Розповідь учителя як модель педагогічної діяльності

Педагогічна взаємодія є сукупністю педагогічних ситуацій, тобто окремих і вод­ночас взаємопов'язаних фрагментів педагогічної діяльності, кожен з яких містить у собі всі її ознаки: є певні суперечності між реальним станом вихованості, навчальни­ми можливостями учнів і метою, для досягнення якої організовують дії дітей; є зав­дання, які слід розв'язати на шляху до мети; є засоби, за допомогою яких учитель впли­ває на дітей. Шлях досягнення виховної мети можна уявити як сходи, якими вчитель разом з учнями піднімається, втілюючи програму здобуття знань, духовного зростан­ня. Такими ситуаціями є різні форми педагогічної взаємодії вчителя з учнями, бать­ками, колегами: організація уроку, ведення бесіди, планування походу, проведення свят, розповідь про важливі проблеми людського буття. Кожну з цих форм взаємодії, кожну ситуацію слід організовувати і проводити з урахуванням специфіки педагогіч­ної діяльності, вимог до всіх її компонентів.

Розгляньмо це на прикладі педагогічної розповіді, яка посідає вагоме місце у на­вчально-виховному процесі при обговоренні з учнями моральних цінностей, викладі нових знань, міркуванні з приводу певних учинків. Розповідь як жива й образна форма усного монологічного викладу широко застосовується в усіх класах, у викладанні всіх предметів з тих тем, де розглядаються головним чином фактичні відомості¹. Це сю­жетний виклад думки — міркування з приводу певної ситуації, що містить важливу для дитини проблему. Будь-яка розповідь учителя як педагогічна діяльність зумовле­на певною метою (навіщо вести розмову?) — поінформувати слухачів чи переконати їх, а може, спонукати до певних дій.

Найлегше досягти мети інформування. Потрібно викласти думку, подбавши про те, щоб вона була зрозумілою аудиторії. Для переконання слід домогтися не лише сприймання інформації, а й згоди з нею, а це потребує зняття упередженості у слу­хачів. Найскладнішим є спонукання до дії. Тут має бути такий великий психологіч­ний вплив, пов'язаний з організацією сприймання, щоб не лише переконати, а й збу­дити потребу діяти у певному напрямі. Це можливо, якщо вчитель розумітиме мету як ефект зростання особистості учня (збудити інтерес до проблеми, викликати потребу змінити поведінку тощо). А для цього вчитель, розповідаючи, домагається, щоб не лише зміст, а й мета розповіді були зрозумілі й сприйняті учнями, у зв'язку з чим він прагне співвіднести інтереси аудиторії з обраною темою.

Плануючи розповідь з позиції взаємодії, ми знову усвідомлюємо необхідність організації суб'єкт-суб'єктних стосунків, рефлексивного керування діяльністю учнів. Розповідаючи, педагог мусить враховувати те, як учень сприймає його слово. Дослід­ження показують, що слухання (а в розповіді учень — слухач) — складний процес. Адже увага легко розпорошується. Активне слухання має забезпечити роботу думки, уяви, пам'яті, а від темпу викладу залежить створення умов для цього. Важко зберегти уважність, коли розповідають нудно, але ще важче слухати, коли розповідь дуже ціка­ва (трапляється, що учень починає міркувати, порівнювати почуте зі своїм досвідом, а вчитель уже пішов далі). Отже, оповідач має вбачати у своїй роботі багатопланові завдання: ознайомлення з інформацією, збудження до слухання, керування увагою, осмисленням. Крім того, вчитель, здійснюючи рефлексію діяльності учнів, має

¹ Див.: Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. — К., 1997. — С. 289.

водночас аналізувати свою діяльність, перебудовуючи зміст, методику виступу в зв'яз­ку з проблемами, що виникають під час сприймання інформації.

Залежно від завдання вчителя педагогічна розповідь може виконувати інформа­ційну або виховну функцію. Інформаційна забезпечується предметоцентристською спрямованістю, коли всю увагу зосереджено на засвоєнні інформації, виховна — гу­маністичною, коли вчитель дбає про здійснення впливу на учнів, створення умов для формування їхнього ставлення до проблеми.

Для того щоб забезпечити реалізацію виховної функції розповіді, вчителеві слід виконати значну роботу з її підготовки, передусім окреслити мету.

Мета розповіді визначається не лише завданнями навчання і виховання (вони, звичайно, є засадовими), а й особистою емоційною привабливістю ідеї розмови для педагога. У такому разі розповідь збагачується силою почуття самого вчителя, стає емоційною, захопливою. Саме про необхідність формулювання особисто значущого завдання у творчості говорив К. Станіславський, увівши поняття надзавдання в теат­ральну педагогіку. Ось його міркування з цього приводу: «Подібно до того як із зерна виростає рослина, так і з окремої думки й почуття письменника виростає його твір... Усі ці думки, почуття, життєві мрії, вічні муки або радощі письменника стають осно­вою п'єси: заради них він береться за перо. Передавання на сцені думок і почуттів письменника, його мрій, мук і радощів є головним завданням вистави.

Домовимося ж на майбутнє називати цю головну, всеосяжну мету, що притягує до себе всі без винятку завдання, викликає творче самопочуття артиста ролі, надзав­данням твору письменника... Я поясню вам... Достоєвський усе життя шукав у людях Бога й чорта. Це штовхнуло його до створення «Братів Карамазових». Ось чому бого­шукання є надзавданням цього твору»¹.

Важливим етапом під час підготовки до розповіді є вибір змісту. Розповідь — це сюжетне повідомлення, і завдання вчителя — знайти яскраві факти, які спонукатимуть учнів до роздумів і переживань, пов'язаних з визначеною метою. Якщо ми готуємося розповісти про Тараса Шевченка і маємо на меті не лише поінформувати про його жит­тя і творчість, а й спонукати замислитися над долею «діаманта в кожусі» і над своїми проблемами, нам мало допоможе сухий текст підручника; ми зазирнемо і до творів ху­дожніх, де вивищується постать титана волі. Тут стане в пригоді повість К. Паустовсь-кого «Тарас Шевченко», в якій змальовано яскраві епізоди навчання талановитого кріпа­ка у майстра Ширяева, описано його шлях, пройдений від Відня до Петербурга разом з іншими кріпаками за возами з панським майном, поневіряння поета у засланні на Аралі.

Наступний крок — розробка композиції — побудова розповіді, яка містить вступну (самопрезентація й мотивація), головну й заключну частини.

Вступна частина потрібна, щоб привернути увагу аудиторії, збудити думку, по­казати важливість теми, викликати інтерес до неї. Розробляючи головну частину, слід упорядкувати думки, накреслити логіку розгортання подій, продумати деталі, щоб слухачі не лише чули та розуміли, а й бачили та переживали події. Для цього слід на­водити конкретні факти, що свідчать самі про себе, уникати загальних фраз. Чудовий приклад щодо переваг конкретності й визначеності знаходимо у Д. Карнегі. Шаблон­ну фразу про батька Джона Доу, який був бідним, але чесним, можна зробити яскра­вою і конкретною, даючи можливість слухачам самим дійти висновку про бідність і чесність цієї людини: «Батько Джона Доу не міг собі дозволити купити пару калош, і тому, коли йшов сніг, був змушений обгортати черевики шматками мішковини. Та,

¹ Станиславсшй К. С. Работа актера над собой // Собр. соч.: В 8 т. — М., 1954. — Т. 2. — С. 332-333.

незважаючи на свою бідність, він ніколи не розводив молоко водою, а продаючи хво­рого коня, не видавав його за здорового»¹.

Заключна частина розповіді (кінцівка) має бути самостійною і містити у стислій формі суть викладу. Добре сприймається у стильовій єдності з початком: проблему порушено — проблему розв'язано — наведено приклад — нагадаймо про нього — відлу­нюється в кінцівці.

Розробляючи зміст розповіді й обмірковуючи її виклад, учитель повинен дотри­муватися таких вимог:

• забезпечити ясність розповіді для слухача, її новизну і значущість;

• дібрати невеликий за обсягом матеріал, що містить динамічний сюжет;

• виокремити структурно та підкреслити інтонаційно головні факти, що несуть найбільше змістове навантаження, пам'ятаючи, що і зміст, і побудова, і характер ви­кладу мають бути підпорядковані надзавданню;

• логічно викладати думки від явища до його сутності, уникати моралізування. Діти мусять самі дійти висновку, а вчитель системою запитань, узагальнень, показом власного ставлення допомагає їм це зробити;

• стисло й динамічно вести розмову, що створить атмосферу пошуку відповіді на порушену проблему;

• дбати про виразність мовлення, що забезпечує мелодику розповіді (радісно, з сумом, гнівно, стурбовано, захоплено тощо). Цьому сприятимуть добір лексики, інто­нація, використання засобів виразності.

Аналізуючи характеристики педагогічної розповіді, що відображають специфіку її підготовки і проведення, можна визначити головні особливості цієї форми педаго­гічної взаємодії: гуманістична спрямованість її мети (не інформувати, а виховувати, впливати), рефлексивний характер взаємодії (дбати про активне сприймання, співроздуми і співпереживання з аудиторією, досягнення співзвучності надзавданню); пуб­лічний творчий характер мовленнєвої діяльності (імпровізаційність мовлення, вра­хування особливостей сприймання слова вчителя).

Ми бачимо, що педагогічна діяльність загалом і розповідь зокрема, маючи спе­цифічні особливості, потребують дотримання певних правил, які забезпечують успіх взаємодії: ставити мету, спрямовану на вплив, здійснювати цей вплив через організа­цію життєдіяльності і стосунків дітей, систематично запроваджувати рефлексію для усвідомлення реальної ситуації просування учнів до розв'язання надзавдання.

Ігнорування цих вимог може спричинити деформації у професійно-рольовій по­зиції педагога. Так, відхід від суб'єкт-суб'єктних стосунків породжує авторитаризм — прагнення зосередити у своїх руках усю систему керування діяльністю учнів, не вра­ховувати їхніх інтересів, думок, рішень. Такий учитель не роз'яснює, а нав'язує свою позицію, не допомагає у самостійній роботі думки, організації справи, а диктує: як треба працювати, що є добре і що зле. Стосовно розповіді вчителя авторитаризм ви­являється і в дидактизмі — надмірному відвертому моралізуванні, яке учні сприйма­ють як тиск на їхні установки, у них виникає бажання протидіяти.

Слід наголосити й на небезпеці такої деформації, як професійний консерватизм педагога — незмінність позиції, негнучкість у тактиці взаємодії, що виявляється і в одноманітній тональності спілкування (нерідко це сухість, «педагогічний голос», який не змінюється навіть під час розповіді про хвилюючі події).

Зорієнтованість у діяльності на канони професії і втрата її надзавдання може призвести до цілої низки помилок. Важливим засобом подолання їх є підвищення фахової майстерності.

¹ КарнегиД. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. Как перестать беспокоиться и начать жить. -М., 1989. -С. 465.