2. Обговорення головних теоретичних положень

Професійна саморегуляція вчителя — це його здатність керувати собою і своєю діяльністю як засобом організації діяльності учнів на підставі сприймання і усвідом­лення актів поведінки та відповідності їх визначеній меті.

Педагог стає майстром тоді, коли може встановити взаємодію з учнями на заса­дах рефлексивного керування: усвідомлює мету діяльності і розуміє прагнення та по­чуття учнів; уміє організувати доцільну діяльність дітей і бачить не лише наслідки пред­метного плану, а й зміни в розвитку вихованців; дотримується надзавдання і здійснює аналіз діяльності з орієнтацією на нього.

Для забезпечення саморегулювання педагогові потрібні ціннісні орієнтації, що спрямовують його поведінку. Саме гуманістична спрямованість стає визначальною умовою ефективної діяльності, втілюючи надзавдання його професійної програми. Засадою саморегуляції є поєднання знань і спрямованості, а засобом, що забезпечує єдність спрямованості і результату, — вміння у галузі педагогічної техніки.

Розглядаючи стосовно таких вимог педагогічну розповідь, ми маємо насамперед усвідомлювати сутність її як фрагмента педагогічної діяльності, виваженої вчителем щодо вибору мети, усвідомлення технології побудови бесіди відповідно до сприймання слова вчителя учнями, обрання професійної позиції у взаємодії.

Розробляючи, проводячи й аналізуючи розповідь, слід виходити з розуміння її як такої ситуації в цілісному педагогічному процесі, організація якої можлива за умови рефлексивного керування, орієнтації на сприймання педагогічної дії учнями.

Є три види усного мовлення вчителя (за кількістю осіб): монолог, діалог, полілог.

Монолог — висловлювання, розмова однієї особи. Найпоширеніші види моно­логу вчителя: розповідь, пояснення, лекція.

Розповідь — жива, образна форма монологічного викладу навчального матеріалу. На відміну від пояснення як логічного доведення теоретичних тез і від лекції як сис­тематизованого і послідовного викладу матеріалу значного обсягу, що містить теоре­тичні тези, розповідь становить виклад фактів і подій, на підставі яких слухачів підво­дять до певних висновків, тобто розповідь — це стислий сюжетний виклад.

Варто наголосити на головній ознаці розповіді: це не лише повідомлення нової інформації, а й передача свого ставлення до предмета розмови, свого настрою у зв'яз­ку зі змістом, спонукання до активного співпереживання, тобто це живий виклад ма­теріалу.

Важливо усвідомити й таку ознаку розповіді, яка випливає із розуміння поперед­ньої і розкриває спосіб, яким досягають живого викладу матеріалу. Крім виявлення свого ставлення, зацікавленості подіями у розмові, вчитель добирає такий матеріал, щоб слухачі уявляли, бачили внутрішнім зором факти та осіб, про яких мовиться. Цьому слугують яскраві приклади з описами подробиць, діалоги, що забезпечують образність викладу.

Отже, розповідь — це живий, образний монолог учителя. Проте монолог своєрід­ний, бо він виголошується з урахуванням необхідності залучення аудиторії до активного сприймання, тобто монолог як внутрішній діалог, як співрозмова вчителя та учнів.

Таким чином, специфіка розповіді — у монологічному викладі при діалогічному ха­рактері побудови його змісту.

Ефективність розповіді залежить від дотримання вчителем таких умов, що забез­печують активне сприймання її учнями:

• слухачі уважні до розповіді, коли вона пробуджує роботу думки, порушує про­блеми перед аудиторією;

• розповідь захоплює, коли містить яскраві картини, що емоційно забарвлюють ставлення до викладу;

• вплив на свідомість і почуття слухачів посилюється, коли розповідь насичують такими прийомами, як міркування, роздуми, виклад від імені очевидця, укрупнення окремих деталей, опис;

• інтерес до змісту посилюється, коли мовець звертається до життєвого досвіду слухачів, їхніх знань, розкриваючи нове в уже знайомому.

Готуючи розповідь, учитель завжди розмірковує над питанням: «Чого слухач чекає від мого виступу?» З орієнтації на потреби слухача і слід виходити, обираючи тему для розмови. Учням, як показують дослідження, цікаво слухати лише нове й корисне. Тому важливо подбати про формулювання теми та її головної проблеми. Формулювання має бути простим, лаконічним і водночас доволі яскравим, виконувати функцію «сиг­нальної інформації», що запрошує вислухати. Наприклад, «Чи знаєте ви свої імена?», «Секрет відомої картини» тощо. Сама проблема розповіді не повинна бути надто ши­рокою. Переобтяженість проблематикою призводить до перелічування поспіхом ос­новних фактів змісту, а не докладного їх аналізу.

У педагогічній діяльності, зокрема у підготовці до розповіді, велику роль відіграє пошук надзавдання — привабливої для вчителя ідейно-творчої мети педагогічної дії. Матеріал, осяяний педагогічним надзавданням, перестає бути мертвим, він оживає, перетворюється на переконання вчителя, пробуджує бажання відстояти свою ідею, емоційно забарвлює весь зміст розповіді.

Розробка надзавдання — важливий етап роботи. Визначення теми дає відповідь на запитання, про що я хочу розповісти, з'ясування мети — чому я хочу про це розка­зувати, визначення надзавдання — задля чого я говоритиму. К. Станіславський вва­жав надзавдання збудником переживань і рекомендував для посилення його впливу на творче самопочуття формулювати надзавдання через дієслова із значеннями праг­нення: «Я хочу... (переконати, довести, збудити думку, допомогти відчути...)».

Виклад теми з орієнтацією на надзавдання потребує знання технології побудови розповіді, її структури. Педагогічна розповідь зазвичай містить такі структурні части­ни: самопрезентацію, мотивацію, виклад головної частини, закінчення.

Самопрезентація — представлення себе у спілкуванні — має місце не лише під час зустрічі з незнайомою аудиторією або в незвичній ситуації, де потрібно пояснити свій намір. Мета цієї частини — встановити контакт зі слухачами, сприяти правиль­ному сприйманню ними особистості мовця. Адже не встановивши контакт, не можна зацікавити аудиторію, змінити її погляди. Тому перед початком розповіді слід як своєю поведінкою (впевненість, доброзичливість, відкритість у позі та погляді), так і ви­словлюваннями про спільність своїх інтересів та інтересів аудиторії, спільність про­блем чи кількома контактними фразами привернути увагу до себе, щоб потім, на етапі мотивації, перенести її на предмет розмови (9, с. 220—221, 230—233). Саме з цього етапу встановлюється зворотний зв'язок, іде пошук гармонії у взаємодії.

Мотивація — спонукання до діяльності. Цю частину розповіді традиційно назива­ють вступом, а в художній літературі — зав'язкою, її призначення — психологічна підготовка до усвідомлення сутності розмови. Це — збудження уваги до теми, формування інтересу до порушених проблем, залучення слухачів до внутрішнього діалогу. На мотивацію може бути відведено 10% від загального часу (9, с. 217).

Можна застосувати різні прийоми привернення уваги на початку виступу: роз­почати з цікавого факту, історії; розповісти про парадоксальну ситуацію (контраст), поставити проблемне питання; повідомити конкретну мету і план виступу; послатися на авторитетну думку — навести яскраву цитату (апеляція до авторитету); пов'язати тему розповіді з життєво важливими інтересами слухачів (апеляція до аудиторії); по­відомити про свої наміри (апеляція до власної особистості); використати предмети (наочність); безпосередньо звернутися до аудиторії. Загальна вимога до характеру мотивації — невимушеність мовлення, природність інтонації, уникнення шаблонних фраз. Загалом, початок має стати для слухача залученням до невимушеного спілку­вання, актом творчості на очах, заздалегідь продуманим мовцем (6, с. 403—420).

Третя структурна частина розповіді є головною. Тут слід продумати композицію викладу: розробивши зав'язку (у мотиваційній частині), тобто визначивши події, дум­ки, з яких починається процес міркування над головною проблемою, з'ясувати, яке місце в розповіді має викликати найбільше зосередження уваги (кульмінація); підве­сти слухача до розв'язки — заключної дії, що стає результатом розвитку подій. У ви­ступі роль розв'язки виконує заключна частина. її призначення — повернути слухача до головної думки, заради якої і було організовано розповідь: «Кінець промови пови­нен закруглити її, тобто пов'язати з початком» (О. Коні). Кінцівка розповіді може бути сформульована за допомогою різних прийомів: короткого повторення основних ви­словлювань, побажання, цитати, метафори, віршових рядків (ілюстративна кінцівка) тощо (6, с. 421—436; 9, с. 225—226). її слід посилити певними виражальними засоба­ми: паузою, зміною темпу, інтонацією.

Розробляючи задум розповіді, вчитель має подбати не лише про зміст надзавдан­ня, а й про інші елементи режисури: просторове вирішення взаємодії з аудиторією (де стояти, як розмістити слухачів), пластичне (доречність жестикуляції, виразність міміки), звукове (музичне оформлення, тональність мовлення, темпоритм), що без­посередньо впливають на емоційну атмосферу розмови, а через неї — й на глибину сприйняття аудиторією інформації та її надзавдання.

Вимоги до вчителя у процесі розповіді зумовлені особливостями його діяльності у певній ситуації. Ця діяльність багатопланова, вона охоплює:

• передавання інформації;

• встановлення контакту зі слухачами;

• стимулювання до слухання, керування увагою слухачів;

• рефлексію власного викладу (оцінювання змісту, побудови, сприймання їх слухачами, аналіз розпорошення уваги слухачів).

У зв'язку з цим вимоги до поведінки вчителя в ситуації розповіді є також багато­плановими. Учитель мусить володіти вмінням:

• керувати собою, своїм почуттям, усвідомлювати, що зовнішній вигляд є інфор­мативним сигналом для слухачів;

• невимушено й гідно відрекомендуватися аудиторії, забезпечивши первинний контакт;

• дотримуватися надзавдання розповіді впродовж усього часу, логічно будуючи свій виступ;

• керувати увагою слухачів, узгоджуючи їхні інтереси з темою і надзавданням розповіді;

• бути спрямованим на слухачів упродовж усього виступу (зоровий контакт, вер­бальний контакт, дистанція);

• виявляти власне ставлення до теми і змісту розмови;

• володіти виразним мовленням.