4. Причини феодальної роздробленості. Зміни у суспільно-політичному ладі 1-ї пол. Хіі – хіv ст.

Феодальна роздробленість Русі. Це закономірний етап у поступальному розвитку суспільства, продуктивних сил, культури і суспільних відносин, початок епохи зрілого феодалізму на Русі. Помилковим є погляд на феодальну роздробленість як на час суспільного регресу, розпаду державності. Хоча роздробленість й означала політичне послаблення Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь – вотчин. Упродовж кінця XI – початку XII ст. у країні сформувався клас великих землевласників – бояр. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені на місцевих інтересах, а не на загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Інтенсивний розвиток продуктивних сил вимагав приведення у відповідність з ними виробничих відносин і перебудови форми держави. Окремі землі Київської держави настільки зміцніли і визріли, що наявність київського центру не лише перестала бути для них умовою зростання їх багатства і сили, але в певному сенсі перетворилася на перешкоду подальшого розвитку цих територій.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об'єднання.

Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об'єднані тільки владою великого князя та церкви. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя Русі зосереджувалось навколо Києва (на Наддніпрянщині), то в XII ст. стрімко розвиваються й підносяться: Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Полоцьк тощо. Князі й бояри цих земель починають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння, їх дедалі менше цікавлять загальноруські справи. Зовнішньополітичні інтереси різних земель суттєво відрізнялися: якщо південно-східна частина держави (власне Русь) перш за все була зацікавлена в організації оборони від половецьких набігів, то Володимиро-Суздальське і Галицьке князівства уже менше переймалися половецькою загрозою, а Новгородська та Псковська землі більше були стурбовані експансією німецьких рицарів-хрестоносців і боротьбою з сусідніми литовськими племенами. Для захисту своєї землі від ворога володарі створювали місцеве військо.

Переміщення євразійських торговельних шляхів з Дніпра та Чорного моря на Середземне море і занепад торговельного шляху “Із варяг у греки”, на якому багатів Київ, стало ще однією передумовою розпаду давньоруської держави. Вони зменшували прибутки Києва від митних зборів та послаблювали зв'язки між окремими частинами держави.

Розпад Київської держави. Ознаки феодального дроблення Русі з'явилися вже після смерті Ярослава Мудрого (1054). Єдність держави послаблювалася недосконалою системою престолонаслідування, що породжувала міжусобиці. Деякі князівства фактично відокремилися на той час: Новгородське, Полоцьке, Галицьке, Володимиро-Суздальське. Однак, процес розпаду Київської держави на деякий час затримала необхідність об'єднання зусиль у боротьбі з половецькими набігами. З метою їх усунення у 1097 р. під Києвом князі зібралися на Любецький з'їзд, де уклали угоду, за якою спільна доти “отчина” розпадалася на три відокремлені “отчини” старших ліній Ярославового роду – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100 р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. – виявилися безсилими приборкати князівські чвари.

Київ ще зберігає владу за часів великого князя Володимира Мономаха (1113-1125). Централізаторську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.

Ще з кінця XI ст. політична роздробленість Київської Русі стала цілком очевидною і реальною. В окремих землях формувалися місцеві князівські династії. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство (розділене на Турівське і Пінське). За родом Святослава Ярославича закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега князі цієї – чернігівської – гілки стали зватися Ольговичами. Нащадки київського князя Володимира Всеволодовича (Мономаха) започаткували два потужні родові коліна Мономаховичів – Юрійовичів та Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави. А лінія Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава (Великого) (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів (нащадків Романа Мстиславича і його сина Данила Галицького), що існувала до 20-х рр. XIV ст. Молодша гілка Мономаховичів Мстиславичів – смоленська – проіснувала до 1404 р. і перейшла під владу Великого князя Литовського (її представники впродовж ХІІ-ХІІІ ст. часто запрошувалися на княжі столи Новгорода і Пскова). Наприкінці XIII ст. від цієї ж смоленської гілки відокремилася династична лінія ярославських князів, котрі визнали зверхність Москви аж наприкінці XV ст.

Таким чином, до середини XII ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. На початку XIII ст. поняття старшинства взагалі зникає. Однак парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея єдності і братерства усіх князів політиками і книжниками. Такі уявлення, пояснюються передусім штучними ідеологемами, однак вони примушували навіть князів окраїнних земель втягуватися в боротьбу за столичний Київ, де між 1146 та 1246 роками правителі мінялися 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.