1. Адвокатура у Київській Русі

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту). У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Для судочинства Київської Русі основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. "

Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "сутяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

2. Українська адвокатура за часів Козаччини

У період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника — "прокуратор", або "речник". Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому — прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529,1566 та 1588 рр.) аж до 1842 р.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала обмеження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персона­лу замкових і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджувала. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захищати. Передбачались і досить гострі санкції за порушення за­хисником адвокатської етики — від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв.

Норми Литовського статуту і магдебурзького права діяли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироб­лено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ". Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав..." становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти — Статут Великого Князівства Литовського і "Зерцало Саксонське". Саме в "Правах..." уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Ста­туту кримінального судочинства 1864 р. значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

У зазначеному документі вперше вживається термін "адвокат", або "повірений"; у пункті 1 артикулу 7 глави 8 сказано: "Адвоката, пленипотенть, патронь», прокураторь и повіреними назьівается, которий вть чужомь ділі, сь порученія чіего, вмісто его, в суди обстоюетт., отвітсвует'ь и росправляется". Пункт 2 регулює питання "Какіи повоєн­ний и при какихт» судах» должни бить присяжний, и о присяги ихь." Також у цьому пункті наведено текст присяги пові­рених. "Права..." також уперше передбачили обов'язкову реєстрацію професійних адвокатів у судах, де вони вияви­ли бажання працювати, та обов'язок складати присягу.

Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судо­вого захисту допускалися непрофесійні захисники (батьки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розу­мово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи — лише духовних, церкви, монастирі

Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах. У "Правах..." досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатських обов'язків. В артикулі 7 "Прав..." регламентовано питання щодо порядку вступу повірених у справу, обов'язко­вої участі у ній.