2. Обговорення головних теоретичних положень

Розуміння студентами сутності уроку-діалогу та уроку-монологу як форм орга­нізації взаємодії вчителя й учнів у навчальному процесі дає змогу з'ясувати місце та особливість використання монологу як різновиду усного мовлення вчителя на уроці.

Засвоєння учнями знань під час слухання монологу вчителя — складна психічна дія. У слухачів активно працюють уява, мислення, але нерідко без опертя на чуттєве сприймання. Навантаження припадає переважно на слуховий аналізатор, натомість зір, за допомогою якого в природних умовах людина отримує 4/5 інформації, зали­шається пасивним. Учитель має подбати про унаочнення викладу, а також про гармо­нізацію мімічної та пантомімічної виразності зі змістом повідомлення як вияв став­лення педагога до предмета розповіді, що «зчитується учнями». Під час слухання згор­таються мовленнєві, вимикаються моторні акти школярів. Навантаження на одні й ті самі рецептори при гальмуванні інших призводить до швидкого стомлювання, роз­порошення уваги, що може спричинити зникнення зі свідомості учнів якоїсь ланки міркувань і зруйнувати цілісність сприймання матеріалу. Вчитель мусить постійно здійснювати зворотний зв'язок, щоб розуміти, як діти усвідомлюють інформацію, і використовувати у своїх діях прийоми підтримання уваги школярів.

Темп викладу та осмислення під час слухання не збігається. Час, відведений для розповіді, коротший за час, потрібний для свідомого обдумування. Адже учень, сприй­маючи матеріал, виконує одночасно кілька дій: він повинен почути, сприйняти, по­бачити внутрішнім зором (якщо немає предметної наочності) те, про що йдеться, зіста­вити зі своїм досвідом і попередніми знаннями; осмислити істотні характеристики предмета розмови. Така багатофункціональна діяльність учня буде ефективною, коли вчитель забезпечить її своєю багатофункціональною діяльністю, що має містити не тільки інформування, а й активізацію діяльності учнів (уяви — через включення сло­весних образів, пам'яті — через зіставлення з попереднім досвідом і відомими знаннями, мислення — через залучення до обмірковування). Необхідні семантичні паузи. Темп викладу має контролюватися вчителем з орієнтацією на діяльність учнів.

Важливо пам'ятати і про інші труднощі, на які може натрапити учень. Це — нечіткість уявлень під час сприймання окремих слів і висловів на слух. Отже, доціль­ним буде використання дошки, на якій фіксуються синхронно з викладом нові по­няття, дати, назви тощо. Складність — і в неможливості під час слухання зупинитися, повернутися до попереднього матеріалу, бо відстанеш (усне мовлення розгортається лінійно на відміну від письмового, що дає змогу зупинитися і діяти у власному темпі).

Щоб усунути труднощі, вчителеві доцільно підкреслити головне, повторити най­важливіші висновки, допомагаючи слухачеві утримувати головну думку і не збочува­ти на неістотне.

Такі утруднення можуть перетворитися на значні перешкоди на шляху до ефек­тивної діяльності школяра. Тому важлива передумова під час розроблення монологу — виходити з можливостей дитини, забезпечуючи її активну діяльність під час сприй­мання навчального матеріалу.

У педагогіці активізацію навчання розглядають як мобілізацію вчителем (за до­помогою спеціальних засобів) інтелектуальних, моральних, фізичних сил учнів на досягнення конкретних завдань навчання й виховання (Т. Шамова), тобто це залу­чення цілісної особистості школяра до процесу уроку, а не тільки стимулювання його пізнавальної діяльності. Активізуючи сприймання учнями нового матеріалу, вчитель спрямовує свої зусилля на забезпечення зв'язку процесів засвоєння знань і розвитку учнів; він формує пізнавальний інтерес та інші види мотивації стосовно теми повідом­лення; забезпечує умови активного самостійного осмислення учнями матеріалу; до­помагає з'ясувати важливі положення, щоб утворилася система знань; залучає кож­ного школяра до взаємодії. Отже, складники активізації сприймання під час викладу нового матеріалу є такими: мотивація навчання, організація осмислення, системати­зація знань та індивідуалізація впливу вчителя. Ми бачимо: виклад нового матеріалу — не транслювання готових знань, а організація пізнавальної діяльності учнів, така взає­модія, коли вчитель у процесі розповіді створює умови для активного сприймання інформації і формування у слухачів власних висновків. Цими умовами є ситуації співроздумів і співпереживань у педагогічному процесі.

Як такі ситуації створити?

Співроздуми — внутрішній механізм контакту, мисленнєва співдія вчителя й учнів, що визначається залученням обох сторін до єдиної активної діяльності щодо розгляду проблеми. Досягається спроможністю педагога публічно мислити, демонструвати власні роздуми, вмінням порушувати проблеми, послідовно й логічно їх розв'язувати.

Співпереживання — внутрішній механізм контакту, в основу якого покладено пси­хічне явище «зараження», зумовлене зацікавленістю, переконаністю, емоційним піднесенням учителя, його здатністю створювати систему образних бачень, що по­роджує емоційну реакцію слухача (за І. Зимньою).

Розглядаючи урок-діалог та урок-монолог, ми переконалися, що розмежування їх відбувається не за зовнішніми ознаками (скільки осіб бере участь у розмові), а за внутрішніми, психологічними характеристиками. Урок-монолог будується на суб'єкт-об'єктних засадах, а діалог передбачає суб'єкт-суб'єктну взаємодію, активізацію діяль­ності учнів.

Уведення монологу як різновиду усного мовлення вчителя в урок-діалог, по суті, потребує трансформації його у внутрішній, прихований діалог. При одноосібному викладі матеріалу вчителем (а така потреба постає тоді, коли бесіда недоцільна через брак досвіду учнів), тобто під час зовнішнього монологу, ми організовуємо взаємодію з класом, залучаємо учнів до активного пізнавального процесу завдяки діалогізації змісту і форм повідомлення.

Діалогізація — композиційно-стилістичний прийом, що полягає у введенні еле­ментів діалогу у виступ. Це спонукає до внутрішнього, мисленнєвого діалогу (В. Біблер) кожного слухача.

Як розробити діалогізований монолог?

1. Виробити установку на діалогічне спілкування з класом. Обміркувати шляхи співвіднесення інтересів учнів зі змістом уроку, способи «передачі» мети вивчення теми. Ввести у монолог звернення до аудиторії, спираючись на зчитування її станів, демонструвати спільність («ми», «поміркуймо»).

2. З'ясувати головні тези, над якими повинні думати учні. Розподілити інформа­цію на блоки, орієнтуючись на надзавдання. Виробити систему запитань різного рівня до кожного блоку для організації роздумів над проблемою. Ввести різні види діалогу (прямий, непрямий, внутрішній, риторичний).

3. Обміркувати, які уявлення доцільно викликати в учнів стосовно конкретної теми. Визначити прийоми організації співпереживання: введення словесних картин, тропів, укрупнення деталей тощо.

4. Забезпечити взаємодію педагогічною технікою (мовленням і невербальними засобами). Особливого значення потрібно надати діалогізації повідомлення: модаль­ності мовлення, персоніфікації, установці на відповідь.

Модальність мовлення — вияв суб'єктивно-особистісного ставлення педагога та учнів до інформації (за Г. Макаровою).

Персоніфікація — виклад інформації від першої особи, звернення педагога до осо­бистого досвіду, що пов'язаний із предметом повідомлення (за А. Харашем).

Установка на відповідь — використання педагогом системи засобів (вербальної пропозиції, інтонації, рухів очей тощо), щоб спонукати учнів обміркувати відповідь на питання, дати оцінку фактам (за І. Васильєвою).