3. Політичний лад, адміністративний устрій та військова організація української козацько-гетьманської держави.

Національно-визвольна війна українського народу протягом 1648-1657 pp. визначила політичний та суспільний лад Української держави (Гетьманщини).

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирали на Генеральній Раді за участю усіх козаків. Хоча гетьмана обирали довічно, але разом з тим у “гетьманських статтях” (1669, 1672) передбачалося право Генеральної старшини змістити його за державний злочин (зраду). Деякі гетьмани, як наприклад, Ю.Хмельницький, І.Виговський, П.Тетеря, П.Дорошенко складали добровільно свої повноваження на Генеральній Раді, але здебільшого Рада просила їх залишатися гетьманом. Інші ж гетьмани (Б.Хмельницький, Д.Многогрішний, І.Самойлович) намагалися перетворити владу гетьмана на спадкову. У 1763 р. частина старшини просила царський уряд затвердити гетьманство за родом Розумовського, що юридично оформило б подальше існування Української держави. Але Катерина II хотіла, щоб «саме ім'я гетьманів було забуто». Обсяг повноважень гетьмана був значний. Він був главою держави, представляв її у зовнішніх зносинах, командував військами, зосереджував вищу законодавчу і виконавчу владу. Законодавчі функції гетьмана проявлялися у його праві видавати універсали. Гетьман був і вищою апеляційною судовою інстанцією, користувався правом затвердження судових вироків. Він міг і самостійно розглядати судові справи, коли вони стосувалися бунчукових товаришів, дітей видатних діячів та вдів.

Будучи главою виконавчої влади, гетьман з фонду «вільних військових маєтностей» роздавав землі окремим особам за службу та монастирям. Право володіння землею підтверджувалось гетьманськими універсалами. Гетьман займався організацією збирання податей та контролював державні витрати. Гетьмани мали ознаки влади: булаву та бунчук.

У XVIII ст. влада гетьмана була обмежена введенням Росією посади міністра-резидента, який контролював діяльність гетьмана. Пізніше міністра-резидента замінила Малоросійська колегія, яка затверджувала рішення української центральної влади. З 1764 р. Малоросійська колегія стала виконувати функції “Гетьманського уряду”, а з 1781 р. на територію Української держави було поширено російську систему управління.

Резиденцією гетьманів України у різні часи були Чигирин, Немирів, Гадяч, Батурин та Глухів.

Генеральна Рада спочатку була зібранням тільки козаків, і вона мала лише військове значення. З часом склад Генеральної Ради розширився і до неї входили вище духовенство та міщани. На Генеральній Раді також обговорювалися питання надзвичайної ваги: про укладення миру, про війну. З XVIII ст. Генеральні Ради затверджували тільки рішення, прийняті царським урядом.

Генеральні Ради не перетворилися на орган влади, оскільки вони скликалися не систематично і за участі величезної кількості випадкових людей. Поступово головну роль у вирішенні різноманітних питань відіграє Рада старшин. З доби Б.Хмельницького гетьмани для вирішення важливих справ скликають Раду старшин, куди входила генеральна, інколи і полкова старшина. Скликалися й з'їзди старшин за участю генеральної, полкової та сотенної старшини. З'їзди викристалізувалися у добу гетьманів Самойловича і Мазепи. Характерною ознакою цих установ було те, що вони заміняють загальні збори.

Отже, були три роди старшинських рад: 1) рада гетьмана за участю генеральної старшини; 2) рада генеральної та полкової старшини і 3) з'їзди старшин усіх рівнів, де брали участь також вище духовенство, бургомістри і війти. Рада гетьмана за участю генеральної старшини збиралася щодня, а з'їзди старшин скликалися на Різдво та Пасху. Конституція Пилипа Орлика передбачала скликання з'їзду ще й на Покрову. Можна сказати, що в Україні почав формуватися двопалатний парламент.

На радах і з'їздах головував гетьман: він відкривав їх роботу промовою, керував обговоренням усіх питань, він і закривав їх роботу. Компетенція рад і з'їздів не була чітко визначена. На них обговорювали питання зовнішньої політики, розмір стягнення податків для утримання війська; старшинська рада перетворювалася у вищий орган управління держави за відсутності гетьмана. Так було у 1672 р. після арешту гетьмана Многогрішного, у 1722 р. – після смерті Скоропадського. Старшинські ради виконували і судові функції. Рада виступала як вищий судовий орган держави при розгляді справ про злочини проти держави.

Постійною радою при гетьмані була рада, що складалася із генеральної старшини. Цю раду обирали на Генеральній Раді або на Раді старшин, або ж членів її призначав гетьман. Тобто якоїсь усталеної процедури формування Ради генеральної старшини не було. Кожен член Ради генеральної старшини був керівником якогось відомства. Рада генеральної старшини складалася з обозного (міністр збройних сил), судді (цивільні та кримінальні справи, вища апеляційна інстанція), підскарбія (фінанси) та писаря (канцелярія, архів, дипломатія). Ця був вищий виконавчий орган Української держави. Існувала також і нижча генеральна старшина: два осавули, хорунжий та бунчужний.

Адміністративна система органів місцевого самоврядування була специфічною. Військові полки, які складалися з сотень, набули функцій органів державного управління. Україна поділялася на полки, а полки на сотні. На чолі полку стояв полковник, якого обирали на полкових козацьких радах чи на раді старшин, або призначав гетьман. З XVIII ст. рада старшин або збори полкових рад обирали трьох кандидатів і одного з них царський уряд затверджував полковником. Полковник був членом Ради генеральних старшин, очолював полкову делегацію на з'їзді старшин. У своєму полку він був вищою посадовою особою і виконував функції військового начальника та голови виконавчої влади полку. Він також головував на раді старшин полку і виконував судові функції. Він надавав землі старшині за службу. На генеральній раді полку за участю усіх козаків обирали полкову старшину, яка входила до полкової ради. Серед полкової старшини виділялися полкові: обозний, суддя, писар, осавул та хорунжий. Вони й складали полковий уряд на чолі з полковником.

У XVIII ст. полкові ради козаків та ради полкової старшини були замінені полковими канцеляріями, які складалися з полковника та полкової старшини. У полковій канцелярії вівся список усіх козаків, записували усю їх службову діяльність; тут також проводили перепис населення (ревізії). Полкова канцелярія була вищою виконавчою владою полку і виконувала і судові функції. Найнижчою адміністративною одиницею була сотня. Кількість сотень у полку була неоднаковою (10-15). На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на зборах сотні. На зборах козаків сотні обирали сотенну старшину: отамана, що був заступником сотника, писаря та осавула. Сотник виконував у сотні ті ж функції, що і полковник у полку, але він не мав права розпоряджатися землею. Особливою категорією козацьких старшин були так звані бунчукові товариші при гетьмані, та значкові товариші при полковникові. Ця старшина не_;мала якихось визначених обов'язків і виконувала особливі доручення.

У містах України, які жили за Магдебурзьким правом, було дві влади: козацького сотника та магістрати з війтами та лавниками, бургомістрами та райцями. У малих містах, як правило, на посаду війта обирали представників козацької старшини. У XVII-XVIII ст. Магдебурзьким правом користувалися 18 міст держави (Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава, Глухів та ін.).

Військова організація. Військо поділялося на полки, а полки на сотні. У добу Б.Хмельницького у полку нараховувалося від 5 до 20 тисяч козаків. Сотні спочатку мали по 100 козаків, але за часів національно-визвольної війни сотня мала від 200 до 300 козаків, на початку XVIII ст. у сотні було в середньому біля 400, а у кінці століття – понад тисячу козаків. Сотні поділялися на десятки, що називалися куренями. Козацьке військо складалося із піхоти та кінноти. Як правило, у похід ішли тільки кінні козаки, а піші несли сторожову службу.

Козацька артилерія з'являється ще у XVI ст. і була добірним родом козацьких військ. Відав артилерією генеральний обозний, а командував під час військових дій гарматний осавул. Існувала генеральна та полкова артилерія. Гармаші та пушкарі, що обслуговували артилерію, одержували жалування. Усі інші козаки мали власного коня, власну зброю і мали харчуватися за власний рахунок. Коли козаки були у військових походах – їх господарства занепадали. Це спричиняло різні форми протесту: втечу з війська, наймання заможними козаками так званих заступників, які йшли за них у військовий похід, вихід з козацтва і перехід до стану посполитих. Відбувалися і повстання. Царський уряд запровадив у 1735 р. реформу, за якою поділив козаків на виборних, що безпосередньо несли військову службу, та підпомічників, які забезпечували з свого господарства всім необхідним виборних козаків. Було заборонено козакам переходити в селяни. Існували також і наймані війська: загони сербів, волохів, німців, татар та українців, які отримували платню й підпорядковувалися гетьманові.

У 1765 р. усі полки Слобожанщини перетворено у регулярні гусарські полки (пікінерські). З 1783 р. усі полки Лівобережжя було перетворено у регулярні полки кавалерії, і вони стали називатися карабінерськими.