4. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі прокуратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адвокатури на українських землях відбувався під впливом законодавства держав-окупантів.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано адвокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдиного судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юстиції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок буковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів.

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 р., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали україн­ських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інститути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини, не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым судится малороссийский народ" досить чітко було сформульовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх порушення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адвокатури відповідали принципам, запозиченим європейською адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

5. Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Центральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р., що в цілому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії попереднього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами

У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років". Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь-якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не.

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 рр. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р; Питання про допуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівництво адвокатурою в різних формах державними струк­турами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого.Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася насамперед не інтересами клієнта, а політичними інтереса­ми.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55-57. КПК УСРР 1922 р., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, од­ночасно послаблював значення інших осіб у наданні правової допомоги потерпілому.

За відносно короткий час організація адвокатури зміню­валась кілька разів:

• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний не­порочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);

• адвокатура посадова, за якої адвокати були посадови­ми особами держави

• адвокатура як громадська організація на засадах са­моврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2).

Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звер­нення до членів колегії, яке містило норми професійної етики. У 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адво­катури". Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайшла підтримки.

Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Вишинський, мотивуючи це недостатньо високою і доверше­ною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і не­можливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у вико­нанні взятого на себе обов'язку захисту — з іншого.

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:

1. необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників

2) момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізовані в інститут державної адвокатури

3) перетворення адвоката на державного чиновника суперечить основній ідеї адвокатури, необхідно створити кооперативні адвокатів із самостійними адвокатськими конторами;

4. юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту

5) доцільно залишити існуючу форму організації коле­гій захисників.

26 квітня 1932 р. Нарком'юст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фінансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР затвердив Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положенні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат".

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, усувалась участь захисника навіть у суді у справах про шкідництво та диверсії. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали справи без адвоката

22 червня 1941 р. прийнятий Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі справи про злочини порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

6. 20 квітня 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, у якій передбачалося, що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Це, вочевидь, потребувало створення нового законодавства про адвокатуру, а тому наступні два роки точилися дискусії з приводу розширення професійних прав і обов'язків адвоката, гарантій його діяльності, дисциплінарної відповідальності.

Важливим етапом розвитку радянської адвокатури стало прийняття першого і єдиного в СРСР Закону «Про адвокатуру в СРСР» 30 листопада 1979 р., який визначав організацію і порядок діяльності адвокатури в СРСР.

Положення про адвокатуру УРСР, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 року, регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги що надовалися громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.

З 1991 року відповідно до Закону України «Про підприємництво» допускалося здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видавалася Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту. Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися близькі родичі, законі представники, а також інші особи.

Наступним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття 19 грудня 1992 року Верховною Радою України Закону «Про адвокатуру». Новий закон відводив адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.