ВСТУП

У більшості праць, як українських, російських так і за­рубіжних вчених, розглядаються власні підходи до ро­зуміння науки про документ, так би мовити «широкі», «вузькі (традиційні)» та «інформаційні». Одні науковці вважають, що узагальнюючу науку про документ треба на­зивати загальним документознавством (документологією) на думку інших, документологією, як загальною теорією документа, можна назвати лише розділ документознавства.

Водночас при полярних поглядах на місце в системі знань та структуру документознавства, їх об'єднує те, що зазначе­на система знань може мати місце та бути доцільною для узагальнення теоретичних підходів до документної інфор­мації й що необхідний лише ще певний час для цього.

Загальне документознавство пропонується розуміти як синтез багатьох споріднених дисциплін, які так чи інакше вивчають різні види документів, їх характеристики, класи­фікацію, способи створення й функціонування документ­ної інформації, методи, засоби та універсальні форми, а також технологічні процедури роботи з документами.

Розроблення основних засад загального документознавст­ва повинно базуватись на інтеграції знань споріднених наук, узагальненні викладених у них ознак (характеристик), якос­тей та властивостей документа, особливостей подання інформації та виду його матеріального носія документа, ви­явленні певних концептуальних залежностей, пов'язаних із розвитком або функціонуванням об'єкта дослідження.

Останні роки минулого й початок XXI століття (саме на це"й час припадає полеміка щодо формування загальної на­уки про документ та її назви) характеризуються радикаль­ними змінами підходів до основ науки, у ході яких народ­жується постнеокласична наука. Вона має ряд особливостей, Коли поряд із дисциплінарними досліджен-

нями стають провідними міждисциплінарні та проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності.

Приклади, коли теоретичні знання складаються з кон­цептуальних засад інших дисциплін, або отримані в інших науках на сьогодні не є винятком. Це характеризує сучас­ний стан науки, є наслідком поєднання споріднених дис­циплін, їх історичним, логічним (генетичним) зв'язком, використанням досягнень одних дисциплін іншою.

Загальне документознавство можна подати також як на­вчальну дисципліну, що вивчає найбільш стабільні й дов­готривалі характеристики, загальні властивості, ознаки й функції документа, що має слугувати дослідженню особли­востей та закономірностей створення й функціонування си­стем документації, забезпеченню суспільства якісною доку­ментованою інформацією, розв'язанню концептуальних питань із теорії документної інформації в різних сферах практичної роботи. Загальне документознавство повинне бути спрямоване на узагальнення досвіду практичної робо­ти з усіма видами документів, побудову їх формулярів; містити наукові рекомендації щодо вдосконалення, розши­рення структури спеціального документознавства за раху­нок формування нових знань про феномен документа.

Курс «Загальне документознавство» містить шість мо­дулів, кожен з яких відповідно до вимог кредитно-модуль­ної системи, складається зі змістових модулів. Після кожно­го модуля розміщені використані джерела та література, серед яких закони, правові та нормативно-правові акти, на­укові та навчальні видання, публікації.

Тематично до модулів подано питання та завдання для проведення контролю, які мають сприяти закріпленню здо­бутих знань і поглибленому засвоєнню лекційного ма­теріалу. Наповнення змістових модулів відповідає затверд­женій у ВНЗ навчальній програмі з дисципліни, а також вимогам чинного галузевого стандарту вищої освіти «Освітньо-професійна програма підготовки бакалавра на-

пряму 0.201 «Культура» за спеціальністю 6.020100 «Доку­ментознавство та інформаційна діяльність».

Деякі питання в посібнику висвітлено стисло, з ураху­ванням того, що вони детально розглядаються студентами при вивченні курсів документознавчих навчальних дис­циплін.

Автори висловлюють подяку рецензентам, колегам, рід­ним, друзям, усім тим, хто допомагав у створенні посібни­ка, насамперед, доктору історичних наук, професору Кулешову Сергію Георгійовичу, чиї критичні зауваження, практичні поради та високий рівень вимог дали змогу вдо­сконалити текст і структуру цього посібника.

Особливу подяку висловлюємо, доктору історичних наук, професору, члену-кореспонденту Міжнародної Академії інформатизації Слободянику Михайлу Семеновичу за цінні настанови, рекомендації та побажання, висловлені ним що­до викладення навчального матеріалу.

Щиру подяку автори висловлюють доктору історичних наук, професору Швецовій-Водці Галині Миколаївні за заува­ження до першого видання посіюбника.

Окрема подяка висловлюється за верстку цього посіб­ника Іванченко Надії Михайлівні.

Будемо вдячні всім, хто виразить зауваження і зважимо на них при підготовці наступного видання.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ЗАСАДИ Д0КУМЕНТ03НАВСТВА

Вправи породжують майстерність

Тацит

МОДУЛЬ 1.

Щ<Ш Перелік змістових модулів:

ЗМ 1. Основні етапи розвитку документознавства.

ЗМ 2. Сучасні погляди на структуру науки

про документ.

ЗМ 3. Системи документування та їх еволюція. ЗМ 4. Розвиток носіїв інформації.

Ключові слова: документознавство, документологія, дип­ломатика, документалістика, концепції документознавст­ва, завдання, об'єкт, предмет, документостворення, форми документування, засоби документування, способи докумен­тування, носії інформації.

ЗМ 1, Основні єтї ш розвитку документознавства

Коло питань: Виникнення й розвиток традиційного доку­ментознавства. Становлення документознавства як науки інформаційного циклу. Інтеграція наук про документ у доку­ментознавство.

Формування знань про документ відбувалося досить тривалий час. Спочатку єдиної думки про сутність, основ­ні віхи розвитку даної науки не існувало. Становлення комплексу наук про документ, на думку провідних дослід­ників у цій галузі, йшло двома шляхами:

• як спеціальної галузі історичної науки (поряд з істо­ричним джерелознавством, архівознавством, археогра­фією, історичною картографією тощо) —традиційне доку­ментознавство;

• як науки інформаційного циклу (проходячи шлях від документації, документалістики до сучасних дисциплін про інформацію та документацію).

Сьогодні продовжується формування інтегрованої сис­теми знань про документ — загального документознавства (документології), навчальної й наукової дисципліни, що охоплює доволі широкий спектр проблем, які дослід­жуються низкою документознавчих дисциплін, котрі були сформовані в різні часи й розвивались у своїй більшості самостійно. Розглянемо їх формування й становлення більш детально.

Виникнення й розвиток традиційного документознавства

Різноаспектний аналіз складових документа (у першу чергу тексту) завжди слугував основою дослідження ряду наук. Так, аналітико-синтетичний метод дослідження за­стосовувався ще давньогрецькими логографами в VI ст. до н.е. для написання логосів (історій) на основі опрацюван­ня міських та храмових хронік.

Грецький філософ Геродот вивчав офіційні документи канцелярій Ахеменідів, перекладені на грецьку мову й по­ширені в полісах Малої Азії. Аристотель, учитель А. Маке­донського, цікавився не тільки семантичною характерис­тикою творів, а й їхньою структурою, внутрішньою формою й впливом на читача. У другій половині III ст. до н.е. александрійськими вченими зроблені висновки щодо архетипу текстів класичних художніх творів, створені й відредаговані їхні варіанти.

Значно підвищився статус документа, як юридичного акта, за умов феодального права, особливо коли це стосу-

валось питань володіння землею й людьми. Виникла не­обхідність у більш чіткій регламентації документів, захисті їх від підробок.

У 1276 р. побачила світ праця цюрихського каноніка Конрада з Муре під назвою «Samma de arte prosandi», де розглядались питання перевірки документів на автен­тичність, можливості застосування підроблених печаток тощо. Потреба в постійному визначенні оригінальності стародавніх актів зумовила розвиток практичної диплома­тики, палеографії та сфрагістики [56].

У добу Відродження набуває поширення діяльність гу­маністів щодо вивчення й видання античних пам'яток, ви­користання їх для обґрунтування власних концепцій філо­софського політичного й правового характеру.

Прибічники первинної теорії знаходять найбільш відда­лені прообрази загальної науки про документ у працях Ж.Мобільона — основоположника «дворянського» докумен-тознавства, який пов'язав зародження цієї науки з почат­ком дослідження актових матеріалів на їх достовірність (к. XIV ст. — в Європі, к. XV ст. — в Росії); посібниках засновника бібліографії Конрада Геснера (чотиритомна праця «Biblioleka universalis» (1545-1555 pp.); перших на­укових часописах (сер. XVII ст.) та спробах випуску рефе­ративних журналів (спочатку в Західній Європі (60-ті роки XVII ст.), а потім у Росії (20-30-ті роки XVIII ст.).

Формування наукових диієциплін про документ пов'яза­не також із розвитком центрів їх збереження. Вже в XV ст. у зв'язку з розширенням діяльності канцелярій відбу­вається відокремлення офіційних документів із єдиних сховищ манускриптів. Прикладом цього є створення в 1480 р. папської реєстратури («таємної бібліотеки» папи Сікса IV) та дещо пізніше Архіву державних паперів в Англії, куди стала передаватися на зберігання, окрім пра-

вових пам'яток, уся розпорядча, фінансова та судова доку­ментація.

У 1571 р. побачили світ перші праці зі справочинства та архівознавства, серед яких показовою стала робота Якоба фон Раммінгена зі Штудгарта (Німеччина) під назвою «Про реєстратуру, її устрій та управління» і «Коротке повідомлен­ня про вид досконалої та повної реєстратури», де пропону­вався поділ існуючої документації на три групи. У подаль­шому рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками були опубліковані у Венеції в 1632 р.

У 1725 p., у зв'язку з необхідністю регламентації та упо­рядкування форм боргових зобов'язань, встановлення обов'язкових реквізитів, за наказом Петра І був прийнятий Вексельний статут, який набув поширення на території всієї Російської імперії.

Середина XIX ст. характеризується появою праць, що визначають теоретичні аспекти організації роботи з доку­ментами. Так, В.В. Варадінов, визначає її як науку «изла-гающую правила составления деловьіх бумаг, актов и самих дел» [18], вперше виділяючи основні реквізити діловодних документів XIX ст., класифікуючи дані документи, а також даючи характеристику декільком десяткам їх видів, М.Л. Магницькому належать спроби класифікувати окремі типи управлінської документації, проаналізувати їх із точ­ки зору лінгвістичних особливостей; В.О. Вельдбрехту — розробити правила діяльності канцелярій, складання доку­ментів залежно від сфери їх функціонування [22]; 1.1. Ріхтеру — застосувати десяткову систему класифікації до групування документів казенних залізниць тощо. Нама­гаючись окреслити зміст власних праць, вчені дають різні означення новій галузі наукової діяльності — «теорія діло­водства», «теоретичне діловодство», «документальне дже­релознавство» та ін., що свідчить про термінологічний по­шук у межах новаційних дослідницьких напрямів.

Теоретичні засади організації роботи з документами можна знайти в опублікованих працях початку XX ст. А. Євтіхеєва («Десятична система в адміністративному діловодстві», 1921 p.), О. Бузинного («Практичний підруч­ник діловодства українською мовою», 1924 p.), Г. Славуць-кого та С. Войтицького («Карткова система діловодства для центральних і губернських установ», 1924 p.), у «Посібнику з діловодства для райвиконкомів і сільрад» (1926 p.), у публікаціях О. Брагинського та М. Горен-штейтна, В. Зімелєва, Р. Даннерта тощо [6].

Однак фундаментальні основи науки, що розгляда­ється, були закладені в першій половині XX ст. у навчаль­ному курсі професора Московського державного історико-архівного інституту (далі — МДІАІ, 1930 р.) М.П. Вишневського «Теорія і техніка архівної справи» (1936 p.), який містив розділ «Загальне діловодство». Зміст розділу склали питання з історії діловодства, класифікації документів, що функціонують в управлінській сфері, мето­дики їх вивчення.

Автором нової редакції даного курсу в середині минуло­го століття став Костянтин Григорович Мітяєв (1902-1969 pp.). Поняття документознавство як термін уперше з'явилося в доповіді вченого під назвою «Розвиток ра­дянського архівознавства за 25 років» на конференції архівістів СРСР, що.відбулась в червні 1942 року. Дана конференція «Про реорганізацію та централізацію архівної справи» була присвячена ювілею Декрету Ради народних комісарів від 1 червня 1918р.

У своїй доповіді на цій конференції проф. К.Г.Мітяєв запропонував вважати документознавство як архівознавчу дисципліну, що може стати вступом до теорії й практики архівної справи. Він наголошував, що документознавство мусить бути науково влаштованою теорією, яка призначена

вирішувати проблеми загальної класифікації та історії роз­витку різних видів документації.

Починаючи з 1942 р. проф. К.Г.Мітяєв деталізував свої підходи до науки про документ у курсі «Теорія і практика архівної справи» [56], одним з розділів якого було «Загаль­не документознавство».

Зміна назви розділу мало вплинула на його сутнісне на­повнення, що засвідчило певне ототожнення К.Г. Мітяє-вим понять «загальне діловодство» та «загальне докумен­тознавство». Розділ «Загальне документознавство» в курсі «Теорія і практика архівної справи» за статусом був пропе­девтичним і являв собою своєрідний вступ до вивчення документів, систем і способів документування в історичній ретроспекції діловодної практики. Варто зазначити, що стрижневим об'єктом, навколо якого розгортався зміст розділу, виступав управлінський документ. Таким чином, як зазначає В.В. Бездрабко, загальне документо­знавство для проф. К.Г. Мітяєва, оперуючи сучасною термінологією, за змістом було тотожним управлінському документознавству [15].

Поступово вивчення документів та систем документу­вання, розпочате вченим в архівознавчому аспекті, стало виокремлюватися в самостійну наукову дисципліну. Доку­менти в ній стали вивчатися як об'єкти оперативної дії та соціальної функції, заради виконання якої були створені. У своїх більш пізніх публікаціях проф. К.Г.Мітяєв визна­чав документознавство як «наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи доку­ментування явищ об'єктивної дійсності і створювані в ре­зультаті документування окремі документи, їхні комплекси і системи» [56].

У зазначених роботах учений фактично подає своє ба­чення об'єкта дослідження документознавства, який скла­дається з трьох частин: 1) способи документування в ціло-

му; 2) способи документування в різних галузях діяльності; 3) документи, їхні комплекси та системи.

Не розглядаючи окремо поняття об'єкта документознав-ства, проф.К.Г.Мітяєв не піднімає питання і про його предмет. Однак головні риси предмета цієї дисципліни ви­мальовуються з переліку названих ним завдань. А саме: ви­роблення оптимальних характеристик засобів документу­вання та визначення засад класифікації цих засобів і документації в їх історичному розвитку на сучасному етапі.

У роки Великої вітчизняної війни в 1943 р. Головне архівне управління створює проект «Інструкції по поста­новці документальної частини і охороні документальних матеріалів в поточному діловодстві установ, організацій і підприємств». У цьому проекті вказувалось на необхідність єдності вимог до документа в діловодстві та архіві, а також зроблена спроба уніфікувати вимоги до організації доку-ментаційного забезпечення в цих установах.

У післявоєнні роки відставання у сфері господарювання примусило звернути увагу на стан організації роботи з до­кументами, які є як об'єктом так і результатом праці у цій сфері й виступають основним носієм інформації для прий­няття управлінського рішення.

Урядовими директивами (Постанова Ради Міністрів СРСР від 25.07.1963 «Про заходи щодо поліпшення архів­ної справи в СРСР») було поставлене завдання розроблен­ня та реалізації Єдиної державної системи діловодства (далі — ЄДСД), основним розробником якої став створе­ний у 1965 р. галузевий Всесоюзний науково-дослідний інститут документування і архівної справи — ВНДІДАС.

Створення ЄДСД потребувало не тільки вивчення й аналізу попереднього досвіду роботи з документацією, а й проведення необхідних досліджень та підготовки відповід­них ресурсів. Указане, як підкреслює професор проф. С.Г. Кулешов, послужило поштовхом для подальшого роз­витку документознавства як наукової і навчальної дис-

ципліни й проведенню подальших досліджень у цьому на­прямі [39].

Про становлення документознавства як науки писали також багато у свій час В.М. Автократов, Б.І. Ілізаров, М.П.Ілюшенко, О.П. Коршунов, Т.В. Кузнєцова, Я.З. Лів-шиць, AM. Сокова. Помітним осередком розвитку доку­ментознавства стала кафедра історії державних закладів і діловодства МДІАІ.

Вийшовши з надр архівознавства, документознавство взяло на використання багато методів вивчення документів і певних документальних комплексів, розроблених архівоз­навством. У якості основних питань стало вивчення зако­номірностей існування документів — створення, проекту­вання документів й систем документації, їх уніфікація й стандартизація, організація створення та руху у поточній діяльності установ, механізація діловодних процесів [39].

Уперше, обґрунтовуючи теоретичні засади нового на­укового напряму, проф. К.Г. Мітяєв називав таке докумен­тознавство загальним, бо саме воно стало основою для дослідження проблем документування й руху документації в дисциплінах, що вивчають різні види документів. Влас­не таке трактування, подібне метанауковій концепції, й визначає підходи до визначення головного об'єкта вивчен­ня — документа. У своїх роботах проф. К.Г.Мітяєв відо­кремлює документи від книг, оскільки перші є завжди першоджерелами знань. Прерогативою спеціального доку-ментознаства науковець вважав дослідження переважно різних типів специфічних видів документації (або ж специфічних видів документів, наприклад, кінофотофоно-документи).

У 1969 р. відбулося юридичне оформлення документо­знавства як наукової спеціальності, а дещо пізніше і як на­вчальної дисципліни, яка почала викладатись в освітніх закладах СРСР.

Становлення документознавства як науки інформаційного

циклу

Прибічники інформаційної теорії походження докумен-таційної науки, в статусі науки інформаційного циклу, її ста­новлення пов'язують з процесами поширення науково-інформаційної діяльності (перша пол. XVI ст.).

Розвиток друкарства, удосконалення поліграфічної справи на початку XVI ст. викликало появу значної кількості друкованої продукції. Початковим завданням стало проведення її аналізу не тільки для обліку, а й ви­дання відповідних посібників з метою орієнтації читачів і надання їм відповідних рекомендацій.

Прикладом ретроспективного бібліографічного покаж­чика став бібліографічний твір англійця Джона Бейля, що був опублікований в 1548 р. Своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення книговидань був також випуще­ний у Римі у 1559 р. бібліографічний покажчик забороне­них церквою до публікування, продажу та читання книг.

Необхідність певним чином описувати та оцінювати книги стало вимагати наявності відповідних знань і про­фесійних навичок. Серед перших документознавчих робіт у цьому напрямі слід відзначити видане в Парижі у 1763^~ 1788 pp. «Керівництво з бібліографії» або «Трактат про знання рідкісних і унікальних книг», а також «Вступ до книгознавства» М. Деніса, який ототожнював поняття бібліографії, бібліології та книгознавства. Бібліографію цей дослідник визначив саме як науку про книгу в цілому, включаючи рукописи, знання про шрифти, друкарську справу, бібліотеки та описи книг.

Упродовж XIX ст. бібліографія та книгознавство розгля­дались як єдина наука, і лише на початку XX ст. вони сформувались як окремі науки.

Період XIX — поч. XX ст. у світовій історії знаме-нується зростаючою потребою в оперативному способі

інформування, переходом провідних країн світу до нових соціально-економічних та суспільно-політичних відносин. Відбувається становлення індустріального суспільства, яке вимагало зміни та регламентації соціальних відносин. Гостріше стала усвідомлюватися необхідність вивчення будь-яких каналів передачі інформації, у тому числі доку­ментальних.

Структура, загальні властивості та закономірності на­дання, передачі та одержання інформації починає розгля­датися новою науковою дисципліною — документацією.

Основоположниками документації як практичної діяль­ності й прикладної інформаційної наукової дисципліни є бельгійський учений Поль Отле (1868—1944 pp.) і його найближчий сподвижник та однодумець Анрі Лафонтен (1854—1943 pp.). їх погляди та наукові розвідки знайшли практичне втілення в діяльності Міжнародного бібліо­графічного інституту, створеного в 1895 p., а в 1931р. пе-ре-йменованого в Міжнародний інститут документації. За рішенням Міжнародного конгресу з документації (Париж, 1937р.) на базі інституту була створена Міжнародна феде­рація з документації (далі — МФД).ТІізніше вона отрима­ла назву МФІД — Міжнародна федерація з інформації і документації.

Пропагуючи свої ідеї і прагнучи до найбільш широкого розповсюдження світової документаційної діяльності, П.Отле неодноразово виступав на міжнародних конфе­ренціях, публікував статті й, нарешті, у 1934 р. видав фун­даментальну працю «Трактат про документацію» [61], де сформулював концепцію універсального розуміння понят­тя «документ» та загальні засади теорії документації. Саме теорія документації, на думку П. Отле, призначалася для вивчення: а) книги у широкому контексті цього слова; б) документа — книги (видання) та адміністративного до­кумента; в) документації, що відповідає сучасному ро­зумінню теорії інформаційно-аналітичної діяльності.

rican Documentation» (США), «Revue ola Documentation» (Нідерланди), «Documentation» (Німеччина) та в інших періодичних виданнях.

На ниві цієї науки працювали такі відомі вчені як С.К. Бредфорд (1948р. опублікував працю під назвою «До­кументація», де сформулював і обгрунтував відому теорію закономірності розсіювання статей у періодичних видан­нях), Сюзанна Бріє, Б.С. Віккері, Фріц Донкар Дюйвис, Ш.Р. Ранганатан, О. Франк, Джессі Шира, Луї Шорс, Вальтер Шюрмайер [95].

Матеріали з даної галузі знань публікували у спеціалізо­ваних журналах чи неперіодичних виданнях, що, як пра­вило, випускались міжнародними або національними ор­ганізаціями, а також в архівознавчій періодиці. Так, Міжнародна рада з управління документацією розпочала випуск «The International Records Management». Збірники статей, нормативних документів та матеріали конференцій почали видаватись під егідою ЮНЕСКО в межах програ­ми з управління документацією та архівами — RAMP.

Документознавчій проблематиці присвячене також за­сноване в США у 1944 р. періодичне видання «Office». Поступово почали зростати обсяги потоків публікацій з управління документацією, зазначена проблематика стала розглядатись як дослідницький рудимент «докумен­таційної науки» (зокрема, у Франції, Іспанії, Бельгії та ін.). Відомий польський дослідник Ян Мушковський у статті «Документація і документологія», опублікованій 1946 p., у межах документаційної науки (документації) виокремлює її наукову основу — документологію, яка в подальшому мала трансформуватись в інформаціологію.

У 50-ті pp. XX ст. у центрі уваги фахівців — теоретиків і практиків документації — виступають поняття «інфор­мація» і «комунікація». Починає усвідомлюватись той факт, що головною метою є забезпечення функціонування

укладеної в документах інформації, її включення в систе­му суспільних комунікацій. Поступово головним об'єктом документації стає не документ, а інформація.

Перехід до «інформаційної» науки замість «докумен­таційної», завдяки уявленню про документацію як інфор­маційно-комунікаційну діяльність, необхідну для існуван­ня наукових знань, закладену ще в працях П. Отле, ставав усе більш природним і логічним. Значну роль у переорієн­тації зіграла підвищена увага до можливостей ЕОМ по на­громадженню й пошуку інформації. Поняття «інформація» пережило друге народження в кібернетиці, увійшовши в число загальнонаукових категорій [84].

Гостріше стала усвідомлюватися необхідність дослід­ження будь-яких каналів передачі інформації, не тільки документальних. Документаційні центри й інститути поча­ли перейменовувати на інформаційні.

У той же час у деяких країнах поряд з новою назвою продовжувала зберігатись попередня. У поняття інфор­маційної і документаційної діяльності вкладався різний зміст. Міжнародні конгреси, конференції, співробітництво в міжнародних установах, таких як Міжнародна федерація з документації і Міжнародна організація зі стандартизації, сприяли зближенню позицій, формуванню єдиного підхо­ду до вирішення кардинальних проблем (поняття «доку­ментація» використовується сьогодні у деяких країнах Західної Європи як певна сукупність документальних дже­рел інформації незалежно від їхнього характеру і виду (друковані, рукописні, електронні).

У результаті все-таки формується інформатика — наука, що всебічно розглядає питання теорії інформації і ко­мунікації, а також організації процесів збору, збереження і пошуку інформації, у тому числі за допомогою сучасних засобів автоматизації. У 1981 р. побачила світ монографія словацької дослідниці М.Новакової «Informaticka typologia

documentov», a y 1984 p. у Лейпцигу (НДР) відбувся вихід словника Ст.Рюкля та Г.Шмолля «Lexicon der Information und Documentation».

Термін «інформатика» в країнах, де він став уперше вико­ристовуватись, розуміли по-різному. Так, у Франції ним по­значали науку про засоби обчислювальної техніки, а в СРСР — дисципліну, в якій головним об'єктом виступали наукова інформація та комунікація, науково-інформаційна діяльність, і саме тут враховувались найвагоміші результати документаційної науки. Розвиток цієї науки продовжується й дотепер, розробляються наукові підходи, але завжди до числа її основних понять відноситься «документ».

У Радянському Союзі відродження документаційних ідей відбувається у 1960-ті роки минулого століття на новій основі. Головна увага приділяється інформаційному забезпеченню науки, причому переважно наук точних, природничих і технічних. Тому нова наукова дисципліна одержала спочатку назву «теорія наукової інформації» або «теорія і практика науково-технічної інформації».

Незабаром автори провідної концепції «теорії наукової інформації» О.І. Михайлов, А.Й. Чорний і Р.С. Гіляревсь-кий дійшли висновку про необхідність зміни назви дис­ципліни на «наукову інформатику» [57].

Одночасно з інформатикою в СРСР на базі докумен­таційних ідей сформувалася інша наукова дисципліна — документалістика. На думку М.І. Стяжкіна і М.Д. Крав­ченка [86], термін «документалістика» на теренах СРСР був уперше запропонований В.А. Успенським у 1958 р. на семінарі з теоретичних основ наукової інформації в Лабо­раторії електромоделювання ВІНІТІАН СРСР. Цей новий науковий напрям став пов'язувати документацію з технічними засобами оброблення, зберігання й надання інформації, що міститься в документах, та інформацією про самі документи.

Документалістика стала претендувати на роль узагаль­нюючої науки, що вивчає документальні системи з погля­ду їхньої оптимізації. Вона досить активно розвивалася у 1960-х роках; її розуміли також як прикладну галузь кібер­нетики, що вивчає властивості документа й документаль­ної інформації, організацію документальних потоків і ма­сивів, зокрема в архівах, бібліотеках та музеях.

Найвідоміший пропагандист ідей документалістики Г.Г.Воробйов опублікував у 1973 р. монографію «Доку­мент: інформаційний аналіз» [23], яка відіграла помітну роль у розвитку документознавства. У 1973 р. була опублікована також монографія К.І. Рудельсон [70], де в контексті проблем архівної класифікації документів були розглянуті досягнення у вирішенні подібних питань у ме­жах документаційної науки та інформатики.

Однак у подальшому документалістика не набуває по­ширення; найбільше про неї згадують у працях з архіво­знавства, не розкриваючи її змісту і споріднюючи (навіть ототожнюючи) з інформатикою. Хоча Г.Г. Воробйов і на сьогодні декларує наявність документалістики, але фак­тично як наукова дисципліна вона не існує [89]. Інтеграція наук про документ

Поширення з початку 1970-х років електронних ко­мунікацій зумовило поєднання проблематики дисциплін, пов'язаних зі створенням, зберіганням та використанням електронних документів. Поняття «документ» у даному аспекті вже мало досить широке Трактування, воно стало безвідносним до змісту, реквізитів або наявності чи відсут­ності юридичної сили (так, «електронне документознавст-во» вже може розглядатись як управління документами в електронній формі). Водночас науково-технічні бібліотеки починають комплектуватись не тільки паперовими, а й аудіовізуальними виданнями, дисертаціями, звітами про наукові дослідження, довідково-конструкторські розробки,

депонованими рукописами — тобто стали виконувати функції служб інформації.

Виникла необхідність формування інтегруючої наукової дисципліни, яка б синтезувала загальні знання про доку­мент, вивчала історію та теорію документа, формувала за­гальний поняттєво-категоріальний апарат науки, врахову­ючи погляди обох концептуальних напрямів на розвиток науки про документ.

Ще на початку 1970-х років російський вчений В.М. Автократов показав наявність двох точок зору на зміст документознавства, перша з яких відповідає теорії й методиці документування управлінських процесів, а дру­га— вважає його як узагальнюючу науку про способи фіксації реальної дійсності взагалі. Пізніше відзначається, що цей відомий науковець розглядав документознавство «як своєрідну метанауку, яка повинна розробляти загальні питання теорії документонакопичення і практику докумен­тування усіх сфер діяльності людини, узагальнювати резуль­тати досліджень документів в усіх гуманітарних і технічних науках» [в]. І хоча, як вже зазначалося, йшлося про «влас­не» документи, ідея синтезуючої науки про документ була плідною й набула на сьогодні нового змісту.

У подальшому про можливість створення загальної те­орії документа, що могла б існувати як міждисциплінарна, для якої документ є головним об'єктом дослідження, та­кож писав у 1984 р. російський архівознавець Б.І. Ілізаров. Він наголошував на тому, що в процесі міждисциплінарної інтеграції наук, об'єктом дослідження яких є документ (архівознавство, інформатика, джерелознавство, книгоз­навство тощо), відбувається запозичення не стільки фак­тологічних, скільки методологічних знань. Галузь, що об'єднує ці дисципліни, він запропонував також назвати документологією, тобто «галуззю дослідження, в якій фор­мується загальна теорія документа» [30].

Про перспективні напрями утворення інтегрованої до-кументознавчої дисципліни писала у своїх роботах росій­ський документознавець A.M. Сокова. Так, у публікації, де аналізується еволюція уявлень щодо змісту документо­знавства як наукової дисципліни, автор робить висновок, що її об'єктом є «всі види, жанри і форми документів» [78]. Однак більш конкретний його зміст визначається як функціонуюча документація. Заслуговує на увагу також сформульоване проф. A.M. Соковою положення, що на різних історичних етапах актуалізується вивчення доку-ментознавством різних видів і форм документації.

У 1980—1990-х pp. наступає новий період інтеграції до­кументознавства. Цьому сприяли активні документознавчі дослідження бібліографічних, бібліотекознавчих та інфор­маційних дисциплін. Генератором узагальнюючого підходу став відомий російський бібліотекознавець проф. Ю.М. Сто-ляров, який висунув ідею про остаточне конституювання загального документозавства — документології. Статус до-кументології в системі наук документально-комуніка­ційного циклу, вважає він, залежить від тлумачення доку­мента як явища, що виступає єдиним дослідницьким об'єктом при різноманітності предметів вивчення [80].

Утвердженню інтегрованих знань про документ сприяв вихід друком у 1997 р. першого на теренах України підруч­ника «Документознавство», підготовленого доктором педа­гогічних наук Н.М. Кушнаренко — професором Харків­ської державної академії культури [45]. Підручник витримав кілька перевидань і широко відомий не лише в Україні, а й країнах СНД. Слід зауважити, що це один з перших підручників, у якому весь комплекс теоретичних, методологічних та організаційних проблем документознав­ства розглянуто в єдності.

Із критичними зауваженнями щодо розробки комплекс­ної дисципліни про документ виступив у своїй роботі

проф. Є.О.Плешкевич — завідувач кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Російського держав­ного університету в м. Саратові, який запропонував подати документологію як загальну теорію документа [64]. Дослідник виділяє два напрями розвитку документознав-ства: альтернативний (або «нова версія документознавст­ва») та класичний («класична версія документознавства»). На думку проф.Є.О.Плешкевича, класична версія має базуватися на динаміці документаційних процесів, почи­наючи від документування інформації, розглядаючи доку­мент в його оперативному стані та завершуватися підго­товкою його до архівного зберігання. Альтернативне ж документознавство покликане займатися, за словами на­уковця, узагальненням знань про документ «вищого по­рядку» [16].

Свій внесок в розвиток науки про документ зробили та­кож праці С.Г. Боряка, Л.О. Драгомірової, Н.Б. Зінов'євої, Л.В. Кузнєцової, С.Г. Кулешова, А.Л. Манківського, М.С. Слободяника, С.В. Сельченкової, Г.М. Швецової-Водки, В.В. Бездрабко, про які можна дізнатися більш де­тально в наступних розділах посібника.

Розвиток вітчизняного документознавства останніх років, як зазначає проф. В.В. Бездрабко, свідчить про йо­го диференціацію на загальне і спеціальне (управлінське, науково-технічне, музичне, картографічне, судове, но­таріальне тощо) та остаточну його соціальну й когнітивну інституціоналізацію [14—16].

Більш наочно розуміння процесів створення і форму­вання науки про документ показано в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 Основні етапи становлення науки ппо документ

№	Часовий проміжок	Характерні події	Провідні дослідники, науковці	Примітка (місце події)
1	2	3	4	5
1.	XIV-XV	Започаткування наукових знань про документ: дослідження актів та інших офіційних документів на їх достовірність		Франція Росія
2.	1540	Виникнення перших прообразів науки про науково-інформацій­ну діяльність	Конрад Геснер	Німеччина
3.	1548	Вихід бібліогра­фічного ретроспек­тивного покажчика	Джон Бейл	Англія
4.	1571	Вихід посібника "Про реєстратуру, її устрій та управління"	Якоб фон Рамінген	Шіудгарт, Німеччина
5.	1632	Вихід рекомендацій щодо класифікації документів за певними ознаками		Венеція
6.	1661	Видання збірки "Шість книг про мистецтво дипломатики"	Жан Мабільон	Франція
7.	1708	Виокремлення дипломатики з джерелознавства як галузі науки про розпізнавання документів на їхню достовірність	Б. Монфокон	Франція
8.	1750-1780	Перші спроби випус­ку реферативних журналів та наукових часописів. Опублікування "Керівництва з бібліографії", надрукованого додатком до бібліо­графічного покаж­чика Г. Ф. Дебюра	Мерсенна Не де ля Рошель	Франція
9.	1788	Вихід посібника "Вступ до книгознавства"	М. Деніс	Австрія

1 10.	2 1802-1804	3 Вихід „Тлумачного словника з бібліографії""	4 Г. Пеньо	5 Франція
11.	1814	вивчення бібліографії»	Т. X. Хорн	Англія
12.	1826	Вихід праці «Дві книги з
		Спроба класи фікації
13. 1845
		стичних особливостей
14. 1854		Вихід посібника „ Обшиє	В. 0. Вельдбрехт Петербург,
	Розробка класифікації документів державних
15.	1873 установ, уніфікація їх форм, визначення правил		М. В. Варадіїтов Петербург,
	організації" документообігу
	Виголошення необхід­ності створення інформа­тики (документації) як науки про структуру, загальні властивості та			^N
		закономірності надання,
16. 1895			П Отле конференція
			А.Лафонтен ,._ . ....
	бібліографічного шституту, завданням
		.Всесвітнього бібліогра­фічного репертуару"
		Зизначення документації
і		і значенні групи процесів,
17. 1903 документами та сукуп - ності їх видів, що поєдну-			П. Отле	Бельгія

і	2	3	4	5
18.	1905	Введення термшу документація як засобу організації обігу письмових і графічних джерел знань	П. Отле	Бельгія
19.	1914	Застосування десятко­вої системи класифі­кації до класи фіїсації документи? казенних залізниць ("Зведення нормальних класиці-кацій діловодства")	1.1. Ріхтер	Санкт-Петербург, Росія
20.	1924-1925	Публікація роботи П. Отле "Загальнаорга­нізація документації"	3 передмовою Б. С. Боднарського	Рязань, Москва
21.	1931	Перейменування Міжнародного бібліографічного шституту в Міжна­родний інститут документації	П. Отле	Бельгія
22.	1934	Видання "Трактату про документацію"	П. Отле	Брюссель, Бельгія
		Створення Міжнародної федерації з документації" (МФД)		Париж, рппення Міжнародного конгресу
23.	1938	Вихід посібника "Що таке документація" та піших робіт про документування	П. Отле В. Шюрмайер	Бельгія Німеччина
24.	1941	Подальше дослідження знань про процеси створення документів. Вихід роботи "Теорія і техніїса архівної справи". Поява роботи «Документ як сховище вираженої думки»	М. М. Вишневський Ф. Д. Дюйвіс ■	Москва, СРСР
25.	1942	Поява термша документознавство в наукових дослідженнях. Розробка курсу лекщй "Теорія і практика архівної справи"	К. Г. Мітяєв	Москва, СРСР

1 26.	194	г з Декларація необхідності встановлення єдиних вимог до документа в діло -водстві та архівній справі. Розробка інструкції щодо уніфікації вимог в поточному діловодстві Спроби виокремлення в межах документаційної науки документології з подальшою трансфор­мацією в інформаціологію. Вихід статті "Докумен-	л.луииииження таблиця 1 4 5 К. Г. Мітяєв В. Н. Автократов Москва, М. П. Ілізаров СРСР
27. I94t			Ян Мушковський	Польща
28. 1948		Публікація праці "Документація" Вихід публікацій про документ як втілення думки мікро- або макромасштабу. . Публікація докумен -тознавчих досліджень в часописах "American Documentation", "Revue ola Documentation", "Documentation" Опублікування маніфесту "Про природу докумен­тації", де документ визначений як фізичний (або символьний) знак для подання, відтворення й презентації як концеттуального феномену Відкриття в МДІАІ кафед­ри історії державних закладів і діловодства. Перейменування в 1 кафедру радянського І діловодства; с Перейменування в кафедру документо-знавства та організації державного
			С. К. Бредфорд Англія
29. 1950-і			Ш. Р. Ранганатан 0. Франк, Б. С. Віккері, Ф. Д. Дюйвес, Д. Шира	Індія, Індійський інститут стандартів США Нідерланди, Німеччина
30. 1951			Сюзанна Бріє С. Г. Мітяєв А. Н. Вишнев-ький	Франція Москва, СРСР п
1952 1960 Я. 1964

1	2	3	4	5
	1992	діловодства; створення кафедри документознавства	Т. В. Кузнєцова
		Введення в науковий обіг
		документалістики ЯК
		нового наукового напряму
		(кібернетики), що вивчає
32.	1958	документальні системи з погляду їх оптимізації, поєднання їх з технічними засобами обробки,	В.А.Успенський	СРСР
		зберігання та видачі інформації
		Формування єдиних підходів щодо вирішення
		проблем теорії інформації	і #„ С. Гіляревський,	Москва, СРСР
		й комунікації за	О. І. Михайлов,
		допомогою сучасних	М. Дембовська,
33.	1960-ті	засобів автоматизації; дискусія щодо необхідно­сті зміни назви "теорія наукової інформації" на	0.1. Чорний
		"інформатику"
	1963	Закладення основ теоретичної частини документознавства. Започаткування в МДІАІ викладання курсу "Загальне документознавство "	К. Г. Мітяєв	Москва, СРСР
34.	1964	Відкриття факультету	К. Г. Мітяєв	Москва, МДІАІ
		державного діловодства
		Вихід роботи
	1964	"Документоведение, его забачи и перспективи развития"	К. Г. Мітяєв	Москва, МДІАІ
		Початок розроблення
35.	1964	Єдиної державної системи діловодства	Постанова уряду	СРСР

1 4	'а		і	ироаовження таблиця
36. 1966 Відкриття Всесо юз- Постанова уряду ного науково-дослід-					5 СРСР
ного інституту доку-
ментознавства та архів­ної справи (ВНДІДАС)
37. 1968 Розробка йупровад- К. Г. Мітяєв ження в практику					СРСР
навчальної програми з
основ загального					її SV^Oii '
документознавства
38. 1969 Юридичне оформлен­ня документознавства				Рішення уряду Москва,
як наукової					московський
спеціальності.					державний технічний університет ім. М. Е. Баумана,
				Московський
				державний інститут
			ТТтЛг\о*»ттАТТХТа ттрчлііТґ\Р/Л іитл^'лзтттії 1* Ps Р	культури та
			приведення першию мисісдш \^г\^г Всесоюзного симпо-
			зіуму з документа-лістики		Паланга, Литва
39. 1970 Уключення докумен- Рішення ВАК тознавства до циклу					Москва, СРСР
спеціальних
історичних дисциплін А Л 1 Піч
ЧІЛ	іу/з визначення докумен -тознавства як наукової			Я. 3. Лівшиць Кафедра
	дисципліни, що			документознавства
	розглядає роль і місце				МД1А1
діловодства в системі
управління.
Публікація монографії
"Документ: інформа- Г. Г. Воробйов ційний аналіз" (на					Москва, СРСР
засадах докумен-
талістики).
		Публікація монографії		SC. І. Рудельсон	Москва, СРСР
		з проблем архівної
класифікації доку-
ментів в межах доку-
ментної науки та
інформатики 41 1074 ^
ТІ. 1-У 1J		гозгляддокументо- В. Н. Автократов, знавства як

1	2	3	4	5
		комплексної інте грованої наукової дисципліни, що виникла в результаті розвитку теорії і практики діловодства	В. Д. Банасюкевич, А. М. Сокова	Москва, Конференція ВНДІДАС
42.	1977	Публікація роботи "Що таке документ", де дається визначення його теоретичних рамок, вихідних принципів і методів	Майкл Бакленд	Штат Каліфорнія, університет Берклі, США
43.	1980	Уведення документо­знавства до блоку дисциплін документно-інформаційного циклу. Розробка концепцій технічної та соціальної інформатики щодо вивчення інформаційних процесів	Рішення уряду Р. С. Гіляровський, О. І. Михайлов	Москва, СРСР
44.	1983	Внесення пропозиції щодо розширення меж документознавства у зв'язку із включенням в документообіг нових носіїв інформації	В. С. Мінгальов	Москва, СРСР
45.	1984	Публікація робіт щодо необхідності створення загальної теорії документа - документології	Б. І. Ілізаров	Москва, СРСР
46.	1986	Закріплення основних характеристик класич ного документознавства у збірнику наукових праць "Документознавство як наукова дисципліна"	А. М. Сокова	Москва, ВНДІДАС
47.	1988	Вихід навчального посібника «Инфор-мационньш подход к документальной коммуникации»	А. Соколов	Ленінград, СРСР
48.	1990-ті	Розробка нових версій поняття "документознавство"	Ю. М. Столяров Н. Б. Зінов'єва, Н. М. Кушнаренко	Російська Федерація, Україна

1	2	3	4	5
		Вихід препринта
49.	1991	«Определение документа в документационно-информационной науке»	Г. Швецова-Водка	Рівне, Україна
		Вихід публікацій щодо	К. Б. Гельман-	Російська
		введення в документно-інформаційну науку понять "документальна пам'ять ноосфери" та "документальне середовище".	Виноградов	Федерація
		Початок викладання документознавствав широкому розумінні цього поняття в Московському	іЛ**.	Москва, Російська Федерація
50.	1992	технічному університеті	H-t^yt
		ім. М. Б. Бауманата в
		Московському державному інституті
		культури на екстернатному факультеті.
		Захист дисертації «Документальний поток в	Г. Гордукалова	Москва, Російська
		библиографической деятельности: история, теория, технология освоєння»		Федерація
51.	1994	Заснування при Голов­ному архівному управлінні України галузевого науково-дослідного інституту УНДІАСД	Постанова уряду від 16 травня 1994р. №311	Київ, Україна
52.	1994-1995	Вихід циклу статей: «Книга и документ	Г. Швецова-Водка	Рівне, Україна
		соотношение понятий», «Функции и свойства
		документа с систем є социальннх коммуни-каций», «Функциональная сущность и свойства книги»

1	2	3	4	5
53.	1995	Відкриття навчальної спеціальності "Документе -	Постанова уряду	Україна, ВАК
		знавство та інформаційна діяльність". Вихід монографії	Н. М. Кушнаренко	Україна, ХДАК
		«Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми»	С. Кулешов	Київ, Україна
54.	1996	Заснування спеціалі­зованого часопису в галузі документознавства"Студії з архівної справи та докумен -тознавства" як друкованого органу. Початок видання щомі-	Рішення держкомархіву України УНДІАСД	Київ, Україна
		сячного журналу «Вісник Книжкової палати». Вихід навчального посібника «Введение в	Книжкова палата України імені Івана Федорова	Київ, Україна
		теорию социальной коммуникации»	А. Соколов	Ленінград, СРСР
		Випуск першого в Україні підручника з документе -		Харків, Інститут
		знавства ("Документо-		культури та
55.	1997	ведение"). Захист першої в Україні докторської дисертації з питань документознавства: «Типологія наукових документів: історія та	Н. М. Кушнаренко	мистецтв
		сучасний стан»	С. Г. Кулешов	Київ, Україна
		Вихід навчального посібника «Типологія
56.	1998	документа» та «Короткого термінологічного словника з бібліографознавства та соціальної інформатики»	Г. Швецова-Водка	Київ, Україна
57.	2000	Вихід фундаментальної монографіїз історії та теорії документознавства ("Документознавство: історія, теоретичні основи").	С. Г. Кулешов	Київ, УДНДІАСД, ДАКККіМ

1	2	і
		Вихід навчального	4	5
		посібника «Документні потоки та масиви»	А.Соляник	Харків, Vw пяїня
58.	2001	Вихід навчально-мето­дичного посібника „Докумснтоведение".	Н. Б. Зінов'єва	Російська Федерація
		Вихід навчального посібника «Документні ресурси». Вихід монографії	Ю. Столяров	Москва, Російська Федерація
		«Документ і книга в системі соціальних комунікацій»	Г. Швецова-Водка	Рівне, Україна
59.	2003	Затвердження спеціаль-	Рішення ВАК	Київ, Україна
		ності 07.00.10 "Документо-
		знавство, архівознавство". Випуск першого в Україні
		навчального посібника "Управлінське документо-знавство".	С.Г.Кулешов	Київ, ДАКККіМ
		Започаткування	М. Бакленд	Штат
		проведення	Д. Леві, Н. Лунд	Каліфорнія,
		міжнародних конференцій з	П. Лайман П. Дугід	університет Берклі, США
		широкомасштабного	Д. Браун, Р. Голд	Норвегія,
		міждисциплінарного	Ю. М. Столяров,	Франція,
		вивчення документів у	Д. Нунберг,	Росія,
		колах науки, культури та бізнесу.	М. С. Слободяник	Україна
		Вихід навчального	О. Зусьман,	Санкт-
		посібника «Документе ведение»	В.Мінкіна	Петербург, Російська Федерація
60.	2004	Поява перекладу праць Поля Отле "Библио-тека, библиография, документация: Избр. трудьі пионера инфор-матики".	С. Г. Гіляревський	Москва, Російська державна бібліотека
		Започаткування	М. С. Слободяник	ВАК України,
		наукового журналу	Г. М. Власова	ДАКККіМ
		"Бібліотекознавство
		Документознавство.
[нформологія".

1	2	3	4	5
		Створення міжна-	М. Бакленд	Штат
		родної мережі центрів з	М. Бек	Каліфорнія,
		вивчення документів	Н.Лунд	університет Берклі, США, Норвегія
		Обговорення розширеного	Ю. М. Столяров, В. В. Добровольський	■ Москва
		тлумачення наук	Н. М. Купшаренко,	Харків
61.	2004	документально-	І. Б. Матяш,	Київ
		комунікаційного циклу	С. Г. Кулешов, М. С. Слободяник Є. О. Плешкевич	Київ Київ Саратов
		Вихід навчальних посібників
62.	2006	"Управлінське документознавство",	В. В. Бездрабко	КНУКІМ, Київ
		„Документоведение"	М. С. Ларьков	Москва
			Ю. М. Столяров,	Москва
			М. С. Ларьков	Томськ
			Г. М. Швецова-Водка,	Рівне
63.	2005-2007	Публікація наукових праць з проблем документознавства	С. Г. Кулешов, М. С. Слободяник, Н. М. Купшаренко, К. Б. Гельман-Виноградов, Н. Б. Зінов'єва, Є. О. Плешкевич	Київ Київ Харків Москва Краснодар Саратов
		Проведення Другого
		міжнародного науково-теоретичного семінару «Термінологія документознавства та
64.	2008	суміжних галузей знань», присвяченого проблематиці термінознавства, багатоаспекти вній тематиці документа -знавства та суміжних наукових галузей знань	М. М. Поплавський В. В. Бездрабко	Київ, КНУКІМ
		Вихід навчальних посібників	Ю. І. Палеха Н.ОЛеміш	Київ
65	2008	"Управлінське
		документознавство", „Документознавство"	Г. М.Швецова-Водка	Рівно

ЗМ 2, Сучасні погляди на структуру науки про документ

Коло питань: Пошук назв науки про документ. Сучасні концепції науки про документ.

Пошуки назв науки про документ

«Проникнення» документів у всі сфери людської діяль­ності— науку, управління, практику, освіту тощо — зумови­ло об'єктивне зростання їх типо-видового розмаїття, форму­вання новітніх систем документних потоків, масивів систем документів і документації, створення єдиного інфор­маційного простору. Поняття «документ» все більше набуває багатозначності (полісемії). Усе інтенсивніше розвиваються науки, об'єктом вивчення яких є структура, створення та функціонування окремих видів і типів документів.

Донині існують досить полярні концепції документо-знавства: широкого і Вузького його розуміння. Паралельне існування в науковій та освітній сферах двох документо-знавств - наук з однією назвою, але з різним змістом, як підкреслює Н.М.Кушнаренко [45], створило двоякий смисл дисципліни, зумовило певні незручності й спричи­нило полеміку на сторінках періодичних видань.

Термін «документознавство» вживався й для означення науки про способи використання записаної інформації, а крім того — для означення динамічної діяльності ком­плексного міждисциплінарного змісту, терміносистема якої має тенденцію до розширення.

Різні визначення терміна «документознавство», що існують до сьогодні, подано в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Визначення поняття «документознавство»

№	Визначення поняття	Джерело
	Наукова дисципліна, що вивчає в	Ильюшенко М.П.,
	історичному розвитку	Кузнецова Т.В., Лив-
	закономірності створення	шицЯ.З. Документо -
1	документів, способи їх утворення,	ведение. Документ и
	становлення та розвиток систем	системьі документации:
	документації та систем	учеб.пособие / под ред.
	документування	Я.З.Лившица. — Москва, 1977. - С.З.
	Теорія документування управ -	Автократов В.Н.
	лінських процесів ... роботи з	Теоретические проблеми
2	документами в управлінні,	отечественного архиво-
	проектування форм документів і уніфікованих систем документації	ведения. М., 2001. - С.92.
	Наукова дисципліна, що вивчає	Архівістика: Короткий
	закономірності утворення	архівний терміно -
	документів і займається	логічний тлумачний
3	розробленням методів їх створення,	нормативний словник. -
	принципів організації	К, 1998-С.34.
	документообігу та побудови систем документації
	Наукова дисципліна, що вивчає	Кушнаренко Н.Н.
	закономірності створення й	Документоведение:
4	функціонування документів,	Учебник. - Киев: Знание-
	розробляє принципи побудови	1998. - С.148.
	документно -комунікаційних систем і методи їх'діяльності
	Наукова дисципліна, що розробляє	•Кулешов С.Г. Документо -
	питання теорії документа, вивчає	знавство: Історія.
	закономірності генезису та еволюції	Теоретичні основи /
5	документа, загальні для всіх наук	УДНДІАСД; Держ. акад.
	проблеми функціонування	кврівн. кадрів культури і
	документів, практики їх створення	мистецтв. — К., 2000. —
	та роботи з ними	С.46.
	Комплекс наукових дисциплін,	Слободяник М.С.
	орієнтованих на всебічне вивчення	Структура сучасного
	документа в широкому контексті, а	документознавства //
6	також різноманітних утворень	Вісник Кн.палати. -
	документів, що формують документу інфраструктуру суспільства	2004. -№3.-С22.

За кордоном наука під назвою «документознавство» відома тільки в деяких східноєвропейських країнах, що наслідували форми організації науки в СРСР (наприклад, Болгарія). Відповідна галузь знань під назвою «управління документами» або «управління документацією» (records management) існує також в англо-американській практиці.

У Франції, Іспанії, Бельгії та ряді інших країн докумен-таційна наука розглядається через призму інформатики, як її рудимент.

Слід також зважати на те, що на світовому рівні не існує єдиної назви для науки про документ, як і не існує загаль­ного поняття «документ», яке тлумачиться по-різному в історичних дисциплінах, діловодстві, бібліотечній та інформаційній науках. Серед розповсюджених назв: доку­ментація, документика, документалістика, документологія, документографія тощо.

Для узагальнюючої науки про документ пропонувалось декілька варіантів її назв:

• інформаційно-комунікаційна наука (А.В. Соколов);

• документаційно-інформаційна наука (Г.М. Щвецова-Водка);

• документознавство (К.Г. Мітяєв, Ю.М. Столяров, Н.М. Кушнаренко, А. А. Соляник, Н.Б. Зінов'єва);

• документологія (Ю.М. Столяров, Н.М. Кушнаренко, М.С. Слободяник).

Взагалі термін «знавство (ведення)» — притаманне най­менуванням теоретичних наук, а «логос» як термін означає «цілісність», «єдність», «органічність» певної системи. Доку­ментологія (гр. logos — «слово, наука, знання» лат. documen-tum — те, що вчить, є «повчальним прикладом», доказом) в такому розрізі виступає як сукупність знань про документ.

Особливістю документознавства є її бінарний характер. З одного боку, її слід сприймати на сьогоднішній день як філософську абстракцію з глобальним узагальненням істо-

ричних та теоретичних аспектів, а з іншого - як систему знань, що формується на сучасному етапі з виокремлен­ням одиниць за спеціальними характеристиками.

Філософська сутність документознавства мусить поля­гати в тому, що її майбутнє мислиться в існуванні не як партикулярної (відокремленої) науки, відстороненої від відповідних «знавств», а як самозаконної системи знань, яка визначається не стільки межами (кордонами) предме­та, скільки підходом до неї. У межах документознавства повинні розв'язуватись питання, що стосуються характе­ристики не тільки всіх видів документів і систем докумен­тування, але й будь-яких систем документації та ком­плексів документів, характеристик документальних комунікацій і документних технологій, сукупності розгля­ду всіх документознавчих проблем.

Сучасні концепції науки про документ

Загальне документознавство як сукупність знань про документ та наукова дисципліна, природно, перебуває на стадії свого формування та розвитку. Тому цілком зро­зуміло, що мають право на існування та обговорення різні підходи дослідників даної галузі до визначення структури комплексної системи знань про документ.

Слід віддати належне представникам вітчизняної бібліо­течної науки, які у своїй більшості довели об'єктивну не­обхідність широкого розуміння поняття «документ» і роз­витку науки про документ як інтегрованої науки і навчальної дисципліни. Хоча, відмітимо, що за життя П. Отле саме бібліотечні фахівці відіграли головну роль у драматичній долі документаційної науки, оскільки катего­рично виступили проти неї. Причиною такого критичного ставлення був спротив бібліотек проти інформаційної діяльності взагалі, яку пропонував П. Отле.

Із поглибленням процесів диференціації та розвитком наукових дисциплін, об'єктом вивчення яких є документ, стають очевидними багато спільних теоретичних поло­жень, які повторюються в кожній із наук, що вивчають ок­ремі види документів.

На сьогодні створена й активно діє міжнародна мережа центрів вивчення документів на базі університетів Берклі (США), Тромс (Норвегія), Монстер (Німеччина) та ком­панії Ксерокс. Дослідження направлені, в першу чергу, на соціальну сторону значення документа, сприйняття важ­ливості його використання, розробку методики проведен­ня експериментального аналізу.

Активізувалось проведення міжнародних конференцій в Україні з проблем документознавства на базі Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв (м.Київ) і Київського національного університету культури.

Наведемо деякі концепції структури документознавства та визначення його місця в системі наук, що знайшли відобра­ження у працях російських та вітчизняних науковців. Концепція проф. Ю.М. Столярова Питання щодо необхідності утворення узагальнюючої науки про документ, що синтезувала б «теоретичні досяг­нення всіх дисциплін документально-комунікаційного циклу — інформатики, документалістики, книгознавства, соціальних комунікацій», першим із сучасних фахівців по­рушив російський учений-енциклопедист Ю.М. Столяров [84]. Він визначив два основних методологічних підходи до теоретичного вирішення завдання про місце документо­знавства в системі наук.

Перший полягає у визнанні документознавства як збірної науки про документ, але при цьому її теоретико-методологічну частину назвати документологією.

Другий підхід базується на альтернативному рішенні: «збірну» науку назвати документологією, а всередині неї виділити дисципліни часткового (галузевого) документо­знавства, залишивши при цьому провідне місце для «кла­сичного» (управлінського) документознавства.

Предметом вивчення такої загальної науки проф.Ю.М.Столяров визначає «документ у єдності інфор­маційної та матеріальної складових, закономірностей його функціонування, історії та теорії» [83].

Пропозиція проф.Ю.М.Столярова щодо використання назви «документологія» має позитивні і негативні момен­ти, зазначені в таблиці 1.3 [80].

Таблиця 1.3 «За» і «проти» документології

Докумс	нтологія
позитивні моменти:	негативні моменти:
1) запобігання полісемії в назві	1) документознавство в
дисципліни, яка активно	широкому значенні поступово
розвивається й осмислює свої	сприймається більшістю
предмет і структуру;	"традиційних"і "новітніх"
2) зміст нової наукової	учених-документознавців;
дисципліни значно	2) документологію тривалий час
відрізняється від традиційного	вважали теорією документо-
документознавства; 3) орієнтує на широке	знавства;
	3) уведення терміна з
розуміння поняття "документ"	закінченням "-логія "дещо
як основного об'єкта	порушує прийнятий у науках
дослідження;	документально-комунікацій-
4) надає високий теоретичний	ного циклу термінологічний ряд
рівень узагальнення всього, що	із закінченням" знавство"
стосується документа;	(інформацієзнавство,
5) допомагає переходу зі	книгознавство, патентознав-
статусу прикладної на рівень	ство, архівознавство,
.фувдаментальної наукової	бібліотекознавство,
дисципліни тощо	бібліографознавство тощо)

Визначаючи місце документології у системі наук вза­галі, проф. Ю. М. Столяров доводить, що вона за своєк суттю є наукою та дисципліною соціального (антропо­логічного) циклу. Ідеї відомого вченого знайшли відобра­ження в розробленій ним програмі до курсу «Документо-логія», який викладається в Московському державному університеті культури та мистецтв і складається з двох ос­новних розділів: «Теоретичні основи документології» і «Класифікації документа» [84].

У своїх численних роботах проф. О.М. Столяров актив­но пропагує розвиток документології — як інтегральної науки про документ, що може стати метанаукою для доку-ментознавства, інформатики та інших споріднених галузей знань, «збагатити їх новими узагальненими ідеями, тим са­мим сприяти процвітанню» [80].

Концепція проф. Н.Б. Зінов'євої

У наукових працях професора Краснодарського універ­ситету культури і мистецтв Н.Б. Зінов'євої документознав-ство визначається як фундаментальна й одночасно при­кладна наукова дисципліна, джерелом формування якої є книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство тощо [26-28].

Фундаментальні дослідження в документознавстві, вва­жає автор, повинні бути спрямовані на вивчення сутності документування, еволюції форми, змісту та функцій доку­мента в соціумі, дослідження соціо культурних, етно-національних та історичних особливостей документуван­ня, вивчення проблем сприйняття документа, пошук вдосконалення семіотичних та семантичних засобів його вираження.

Прикладні дослідження в документознавстві, за Н.Б. Зі­нов'євою, стосуються питань класифікування документів,

їх індексування та реферування, створення пошукового образу документа, дослідження організації документообігу; відбору документів та їх збереження.

Схожість документо-знавчих концепцій книгознавства, фондознавства, бібліо-графознавства, науково-інфор­маційної діяльності та наук про управління обумовлює спорідненість і зв'язки документознавства з ними.

Автор у своїх працях підкреслює, що документознавство становить «органічну єдність» з наукознавством, архівознав­ством, бібліотекознавством, інформатикою, патентознавст-вом та справочинством, перетинаючись з ними.

На думку науковця, документознавство з одного боку є «методологічною платформою» бібліографії й «включає до власної структури теоретичні розділи книгознавства», але відмежовується від книгознавства як самостійної галузі знання.

З іншого боку, від документознавства, застерігає автор, повинні бути відокремлені як самостійні дисципліни па-тентознавство та технологія документаційного забезпечення управління [28].

Як зазначає проф. Н.Б.Зінов'єва, документознавство має досить складні взаємоз'язки з історичними науками, оскільки історичні документи є об'єктами дослідження та­ких дисциплін як історіографія, текстологія, палеографія, сфрагістика та археографія.

Суміжним з документознавством автор вважає ком­плекс природничих дисциплін, що досліджують проблеми зберігання документів.

Концепція проф. А.М. Сокової

Особливе місце серед досліджень теоретичних основ до-кументознавства належить працям професора А.М. Соко­вої [77—79]. Так, в публікації, де аналізується еволюція уявлень щодо змісту документознавства як наукової дис­ципліни, автор робить висновок, що її об'єктом є «всі ви­ди, жанри і форми документів». Однак більш конкретний його зміст — це функціонуюча документація.

Заслуговує на увагу також сформульоване автором по­ложення, що в різні історичні періоди актуалізується вив­чення документознавством різних видів і форм докумен­тації. Скажімо, у 1970-ті роки, виконуючи соціальне замовлення суспільства, документознавство формувалось як теорія документаційного забезпечення управління, а в 1980-ті роки, у зв'язку з інформатизацією суспільного жит­тя — центр досліджень переміщується на машиночитані документи.

Предмет і одночасно головне завдання документознав­ства, на думку А.М. Сокової, полягає в забезпеченні висо­кої якості документів у момент їхнього створення й ефек­тивного функціонування як в оперативному, так і в архівному середовищі [77].

Предметом кожного напряму спеціального документо­знавства, зазначає проф. А.М.Сокова, можуть вважатися еволюція та сучасний стан характеристик документів, у то­му числі в питаннях їхнього створення та функціонування як динамічних об'єктів. Під функціонуванням тут ро­зуміється весь комплекс процесів, пов'язаних як з викори­станням, так і з спрямованими на нього процесами оброб­лення (науково-технічного опрацювання), зберігання, аналізу змісту для виконання інформаційного запиту, ор­ганізації обігу (виконання, пересилання) тощо.

Дослідження характеристик документа у спеціальному документознавстві в автора збігається з предметом загаль­ного документознавства, оскільки тут також вивчаються його характеристики форми, зміст, функції тощо. Спе­цифічність предмета кожного напряму спеціального доку­ментознавства полягає в особливості його об'єкта — управлінська, науково-технічна чи картографічна доку­ментація тощо. Результати цих досліджень повинні вклю­чатись як складові до загальної теорії документа.

Таким же чином до загальної історії документа повинні долучатися здобутки в галузі вивчення еволюції окремих видів документів. Отже, складовими предмета документоз­навства є теорія та історія видів документів, які відбивають у цілому його структуру. Третьою складовою, за влучним визначенням проф. А.М. Сокової, повинна стати приклад­на частина предмета документознавства, що розглядає за­значені вище характеристики документа в контексті про­цесів їхнього створення та функціонування. Ця складова вже безпосередньо пов'язана із розробленням методів управління документацією, однак на базі перших двох складових.

Концепція проф. Н.М. Кушнаренко

Свій погляд на структуру документознавства висловила послідовник ідей проф. Ю.М. Столярова проф. Н.М.Куш­наренко, поділяючи його на загальне та особливе [45].

Загальне документознавство, на думку дослідниці, скла­дається з трьох розділів: теорії документа, історії докумен­та та теорії документно-комунікаційної діяльності. До те­орії документа проф. Н.М. Кушнаренко подала синомічну назву — «документологія».

Особливе документознавство, на думку дослідниці, поділяється на спеціальне та часткове. До спеціального автор відносить дисципліни, що розглядають особливості

документів і є об'єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, а також фондознавство, каталогознавство, учення про збереження документів, діловодство.

Предметом спеціального документознавства, зазначає ав­тор, може бути вивчення специфіки різних процесів доку­ментально-комунікаційної діяльності (документування, справочинство, фондознавство тощо).

Предметом часткового документознавства є окремі види та різновиди документів. Звідси, на думку автора, доку-ментознавчими дисциплінами можуть бути представлені книгознавство, патентознавство, кінознавство, картознав­ство, галузеве документознавство тощо.

Документологія, на думку проф. Н.М. Кушнаренко, має бути теорією та «методологією документознавства, або тільки методологією документознавства, яка розглядає історію, типологію, класифікацію документа, технологічні основи життєвого циклу документа» [45]. Але дана наука, зазначає дослідниця, перебуває ще на стадії свого форму­вання і для її повного конституювання має пройти час. Концепція проф. С.Г. Кулешова Детально розглянув структуру документознавства ук­раїнський дослідник проф. С.Г.Кулешов. На його думку, документознавство поділяється на загальне і спеціальне. Загальне документознавство проф. С.Г.Кулешов визначає як «метанаукову надбудову для всіх наук документально-ко­мунікаційного циклу, ...воно складається не з наукових дис­циплін, а з таких розділів, як «Концепції документа», «Функції документа», «Основні етапи розвитку документа», «Загальні проблеми створення, зберігання та функціонування документа» [39^—43].

За словами проф. С.Г. Кулешова, документологія і є за­гальним документознавством, галуззю науки, що розроб-

ляє питання теорії документа, вивчає закономірності гене­зису та еволюції документа, загальні для всіх наук пробле­ми теорії функціонування, практики створення й роботи з документами.

Теорія документа, вважає вчений, включає передусім напрями, що стосуються функціонального аналізу доку­ментів, вивчення їхньої характеристики як речових ви­робів та зафіксованої в них інформації, класифікації й ти­пології документів.

Об'єктом дослідження відповідних напрямів спеціаль­ного документознавства є специфічні функції окремих видів документів. Найбільш розвиненим, «єдиним на сьо­годні конституйованим напрямком спеціального документоз­навства» проф. С.Г.Кулешов визнає управлінське доку­ментознавство, що сформувалося з теорії і практики справочинства [39].

Місце загального і спеціального документознавства се­ред інших наукових дисциплін характеризується проф. С.Г. Кулешовим як їх «зв'язки» з рядом наук.

Для загального документознавства — науки докумен­тально-комунікаційного циклу, семіотика, інформологія, мовознавство, інформатика, філософія, культурологія, соціологія, загальна теорія комунікації, історичне джере­лознавство, історія писемності, історія культури, загальна теорія класифікації.

Для спеціального документознавства — архівознавство, мовознавство, теорія і практика менеджменту, правознав­ство, історичне джерелознавство, технологія справочинст­ва, інформатика, інформологія, теорія комунікацій, теорія науково-інформаційної діяльності, історія справочинства, дипломатика, неодипломатика, філігранологія, сфрагісти­ка, палеографія, кодикологія.

По відношенню до інших галузей знань, які спеціалізу­ються на дослідженнях документів й розрізняються за оз­наками змісту, зовнішньої форми, номіналів та жанрів, вважає проф. С.Г. Кулешов, їх об'єднання «навряд чи можливе» [40].

За умов, що складаються, зауважує дослідник, докумен-тологію не можна розглядати як комплекс наук чи науко­ву дисципліну, бо вона є лише сукупністю наукових знань із різних наук документально-комунікаційного циклу, їх загальнотеоретичних концепцій, методологічних засад, підходів [42].

Концепція проф. М.С. Слободянина

Заслуговує на увагу концепція структури документо-знавства, запропонована українським вченим проф. М.С. Слободяником. На його думку, документоз-навство — це «комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті, а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства» [73].

Проф. М.С. Слободяник виділяє інтегруючу наукову дисципліну документологію, що складається з таких час­тин: теорія документознавства, документа і документної інфраструктури суспільства; історія документознавства і документа.

Об'єктом документології, за визначенням проф. М.С.Слободяника, є «Документ — Користувач», який «пе­редбачає дослідження документа у широкому значенні... як ос­новного змістовного елемента документної інфраструктури суспільства» [74]. Предметом документології, наголошує дослідник, є закономірності функціонування документів і документоутворень як каналів соціальних комунікацій, що орієнтовані' на задоволення потреб суспільства і користу-

вачів у поточній і ретроспективній документній інфор­мації [74].

Документологія, на думку проф. М.С. Слободяника це теоретична частина комплексу наукових дисциплін про документ, що досліджує проблеми класифікації доку­ментів, їх види та типи.

Інші документознавчі дисципліни проф. М.С. Слободя­ник називає спеціальними: теорія документальних ко­мунікацій, теорія документних потоків, документе фондоз-навство, електронне документознавство, управлінське документознавство, теорія та історія діловодства. Одна час­тина цих дисциплін сформована ним відповідно до проблем, що вивчаються; друга частина — за видами документів.

Важливою ознакою, за якою може формуватись са­мостійна документознавча наукова дисципліна, зазначає вчений, є її «функціональна орієнтація на задоволення спе­цифічних потреб суспільства й особистості у відокремлених групах документів, що потребують індивідуального дослід­ження» [73].

Суттєвими якостями, що можуть забезпечити докумен-тознавству високий рівень її автономності й можливість виходу з кризи, є можливість «формувати власний предмет і встановлювати зв'язки з науками, що не входять в струк­туру документознавства» [73].

Науковець чітко визначає «фундаментальну щодо доку­ментознавства науку» — інформаціологію.

Документологію він характеризує як фундаментальну наукову і навчальну дисципліну, яка суттєво відрізняється від традиційного документознавства. проф. М.С. Слободя­ник вважає її «інтегрованою науковою дисципліною, що має відчутний метанауковий характер» й відмічає «збагачення об'єкта науки за рахунок документної інфраструктури

суспільства», що дозволяє вивчати «особливості докумєнтної діяльності у різних соціальних сферах та інституціях» [74].

Основним результатом документознавчих розвідок, як вважає проф. М.С. Слободяник, повинні стати нові знан­ня з історії та теорії документа і документоутворень [74]. Це дасть можливість віднесення загальної теорії докумен­та як до історичних, так і до інформаційних (соціально-ко­мунікаційних) наук.

Концепція проф. Г.М. Швецової-Водки

Проф. Г.М.Швецова-Водка репрезентує власний погляд на місце документознавства в системі наук та його струк­туру, запропонувавши шлях не від внутрішньої структури документознавства, а від визначення його місця серед суміжних галузей знання.

Документознавство, на думку дослідниці, відноситься до наук ноокомунікологічних та інформологічних. «Весь комплекс дисциплін, що досліджують інформацію, можна об'єднати назвою «інформологія» (дослівно: наука про інформацію) — вважає автор [96].

Далі цей комплекс поділяється автором на такі частини, як теорія інформації, інформатика соціальна та інформа­тика прикладна чи комп'ютерна наука.

Соціальна інформатика дорівнюється теорії соціальних комунікацій і може бути інакше названа ноокомунікологією. У межах останньої можна виділити, вважає автор, теорію соціальної інформації і документологію як комплекс наук про документ, що розглядається як засіб передачі соціаль­ної інформації.

Особливе місце повинна посідати наукова інформатика (наука про науково-інформаційну діяльність), яка належить до комплексу наук ноокомунікології (соціальної інформати-

ки), але не є повністю відокремленою від документології, «частково перетинається з нею», зазначає автор [96].

У документології проф. Г.М. Швецова-Водка виділяє такі комплексні науки, як теорія журналістики (наука про підготовку інформації), документознавство (наука про підготовку документа), архівознавство (наука про архівну справу), бібліологія або книгознавство (наука про книжко-ву справу). У межах даного циклу, на думку проф. Г.М.Швецової-Водки, й варто сформувати «загальну теорію документології» [95].

Документознавство ж розглядається автором як одна з документологічних наук, об'єктом якої є документ як яви­ще інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства, а предметом — визначення видів і властивос­тей документа, закономірностей його створення та функціонування в суспільстві [96].

За визначенням дослідниці, документознавство має складатися із загальної та спеціальної частин.

Загальне документознавство повинне займатися дослід­женням теорії документа, документних потоків, документ-ною лінгвістикою, документальними автоматизованими інформаційно-пошуковими системами, технологією збере­ження документів.

Спеціальне документознавство призначене з точки зору проф. Г.М.Швецової-Водки досліджувати «спеціальні види документів» [96].

Концепція проф. В.В.Бездрабко

Сучасна теорія документа, як зазначає проф. В.Г.Без-драбко виходить за межі суто інформаційного джерелоз­навчого, архівознавчого, ділового або іншого вивчення, дедалі частіше залучаючи до свого наукового методо­логічного арсеналу здобутки філософських, історичних, семіотичних, лінгвістичних, а також технічних і природни­чих наук [16].

Процеси, що відбуваються сьогодні довкола докумен-тознавства, дослідниця називає «постмодерністським роз­витком науки». Тобто проф. В.В.Бездрабко через загальні принципи постмодерну, як напряму розвитку сучасної на­укової думки, дає пояснення причинам протистояння «тра­диційного документознавства «альтернативному» із його претензіями на всеохоплення знань про документ».

Поява ознак постмодернізму саме в документознавчій галузі полягає на думку проф. В.В.Бездрабко, у стабільних тенденціях розвитку різних видів документознавства і віповідає конструктивному протистоянню усіяким спро­бам загальності, які твердо відстоює документологія» [16]. Вплив на документознавство постмодерну дослідниця бачить у термінологічній частині йауки. Особливо це сто­сується визначення поняття «документ».

Сучасне документознавство, підкремлює дослідниця, балансуючи довкола рухливої межі документ і недокумент, досліджує перспективи розширення значеннєвих меж до­кумента, захоплюється плюралістичними і доволі різної перспективи загальними теоріями документа, залишаючи незмінним стандартний підхід до документа як інформації, записаної і закріпленої для збереження та перенесення її у просторі й часі.

Чималій кількості перспектив, які уможливить докумен­тологія в разі розширення тлумачення поняття «доку­мент», приділяється надмірно велика увага, оскільки не можна стверджувати завершеність інституціоналізації «не­традиційного» документознавства. А тому й визначити йо­го майбутнє, як зазначає дослідниця, наразі видається до­волі складним науковим пошуком [16].

Значні постмодерністські впливи, підкреслює проф. В.В. Бездрабко, відчуваються й у зміщенні акцентів у розумінні середовища створення та функціонування до­кумента. Народження документа й виконання ним основних функцій повинно розглядатися відповідно до то­го, що документ є результатом об'єктивних й одночасно суб'єктивних мотивацій його народження й побутування.

У XXI ст. образ документознавства як дисципліни, — тобто уявлення про його об'єкт, предмет, методи, функції, місце у науці, соціальний статус, — безумовно, буде змінюватися і, можливо, набуде нових рис саме з огляду на теоретико-методологічні основи, запропоновані часом.

Автори посібника припускаються думки, що загальне документознавство являє собою не тільки міцну систему знань, запозичених із споріднених наукових дисциплін, але також може з повним правом називатися синергетичною дисципліною, поєднання різнородної інформації про доку­мент в рамках якої, дозволяє продуціювати новий результат, що був недосяжним для кожної з них окремо. Розвиваю­чись прискореними темпами, загальне документознавство, як наукова дисципліна, буде все більш необхідною для уза­гальненого розумшня феномену документа.

ЗМ З, Системи документування та їх еволюція

Коло питань: Основні поняття. Кодування інформації. Основні форми документування. Розвиток способів докумен­тування. Розвиток засобів документування.

Основні поняття

Документування — це процес створення документа.

Правила документування встановлюються нормативни­ми актами. Приміром, ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять» подає виз­начення документування управлінської інформації як «створювання службових документів, змістом яких є уп­равлінська інформація» [2].

До документування відносяться дії, пов'язані з форму­ванням документа як спеціального системного триєдинства:

змістового (соціальна інформація)

знакового (семіотична інформація)

матеріально-конструктивного (технологічного)

З метою забезпечення такої єдності розробляються ти­пові структури та методики процесу документостворення.

Ураховуючи специфіку змістового, знакового та ма­теріально-конструкторського аспектів документа, розроб­ляються сучасні класифікації систем документування, до яких можна віднести наступні:

— системи графічного запису;

• системи механічного запису;

• фотографічні;

• електромагнітні;

• оптичні;

• магнітооптичні;

• електростатичні;

• електронні.

Інформація на носії фіксується за допомогою певної «кодової» системи, що реалізується у формі різноманітних зшаків-символів. Існує особлива наука — семіотика (від грец. semion — знак, ознака), що займається вивченням природи, видів і функцій знакових систем та знакової діяльності людини.

Знак — це матеріальний об'єкт (зображення, символ, слово тощо), що слугує для заміщення будь-якого ма­теріального або ідеального об'єкта, предмета [42]. Відповідно до обраного типу знаків визначається спосіб документування та відбираються засоби, за допомогою яких буде зафіксовано, передано й збережено інформацію. Тільки належним чином створена документна інформація набуває визначеної форми.

Аналізуючи будь-який документ за будь-якою кла­сифікацією, повинні враховуватись спосіб, засіб й форма його створення.

Процес документування за таких умов може бути пред­ставлений в такій формі (схема 1.1):

Документування : код (знак- + спосіб + засіб ■* форма | символ) І | І |

Схема 1.1 Складові процесу документування

Отже, разом взяті спосіб, засіб та форма визначають ха­рактер тієї чи іншої системи документування.

Графічний запис інформації, наприклад, дає змогу ство­рювати рукописний, ідеографічний та ізографічний доку­мент; використання комп'ютерної техніки дозволяє ство­рювати електронні документи тощо.

Детальний аналіз способів, засобів та форм документу­вання подано далі.

Кодування інформації

У процесі документування відбувається перетворення соціальної інформації з однієї знакової форми в іншу, тоб­то кодування інформації, без якого неможлива реалізація основної функції документа — закріплення та передачі інформації в просторі та часі.

Кодування інформації — це вироблена система правил фіксування інформації. Основні риси, притаманні системі кодування інформації, подано на схемі 1.2.

Схема 1.2 Основні риси, притаманні системі кодування інформації

Закодована інформація передається за допомогою знаків, адже обмін інформацією в соціальній комунікації відбувається саме в знаковій формі.

Знаки можуть бути подані у вигляді літер, отворів, кра­пок і тире, ліній, цифр тощо. Від форми знаків та способів їх нанесення залежить рівень сприйняття інформації, спосіб використання документа, компактність та термін збереження.

Основні знакові методи фіксації інформації на той чи інший носій показано на схемі 1.3.

Схема 1.3 Знакові методи фіксації інформації

Одні із знаків подібні зображеному та створюються за допомогою більш-менш чіткого копіювання реальних об'єктів або явищ — іконічні немовленнєві знаки ( малюн­ки, фотографії, кінофільми, відеофільми).

Інші несуть цільовий характер і не схожі на відтворюва­ний предмет або явище. Вони, на відміну від іконічного знаку, не схожості з тим предметом або явищем, яке по­значають. Для того, щоб зрозуміти (розшифрувати) інфор­мацію, людина повинна заздалегідь вивчити значення знаку-символу. До документів, що використовують мов­леннєві знаки — умовні позначення, відносяться вербальні (словесні) документи (книги, брошури, журнали, газети тощо) та ідеографічні документи (географічні карти, ноти, креслення).

ЗМ 8. Матеріальна та інформаційна складові

Документа

Коло питань: Матеріальна складова документа. Інфор­маційна складова документа. Носії інформації. Інфор­маційний рівень документа.

Для розуміння сутності документа розглянемо його ма­теріальну та інформаційну складові.

Матеріальна складова документі

Матеріальна складова — одна із необхідних і обов'язко­вих складових документа, без якого він існувати не може .

Матеріальна складова документа — це його речова (фізична) сутність. Це може бути речовина або електронне поле (середовище), як один із способів існування матерії, котре забезпечує здатність зберігати й передавати інфор­мацію в просторі й часі. Матеріальна складова документа визначає носій інформації — матеріальний об'єкт, створений природою або ж штучно людиною, за допомогою якого можна зберігати й передавати інформацію.

Призначеність документа для зберігання й передавання інформації в просторі й часі обумовлює його специфічну матеріальну конструкцію, яка може мати форму бланка, книги, газети, буклета, картки пам'яті, оптичного диска тощо. Ця спеціальна конструкція забезпечує виконання документами їх головної функції, даючи можливість бути зручними для переміщення в просторі, стійкими при зберіганні інформації в часі, пристосованими до фізіологічних можливостей людини читання повідомлень.

Інформація завжди фіксується якимось способом запи­су, що передбачає наявність засобів (фарби, барвники, клей тощо). Для створення документів використовуються різні матеріальні об'єкти (папір, картон, магнітні та оп-

тичні диски, фото- та кіноплівка тощо), які служать для закріплення й зберігання на них мовної, звукової чи обра­зотворчої інформації.

Ряд учених уважає, що документи, матеріальною осно­вою яких є речовина, відносяться до діахронних (здатних існувати тривалий період часу), а документи, матеріальною основою яких є електронне поле, — до розряду синхронних. Очевидно, що при такому підході носієм може бути мова, телевізійний ефір, радіотрансляційні канали, мережа Інтернет [25].

Разом із тим, людством не знайдено спосіб зберегти пе­редане повідомлення іншим способом, крім процесу доку­ментування, тобто закріплення змісту на речовинному носії, матриці, призначення якої й полягає у стабілізації переданого повідомлення та його адекватному відтворенні.

Пам'ять електронно-обчислювальної машини — це не

щось нематеріальне, вона має реальну основу у вигляді

жорсткого чи з'ємного диску, CD-ROM або флеш-пам'яті.

Одна з можливих класифікацій носіїв інформації може

бути подана таким чином:

• паперові носії (несвітлочутливі та носії для репро-графічних процесів — термопапір, фотоплівка, калька тощо);

• носії візуальної інформації (фотодокумент);

• звуконосії (для звукозапису та його відтворення);

• відеоносії (для відеозапису та його відтворення);

• магнітні носії (для магнітного та цифрового запису);

• перфоносії (для запису кодованої інформації);

• електронні носії (для запису, та збереження оцифро-ваної інфомації).

Складові категорії матеріального носія документа показано на схемі 2.1.

До знаків-зображень можна віднести також емблемні та речові знаки. Емблемні знаки — це різна емблематика (військова, спортивна, геральдична, міфологічна), дорожні умовні позначення тощо.

Серед речових знаків— різноманітна, в більшості — обря­дова, символіка, що означає певні поняття . Наприклад, об­ручка на пальці руки, темна хустина на голові, гарбуз при сватанні тощо. Функція знака тут надається окремим речам в зв'язку з певною подією чи ситуацією.

З розвитком концепції знакової основи передачі соціаль­ної інформації до документів стали відносити також об'єкти, що фіксують естетичну інформацію образотворчої форми, включаючи не тільки живопис, а й тривимірні твори мис­тецтв, такі як скульптура та архітектура.

Знак разом з його значенням називають символом. Код і знак дозволяють передавати інформацію в сим­волічному вигляді, зручному для її кодування та декоду­вання.

У процесі документування використовуються, як прави­ло, не окремі знаки, а їх, комбінація, яку прийнято нази­вати знаковою системою. Наприклад, словесні символи, як загальноприйняті в суспільстві, у процесі мовлення комбінуються один з одним, утворюючи різні за своїм змістом повідомлення. Набір синтаксичних, семантичних та граматичних правил створює мову.

За час існування цивілізації людство створило велику кількість мов, які прийнято класифікувати на природні (на­туральні), штучні (машинні, інформаційні) мови та мови посередники (при машинній обробці). Відповідно розрізня­ють коди та знаки, як природних так і штучних мов.

Природні мови відрізняються від штучних тим, що мовні знаки виникають непередбачено, а штучні знаки створю­ються спеціально. Вони історично виникли в процесі роз-

витку людського суспільства. Найдавнішою є мова міміки та жестів.

Основним речовим способом кодування інформації є вербальна мова. Кожне слово тут не більше ніж умовний знак, яким люди домовились виражати те чи інше понят­тя, предмет. З природними мовами пов'язаний код пись­ма, виникнення якого викликало появу документа.

Знаки природної письмової мови, у свою чергу, можуть включати графічні (піктографічне та умовно геометричне письмо) і речові знаки (письмо для сліпих, історичне пред­метне (речове) письмо — «кіпу», «вампум» тощо).

Штучні мови — це спеціально розроблені коди для особливих видів діяльності, передачі спеціальних повідом­лень. Прикладами може бути набір різних цифр, азбука Морзе, азбука прапорців на флоті, міжнародні мови Ідо та Есперанто, мови машинного програмування.

Розрізняють графічні, світлові та звукові знаки штучних мов. До графічних знаків можна віднести: математичні знаки, знаки хімії, логіки, картографії, нотні, шахматні, знаки тайнопису. До світлових знаків відносяться мови сигнальних вогнів на суднах, знаки вогню окремих народ­ностей тощо. Звуковими знаками можуть бути музика, мо­ва тамтамів тощо).

Отже, мова — це особлива система різнотипних і разом з тим об'єднаних між собою структурних одиниць (звуків, морфем, слів, словосполучень, речень тощо), які люди свідомо використовують у якості засобу спілкування.

Основні форми запису інформації

В еволюційному розвитку людини фігурують такі взаємопов'язані поняття як сприйняття, розуміння, мова й документ. Дійсно, без сприйняття не було б розуміння, без розуміння не розвинулась би мова, без документа мова б не вдосконалювалась.

Перші кроки на шляху документостворення були зроб­лені людством ще на ранніх стадіях свого існування — 20—30 тис. років тому.

Первісна людина весь свій життєвий та духовний досвід зберігала в пам'яті й передавала його в усній формі чи осо­бистим прикладом. З часом, уявлення людини про навко­лишній світ розширювалось, а її промисловий досвід зба­гачувався, усний спосіб передачі інформації поступово ставав недостатнім. Усе більшого значення почало набува­ти письмо з його двома основними функціями — комуніка­тивною (передача інформації) і мнемотичною (зберігання в пам'яті набутої інформації). Виникали різні примітивні ти­пи й системи «письма», більшість з яких не має майже нічого спільного з сучасним письмом.

Археологічні розкопки та аналіз документів, що зберег­лися, допомагають відтворити історію та процес еволюції форм документування.

Основні форми документування наведено в таблиці 1.4.

",' Таблиця 1.4

№	Форма	Різновид форми
	документування	документування	Вид документування
	Предметне		Паличкове, вузелкове, документування „вампум,"
	Зображувальне	клиновидне	Піктографічне, ідеогра-
		писемне	фічие (ієрогліфічне), ізографічне, логографічне,
		неписемне	абеткове Фотодокументування
4.	Аудіальне Комбіноване		Фонодокументування Комбіноване використання вищезгаданих форм
		•даі	документування
			(наприклад, аудіовізуальне,
			картографічне документ-

Предметні форми запису інформації

До появи документа, як речового виробу з одного боку та джерела інформації з іншого, як вважає проф. С.Г. Ку-лешов існував тривалий етап використання в первісному суспільстві різних об'єктів із фіксованими знаками [35]. Це була протописемність на речах домашнього вжитку, знаряддях праці, зброї, амулетах, прикрасах, а також стінах печер, скелях, валунах та різних будовах.

Схема розвитку документальних комунікацій, як зазна­чає проф. С.Г. Кулешов, має такий вигляд:

Перехід від усних комунікацій до протодокументальних пов'язаний, в більшості випадків, із формуванням у суспільстві правової, приватної та єдиної економічної уп­равлінської структури, тобто з початком державотворення.

Разом з тим встановити чітку взаємозалежність між роз­витком обсягів інформації, сфер соціальної діяльності, і навіть формуванням державного механізму, на думку проф. С.Г. Кулешова, з появою протодокументних інфор-мацій на сьогодні не є можливим. У ряді випадків деякі племена, хоча й мали певні державні утворення, писем­ності не мали, наприклад, гали чи інки [37].

У ролі перших протодокументів необхідно згадати та­кож кісткові календарі (з бивнів, іклів деяких тварин) пер­ших мисливців льодовикового періоду. Являє собою знач­ний інтерес еволюція печатки, що почала застосовуватись ще до неолітичної епохи й до цього часу слугує для нане­сення одного з основних реквізитів документа. До інших

прикладів протодокументів можна віднести камінці, гли­няні імітації гальки, пластини з кісток із зображенням химерних знаків. Уже в ті часи основною функцією цих документів була необхідність збереження та розповсюд­ження інформації.

Від інших артефактів зі знаками документи вирізняють­ся їх мобільністю, компактністю та виконанням ними двоєдиної функції передання та збереження інформації в часі й просторі. Так, певну знакову систему являли собою позначки на наконечниках стріл, пряжках, які слугували в сарматському суспільстві для записів і передання певних відомостей. Разом з тим система сарматських знаків не привела ні до появи письменності, ні фактично до прото­документів, оскільки їх фіксація відбувалась на об'єктах різного призначення, які не були зорієнтовані виключно на передання та збереження знакової інформації.

Протодокументи створили протодокументальну ко­мунікацію завдяки стандартизації їх форми, уніфікації способів фіксування інформації, систематизації інфор­маційних елементів та використання оригінального ма­теріалу для виготовлення їх носія.

Диференціація, спеціалізація та масштаби документної комунікації змінювались у залежності від потреб суспільства, які формувались разом з його розвитком.

• Паличковий запис інформації. Для передачі інформації й запам'ятовування первісні люди широко застосовували «паличкове» документування. У даному випадку паличка -це виділена та очищена від зайвих пагонів частина тонко­го стебла або товстої гілки. Найпримітивнішим прикладом форми передачі інформації була гілка, увіткнена на узбіччі дороги, для інформування подорожніх про довжину по­дальшого шляху, можливі на ньому перешкоди й небезпе­ку. Нахил палички й вказував напрям руху.

Ранній тип «паличкового» документування був харак­терним для аборигенів Австралії та Нової Зеландії. Корис­тувались вони паличками довжиною в п'ядь (відстань між кінцями розведених великого й вказівного пальців) із різноманітними насічками, що означали певні поняття. Указуючи пальцем на ці мітки, гонець міг «прочитати» ад­ресату листа. Подібні палички з посланнями використову­вали й у Скандинавії, як повідомлення про заклик до війни чи призов до військової служби.

Згодом, для оформлення міжплемінних договірних відносин і полегшення запам'ятовування, наші предки ви­користовували палиці із зарубинами. Щоб закріпити торговельну угоду й запам'ятати її обсяги чи зробити за­писи, наприклад, про взятий борг, партнери на них роби­ли зарубки. Потім палицю розділяли вздовж, й кожен брав собі одну з половинок. Перед поверненням боргу ці поло­винки палиці складали разом і таким чином «перевіряли» правильність своїх взаєморозрахунків.

Для передачі інформації первісні люди також широко використовували різні предмети, котрі символізували певні поняття, або передавали думку. Наприклад, оголо­шуючи війну, плем'я посилало своєму супротивнику стріли або меч. Зелена гілка, зазвичай, означала миро­творчі наміри; кисет з тютюном у північних індійців оз­начав можливість владнати справи мирним шляхом. Інко­ли таким чином сторонам вдавалось висловити більш широку думку.

Так, грецький історик Геродот (484—425 р. до н.е.) у своїй «Історії» засвідчує про своєрідний дипломатичний документ, переданий персидському царю Дарію від скіфів. Таким «посланням» були: птах, миша, жаба і пять стріл. Розшифровувався цей первісний документ так: «якщо ви, перси, як птахи, не полетите в небо, чи як миші, не за-

риєтеся в землю, чи, як жаби, не пострибаєте в болото, то повернетеся назад, уражені цими стрілами».

Такі предметні послання (арако) й дотепер використо­вуються деякими африканськими народностями.

• «Вузелковий» запис інформації Ще й нині в Перу пас­ тухи користуються шнурами з зав'язаними на них вузлика­ ми для підрахунку своєї худоби. Шнур одного кольору сіЩ$. жить для позначення биків, а кількість вузликів на ньому відповідає кількості голів у стаді. Шнур іншого кольору позначає корів, третього - телят і тому подібне.

Деякі індійські племена зазвичай використовували ву­зелковий календар. Відправляючись у далеку путь, чоловік залишав дружині мотузку, на якій було стільки вузлів, скільки днів він планував пробути в дорозі. Далеким відго­моном цього «письма» стала й звичка деяких наших ро­дичів «для пам'яті» зав'язувати вузлик на носовій хустинці.

З часом, дещо удосконаливши, вузелковим способом наші предки стали передавати більш складні повідомлення.

• Запис інформації «кіпу». Високорозвинений народ інків використовував так зване документування «кіпу». Виглядало воно таким чином: до основної мотузки в чітко визначеному порядку прикріплювалися більш тонкі шнури й нитки, а також шматочки тканини різного кольору, кожен з яких ніс своє смислове навантаження, що сим­ волізувало якесь поняття. Певне значення мали також тов­ щина й довжина шнурів, число вузликів. Зі столиці держа­ ви до всіх провінцій і навпаки, у центр, переправлялись документи «кіпу» з різного роду повідомленнями: про збір податків, врожай картоплі чи кукурудзи, розмір військової здобичі, число полонених рабів тощо.

Подібний спосіб фіксування інформації був відомий та­кож і в інших частинах світу (наприклад, в Китаї та Скан­динавії).

• Запис інформації «вампум». Племена ірокезів Північ­ної Америки користувалися родинним письмом «вампум». Воно також засновувалось на сполученні різних кольорів. Документ «вампум» являв собою стрічку, сплетену зі шнурів з нанизаними на них художньо обробленими чере­пашками. Кожне таке кольорове сполучення відповідало якомусь певному суттєвому значенню. Зазначене черепаш­кове письмо аж ніяк не було монополією індіанців. У якості мнемологічного засобу ним користувалися й кори­стуються сьогодні деякі африканські племена.

Таким чином, протягом тисячоліть люди випробували різні способи фіксації й передачі інформації як на відстані, так і в часі. Основним недоліком первісних форм докумен­тування було те, що їх важко було зрозуміти. Іноді вони залишалися зовсім незрозумілими «читачеві» й мали по­требу в тлумаченні фахівцем «дешифрувальником», зазда­легідь обізнаним зі змістом послання. Примітивність і консервативність подібного письма перешкоджали вира­женню всього багатства понять, доступних людському мисленню й письму.

Нинішня, узвичаєна нами система письма, розвинулася не з предметно-черепашкового, «паличкового», «кульково­го» чи вузелкового письма, а з піктографічного — зобра­жувального, що широко використовувалася в стародавні часи.

Зображувальний запис інформації

Первісна людина кам'яного віку вважалась «таланови­тим маляром». У печерах Іспанії, на схилах гір Швеції, на кам'янистих берегах р. Лени в Сибіру чи в горах Кавказу, або ж у багатьох інших місцях вона залишила безліч ма­люнків тварин, зображень цілих сцен полювання. І нині, більш як 20 тисяч років потому, деякі з них вражають су­часників своєю влучністю вираження й реальністю.

"

Безсумнівно, вже тоді люди робили перші кроки до ви­найдення оптимального способу письма й наносили зоб­раження не для розваги чи з естетичних потреб, а, перш за все, для того, щоб передати зміст побаченого або за­пам'ятати якусь незвичайну подію. До наших днів пікто­графічне письмо збереглося в деяких сибірських народно­стей, ескімосів Півночі, жителів Центральної Америки та Ісландії.

Наскельні малюнки спочатку виконували комуніка­тивну та мнемонічну функції — для передавання інфор­мації від покоління до покоління. Виконували вони також роль «навчальних посібників», рахункових і календарних засобів. З часом, як зазначає Є.О. Плешкевич, вони стали виконувати функції наскельного живопису й були допов­нені релігійною та естетичною функцією [61]. Ці протодо-кументи призначались «вищим силам», які немов би мали забезпечити успіх того чи іншого суспільного заходу (по­лювання тощо).

Зображення окремої тварини або стада тварин являло со­бою об'єкт, необхідний для подальшого існування людської спільноти (сім'ї, роду племені), а от його реалістичність, на думку проф. С.Г.Кулешова, повинна була сприяти ко­мунікаційним зв'язкам з божеством. Зображення, як прави­ло, доповнювали різні знаки, які начебто були зв'язуючою ланкою між зображенням і символом божества [37].

Багаторазове повторення зображень, наслідування ним призвело до їх все більшої схематичності й подальшого формування певних петрогліфів, піктограм.

Піктографія є праматір'ю двох слів, запозичених з лат. мови pictus (намальований) і грец. grapho (писати). Піктографія — є першоосновою більшості сучасних систем письма, генеалогія, яких так чи інакше починається від примітивних піктограм — тих знаків і малюнків, що збе­реглися з часів палеоліту. Споріднення нашого письма з

малярством доводиться етимологією самого слова «пись­мо» (й дотепер мистецтво малювання фарбами ми нази­ваємо «живописом»).

Разом із тим первісна людина не тільки малювала зоб­раження, але й вирізувавала чи вишкрябувала їх на камені, дереві, кістках тварин. Латинське слово scnibere, німецьке schreiben, англійське write, що нині означають «писати», в первісному значенні було «вирізувати».

В основу піктографічного письма покладено принцип істотно відмінний від узвичаєного фонетичного (лого-графічного) письма. Воно (письмо) оперує не буквами, з яких складаються слова, а малюнками (піктограмами), ко­жен з яких графічно зображує не окремий звук чи його склад, а конкретний предмет або явище, сутність чого-не­будь чи якусь певну життєву ситуацію.

Піктографія не вимагає від особи, що сприймає, якоїсь особливої освіченості. Більш того, вона може бути зро­зуміла людям, які спілкуються різними мовами, оскільки викликає у свідомості певні узвичаєні образи та картини. Завдяки конкретності вираження думок, простоті й наоч­ності це письмо застосовується як засіб передачі інфор­мації й у наші часи.

Так, воно досить широко вживається в художній літера­турі для дітей дошкільного віку, карикатурах «без слів», емблемах заголовків ділових листів, у торговій рекламі, на вивісках магазинів, зображеннях дорожніх знаків тощо.

Однак піктографічне письмо мало свої недоліки. Його примітивна конкретність не дозволяла передати складний зміст, особливо абстрактні поняття.

На основі піктографічного письма виникає ідеографічне (від грець, «idea» — поняття та «grapho» — пишу), в якому графічні знаки мають стійку суворо визначену форму та передають уже окремі слова, тобто звукову мову.

Воно виникло приблизно за 2200 років до н.е. як систе­ма фігурних знаків, що означають певне поняття. Спочат­ку ідеографічне письмо розповсюдилось у долині Інду, на Криті й Греції (2000-1200 р. до н.е.), а в 1300 р.до н.е. — у Китаї.

Значно пізніше і також зовсім незалежно з'явилися си­стеми письма майя й ацтеків (країни Центральної Амери­ки і Мексики), у яких переважав піктографічний початок.

Якщо китайське ієрогліфічне письмо вживається і сьо­годні майже в тому ж вигляді, що й тисячі років тому, то єгипетську ієрогліфічну писемність і шумерський клино­пис мало хто міг розібрати вже в І ст. до н.е. Ключ до цієї системи знаків був загублений значно раніше.

Виникнення логографічного письма, як перших систем знаків силабічного, складового, в якому кожен графічний знак передає послідовність звуків, означаючи склад, пов'язане з тими змінами в матеріальному виробництві, на основі яких серед руїн первісного ладу складалися ранні класові суспільства й держави. Керування державою вимагало до­тримання певних закономірностей та упорядкованості у створенні писемної документації. Перші системи лого­графічного письма з'явились на Древньому Сході — у доли­ні Нілу (Єгипті) чи Месопотамії (Шумері). Там вже в 3500— 3000 р. до н.е. виникли перші рабовласницькі держави.

Сам факт незалежного винаходу піктографічних, ієрогліфічних та логографічних систем письма в різних ча­стинах світу доводить, що воно має тісний зв'язок з пев­ним рівнем розвитку суспільного виробництва, держав­ності й культури народу.

Логографічне письмо стало необхідним і закономірним етапом розвитку від примітивних первісних типів і форм подачі письмових знаків до нинішньої вдосконаленої фо­нетичної системи, що виникла у 2 тис. до н.е. як буквен-

но-звукова (алфавітна). У цій системі кожний графічний знак, як правило, передає окремий звук.

Найдревнішим видом абеткової системи документуван­ня, як вважають дослідники, є фінікійське письмо, яке, по­чинаючи з ЇХ ст. до н.е., швидко розповсюдилось серед народів Середземномор'я. Від фінікійців алфавіт прихо­дить до греків (к. 403 р. до н.е.). На основі грецького ал­фавіту виникає латинське письмо, що стало основою для більшості західних алфавітів та безпосередньо слов'янсько­го. Створення слов'янської абетки в другій половині IX ст. пов'язане з іменами відомих просвітників Кирила і Ме-фодія. Древнє слов'янське письмо мало два графічних різновиди — кирилицю та глаголицю. Кириличне письмо проіснувало без суттєвих змін до реформ Петра І початку XVTII ст. та радянських, реформ 1917—1918рр.

Розвиток способів запису інформації

Від форми та способу документування залежить рівень інформативності документа, віднесення його до того чи іншого виду, типу, різновиду.

Спосіб документування — це дія, чи сукупність дій, які використовуються для запису інформації на матеріально­му носії (січення, тиснення, різьблення, фарбування, пер­форування, фотохімічний, електромагнітний, оптичний, електричний, механічний способи її нанесення). Розрізня­ють два основних способи документування: ручний та технічний, детальний аналіз яких подано в модулі 3.

Які б способи не застосовувались для «запису» інфор­мації, у всіх випадках ми одержуємо текстові, зображу­вальні, звукові чи комплексні документи.

На різноманітність способів запису інформації як ха­рактерну рису документа неодноразово вказував проф. К.Г.Мітяєв. Уже в 1946р. в навчальному посібнику «Теорія і практика архівної справи» він зазначав, що по-

няття «документ» не обмежується ані технікою запису інформації, ані способом її відтворення [51].

У 1959 р. в навчальному посібнику «Історія та органі­зація діловодства в СРСР» проф. К.Г. Мітяев, продовжую­чи пошук визначення терміну «документ», підкреслював: «все, що є документальним, тобто, що ґрунтується на озна­ченні об'єктивної дійсності і є відображенням, фіксацією чи реєстрацією фактів, подій, явищ за допомогою письма, зоб­раження та звукозапису може трактуватися як документ» [48].

Еволюційний шлях способів документування бере свій початок у попередньо згаданих його первісних формах.

Розвиток картографічного документа, наприклад, пов'яза­ний і з первісною предметною формою запису інформації (паличкове письмо аборигенів), і із зображувальною фор­мою запису інформації (система ієрогліфічних знаків-сим-волів для передачі просторових параметрів; ізографічні зоб­раження певної території тощо), що мали ручний спосіб запису інформації. Технічний же спосіб документування картографічного документа на сучасному етапі пов'язаний з використанням відповідних технічних пристроїв (у тому числі й електронних програм) для виготовлення, відтворен­ня, розповсюдження та зберігання даного виду документа.

Нотні документи, у свою чергу, передають інформацію за допомогою умовних графічних знаків, що первісно ви­никли як зображувальна форма запису інформації ручним способом, але з часом, з розвитком технології нотодруку­вання, набули розповсюдження як документи технічного способу запису інформації.

Окрему групу за способом запису інформації становлять аудіовізуальні документи (кінофотофоновідеодокументи). Технічний, спосіб запису інформації даного виду докумен­та є основним і невід'ємним, оскільки створення, відтво-

рення та передача таких документів неможлива без вико­ристання технічних засобів (пристроїв, механізмів).

Набуває подальшого розвитку та поширення запис інформації з використанням комп'ютерної техніки. Вели­кої популярності в сучасних умовах набуває дисковий та голографічний документ, флеш-пам'ять.

Майбутнє технологій запису інформації — у використанні природних та синтетичних матеріалів, у першу чергу кварцу.

Різноманіття матеріалів для виготовлення документів дає змогу створювати їх для різних цілей і, відповідно, різного призначення. Детальну характеристику згаданих способів запису інформації та відповідних видів доку­ментів подано в наступних змістових модулях посібника.

Розвиток засобів запису інформації

Засіб для запису інформації — це предмет (засіб) чи су­купність пристосувань (інструментів, пристроїв, обладнан­ня), що використовуються для створення документа.

Незалежно від засобу й способу запису інформації, до­кументи служать цілям відображення інформації про яви­ща об'єктивної дійсності й розумової праці людини. У си­лу цього, як вказував проф. К.Г. Мітяєв: «вони стають одним з найважливіших носіїв інформації» [48].

Розвиток засобів запису інформації має тривалий шлях, починаючи від дерев'яних паличок, якими писали на гли­няних табличках, до сучасних стиліусів, за допомогою яких вводиться інформація до кишенькових персональних комп'ютерів. Шлях розвитку засобів зображувального пи­семного документування наведено в таблиці 1.5.

При цьому якість закріплення інформації на матеріаль­ному носієві завжди залежала від досконалості засобів, які для цього використовували ( див. таблицю 1.5).

Таблиця 1.5 Розвиток засобів писемного запису інйоомашї

№ п/п	Період	Найменування засобу	Матеріал для письма	Країна	Т— ї=ї : Примітки
1	2	3	4	' 5	6
1.	IV тисір. до н.е.	Палка (дерев'яна чи бронзова), кістка тварини	Змочена глиняна плитка	Шумеро- Вавилонське царство	і—1 __
2.	Штис.р. до н.е.	Кисть з тростини, ^тростинна ручка	Папірус	Єгипет
3.	1300р. до н.е.	Stylus (паличка) з металу	Дощечки, залиті воском	Древній Рим	Заточений з одного боку, розплющений
4.	1300 р. до н.е.	Стилус з бронзи чи кістки	Дощечки, залиті воском	Древній Китай	у вигляді лопатки з іншого
5.	600-1800 р. .	Гасяче (качине, вороняче) перо	Пергамент (шкіра тварин)	Країни Європи	Поява кирилиці і глаголиці
6.	1790 р.	Грифельдля олівця	Папір	Австрія, Франція	Ера інструментів для письма
7.	1803 р.	Ручка з металевим пером	Папір	Країни Європи	У 1830 р. металеве перо отримало визнання
8.	1884 р.	Чорнильна ручка	Запропонована Левісом Едсон Ватерманом, котрий заснував компанію «Ideal Pen».		Заправлялась збоку

1	2	3	4 1 5	6
9.	1888 р.	Кулькова ручка	Запропонована Дж. Лоудом (СІЛА)	Незапатентована
10.	1940 р.	Кулькова ручка	Запатентована Джозефом Ласло і Георгом Біро (Європа)	Перші промислові зразки в 1943 р.
11.	1945 р.	Кулькова ручка	Розпочато випуск в США	10 тис. ручок продано за один день в Нью-Йорку у магазині Джимбела
12.	1953 р.	Кулькова ручка	Розвиток дилерської мережі бароном Біч (Bich) з Франції	Компанія BIG Corporation займає 1/3 ринку продажу ручок в СІЛА
13.	1960 р.	Flowmaster (фломастер) з фетру	Винайдені в Японії (Tokyo Stationeri Company)	Компанія Papermate (СІНА) налагодила випуск у всьому світі
14.	1980-90 р.	Ролери	Запропонована більш передова технологія виготовлення кулькових ручок	Застосуванню! менш в'язких чорнил
15.	1990 р.	Кулькова ручка	Вдосконалення продуктів компаній.	Впровадження муфт, ручок трикутної форми, «роздутих» ручок тощо
16.	1997 р.	King Pen (Королівська ручка)	Розроблена компанією Grandee Corporation	Ручку не треба стискати при написанні, вона начебто сама «біжить» на папері.

.—Так, наші пращури на стінах печер іноді писали кістка­ми вбитих тварин або видряпували текст металевим стрижнем, дещо пізніше для письма на камені використо­вували спеціальні різці й сокирку.

У Шумеро-Вавиленському царстві писали дерев'яними паличками на змащених водою глиняних табличках. Древні єгиптяни на папірусі писали каламом (calamus) — пензлем із очерету або дерева (найкращі очеретяні тростини росли у болотистій дельті Нілу). Добре загострений калам, рівномірно розподіляв чорнила на поверхні папірусу або пергаменту, вимальовуючи однакові за товщиною лінії, складові перших букв.

Для письма на воскових дощечках древні римляни ко­ристувалися мідною паличкою, загостреною з одного боку й затупленою з іншого. Одним кінцем писали, іншим за­гладжували віск, виправляючи помилки. Цей засіб для письма називали стилем (stilus). Учням говорили, щоб частіше повертали стиль, тобто виправляли помилки або форму викладу (звідси і пішло «стиль», «стилістика»).

На берестяних дошках за часів Древньої Русі «дряпа­ли"» спеціальним загостреним різцем, який тодішні пи­сарі завжди носили при собі.

Пташине перо в Європі почали застосовувати ще в X ст. Для письма використовували пера пелікана, лебедя, воро­ни, качки, але найчастіше гусячі, тому що вони були най-еластичніші та найміцніші.

Перша ручка з металевим пером для письма чорнилами була запатентована у 1809 р. Ф. Фолшером, перша кулько­ва ручка була запронована в кінці XIX ст. Д. Лоудом у 1888 p., а от перші промислові зразки з'явились лише в першій половині минулого століття. Фломастери для пись­ма були винайдені японськими дослідниками в 1960 році.

Знаменний період розвитку засобів документування пов'язаний з винайденням І. Гутенбергом у XV ст. ме-

ханічного друкування, комплексної технології виготовлен­ня шрифту, що дало поштовх прискоренному розвитку книгодрукування.

Розвиток науково-технічного прогресу в XIX ст. сприяв винайденню засобів для створення аудіовізуальних доку­ментів. Так, перший фотоапарат А.Ф. Трекова з'явився в 1840р., перші спроби відтворення звукової інформації спеціальним пристроєм — фонографом — належать ТА. Едісону й відносяться до 1857р.; перший засіб для відтворення безперервного руху зображень на екрані було запропоновано Луї де Пренсом в 1893р.

Перша половина XX ст. стала знаменна винайденням засобів комп'ютерної техніки. Створений в 1943р. Максом Н'юменом перший 1500-ламповий комп'ютер став потуж­ним імпульсом для розробки й вдосконалення нових по­колінь комп'ютерної техніки, включаючи сучасні кишень­кові ПК.

Класифікацію всієї номенклатури сучасних засобів ро­боти з документною інформацією можна проводити:

а) за функціональною ознакою — комунікаційні засоби збереження й обробки інформації (персональні комп'юте­ ри й різного роду периферійне устаткування; засоби копіювання і тиражування офісної документації, що доз­ воляють виконувати цілий комплекс допоміжних операцій з електронного монтажу документів, включаючи «фініш­ ну» обробку тощо.

б) за носіями інформації — на паперовій основі (несвітлочутливі); з носіями для репрографічних процесів; на мікро- та звуконосіях; на оптичних та магнітних носіях, картках флеш-пам'яті тощо.

Перехід від традиційних методів збереження, пошуку, обробки й поширення інформації до новітніх способів і технологій, заснованих на застосуванні сучасних засобів організаційної техніки, вимагає знання особливостей їх

побудови: елементної бази, технологічних, ергономічних та інших характеристик, а також певних вмінь і навичок користування цими засобами.

За найбільш загальними ознаками подібності й відмін­ності засоби створення та обробки інформації можна кла­сифікувати наступним чином:

A. Засоби складання та виготовлення документів — по­ чинаючи з перших ручних записуючих засобів й друкарсь­ ких машинок, засобів диктофонної, фотографічної, кінографічної апаратури й закінчуючи сучасною відео- графічною і комп'ютерною технікою.

Б. Засоби відтворення інформації — обладнання та ус­таткування електрофотографічного, електронно-іскрового та різографічного копіювання; мікрографії; оперативного, гектографічного, трафаретного та флексографічного друку й оперативної поліграфії.

B. Засоби обробки документів — засоби для фальцюван­ ня, бігування та перфорування, аркушепідбірні та термо- клейові апарати, скріплювальне та різальне обладнання, засоби для тиснення й фінішной обробки паперу тощо.

Г. Засоби збереження, пошуку й транспортування доку­ментів — різного роду теки, стелажі, сейфи, картотеки, транспортери, засоби для знищення документів тощо.

Д. Засоби електрозв'язку — засоби телефонного і радіо­телефонного зв'язку, обладнання для факсимільної пере­дачі інформації, багатофункціональні центри і т.п.

Е. Інші засоби оргтехніки — пристрої, що застосо­вуються у фінансових і банківських установах, комп'ю­терні аксесуари , засоби обслуговування й ремонту, ерго­номіки тощо.

Скорочення трудовитрат, пов'язаних з процесами об­робки інформації, може досягатись різними шляхами. Найбільш ефективний шлях — це підвищення рівня інформаційно-технологічних знань, володіння навичками

обслуговування сучасних засобів роботи з документною інформацією.

Технічні засоби та новітні технології створення та оп­рацювання інформації, засоби телефонного й електронно­го зв'язку, копіювальна техніка, обладнання оперативного друку тощо виконують, по суті, значну частку робіт, пов'язаних з обробкою, передаванням, використанням і зберіганням інформаційних масивш. Автоматизація про­цесів документаційного забезпечення управління дозволяє вивільнити персонал від виконання рутинних операцій, й більше уваги приділити якості виробів та послуг.

ЗМ 4. Розвиток носіїв інформації

Коло питань: Застосування глиняних табличок. Докумен­ти з папірусу. Використання остраки. Використання воско­вих дощечок. Шкіра як матеріал для письма. Винайдення па­перу. Сучасні носії інформації.

З давніх часів наші предки використовували різно­манітні носії, на яких можна було б залишити відбиток: пальмове листя, бамбук, папірус, кістки тварин, черепа­хові щитки, кору, камінь.

Греки на камені витесували епітафії та урочисті написи. Аристотель і Плутарх повідомляли, що закони Драконта в Афінах були записані на дерев'яних і кам'яних брилах.

Італійці для запису інформації широко використовува­ли метал, зокрема бронзові таблички. Разом з тим, пер­шим основним матеріалом для письма древнім народнос­тям — шумерам, а згодом вавилонянам і ассирійцям, служила глина.

Застосування глиняних табличок

Спочатку для міжплемінних обмінів інформацією древні народності застосовували виготовлені з глини жето­ни з зображеннями предметів чи тварин. Перед відправ­кою ці жетони з метою уникнення підробок вкладались в глиняний «пакет», який скріплювався таким же відбитком зображення чи печаткою власника товару. Цей спосіб підтверджений археологічними знахідками в Азії, що да­туються XI тис. до н.е.

З часом, у зв'язку із зростанням обсягів торгівлі, зали­шилися тільки «пакети» без жетонів, але із зображенням знаків речей, що пересилаються. Дещо пізніше замість «пакетів» почали застосовувати глиняні таблички з тими ж знаками.

Як вдала інновація, глиняні таблички із зафіксованою на них інформацією, пройшли в своєму розвитку цілий ряд етапів вдосконалення впродовж декількох тисячоліть й стали оптимальним засобом вирішення свого основного завдання — збереження та передавання інформації в про­сторі та часі [35].

Початкові форми фіксації інформації припадає на V—IV тис. до н.е. і пов'язується з потребами економічного жит­тя народжуваної у ті часи чи не найдавнішої держави у світі — Шумеру. Ці прадокументи мали вигляд глиняних бірок чи етикеток зі знаками, що позначали предмети та їх кількість, котра пересилалася з одного населеного пункту в іншій. Бірки з отворами прив'язувалися до цих предметів або до тари, в якій ті й відправлялися. Деякі дослідники, пиміром, І.Є. Гельб [17], пов'язують систему знаків, що фіксувалися в цих «супроводжувальних» документах з по­чатковим етапом розвитку шумерського письма.

Подальший розвиток шумерської державності призвів до формування у III тис. до н.е. різних напрямів доку-ментної фіксації інформації, яка відбивала майже всі сфе­ри діяльності життя шумерського суспільства.

Глиняні шумерські таблички — це не тільки міфи, ліричні роздуми, побутові сцени, епізоди навчання, а й ви­кладені в оповідній формі «історичні» події (де, правда ба­гато міфологічного), свідчення проведених судових про­цесів, положення окремих законів тощо. У державно-господарському житті така рефлексія зумовлена ще й бідністю природних ресурсів Шумеру, що спричинило широкомасштабний їх облік та звітність про використан­ня. Скажімо, на кожне плодове дерево в момент його по­садки заводилась відповідна табличка, у якій щорічно фіксувалася кількість плодів, а також факт зрубання (після звернення у вищі інстанції й наявності довідки про дозвіл) з подальшим складанням на дрова.

Важко переоцінити внески шумеро-аккадських предків у культуру документування. По-перше, це винайдення клинопису — ідеографічного письма, клиноподібні знаки якого наносились на глину загостреними очеретяними па­личками. Шумерське клиновидне письмо — найдавніший спосіб нанесення письмових фігурних знаків, що вже оз­начали певні поняття. Використовували його у різних ви­дозмінах протягом трьох тисяч років, тобто довше, ніж су­часний латинський алфавіт. Цим письмом користувалися народи від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейсь-кого моря до кордонів Індії.

Ставши основним джерелом інформації, глиняні таб­лички, вже як документи, почали різнитись за змістом та діловим призначенням. З'явились «канонічна табличка», «священна табличка», «правильна табличка». У тематично­му аспекті таблички відрізнялись релігійними, магічними, юридичними, господарськими та художьо-літературними текстами. У жанровому — це були міфоепічні твори, оповідання, а також збірники законів, звітно-облікові та фінансові документи.

Глиняні таблички виготовлялись у формі прямокутної плитки розміром 3&х22 см (приблизно). Окремий твір зай­мав до 10-ти плиток. Мала інформаційна ємність, ріст до­кументальних потоків та швидке накопичення докумен­тальних масивів, що потребувало побудови величезних документосховищ, змусило шукати інші носії інформації.

^wSt Документи з папірусу .^^SSS» Альтернативним матеріалом для виготовлення доку­ментів в Єгипті став папірус. У якості матеріалу для пись­ма він став використовуватись ще в період 5—6 династій (2563—2263 р. до н.е.), а, можливо, і раніше.

Термін «папірус» єгипетського походження, та, як вва­жає більшість дослідників, він походить від єгипетського

«папуро», що означає «те, що належить фараону», «царсь­ке». Виготовлявся папірус з однойменної багаторічної трав'янистої рослини родини осикових, що росла до п'яти метрів заввишки в заболочених районах Нижнього Єгип­ту. У стародавні часи різні частини цієї рослини викорис­товувались для різноманітних потреб населення: молоді паростки вживали в їжу, із стебла виробляли мотузки, ка­нати, циновки, кошики, човни тощо. Та головне — осер­дя стебла служило для виготовлення матеріалу для письма.

Давньогрецький учений Теофраст в своїй праці «Дослід­ження рослин», а пізніше Пліній Старший в трактаті «Природна історія» залишили детальне описання цієї рос­лини і способи виготовлення з неї матеріалу для письма.

Спочатку розрізане уздовж на тоненькі пластини трьох-гранне стебло рослини розрізали уздовж на тоненькі пла­стини, а потім розчавлювали на довгі тонкі смуги — пла-гули. Внутрішня частина стебла, більш еластична, різалась тонкими шарами, а ближче до зонішньої оболонки — більш товстими. Нарізані смуги сортували, підбираючи за якістю й довжиною. Потім смуги розкладали одну біля іншої на спеціальному столі з похилою поверхнею. Зверху накладали поздовжній шар смуг, намочували нільською водою й пресували. При цьому із волокон виділявся сік, що міцно склеював смужки між собою.

У результаті отримували аркуш по довжині стебла, ши­рина якого дорівнювала від 10 до 40 см. З'єднуванням декількох смуг збільшували довжину аркуша іноді до 20 і більше метрів. Після ретельного висушування на сонці аркуші проклеювали особливим клеєм, який виготовляли із хлібного м'якиша, прокип'яченого у воді. Використову­вали такий клей на другий день після приготування. Міцність склеювання папірусних аркушів забезпечувалась речовинами рослинної тканини, ніяких сторонніх клейких речовин не застосовували, однак поверхню аркуша вкри-

вали клеєм, щоб надати їй рівність та попередити розтікання чорнил по волокнах. Після пресування аркуш висушували на сонці та вирівнювали за допомогою інстру­ментів із слонової кістки та морській раковин. Отримані аркуші папірусу склеювались в середньому по 20 в довжи­ну, утворюючи таким чином свиток, який отримав назву «хартії» (а з III ст. до н.е. до V ст. н.е. для цього викорис­товували і пергамент).

Проклеювався папірус лише з лицьової сторони, яка ма­ла назву (recto), зворотня сторона (verso) залишалась незай­маною. Аркуші розлініювали лише в поздовжньому на­прямку (видимі прожилки рослини слугували рядками), й лише потім на них можна було писати.

Заповнений текстом папірус називали «томом». З обох боків до нього прикріплювали валики з дерева чи кістки й отримували «сувій». Іноді сувій клали у футляр із шкіри або тканини — «тогу». Зберігались тоги на полицях з кед­рового дерева (воно найкраще зберігає рукописи від ко-мах-шкідників) з прикріпленими до них табличками назв творів.

Слід також зазначити, що перший аркуш папірусу нази­вався «протокол», а останній — «есхатокол». Дуже рідко із папірусу робили книгу, яка б мала сучасний вигляд.

Папірус, на відміну від глиняних табличок, був м'яким матеріалом. Це, по-перше, робило його більш легким у порівнянні з глиною, а, по-друге, папірус за розміром був набагато більшим, що призвело до збільшення інфор­маційного потенціалу самого документа.

Документи на папірусі було легше транспортувати, і, відповідно, ефективність передачі інформації в часі та про­сторі зростала в кілька раз. Це сприяло широкому розпов­сюдженню папірусу по всьому Середземномор'ї. Поза межами Єгипту папірус використовували в Греції та Італії. У Західній Європі папірус використовували аж до XI ст. н.е.

Хоча папірус був не дуже міцний матеріал, але до нашо­го часу дійшла значна кількість античних папірусів. Більшість із них була знайдена в Єгипті ї Тунісі, де вони завдяки сухому клімату добре збереглись. Це й цілі сувої, і окремі фрагменти. Серед них твори Аристотеля, Софокла, Есхіла, Гомера.

Широко застосовувався папірус в імператорських кан­целяріях Італії. На території Равенни його використовува­ли до X ст., а в південній Італії та Сицилії, де виготовля­ли свій папірус, — до XII ст. Папська канцелярія писала «булли» на папірусі майже до початку XI ст. (остання «булла» на папірусі належала папі Бенедикту VIII (1012— 1024рр.). Від середніх віків до наших часів дійшло близька трьохсот документів на папірусі, і тому сьогодні вони зберігаються як особливо цінні реліквії. Так, у Британсь­кому музеї зберігається папірус Таріса, довжина свитку якого перевищує 40 метрів.

Застосування остраки

Сировина для виготовлення папірусу зростала тільки в Єгипті, а технологія виготовлення була складною. Це зу­мовило його відносно високу вартість. Використовувати папірус для виготовлення документів, що містять швидко-старіючу оперативну інформацію, було невигідно. Вихід був знайдений шляхом використання для складання доку­ментів більш дешевого та доступного матеріалу.

Таким матеріалом, що отримав не менше, ніж папірус, розповсюдження стали черепки невеликого розміру, які мали назву «острака», а також вапняні пластинки, на які чорнила лягали досить задовільно.

Острака була різноманітної форми. Для письма, зви­чайно, використовували увігнуту сторону. Застосовувалась острака для складання податкових квитанцій, списків, розпоряджень, рахунків, приватних розписок, листів. Крім

цього, її використовували для виконання господарських записів, обліку товарів, шкільних вправ тощо.

Писали до початку нашої ери єгиптяни чорнилами за допомогою довгих, тонких очеретинок, пом'якшених на кінці на зразок пензликів. Фарба, чорна та червона, уміщувалась у заглибленнях на прямокутній довгастій палітрі. Необхідним приладдям для письма була посудин-ка з водою, куди писар умочував очеретинку, перш ніж на­брати на неї фарбу з палітри.

Чорна фарба виготовлялась із сажі та клейкої води, та нею писали весь текст чи його основну частину; червона фарба служила, в основному, для виділення частин тексту. Цей звичай запозичили грецькі та римські писарі, і звідси походить термін «рубрика», від латинського «рубер» — чер­воний, а також вираз «с красной строки».

У III ст. до н.е. в якості знаряддя для письма почина­ють використовувати «калам» — особливим чином очище­ний очеретяний стрижень, на зразок гусячого пера, роз­щеплений на конус.

Використання воскових дощечок

Застосовувався ще один вид матеріалу для письма, який одержав потім широке розповсюдження — це були дубові, липові або берестяні дощечки, покриті шаром воску.

Дощечки, покриті шаром воску. Використовувалися, як правило, дощечки розміром 12x14 см або 9x11 см голо­вним чином для написання листів, але іноді на них писа­ли художні і наукові тексти. У цьому випадку на дощечці, відступаючи від краю 1—2 см, робили заглиблення на 0,5-1 см, яке заповнювали воском. На такій дощечці мідною паличкою можна було видавлювати лінії і букви. Паличка була загострена з одного кінця, а з Іншоно вона мала форму лопатки, якою загладжували написане. Нази­валася ця паличка «стиль».

Дві таблички клали одна на одну воском всередину, збоку робили отвори і за допомогою шнурка з'єднували разом. Отриману книжку називали «диптихом», іноді з'єднували три таблички — виходив «триптих». Поєднан­ня чотирьох і більше табличок давали «поліптих» або «ко­декс» Використовувались вони для розрахунків, чернеток та інших записів. Оскільки при підвищенні температури віск міг розтанути, таблички зберігали в прохолодному, захище­ному від сонячного проміння, приміщенні.

До нас дійшли як самі таблички, так і свідчення пись­менників про їх застосування. Цей спосіб письма одержав велике поширення в Римі й звідти проникнув у країни се­редньовічної Європи. У Парижі ще до XIII ст. існували майстерні з виготовлення воскових дощечок.

Збереглися також відомості про те, що деякі документи оформлювали на дерев'яних дощечках (дубових, липових), від білених гіпсом.

Прикладом зібрання дерев'яних табличок-книг є «Веле-сова книга», що містить розповідь про події з життя лю­дей, які проживали на території нинішньої України та сусідніх землях, їх побут, вірування та взаємини з інши­ми народами.

Незалежно від того, ким і в який спосіб було створене зібрання під назвою «Вересова книга», як зазначає історик Б.Сушинський, воно має самодостатню цінність саме як історико-пізнавальний твір [82].

Таблички з бересту. Перші книги з бересту, нижнього шару кори берези, знайдені на території Стародавньої Русі в Новгороді, датовано XI—XV століттями.

Писали літери на бересті, продряпуючи їх кістяною або металевою паличкою (староруське писання).

Це були грамоти, привітальні листи, листи з протеста­ми селян проти феодальної залежності, а також фінансові документи, заповіти, боргові розписки.

Шкіра як матеріал для письма

Більш зручним матеріалом для письма в Єгипті була шкіра. Згадки про документи на шкірі відносяться до часу 4-ї династії (біля 2900—2750 р. до н.е.). Однак якість об­робки цього матеріалу була не досить високою, крім того, він був надто дорогий, а відтак не міг задовольнити потре­би єгипетського суспільства в якості масового носія госпо­дарської та адміністративної інформації.

Через економічне та культурне суперництво між Єгип­том та Пергамом цар Єгипту Птоломей Y (II ст. до н.е.) за­боронив завозити папірус у Пергам, де було задумано створити велику бібліотеку. У відповідь на це пергамці по­чали вдосконалювати техніку оброблення шкіри. У резуль­таті з'явились біло-жовті міцні аркуші, які можна було ви­користовувати для письма з обох боків. Створений матеріал назвали «пергамен». Римляни називали його «мем­брана», оскільки вироблена й гарно оброблена шкіра була досить міцною й еластичною, ії можна було легко згинати.

В одному зі своїх творів стародавній мислитель Геродот зазначав, що греки Малої Азії «здавна називають книги шкірами», бо писали їх колись «на козячих та овечих шкірах».

У Європі також виготовляли пергамент. Спочатку його робили ченці в монастирях. Із розвитком міст у XII ст. ви­робництво пергаменту перейшло до цехових ремісників. З появою університетів в Європі — в Болонії (1154 p.), Парижі (1200 p.), Оксфорді (1214 p.), Неаполі (1224 р.) — монополія на цей тривкий матеріал перейшла до університетів.

Найдавніші східнослов'янські, у тому числі й ук­раїнські, рукописні документи також були написані на пергаменті. Пергамент називали «хартія», згодом «парга-мент», «паркомен». Спочатку оброблена теляча шкіра за­возилась до нас із грецьких земель. Якість перших давньо-

руських письмен нагадує пергамент саме грецьких манус­криптів — білий, тонкий, рівний.

До наших часів дійшли пергаментні книги, створені в епоху Київської Русі: перекладна література, ізборники, релігійні книги, серед них найдавнішими є «Остомирове Євангеліє», «Київські глаголичні листки» (IX—X ст.), «Пе-ресопницьке Євангеліє», «Руська Правда».

Лише у XII—XIV ст. на Русі почав застосовуватися пер­гамент власного місцевого виробництва. Технологія об­робки пергаменту у Давній Русі відрізнялась простотою й не була пов'язана із значними витратами. Увесь процес обробки шкіри включав мездрування, розминання, просу­шування на рамках із наступним шліфуванням.

Давньоруська технологія виготовлення пергаменту була досить трудомісткою. Його зазвичай, виготовляли зі шкір баранів, кіз, волів, але ніколи не використовували шкіру віслюків. Спочатку шкіру вміщували на кілька днів у чан з вапном, потім відчищали від шерсті та м'яса, знову замо­чували у вапні, після чого натягували на рамку й шкреб­ком остаточно знімали рештки м'яса та шерсті. Відпрасу­вати шкіру допомагала пемза, а крейда або свинцеві білила з білком, втерті з обох боків, поглинаючи жир, її відбілювали. У результаті отримували гладенький аркуш пергаменту, на якому можна було писати з обох боків.

Особливо цінним вважався пергамент із шкіри ягнят, яких витягали із черева матерів. Його називали «дівоча шкіра». Коштував він дуже дорого через складність обробки.

Після оброблення й відбілення шкіру знімали з рами, й обрізавши краї, отримували аркуш «folso». Його складали навпіл у зошит із двох частин «binio», які можна було скла­сти ще раз у зошит меншого розміру з чотирма аркушами «quarternio». Таким чином зошити могли вміщати від двох до дванадцяти аркушів.

Оскільки пергамент від сухості та вологості міг змінити свою форму до рукописних книг прикріплювали застібки або зав'язки, за допомогою яких притискувались перга­ментні аркуші. Складені один на інший і скріплені, як воскові таблички, вони відродили форму документа — «кодекс».

Для захисту аркушів із зовнішнього боку їх прикривали відповідного розміру дощечками. Пізніше, для зручності, дошки почали обтягувати шкірою. Саме з того з'явився вираз «прочитати книгу від дошки до дошки».

Винайдення паперу

Папір, як основний сучасний матеріал для друкування, був винайдений Цай Лунем у II ст. до н.е на Далекому Сході в Китаї [22].

Тамтешні народи в древні часи писали на листях бам­буку чи на шматках шовку. Але, оскільки шовк дорого ко­штував, а бамбук був важким, користуватись ними було незручно. Тоді й було запропоновано використати деревну кору та ганчір'я як сировину для виготовлення нового во­локнистого матеріалу — паперу, більш дешевшого й зручнішого. В 105р. Цай Лунь вдосконалив технологію ви­готовлення паперу, додавши в суміш нові компоненти.

Лише в III ст. н.е. папір проникнув у Корею, Японію та сусідні східні країни. У 751 p., коли араби завоювали Са­марканд, намісник багдадського халіфа побудував там першу паперову фабрику. Незабаром «самаркандський папір» одержав популярність у всіх країнах Сходу.

Слідом за Самаркандом папір почали робити в інших містах арабського халіфату в Сирії та Єгипті. Головним центром вивозу паперу в Європу став Дамаск (у середні сторіччя цапір називали «дамаський лист»). З Єгипту, по північному берегу Африки, через Марокко, виробництво

паперу в XII ст. розпочали країни Західної Європи: Іспанія та Сицилія, які знаходились під владою арабів.

У XIII ст. папір потрапив до Італії, яка вела велику торгівлю з іншими країнами Європи. Із Італії готовий папір почали вивозити до Південної Франції, в Німеч­чину, і далі в Польщу та Чехію. Із Іспанії папір вивозили на північ Франції, в Англію та Скандінавські країни.

Відомо близька 600 видів паперу. З середини II ст. й до кінця XVIII в. виготовляли папір з бавовняного ганчір'я ручним способом. Промите і розмелене з домішкою води на особливих млинах ганчір'я зразу ж перетворювалось в тістоподібну масу. Цю масу зачерпували з чана й вилива­ли тонким шаром на спеціальне сито, що складалось з залізних дротиків. Частина паперової рідини направлялась через отвори сита, а паперова маса, що залишалась, затя­гувала сито суцільною плівкою. Цю плівку витрушували з сита, віджимали надлишки води під пресом і просушува­ли. На папері, виготовленому ручним способом, на світлі видно нитки сита — «філіграні».

У наступні століття в технологію виготовлення паперу було внесено ряд удосконалень. Так, для полегшення всмоктування чорнил, паперові аркуші стали покривати різними речовинами. Покращився й спосіб «вимокування» волокон для більшої його міцності.

З кінця ХНІ ст. на папері європейського виробництва починають з'являтися так звані «водяні знаки». Спочатку це були контурні малюнки, що зображували фабричну марку. Більш пізніше на них стали відображувати рік виготовлен­ня паперу та ім'я власника.

Процес виготовлення паперу та сировина для нього ко­штували значно менше, ніж шкіра тварин та вироблення із неї пергаменту. Разом з тим широке використання паперу в Європі почалося не відразу. Ще довгий час його вважа­ли не таким міцним як пергамент і не вірили в можливість

його тривалого зберігання. Німецький імператор Фрідріх II взагалі заборонив застосовувати папір для офіційних документів.

У кінці XIV ст. папір, вже став широко використовува­тись для документів і кодексів, а в XV ст. він успішно кон­курував з пергаментом і в решті-решт його витіснив. Тим більше, що, незважаючи на використання пергаменту як матеріальної основи рукописних документів, до появи па­перу в Європі існувала гостра потреба в матеріалі для письма. На Русі використання цього матеріалу розпочало­ся з XIV ст. Спочатку папір завозився з країн західної Європи й лише в XVII ст. за царювання Івана Грозного «паперовий млин» було побудовано біля Москва.

Сучасні носії інформації

Починаючи ще з XIX ст. папір перестає бути основним матеріальним носієм інформації. Зважаючи на всезроста-ючі обсяги інформації, що тісно пов'язані з індустріальним розвитком передових країн світу, виникає потреба в ком­пактних та нетрудоємних носіях [13].

Поступово з'являються мікроносії інформації (мікро-карти, мікрофіші тощо), магнітні носії інформації (магнітні стрічки-плівки, магнітні та цифрові карти, диски тощо), перфоносії (перфокатри, перфострічки), елек­тронні носії (дискети, оптичні диски, флеш-картки).

Детальна характеристика сучасних носіїв інформації знаходиться в наступних модулях.

ГЇРЧ Використані джерела та література до модуля 1

1. Про інформацію: закон України// Відомості Верховної ради України. — 1992. — № 48. — 24 с.

2. Записування і відтворення інформації. Терміни та визначен­ня: ДСТУ 2737-94. - Чинний від 1995-07-01. - К. : Держстан­дарт України, 1994. — 158 с.

3. Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення : ДСТУ 2392-94.- Чинний від 1995-01-01. - К. : Держстандарт України, 1994. — 53 с.

4. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення : ДСТУ 2394-94. — К. : Держстандарт України, 1994. — 89 с.

5. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення по­нять : ДСТУ 2732:2004. - Чинний від 28.05.2004. - К. : Держ­стандарт України, 2005. — 31 с.

6. Автократов В.Н. Некоторьіе аспекти исследования обьек-та и предмета архивоведения / В.Н. Автократов // Трудьі ВНИИДАД. - М., 1976. - Т. VI. - С. 33.

7. Автократов В.Н. Архивоведение в кругу других областей знання / В.Н. Автократов // Сов. Архивн. — 1973. — № 2. — С. 39-51.

8. Автократов В.Н. Основньїе направлення развития докумен-товедения / В.Н. Автократов, ВД. Банасюкевич, А.Н. Сокова // Теоретические проблеми документоведения: тез. докл. и сообщ. к теор. семинару. ВНИИДАД. [март 1975 г.] — М., 1975. — С 35.

9. Аристотель. Метафизика. Сочинения: в 4-х т./ Ред. ВбФ. Асмус. - М.: Мьісль, 1975. - ТІ.- С.63.

10. Архівістика: термінологічний словник /Авт.-упоряд. К.Є. Новохатський, К.Т. Селіверстова, Н.І. Гончарова та ін.; Го- лов. архів, упр. при КМУ; УДНДУ арх. справи та документоз- навсвта. — К., 1998. — 105 с.

11. Банасюкевич В.Д., Сокова А.Н. Вопросьі формирования те- ории документоведения / ВД. Банасюкевич, А.Н. Сокова // Раз-

витие советского документоведения (1917—1981): Сб. науч. тр. — Москва : ВНИИДАД, 1983. — С. 5-27.

12. Баренбаум И.З. История книги / И.З. Баренбаум. 2-е изд., испр. и доп. — М. : Книга, 1984. — 248 с.

13. Баренбаум И.З. История книги. / И.З. Баренбаум, Г.Е. Давидова. — 4.1. — М. : Сов. Россия, I960.— 213 с.

14. Бездрабко В. В. Діловодство і управлінське документознав-ство: послідовність побутування та паралелі співіснування / В. В. Бездрабко // Державне управління і право: зб. наук, праць. — Київський нац. ун-т к-ри і мистецтв; Ін-т державного управління і права. — К., 2006. — Ч. 1, вип. 1. — С.156—174.

15. Бездрабко В.В. Управлінське документознавство: навч. посібник / В.В. Бездрабко. — К., 2006. — 208 с.

16. Бездрабко В.В. Модерна «документологічна дискусія» у до-кументознавстві або про роль особи й об'єктивної реальності у на­уці /В. В. Бездрабко // Термінологія документознавства та суміжних галузей знань : збірка наукових праць. — К., 2008. — Вип. 2. — С. 9-38.

17. Боднарский Б.С. О центре документации / Б.С. Боднар-ский // Трудьі II Всероссийского библиографического сьезда. — М., 1929. - С. 135-141.

18. Варадинов KB. Делопроизводство или теоретическое и практическое руководство к гражданскому и уголовному, колле-гиальному и одиночному письмоводству, к составлению все пра-вительственньгх и частньгх деловнх бумаг и к веденню самих дел, с приложением к оним образов и форм / Н.В. Варадинов.— СПб., 1857.

19. Варадинов Н.В. Делопроизводство. Руководство к состав­лению всех родов деловнх бумаг и актов по данньш формам и образцам. — [2-е изд., по современному закОнодательству изме-ненное] / Н.В.Варадинов. — СПб., 1873.

20. Василевский Ю.А. Носители магнитной записи / Ю.А. Ва-силевский. — М., 1989. — 411 с.

21. Введенский А.А. Лекции по документальному источникове-дению истории СССР. (Дипломатика) / А.А.Введенский.— К., 1963. - С. 28.

22. Вельдбрехт В. Общие основн русекого делопроизводства с приложением основних его форм /В.Вельдбрехт.— СПб., 1854. - 189 с.

23. Воробьев Г.Г. Документ: информационньїй анализ. /Г.Г.Воробьев. — М. : Наука, 1973. — 255 с.

24. Гельб И.Е. Опьіт изучения письма [Основьі грамматоло-гии]. — М. : Радуга, 1982.

25. Гельман-Вжоградов К.Б. Осложностях трактовки понятия «документ» и способах их преодолегіия / КБ.Гельман-Виногра-дов // Делопроизводство. — 2005. — №2. — С. 6—24.

26. Зжовьева Н.Б. Документоведение: [учебно-методическое пособие] / Н.Б.Зиновьева. — М. : Профиздат, 2001.

27. Зжовьева Н.Б. Новьій взгляд на природу информации / Н.Б.Зиновьева // НТИ. - Сер.1.- 2003. - №11. С. 5.

28. Зиновьева Н.Б. Документоведение и библиографоведение, терминологические дисекусии / Н.Б. Зиновьева // Термінологія документознавства та суміжних галузей знань : збірка наукових праць. — К., 2008. — вип.2. — С. 43-49.

29. Иванов С.Н Технология бумаги / С.Н. Иванов.— 2 изд. М., 1970. - 352 с.

30. Илизаров Б.И. Актуальньїе теоретические и методолгичес-кие проблеми советского архивоведения: уч.пособие /Б.И. Или­заров. - МГИАИ. - М., 1984. - С. 34.

31. Ильюшенко М.П. Документоведение. Документ и системи документации: уч.пособие / М.П. Ильюшенко, Т.В. Кузнецова, Я.З. Лившиц //под ред. Я.З. Лившица. — Москва, 1977. — 84 с.

24. История книги. — М. : Книга., 1964.— 206 с.

33. Кацгьаржак Є.И. История книги / Є.И. Кацпаржак: — М., 1964. - 218 с.

34. Киселева Л.И. О чем рассказьівают средневековьіе рукопи­ си [рукописная книга в Западной Европе] ДІЇ.И. Киселева. — Л. : Наука, 1978.-141 с.

35. Коршунов О.П. Библиография: теория, методология, мето­ дика / О.П.Коршунов. — М. : Книга, 1986. — С. 33.

36. Корюкова А. А. Основи научно-технической информации: учеб. пособие для вузов / А.А. Корюкова, В.Г. Дера. — М.: Вьісш. шк., 1985. — 224 с, ил.

37. Кузин А.А. Вопросн документоведения и архивоведения в трудах К.Г.Митяева [к 70-летию со дня рождения] / А.А.Кузин, Т.В.Кузнецова, Я.З.Лившиц, Ці.И.Рудельсон // Советские архи- вм, 1972. - №2. - С. 55.

38. Кузнецова Т.В. Взаимосвязь документоведения и архивове­ дения / Т.В. Кузнецова // Материальї научно-практической кон- ференции. — Екатеринбург, 2000. — С. 12—17.

39. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні ос­нови / С.Г. Кулешов; УДНДІАСД; Держ. акад. керівн. кадрів культури і мистецтв. — К., 2000. — С. 12—13.

40. Кулешов С.Г. Документологія як навчальна та наукова дис­ципліна / С.Г. Кулешов // Студії з архівної справи та докумен-тознавства. — 2006. — Т. 14. — С. 58-61.

41. Кулешов С.Г. Загадки документа / С.Г. Кулешов // Секре-тарь-референт. — 2006. — Сентябрь. — С. 4—33.

42. Кулешов С.Г. Проект концепції розвитку документознавст-ва в Україні / С.Г. Кулешов // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. 2007. — Вип. 9. — С. 80-90.

43. Кулешов С.Г. Некоторьіе размьішления по поводу статьи Е.А. Плешкевича «Становление и развитие протодокументньїх комуникаций» / С.Г. Кулешов // Бібліотекознавство. Докумен­тознавство. Інформологія. — 2006. — №4. — С. 65—71.

44. Куфаев М.Н. Избранное / М.Н. Куфаев. — М. : Книга, 1981. -С. 21-48.

45. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: [учебник] 7-е изд., перераб. и доп. / / Н.Н. Кушнаренко. — К. : Т-во «Знання», КОО, 2006. - 460 с.

46. Ларин М.В. Управление документацій в организациях / М.В. Ларин. — М. : Науч. книга, 2002. — СІ56.

47. Лившиц Я.З. Документоведение как научная дисциплина / Я.З.Лившиц // Советские архивьі. — 1973. — №6. — СІ8.

48. Ларьков Н.С. Документоведение / Н.С Ларьков. — М. : ACT, 2006. - 427 с.

49. Магницкий М.Л. Краткое руководство к деловой и госу-дарственной словесности для чиновников, вступающих в служ­бу / М.Л. Магницкий. — Москва, 1835. — 108 с.

50. Малкин А. История бумаги / А. Малкин. — М.— Л. : Изд-во AH CCCP, 1940.

51. Мартинов Н. Образцьі и форми деловьіх бумаг (письма, прошения, судопроизводственньїе бумаги, коммерческая корре-спонденция, договорьі, обязательства, справочние сведения). — 2-е изд., доп. и перераб. / Н.Мартьінов. — СПб., 1898.

52. Мингалев B.C. Общие закономерности и тенденции доку-ментообразования в социально-зкономических системах управ­лення (проблеми изучения) : учебн. пособие/ B.C.Мингалев. — М., 1983. - 216 с.

53. Митяев К.Г. Документоведение, его задачи и перспективи развития / К.Г. Митяев // Вопр. архивоведения. — 1964. — № 2. - С 27-3?."^j

54. Митяев К.Г. Документи и их назначение / К.Г.Митяев // Вопросн архивоведения. — 1960. — №5. — С. 88—102.

55. Митяев К.Г. Классификация документов в делопроизвод-стве советских учреждений / КГ.Митяев // Вестник архивис-та. - 1963. - №1. - С 59-61.

56. Митяев К.Г. Теория и практика архивного дела / К.Г.Ми­тяев. — М., 1946. — 88 с.

50. Михайлов А.И. Научньїе коммуникации и информатика / А.И. Михайлов, А.И. Черннй, Р.С. Гиляревский. — М. : Наука, 1976. - 436 с.

51. Михайлов А.И. Основи информатики / А.И. Михайлов, А.И. Черньїй, Р.С. Гиляревский. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Наука, 1968. - 756 с.

52. Отле И Организация научной работьі / П. Отле. — М., 1925. - С.25.

53. Отле П. Пособие для администрирования — [2-е изд.] //ТІ. Отле. — М.— Л. : Техника управлення, 1931. — С. 19.

54. Отле П. Трактат о документации // Отле П. Библиотека, библиография, документация: Избранньїе трудьі пионера ин­форматики / П.Отле: Рос. гос. б-ка; Пер. с англ. и фр. Р.С.Г'и-ляревского и др.;ЇТредисл., сост., коммент. Р.С.Гиляревского. — М : ФАИР-ПРЕСС, ПАШКОВ дом. - 2004. - 232 с.

55. Плешкевт Е.А. Многоликий янус документоведения / Е.А. Плешкевич // НТИ. Сер. 1. Орг. и метод, инф. работьі. — Внп. 12. 2004. - С. 9-Ю.

56. Плешкевич Е.А. Новьій подход к определению понятия «документ» в книговедческих дисциплинах / Е.А. Плешкевич // НТИ. - Сер.1. - 2005. - №3. - С. 4-7.

64. Плешкевич Е.А. Основьі общей теории документа / Е.А. Плешкевич. — Саратов : Науч. книга, 2005. — 242 с.

65. Плешкевич Е.А. Документационньїй подход в теории и терминологии археографии и документоведения: сравнительньїй анализ /Е.А.Плешкевич //Термінологія документознавства та суміжних галузей знань : збірник наукових праць — К., 2008. — Вип.2. - С. 64 -75.

66. Плешкевич Е.А. Современньїе проблеми документоведе­ния: Обзор в преддверье собьітия / Е.А.Плешкевич..// Бібліоте­кознавство. Документознавство. Інформологія. — 2006. — №4. — С. 25-35.

67. Плешкевич Е.А. Становление и развитие протодокумент-ннх коммуникации / Е.А.Плешкевич // Бібліотекознавство. До­кументознавство. Інформологія. — 2006. — №4. — С. 65—71.

68. Плешкевич Е.А. Формирование документной парадигмьі / ЕА.Плешкевич // НТИ. Сер.1. - 2005. - №10. - С. 19-22.

69. Примаков С.Ф. Производство бумаги / С.Ф. Примаков. -М., 1987.

70. Рудельсон К.И. Современньїе документальньїе классифи-кации / К.И.Рудельсон. — М. : Наука, 1973. — С. 19.

71. Сквернюков П.Ф. Слово о бумаге / П.Ф.Сквернюков. — М. : Московский рабочий, 1980. — 217 с.

72. Сквернюков П.Ф. В мире говорящих листков [о бумажном производстве] / П.Ф. Сквернюков. — М. : Знание, 1990. —189 с.

73. Слободяник М.С Структура сучасного документознавства / М.С.Слободяник //Вісн. Кн.палати. - 2003. - №4. - С. 18- 20.

74. Слободяник М.С. Формування загальної теорії документа: історія, сучасність, перспективи / М.С.Слободяник // Докумен­тознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: про­блеми науки, освіти, практики: матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф., 21-23 травня 2007р. — К., 2007. — С. 3-4.

75. Слуцкий А.А. Микрофильмирование / А.А. Слуцкий. — М., 1990. — 129 с.

76. Советский знциклопедический словарь: [2-е изд.] / Гл. ред. А.М. Прохоров. — М. : Советская Знциклопедия, 1982. — 1599 с.

77. Сокова А.Н. Документоведение как научная дисциплина: обьект, предмет, основньїе задачи / А.Н» Сокова // Документи-рование управленческой деятельности : [сб. науч. тр.] — М., 1986. - С. 5-30.

78. Сокова А.Н. Развитие советского документоведения в ус-ловиях научно-технической революции (1960—1980гг.): дис. ... доктора ист.наук. 05.25.02 / А.Н.Сокова / МГИАИ. — М., 1987.- С. 63.

75. Сокова А.Н. Современньїе системьі документации в аспек­те документоведения: современньїе документальньїе системьі / А.Н.Сокова // Випросьі кибернетики. — М., 1979. — Вьіп. 27. — С. 6-8.

76. Столяров Ю.Н. О новой научной дисциплине — докумен-тологии — и ее предмете / Столяров Ю. Н. // Інформаційна та культурологічна освіта на зламі тисячоліть : матеріали міжнар. конф. до 70-річчя Харківської державної академії культури. — X., 1999. - Ч. 2. - С. 66-71.

81. Столяров Ю.Н. Документология: программа для студен-тов, обучающихся на специальности «Документоведение и доку-ментное обеспечение управлення» / Столяров Ю. Н.; Моск. гос. ун-т культурьі и искусств. — М., 2004. — 19 с.

82. Столяров Ю.Н. Номинационная составляющая документах // Ю.Н.Столяров // Делопроизводство. — 2005. — № 2. — Є. 26.

83. Столяров Ю.Н. О месте документоведения в системе наук /Столяров Ю.Н. // НТИ. Сер. 1. - 2004. - № 6. - С.л1-3.

84. Столяров Ю.Н. Сущность информации / Ю.Н.Столя­ ров. — М., С. 8, 72, 73.

85. Столяров Ю.Н. Терминьї, производимьіе от слова документ /Ю.Н. Столяров // НТИ. Сер.1. - 2000. - №10. - С. 64 -68.

86. Стяжкин Н.И. Научная и техническая информация как одна из задач кибернетики / Н.И. Стяжкин // Успехи физичес-ких наук. - 1959. - Т. 69. - №1. - С. 13-56.

87. Сушинський Б. «Велесова книга» предків. Роздуми над сторінками вічності / Б. Сушинський. — К. : Одеса: Вид. дім ЯВФ, 2004. - 256 с.

88. Терминологический словарь по библиографичному делу и смежньїм отраслям знання. — М., 1995. — 268 с.

89. Терминологический словарь по теории и практике научной информации. — М., 1964. — 435 с.

90. Тюхтин B.C. Отражение, образ, модель, знак и информа­ция / B.C. Тюхтин. — София, 1969.

91. Урсул А.Д. Проблема информации в современной науке / А.Д. Урсул. — М. : Наука, 1975. — 229 с.

92. Фляте Д.М. Технология бумаги / Д.М. Фляте. — М., 1988. - 214 с.

93. Фридрих И. История письма/ И. Фридрих. — М. : Наука, 1979. - 463 с.

94. Швецова-Водка Г.М. Документ і книга в системі соціаль­них комунікацій / Г.М. Швецова-Водка. — Рівне : РДГУ, 2001. - 438 с.

95. Швецова-Водка Г.М. Об'єкт і предмет документознавства / Г.М. Швецова-Водка // Збірник матеріалів IV Міжнародної на­уково-практичної конференції, Київ, 21—23 травня 2007р. — К., 2007. - С. 5-7.

96. Швецова-Водка Г.М. Структура документознавства і його місце серед суміжних дисциплін / Г.М. Швецова-Водка // Студії з архівної справи та документознавства. — №12. — С. 120-127.

97. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: навч. посіб. для студ. ін-тів культури / Г.М. Швецова-Водка.— К. : Кн. палата України, 1998.- 78 с.

98. Швецова-Водка Г.М. Функции и свойства документа в си­стеме социальньїх коммуникаций / Г.М. Швецова-Водка // Книга : исслед. и материальї. — 1994 . — Сб. 69. — с. 37—57.

99. Знциклопедия книжного дела / Майсурадзе Ю.Ф., Маль-вин Н. 3., Гаврилов З.П. и др. — М. : Юрист, 1998. — 536 с.

100. Bucland Michael. What is a Document — Journal of American Society for Information Science. — 1977. — №48 (99) — P. 804-809.

101. Niels Lund. Document Academyan — an International meet­ ing place for document research / Niels Lund// Bibliotekforum. — 2005. -№ 6. -P. 66-67.

E71 Питання та завдання для самоконтролю

L J

Шш

I. Охарактеризуйте основні підходи до визначення структури документознавства: сутність концепцій сучасних науковців.

jl Визначте основні функції сучасного документознав­ства, його об'єкт та предмет.

3. Зазначте роль документології для розвитку наук доку-ментно-комунікаційного циклу.

4. Дайте аналіз розвитку взаємозв'язків документознав­ства з іншими науками.

5. Охарактеризуйте різні форми документування.

6. Назвіть основні методи та принципи документознав-чих досліджень.

7. Укажіть та проаналізуйте основні способи документу­вання.

8. Охарактеризуйте різні підходи до визначення доку-ментознаства як науки в цілому та навчальної дисципліни зокрема.

9. Визначте внесок українських учених у розвиток доку­ментознавства.

10. Поясніть різницю між поняттями «код», «знак» і «символ».

II. У чому, на вашу думку, полягає різниця між спосо­ бом і засобом документування?

12. Проаналізуйте еволюційний шлях розвитку носіїв інформації.

13. Створіть схему-опору «Структура документознавства», шляхом визначення місця даної науки серед інших наук.

14. Поясніть точку зору французького вченого Сюзанни Бріє на те, чи є названий предмет документом:

«зірка на небі — ні; фото зірки — так; камінь у річці — ні; камінь у музеї — так; антилопа на волі — ні; антилопа в зоопарку — так».

ШЩЩ Завдання для самоконтролю

1. Визначте різницю між поняттями «письмо» та «пи­семність».

2. Підготуйте повідомлення на запропоновані теми:

• Глаголиця та кирилиця як типи письма.

• Ідеографічне письмо.

• Застосування піктографічного письма сьогодні.

• Документування з використанням електронно-обчис­лювальної техніки.

• Фотодокументування. Фонодокументування. Кінодо-кументування. Поява, розвиток, застосування.

3. Складіть класифікаційну схему «Еволюція розвитку засобів документування».

4. Заповніть таблицю відповідно до запропонованих видів документів:

Тип Вид Предмет Ціль як авторський Ціль як

документа документа викладу мотив створення соціальна

документа функція

документа

Завдання №4 виконується на основі комплекту науко­вих документів, опублікованих та неопублікованих.

Серед таких може бути* наукова монографія, дисер­тація, автореферат дисертації, наукова стаття, наукова до­повідь, тези доповіді, підручник, навчальний посібник, конспект лекцій, практикум, навчальний довідник для сту­дентів вузів, посібник для спеціалістів з народного госпо­дарства, рекламний проспект, довідник з певної галузі знань, енциклопедичний словник, термінологічний слов­ник, науково-популярна монографія (огляд, нарис, енцик­лопедія) тощо.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРО ДОКУМЕНТ

Краще мати хоч не зовсім

досконалу термінологію,

але одну, ніж гарні, але багато

І. Огієнко

МОДУЛЬ 2 ^хит^^^ь^л^^-',

Ш ш Перелік змістових модулів:

ЗМ 5. Методологічні основи знань про документ.

ЗМ 6. Визначення терміна «документ».

ЗМ 7. Властивості, функції й ознаки документа.

ЗМ 8. Матеріальна та інформаційна складова документа.

ЗМ 9. Комунікаційні можливості документа.

Ключові слова: об'єкт, предмет, метод, документ, дже­рело інформації, носій інформації, «документна інформація», «документована інформація», «інформація про документ», «інформація на документі», «документальна інформація», до­кументальна система, документні масиви, документні фон­ди, документні потоки, документні ресурси.

ЗМ 5, Методологічні основи знань про документ

Коло питань: Об'єкт, мета й предмет загального доку-ментознавства. Завдання та особливості загального доку-ментознавства. Методи й принципи проведення документо-знавчих досліджень.

Об'єкт, мета й предмет загального документознавства

Формування загального документознавства як наукової дисципліни передбачає визначення основних її складових:

об'єкта, мети, предмета, структури, методів, а також прин­ципів проведення досліджень.

Оскільки документ створюється в процесі здійснення інформаційно-комунікаційної діяльності в сусупільстві, об'єктом загального документознавства виступають усі йо­го види, починаючи від створення та розповсюдження й закінчуючи використанням, а також зберіганням докумен­тації. Це повинно бути комплексне вивчення документа як системної одиниці, спеціально створеної для збереження та передання інформації в просторі й часі.

Метою загального документознавства є розбудова нау­кового знання про документ у єдності його інформаційної, знакової та матеріальної складових, про закономірності створення й функціонування документів у суспільстві. Це може бути як сам документ у цілому, так і його складові частини, а також специфічні риси документальної інфор­маційно-комунікаційної діяльності. При цьому вивчення документа мусить відбуватись як на теоретичному, істо­ричному, так і на практичному рівні.

Предмет загального документознавства включає вивчення властивостей та функцій документа, дослідження методів та роботи з документами в процесі комунікаційної діяльності, аналіз перешкод, що заважають ефективному організуванню систем документації, оцінювання переваг та недоліків ство­реного документа та проблем його сприйняття.

Предметом загального документознавства можуть вва­жатися еволюція та сучасний стан характеристик доку­ментів, у тому числі в процесах їх створення та функціону­вання, як динамічних об'єктів.

До предмета загального документознавства можна віднести також питання технологічного характеру: побудо­ва документальних утворень і визначення найбільш ефек­тивних засобів їх вдосконалення та підтримки в різних соціокультурних сферах та інституціях, розроблення пи-

тань їх класифікування, реферування, створення пошуко­вого образу.

Завдання та особливості загального документознавства

Основні завдання загального документознавства, як на­укової дисципліни й системи знань про документ та до-кументні системи, висвітлено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Завдання	- Вивчення документа як предмета на методологічному, теоретичному, історичному та практичному рівнях
	- Дослідження документа як системи
	- Визначення основних механізмів і закономірностей створення й функціонування документальних систем
	- Вивчення властивостей, параметрів, структури та функцій документа
	- Вивчення методів і способів документування, побудова класифікацій (типологізацій) документів
	- Аналіз й узагальнення результатів досліджень документа та документальних систем
	- Окреслення ефективних шляхів документування всіх сфер діяльності людини та вивчення документних потреб суспільства

Становлення загального документознавства, як уже за­значалося, відбувається під впливом низки документознав-чих наукових дисциплін,- Зазначене дає можливість іден­тифікувати загальне документознавство як наукову дисципліну, одночасно показуючи її зв'язки з іншими на­уками та галузями знань, що вивчають документ або ок­ремі його характеристики.

Об'єднання зусиль суміжних наук створює інтегратив­ний напрям розвитку знань про документі У кінцевому ре­зультаті це повинно призвести до формування комплексу знань про документ і документальну діяльність; станов­лення загального документознавства як синергетичної на-

укової дисципліни, системи знань на базі наук документ-но-комунікаційного (інформологічного) циклу.

Окремі властивості, якості та функції документа можуть бути складовою інших наукових дисциплін документ©-знавчого циклу, що розглядають особливості тих груп до­кументів, з якими має справу відповідна наукова галузь практичної діяльності. А от розуміння документа в його історичній, теоретичній цілісності та практичному застосу­ванні, де вініе об'єктом дослідження, узмозі дати саме за­гальне документознавство.

Вищезазначене відрізняє загальне документознавство від інших дисциплін, об'єктом яких виступає документ. Тобто в інших наукових дисциплінах питання, повязані з документом, розглядаються не наголошуючи на них, а ли­ше в тому обсязі,'у якому вони Мають місце в тій чи іншій галузі документно-комунікаційної діяльності.

ВідмінністІ' загального документознавства від теорії діловодства, управлінського документознавства, джерелоз­навства, картографознавства, бібліографознавства, бібліотекознавства й архівознавства полягає в тому, що са­ме тут документ є головним об'єктом дослідження. Інші об'єкти єУ так би мовити, похідними й другорядними, і се­ред них, зокрема, сфери створення, функціонування, ви­користання документів, тобто практичної роботи з ними.

Так, для бібліотекознавства, архівознавства і музеєзнав­ства одним із головних об'єктів виступають відповідно бібліотеки, архівні та музейні установи, а документи в їх сукупності — це другорядні об'єкти.

Бібліографознавство досліджує бібліографічну діяль­ність, в основі якої лежить процес бібліографування, тоб­то описування переважно творів друку. Саме цими об'єк­тами й обмежується сфера вивчення бібліографознавства, оскільки, скажімо, для описування рукописних книг роз-

роблено відповідні методи кодикографії та археографічно­го описування документальних джерел.

У музейній справі особливим є описування документів (видань, рукописних книг, давніх актів). І взагалі, в му­зеєзнавстві цей напрям не є пріоритетним через те, що до­кументальні пам'ятки становлять незначну частину музей­них фондів (за винятком, безперечно, архівів-музеїв та літературних музеїв).

В архівній справі існує своє специфічне архівне опису­вання документів.

Для управлінського документознавства головним об'єк-т том дослідження виступає службовий документ, для карто-графічного — карта, музичного — той чи інший нотний за­пис, нанесений на матеріальний носій.

Загальне документознавство має право на визнання йо­го синергетичною науковою дисципліною по відношенню до інших дисциплін документознавчого циклу, але це не -означає, що воно буде «поглинати» інші дисципліни, навпаки, документознавство взмозі охоплювати об'єкт вивчення в найбільш загальних, визначних рисах, якостях і тенденціях, залишаючи безліч можливостей та суто спе­цифічних проблем на долю суміжних наукових дисциплін, підвищуючи тим самим їх творчий потенціал й збагачую­чи свою методологію.

Розвиток загального документознавства може здійсню­ватись за рахунок взаємозбагачення та застосування різно­манітних аналогів із суміжних дисциплін документознав­чого циклу, підсумовування всього того, що має логічне завершення.

Зазначене якраз і різнить загальне документознавство і інші наукові дисципліни, об'єктом яких виступає доку­мент як складова.

Методи й принципи документознавчих досліджень

У науці не існує єдиного підходу стосовно тлумачення слова «методологія». В одному випадку, під методологією розуміють філософську, світоглядну основу науки, а в іншому — науки про методи й методики.

Метод — це спосіб пізнання, шлях дослідження, при­йом або система прийомів для досягнення певної мети.

Принцип — це основне, вихідне положення, керівна ідея певної науки або діяльності

У загальному документознавстві, як систематизуючій науковій дисципліні всього циклу документознавчих нау­кових напрямів, застосовуються ті ж методи та методо­логічні прийоми, що й в останніх.

У дисциплінах документознавчого циклу поняття «мето­дологія» використовують переважно як методологію науки, яка вивчає документознавчу практику. Необхідність визна­чення «документологічних методів» виникає в тому разі, ко­ли практична документознавча діяльність розглядається як різновид науково-пізнавальної діяльності, оскільки будь-яка пізнавальна діяльність застосовує певні методи пізнання об'єктивної (незалежної від дійсності) реальності.

Наприклад, існує таке поняття як «художній метод» — історично зумовлена цілісна система основних принципів узагальнення й відтворення дійсності в мистецтві; спосіб художньої діяльності як пізнання, оцінки й перетворення

обраного матеріалу на мистецький твір. Аналогічно «доку-ментознавчий метод» можна подати у вигляді системи прин­ципів та способів документознавчої діяльності як пізнання та оцінювання.

Узагальнююче поняття «документознавчий метод» му­сить об'єднувати в собі конкретні прийоми, у тому числі способи та операції, вивчення системи документальних комунікацій.

На думку проф. Г.М. Швецової-Водки, усю сукупність методів документознавчих досліджень можна умовно поділити на декілька рівнів, а саме [36]:

I. Загальнофілософські або діалектико-матеріалістичні, філософські методи

Наукові методи, що визначаються як філософські кате­горії теорії пізнання: аналіз і синтез, індукція і дедукція, порівняння, узагальнення, ідеалізація, сходження від абст­рактного до конкретного тощо. Ці методи можуть викори­стовуватися в будь-якій науці або пізнавальній діяльності, вбираючи в себе специфічні риси в залежності від того чи іншого об'єкта та предмета пізнання.

II. Загальнонаукові методи

На цьому рівні методи поділяються на емпіричні (опи­сові), які лише фіксують існуючий стан дійсності (опис, спостереження, експеримент, моделювання) і теоретичні пов'язані з узагальненням емпіричних даних, проникнен­ням у суть явищ, що досліджуються.

До загальнонаукових теоретичних методів пізнання на­лежать: системний, діяльнісний, функціональний, типо­логічний, інформаційний та культурологічний.

Наприклад, системний підхід — методологічний напрям у науці, що ставить своїм завданням розробку засобів, ме­тодів дослідження складноорганізованих об'єктів-систем. Документ являє собою систему — множинність зако-

номірно пов'язаних одне з одним елементів і частин як певне цілісне утворення, єдність.

Водночас, з точки зору сукупності документів, зібраних у фондах органів інформації, бібліотек, архівів, книгарень тощо (в залежності від масштабів системи) документ стає підсистемою чи навіть елементом. При системному підході, як вказує проф. Г.Мі Швецова-Водка, документ розглядається як частина більш об'ємої системи соціаль­них комунікацій [36].

Ш. Спеціальні методи Розроблені в окремих наукових дисциплінах методи, але такі, що самі стали загальнонауковими: логічні соціологічні, математичні методи, Історичний підхід тощо.

IV. Сукупність методів, специфічних для низки спорідне­них наукових дисциплін, що вивчають спільний об'єкт

Так, наприклад, спеціальними методами книгознавчих дисциплін вважаються:

Аналгптакгематичний метод (аналіз тематики видань)

Офуктурно-типологічний метод

(визначення типів і видів видань)

_ ■

Топографічний метод (аналіз видань з погляду їх топографічних особливостей) та ін.

На четвертому рівні також можна видалити принципи методології, тобто вихідні положення, які мають врахову­ватися при проведенні документознавчих, бібліографіч­них, патентознавчих та інших видів досліджень.

Соціально-комунікаційно-інформаційний підхід або принцип означає, що документознавство потрібно розгля­дати як частину системи соціально-інформаційних ко­мунікацій, спрямованих на ефективне передавання, оброб­ку й зберігання інформації в суспільстві.