоду іншій людині, змушує цю людину діяти тільки так, як вважає за потрібне.

2. Дотримуючись стратегії уникнення, людина відсуває появу конфліктної ситуації якомога далі, сподіваючись, що все розв'яжеться само собою, або керуючись принцкком «де незгвщ, там часто шко&а».

Стратегія уникнення не завжди є спробою ухилитися від розв'язання проблеми. Вона може бути й конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію, до розв'язання якої доцільніше повернутися потім. Проте людина, що постійно використовує стра­тегію уникнення, не відстоює своїх прав.

3. Стратегія пристосування передбачає взаємне або однобічне прилаштування партнерів. Людина прагне взаємодіяти з іншою людиною, не обстоюючи своїх інте­ресів, погоджується робити те, що вона хоче.

4. Головною ознакою стратегії співробітництва є прагнення разом із партнером підійти до ефективного розв'язання конфліктної ситуації. Ця стратегія зумовлює підхід до конфлікту з урахуванням інтересів, потреб обох сторін, пошук взаємовигідних резуль­татів і шляхів досягнення їх і є найефективнішою для взаєморозуміння, встановлення добрих стосунків. Однак для втілення вона потребує більше часу і зусиль, ніж інші стра­тегії. Обидві сторони повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, ви­слухати одна одну, виробити альтернативні варіанти дій і розв'язання проблеми.

5. Стратегія компромісу передбачає схильність не загострювати стосунки в конфлікті. Людина, яка реалізує цю стратегію, певною мірою поступається своїми інтересами, щоб задовольнити їх частково, інша людина робить так само, тобто обидві сторони частково задовольняють власні потреби та бажання свого партнера, нібито обмінюючись поступками в пошуках компромісного рішення, якого й досягають з найменшими втратами для кожного.

Компроміс подібний до співробітництва, проте досягнення його відбувається на більш поверховому рівні стосунків. Партнери не шукають прихованих потреб, інте­ресів один одного, їх задовольняє зовнішня сторона поведінки (4, 6).

Використання тієї чи тієї стратегії зумовлюється реальними передумовами взає­модії. Жодна з них не може розглядатися як однозначно корисна чи шкідлива. Тому потрібно уважніше розглянути обмеження й можливості використання окремих стра­тегій у педагогічній діяльності (6).

Стратегія конкуренції, яку систематично використовує вчитель під час розв'я­зання складних ситуацій, може призвести до виникнення в оточення почуття відчу­женості, втрати тісних емоційних зв'язків, блокувати активність учнів, розвиток їхньої самостійності й самоповаги.

Проте стратегія конкуренції може бути ефективною за результатами розв'язання конкретного конфлікту (якщо людина має реальну владу, вибирає правильні рішен­ня та має змогу наполягати на них).

Найкориснішою така стратегія виявляється у зазначених нижче ситуаціях:

• результат є дуже важливим для вчителя, який переконаний, що впровадження його рішення значно поліпшить ситуацію;

• учитель має більші, ніж учень, можливості для прийняття і впровадження рішення;

• рішення потрібно виробити і виконати дуже швидко;

• учитель відчуває, що у нього немає іншого вибору і йому нічого втрачати;

• учитель перебуває у критичній ситуації, що потребує миттєвого реагування;

• учитель не може дати зрозуміти іншим людям, що розгубився, потрапив у без­вихідь; хтось інший може стати лідером;

• учитель мусить прийняти нестандартне рішення і почати діяти.

Стратегія уникнення, коли вона стає стилем розв'язання ситуацій конкретною людиною, не усуває суперечності, що спричинила конфлікт.

Є суперечності, які, тривалий час залишаючись нерозв'язаними, тільки поглиб­люються. Тому рано чи пізно конфлікт може спалахнути з новою руйнівною силою. Проте ця стратегія може бути корисною в таких ситуаціях:

• порушена проблема не дуже важлива, вчитель не хоче витрачати сили на її розв'язання;

• учитель відчуває, що не має рації, і розуміє слушність позиції іншої людини, або ця людина має більшу владу і не бажає поступатися;

• учитель змушений спілкуватися з дуже складною людиною і бачить, що по­дальша взаємодія призведе до ще більшого ускладнення;

• для розв'язання проблеми немає достатньої інформації або вчитель не знає, що можна зараз іще зробити, а приймати рішення поспіхом немає потреби;

• напруженість ситуації дуже велика, треба зупинити нагнітання негативних емоцій.

Стратегія пристосування може мати негативні наслідки для розвитку особистості вчителя. Звикнувши пристосовуватись до інших, він може втратити почуття самопо­ваги. Крім того, прагнення однобічно розглядати конфлікт може призвести лише до погіршення взаємин. Педагог також втрачає можливість впливати на ситуацію, об­стоювати свої погляди, цінності, він переживає образу, невдоволення через не­обхідність поступатися. Цей стиль недоцільний також тоді, коли партнер у взаємодії не бажає поступатися, не цінує зробленого для нього.

Найкориснішою вона може бути за таких умов:

• учителя не дуже хвилює те, що сталося, результат;

• учитель прагне зберегти мир, добрі стосунки з партнером;

• учитель відчуває, що важливіше зберегти добрі стосунки, ніж розпочинати бо­ротьбу за самоствердження, за свої права;

• учитель знає, що відповідний результат дуже важливий для іншої людини;

• учитель знає, що в цьому разі рацію має інша людина;

• учитель вважає, що інша людина дістане гарний урок, якщо їй зараз поступитися.

Співробітництво як стиль взаємодії у психологічному плані є найефективнішим, але звернення до нього, як уже зазначалося, потребує значно більше часу, ніж інші стратегії.

У педагогічній діяльності впровадження стратегії співробітництва ускладнюєть­ся тим, що учень не завжди має змогу взаємодіяти як рівний. Тому вчитель мусить не лише сам прагнути до взаємодії, а й створювати умови для залучення до цього проце­су учня, подолання його опору або невміння чи небажання взаємодіяти.

Стратегія співробітництва є найдоцільнішою в таких ситуаціях:

• коли розв'язання проблеми є справою дуже важливою для обох сторін;

• між ними встановлені або повинні встановитися тісні, тривалі, взаємозалежні стосунки;

• учитель має час на розв'язання проблеми;

• обидві сторони добре обізнані з проблемою, потребами та інтересами парт­нерів у взаємодії;

• обидві сторони прагнуть досягти найкращого результату;

• особи, втягнуті в конфлікт, мають однакові сили, владу та можливості, тому мусять разом шукати шляхи до розв'язання проблеми.

Компроміс як стиль вирішення життєвих проблем, тобто відмова від досягнення значущих для людини результатів, не минає безслідно; поступаючись в усьому, вона не заявляє про себе як про рівноправного партнера у взаємодії, принижує себе в очах іншої сторони, яка не завжди в змозі оцінити цей альтруїзм.

Однак стиль компромісу може бути й корисним, особливо в таких ситуаціях:

• учитель бажає якомога швидше вирішити проблему, але у нього бракує часу на подолання опору іншої людини;

• обидві сторони мають однакову владу, але протилежні інтереси;

• учителя може задовольнити часткове розв'язання проблеми;

• інші підходи для розв'язання проблеми виявилися неефективними;

• проблема не має великої ваги або вчитель може змінити попередню мету;

• компроміс дає змогу зберегти стосунки;

• інша сторона має більшу владу і йде назустріч лише після певних поступок.

Майбутньому педагогові важливо зрозуміти, що будь-який стиль ефективний лише у відповідних ситуаціях. Він повинен уміти успішно використовувати кожний з них, враховуючи конкретні обставини. Загалом треба і поступатися, і йти на розум­ний компроміс, і встановлювати партнерські стосунки, і водночас обстоювати власну позицію. Вчитель має розширювати коло своїх стратегій, робити вибір на користь ситуації, а не діяти за єдиним стандартом.

Розглядаючи різні стратегії взаємодії, важливо показати, що між стилем ставлен­ня та стратегією взаємодії немає безпосереднього зв'язку. Прихильник активно-по­зитивного стилю спілкування може використовувати будь-яку стратегію розв'язання конфлікту (зокрема й конкуренцію), але він ніколи не порушить головних принципів педагогічного спілкування: збереження контакту в педагогічному діалозі, нейтралі­зації бар'єрів, демонстрування довіри й доброзичливості, відкритості та доступності, готовності змінити взаємодію на краще і т. ін. Вчитель з негативним ставленням до учнів може твердити, що він впроваджує педагогіку співробітництва, а фактична реа­лізація цієї стратегії буде лише даниною моді.

Відповіді на питання 1.3 та 1.4 окреслено в останньому параграфі розділу 9 цього підручника й докладно проаналізовано в рекомендованій літературі (3,5,7).

Стосовно з'ясування проблеми етичного захисту педагога доцільно звернутися до книжки Н. Щуркової (9). Автор виокремлює групи прийомів, якими варто скори­статися педагогу, якщо учень брутально поводиться, принижує гідність, ображає вчи­теля. Етичний захист — це дії особистості, виконані з метою захисту від замаху на її гідність. «Специфіка педагогічного етичного захисту полягає в тому, що діти погано усвідомлюють шкоду, якої завдають, тому педагог здійснює захист прихованим спо­собом, використовуючи тонкі й навіть витончені форми захисту. Призначення педа­гогічного етичного захисту зрештою зводиться до ініціювання суб'єктності дитини, тобто її здатності осмислювати скоєне щодо іншої людини» (9, с. 73—74).

Реалізуючи етичний захист, педагогмусить дбати про: 1) збереження власної гідності; 2) коригування поведінки дитини; 3) збереження гідності дитини, яка порушила етичні норми поведінки. Ці завдання можуть бути реалізовані такими прийомами:

прийом наївного подиву, який виражається за допомогою удаваної розгубленості, подиву з приводу того, що сталося: «Невже це можливо?», «Чи таке буває?». Може бути реалізований у невербальній формі;

прийом запитання на відтворення, що реалізується за допомогою удаваної неуваж­ності вчителя і прохання повторити вислів або дію. Як правило, вдруге негативна по­ведінка вже не відтворюється;

прийом підставляння мотиву — піднесення педагогом вихованця, який провокує його на низький рівень спілкування. При цьому слова та дії учня вихователь пояснює прихованими добрими намірами. «Бажаєш мені допомогти?» — тлумачить учитель дії учня, який дає з місця відповіді на поставлені запитання;

прийом посилання на особливості характеру, за допомогою якого ображений уч­нем педагог перекладає на себе тягар етичної відповідальності за конфлікт, посилаю­чись на особливості свого характеру. Внаслідок цього знижується рівень агресивності вихованця: («Я не звик до такого...» «Мені завжди незручно...»);

прийом протиставлення переваг вихованця його вчинкові реалізується за допомо­гою лаконічного висловлювання вчителя, в якому порівнюються позитивні якості учня з його негативними діями: («Ти ж урівноважена дівчина...», «Я завжди розгублююся, коли освічена, гарно вихована людина дозволяє собі таке...».

Доцільними у взаємодії із школярем можуть бути і такі прийоми етичного захис­ту (9, с. 77—80): уточнення адресата («Це ви мені?»); окультурене відтворення вислов­леного («Якщо я правильно вас зрозумів...»); виправдання поведінки («Звичайно, ви прагнули...»); великодушне вибачення («Якщо вам так бажається...»); залишення наодинці («Прикро, що ви не усвідомлюєте, що зараз відбулося»).