3. Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, — право представництва осіб, які належали до нього.

Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150—152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.). Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних інтересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове пред­ставництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини XIX ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1862 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повірених", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві. У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Характерною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва.

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав представництво у кримінальному процесі: "...воно є організа­цією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця ґрунтується, головним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише засобом для досягнення громадських інтересів". Дослідник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам — обвинувачу й обвинуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між державою і потерпілим від злочин­них дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту.

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінального судочинства 1864 р. висловлювалися пропозиції про допуск захисника на досудове слідство". Однак на законодавчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття — спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку. Це питання було предметом жвавої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кримінально-процесуального законодавства 1894—1895 рр. Як зазначалося в редакційній статті журналу "Вісник права", "це була очна ставка всіх доводів рго і соntrа, які можуть і бути висунені прибічниками і противниками цієї міри; це була генеральна битва між аргументами тієї та іншої сторони і, як це нерідко траплялося у цієї комісії, теоретично перемога залишилась за меншістю, що вимагала впрова­дження захисту, а практично — за їх противниками.

Перевага аргументів була на одній стороні, перевага голосів — на іншій". Таким чином, відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійського правового процесу