5. Державність та право Галицько-Волинського князівства.

По смерті Ярослава Осмомисла Роман Мстиславич у 1199 р. з другої спроби оволодів Галичем і об’єднав Волинське і Галицьке князівства. Цьому сприяли династична криза в Галичі і запрошення місцевих бояр. У 1202 р. Роман Мстиславич встановив владу над Київською землею та територією, яка є практично всією сучасною Україною. Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому високий міжнародний авторитет. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману Мстиславичу королівську корону. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів-автократів, засвідчив зміцнення позицій великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Роман здійснив сміливі й успішні походи на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між прихильниками пап та прибічниками імператорської династії, виступивши на боці Філіпа Швабського, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205 р.)

Після смерті Романа Мстиславича (1205) південно-західна Русь знову вступила в смугу смут і князівсько-боярських конфліктів, які продовжувалися понад 30 років. Причиною внутрішньої нестабільності стали сепаратистські настрої місцевого сильного боярства.

У 1237-1238 рр. син Романа Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм (1240) Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.

Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений визнати залежність від Орди. Проте це не означало відмови князя Данила від боротьби з монголо-татарами. Він збирав для цього сили, будував міста і зводив укріплення. Зокрема в 1250-х рр. було побудоване місто Львів. Данило поширив свій вплив на Підляшшя і литовське плем'я ятвягів. Шукаючи союзників проти татар і формуючи антимонгольську коаліцію, уклав угоди з угорським королем Белою IV, з Польщею і першим об'єднувачем Литви Міндовгом (1219-1264).

Міжнародному авторитетові Данила сприяла отримана в 1253 р. від папи Інокентія IV королівська корона. Місцем коронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до коронації. Данило Галицький був зачинателем династії галицько-волинських князів (Романовичів), які гідно продовжували його справу – Лев І (1264-1301), Юрій І (Львович) (1301-1308), сини Юрія – Лев ІІ і Андрій (1308-1323).

При Юрії І Львовичі, скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе “Королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирським” (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турово-пінська.

У 1340 р. князя Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Гедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку й Галичина. Вже за кілька днів після смерті Юрія-Болеслава польський король Казимир ІІІ оволодів Львовом, проте втримати його не зміг.

Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.