2. Обговорення головних теоретичних положень

Техніка мовлення — комплекс навичок у мовленнєвому диханні, голосотворенні й дикції, що дає вчителеві можливість донести до учня все багатство змісту свого слова.

Техніка мовлення — складова зовнішньої техніки вчителя. Чітко уявити її місце в системі педагогічної майстерності допоможе аналіз схеми:

Роль техніки мовлення: забезпечує правильне сприйняття навчального матеріалу, дає змогу ефективно впливати на учнів, сприяє гідній самопрезентації вчителя (віддзеркалюючи його фізичний та емоційний стан).

Дихання — енергетична база мовлення. Його види: фізіологічне (сукупність про­цесів, що забезпечують газообмін в організмі), фонаційне (мовленнєве дихання, що дає можливість раціонально використовувати повітряний потік під час мовлення).

Виокремлюють такі типи мовленнєвого дихання:

ключичне (верхнє) — здійснюється за допомогою м'язів, що беруть участь у підніманні та опусканні плечей — верхньої частини грудної клітки;

діафрагмальне — зміна об'єму грудної клітки у повздовжньому напрямку внаслі­док скорочення діафрагми;

діафрагмально-реберне — зміна об'єму грудної клітки у повздовжньому і попереч­ному напрямках внаслідок скорочення діафрагми, міжреберних м'язів, черевних м'язів живота.

Механізм діафрагмально-реберного дихання

Діафрагма скорочується, опускається донизу; грудна порожнина розширюється у повздовжньому напрямку; наповнюється нижня частина легень; випинається верх­ня частина живота.

Внаслідок активної дії міжреберних м'язів розширюється грудна клітка; об'єм грудної порожнини збільшується у горизонтальному напрямку.

За рахунок підтягування нижніх стінок живота (скісних м'язів) утворюється опора для діафрагми; повітря частково перемішується із середньої і нижньої частин легень у верхню, що сприяє заповненню повітрям усього об'єму легень.

Крім енергетичної, мовний апарат має ще дві системи: генераторну (голосові зв'язки, артикуляційний апарат) і резонаторну (порожнини, що забезпечують стати­ку й динаміку мовлення). Розрізняють два головні типи резонаторів: верхній (голов­ний) і нижній (грудний).

До голосу педагога висуваються особливі вимоги. Він має характеризуватися си­лою голосу (напруженість, інтенсивність); злетністю (здатність виділятися на фоні інших звуків, зберігати звучність у великому приміщенні); багатством тембрального забарвлення; широким діапазоном; гнучкістю (здатність легко й швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання й тембром).

Порушення голосу вчителя може бути спричинене надмірним щоденним мов­леннєвим навантаженням, невмінням користуватися голосовим апаратам, недотри­манням правил гігієни голосу, вродженою слабкістю голосового апарату.

Техніка дихання вдосконалюється внаслідок тренування діафрагмально-ребер­ного дихання, зокрема м'язів «мовленнєвого» поясу, організованого видиху. Гігієна голосу (1, 4, 8) полягає в дотриманні педагогом певних умов роботи в школі: забезпе­ченні режиму мовчання, часу для голосового спокою (через 3—4 години роботи), уник­ненні монотонного мовлення, використанні засобів виразності, збереженні голосу від застуди, проведенні вологого прибирання у класах, дотриманні режиму харчуван­ня тощо.

Характеризуючи критерії й показники зовнішньої техніки вчителя, Г. Переухенко визначає такі рівні розвитку голосу педагога:

низький — інтонація одноманітна;

середній — інтонація штучна;

високий — інтонація змінюється під впливом думок і почуттів;

творчий — гнучкий, приємний, інтонація відтворює ідейний зміст мовлення й почуття.