2. Обговорення головних теоретичних положень

Готуючись до осмислення першого питання, слід чітко усвідомити важливий життєвий постулат: людська творчість існує тільки для інших, її ціннісні ознаки окреслюються тільки іншими, її ціннісний потенціал уможливлюється реалізацією лише через інших. Мистецтво як вид творчості у зв'язку з цим завжди педагогічно значуще, адже воно виконує такі важливі педагогічні функції, як пізнавальна, вихов­на, комунікативна, почуттєва. Зокрема, це стосується й мистецтва театрального.

«Головна відмінність мистецтва актора від інших мистецтв полягає ще й у тому, що будь-який інший митець може творити тоді, коли в нього є натхнення. Проте ху­дожник сцени сам повинен володіти натхненням і вміти викликати його тоді, коли це визначено театральною афішею. У цьому полягає найголовніша таємниця нашого мистецтва. Без неї і найдосконаліша зовнішня техніка, і найчудовіші внутрішні дані безсилі. І ця таємниця, на жаль, ревно оберігається. Найвидатніші майстри сцени, за невеликим винятком, не тільки не прагнули відкрити її своїм молодшим побратимам, а й зберігали її під непроникною завісою»1.

Використовуючи матеріал розділу 5 та рекомендовану до цього розділу літерату­ру, окреслити особливості театрального мистецтва, наголосивши на його близькості до педагогічного дійства, його психолого-педагогічній та естетичній зумовленості.

Щодо другого питання, то важливо зосередити увагу на спорідненості педагогічного і театрального мистецтв, особливо у виконавському цілеспрямуванні. Використовуючи міркування К. Ушинського про педагогічне мистецтво (розділ 5), сприймаючи його як театр одного актора, з'ясувати природу педагогічних умінь, особливості їх формування.

Спираючись на систему Станіславського як важливий засіб пояснення всіх видів творчої діяльності людини, треба збагнути закономірності свідомого оволодіння підсвідомим, довільним процесом творчості як основи вияву таланту, зокрема пе­дагогічного. Талант розвивається, вдосконалюється чи гине залежно від шляхів його розвитку і особливо саморозвитку. Все залежить від методу, яким талант послуго­вується. І. Павлов зауважував: «При гарному методі й не дуже талановита людина може зробити багато. А при поганому методі й геніальна людина працюватиме да­ремно»2. Отже, людина середніх здібностей при систематичному самоудосконаленні може сягнути рівня таланту. Буває й навпаки — найяскравіший талант без наполег­ливої праці гине.

Система Станіславського — це метод розвитку таланту, метод самобутній, оригі­нальний, науково виважений. Спираючись на об'єктивні закони, він вказує шляхи й методику розвитку, збагачення здібностей, і не лише сценічних. Зрештою, він пере­творюється на засіб підвищення «коефіцієнта корисної дії» творчого обдаровання, тобто коли людина має здібності, особливо до спілкування, то система Станіславсь­кого з її методикою дасть можливість реалізувати цілковито і значно примножити їх. І така перспектива не має меж.

Осмислення теоретичних і практичних принципів системи, уважне вивчення літе­ратури з критичного аналізу її дають підстави говорити про значущість і дієвість її у розвиткові педагогічних здібностей. При цьому слід керуватися не самопочуттям пе­дагога, не його психічним станом, малопідвладними волі та свідомості, а логікою фізичних дій, здатних рефлекторно пробуджувати естетичні почуття, впливати на різні складники психіки з її підсвідомістю.

Покладена в основу підготовки педагога концепція Станіславського про живу фізичну дію з відповідними почуттями і безсвідомою сферою потребує тренування сприймання і уваги. Саме з них починається жива органічна дія, саме вони зумовлю­ють сумісність педагога з аудиторією. Розуміння Станіславським дії як єдності фізич­ного і психічного, по суті, заперечує окремий розвиток внутрішніх або зовнішніх, тілес­них чи душевних елементів поведінки педагога і потребує найтіснішого поєднання методу й педагогічної техніки. Варто виокремити три її найголовніші складники: пе­дагогічну теорію, педагогічну техніку й метод опрацювання матеріалу уроку з його організацією і проведенням.

Якщо теорію достатньо усвідомити і вивчити, то педагогічною технікою і методом потрібно оволодіти на рівні конкретно визначених практичних навичок. Цього досяга­ють систематичним тренуванням, завдяки якому педагогічна техніка сягає рівня реф­лекторної діяльності. Завдання вищого педагогічного навчального закладу — не лише виробити у майбутнього вчителя навички повсякденної роботи над собою, а й сформу­вати потребу в саморозвитку педагогічної майстерності на все життя. Як епіграф до пе­дагогічної діяльності можна навести слова відомого французького живописця і скульп­тора Едгара Дега: «Якщо ти маєш на сто тисяч франків майстерності, купи її ще на 5 су».

Третє питання узагальнює цілу низку вимог системи Станіславського до розвит­ку педагогічної майстерності, до усвідомлення її як континуумного поєднання бага­тьох складників у творчій педагогічній дії:

а) щоб виховати творчу особистість, зокрема педагога, недостатньо озброїти його лише технікою та методом. Потрібно розвивати його людські якості і за допомогою їх утверджувати наукові, громадські, морально-етичні позиції (те, що Станіславський називає наднадзавданням);

б) у системі простежується найдоцільніша з огляду на живу органічну творчість методика роботи актора над собою і над роллю. Враховуючи специфіку педагогічної праці, її можна використовувати і для підготовки педагога. Осягнути значущість театрального мистецтва у підготовці педагога можна тоді, коли усвідомиш його різні виміри. Головні з них такі:

• що таке театр і навіщо він потрібний людському суспільству; що називається театральним мистецтвом, а що лише його видимістю і мистецтва не репрезентує;

• яким мусить бути актор, щоб мати право й можливість творити мистецтво, гідне його високого соціального призначення;

• яким чином актор може найкраще, найраціональніше й найефективніше реа­лізувати свої творчі можливості; як, володіючи засобами й знаючи мету, практично і з найбільшою результативністю досягти її.

Зв'язок між цими вимірами очевидний: перший указує на мету, другий — на за­соби, потрібні для її досягнення, третій — на способи використання цих засобів, а всі вони разом — на єдине ціле — справжню творчість актора. Такі виміри характерні і для творчості педагога з урахуванням своєрідності його праці.

Якщо акторська дія зумовлена творчим доробком драматурга, режисера, худож­ника й самого актора, то педагогічна зумовлена життєвими потребами освіти й вихо­ванням особистості, а отже, й законами педагогічного впливу, що дають значний простір для імпровізації. Проте і педагогічна, й акторська дія можлива лише за умови публічного виконання, де наявні наслідування, перенесення, співпереживання. Тому педагог для досягнення успіху має бути талановитим і драматургом, і літератором, і виконавцем.

Оволодіння органічною творчістю і в акторській, і в педагогічній дії відбувається поступово:

а) перший щабель в оволодінні процесом органічної дії, важливий і для актора, і для педагога, — подолання суперечностей публічної творчості. Майбутній педагог, наприклад, виконує в присутності багатьох людей прості життєві дії, ще не ускладнені творчим переживанням: щось побачити, почути, відшукати, прочитати, завчити напам'ять, звернутися з питанням тощо. Ці вправи потрібні для того, щоб навчитися відволікатися від аудиторії конкретною дією («публічна самотність»);

б) другий щабель — дія, здійснювана прилюдно в умовах домислу. Вона також необхідна для вчителя, але найповніше виявляється в сценічному спектаклі. Педагог на матеріалі найпростіших сценічних вправ має навчитися діяти органічно і доцільно в межах сценічної імпровізації (сьогодні, тут, зараз);

в) третій щабель пов'язаний із повторенням. Тут відбувається переростання імпровізаційної вправи в етюд, у якому фіксується логіка і послідовність дій. Однак важливо зберегти імпровізаційність як засіб поглиблення творчості.

Можливо, на початку розвитку педагогічної майстерності для педагога достат­ньо і трьох щаблів. Щодо актора, то йому потрібно долати й четвертий — оволодіння логікою дії в ситуації виконуваної ролі, створення образу (перевтілення).

Завдання викладача педагогічної майстерності — пояснити студентам на конк­ретних прикладах, що означає органічно діяти на уроці і органічно вибудовувати дію на сцені.

У будь-яких видах творчості людей цікавить не поверховість, формальність явищ, а їх сутність. Лише відчуття сутності дає змогу впливати на довколишній світ, удосконалювати його відповідно до людських інтересів та ідеалів.

Ми помічаємо, зауважував М. Салтиков-Щедрін, що твори реальної школи нам подобаються, вони збуджують у нас співучасть, хвилюють і вражають, і це вже може бути достатнім доказом того, що в них є щось більше, ніж просте вміння копіювати. І справді, людський розум важко вдовольняється лише голою передачею зовнішніх ознак: він зупиняється на зовнішніх ознаках лише випадково і на короткий проміжок часу. Скрізь, навіть у найменшій подробиці, він домагається того інтимного змісту, того внут­рішнього життя, які одні лиш і можуть надати фактові справжнього значення й сили.

Те, що Салтиков-Щедрін іменує «інтимним змістом», «внутрішнім життям», «справжнім значенням і силою», Станіславський називає «життям людського духу», коли він говорить про «мету нашого мистецтва», «головне творче завдання мистецтва». І в Салтикова-Щедріна, і в Станіславського йдеться про сутність явищ, яку творча людина покликана виразити, втілити так, щоб ця сутність стала очевидною, відчут­ною, доступною безпосередньому сприйманню, щоб вона була естетично сприйня­тою читачем, глядачем, слухачем.