6.1.2. Фактори розвитку ерозії грунту

Факти, які впливають на виник­нення та інтенсивність ерозійних про­цесів, ділять на дві групи: природні і соціально-економічні, пов'язані з гос­подарською діяльністю людини.

Сучасна ерозія, як правило, прояв­ляється при поєднанні обох груп фак­торів. Природні фактори створюють умови для виникнення ерозії, а непра­вильна виробнича діяльність людини є основною причиною, що призводить до ерозії.

До природних факторів належать клімат, рельєф, грунт, рослинність.

Основними факторами розвитку водної ерозії є особливості та інтен­сивність випадання опадів, товщина гнігового покриву, глибина промер­зання грунту, інтенсивність танення снігу, а також рельєф місцевості — крутизна і довжина схилів, їх форма. Так, на схилах з опуклим профілем на верхніх ділянках (при крутизні до 0,5—2°) змивання грунту не спостері­гається, а із збільшенням крутизни вниз по схилу інтенсивність змивання грунту підвищується. І навпаки, на схилах з увігнутим профілем значний змив спостерігається на верхніх части­нах схилу, у міру зменшення крутиз­ни схилу зменшується і змивання грунту.

Інтенсивність водної ерозії знижує­ться на добре оструктурених, багатих.

на гумус, покритих рослинністю, добре водопроникних грунтах.

Зональність грунтово-кліматичних умов і нерівний рельєф на Україні зу­мовлюють пеоднакове формування во­дно-ерозійних процесів. У степовій зоні їх інтенсивність в основному визначає­ться кількістю опадів у вигляді злив і меншою мірою стоком тал их вод. У Лі­состепу змивання та розмивання грун­тів однаковою мірою залежить від стоку зливових і талих вод, хоч у за­гальному об'ємі поверхневого стоку більшу частину займають талі води. На інтенсивність ерозійних процесів на Поліссі впливають кількість опадів у вигляді снігу та швидкість його та­нення.

Найбільш інтенсивно водна ерозія проявляється навесні під час танення снігу на полях, де восени провели зяб­леву оранку, і на слаборозвинутих з осені посівах озимих культур, а влітку на парах і на полях, зайнятих просап­ними культурами.

Під час вітрової ерозії важливим фактором, що впливає на руйнування грунту, є вітер. Руйнівна сила його найбільше проявляється в посушливих областях, де переважно слабкий рос­линний покрив.

Опади зменшують вітрову ерозію. Дія їх виявляється в основному через зволоження грунту, що зумовлює зв'язність ґрунтових частинок, і через розвиток рослинності, яка зміцнює і захищає грунт від видування.

Ступінь руйнування грунту зале­жить також від рельєфу місцевості. Ві­трова ерозія насамперед проявляється на випуклих ділянках поверхні та на вітроударних схилах. Мікрорельєф та­кож відіграє певну роль у розвитку вітрової ерозії. Вона більше проявляє­ться на полях, де застосовували глад­кі котки. Швидкість вітру безпосеред­ньо над вирівняною поверхнею в 2 ра­зи більша, ніж над нерівною, а зду­вання грунту з таких полів значно збільшується.

Ступінь розвитку ерозії залежить від пилоутворювальної площі, під якого розуміють розорані землі, не розмежовані перешкодами (смугами, полями багаторічних трав тощо). Із збільшенням таких площ підвищує­ться швидкість вітру над поверхнею грунту, насиченість повітряного пото­ку пилом і відповідно руйнівна сила його (лавинний ефект).

Виникнення і розвиток вітрової еро­зії значною мірою залежать від гра­нулометричного складу грунту. В при­родному стані видуваються легкі грун­ти — піщані та супіщані. Важкі грун­ти видуваються тільки після розорю­вання або посиленого випасання худо­би. За даними ГІ. С. Захарова, вітрова ерозія різних за механічним складом зораних і не вкритих рослинністю грунтів починається при такій швид­кості вітру на висоті 15 см від по­верхні землі, м/с: піщані — близько З, супіщані — до 4, легкосуглинкові — 5—7, глинисті — 7—9. Оскільки гра­ничні швидкості (швидкість, при якій починають переміщуватися ерозійно небезпечні фракції грунту) залежать від ступеня розпушеності грунту, наве­дені показники слід вважати орієн­товними.

Грунт чинить опір вітровій ерозії, сила якого значною мірою залежить від співвідношення його фракцій. Агрегати і частинки з діаметром біль­ше 1 мм вважаються ґрунтозахисними, а меншим 1 мм — ерозійно небезпеч­ними. Найбільш ерозійно активними є фракції розміром 0,1—0,5 мм через те, що вони переміщуються стрибкопо­дібно.

Легко видуваються розорані карбо­натні чорноземи та карбонатні темно-каштанові грунти. Під впливом меха­нічного обробітку у насичених вугле­кислими солями верхніх горизонтах цих грунтів утворюється дрібнозер­ниста структура (частинки діаметром 0,5—1 мм).

Для захисту грунтів від вітрової ерозії велике значення має рослин­ність. Вона зменшує швидкість вітру біля поверхні грунту і затримує час­тинки грунту, що переносяться вітром, внаслідок чого зменшується руйнівна сила вітрового потоку.

Після проведення осушувальних ме-ліорацій на великих площах північних районів України, у Білорусії і респуб­ліках Прибалтики також почали роз­виватися процеси ерозії на осушених торфовищах. При неправильному сіль­ськогосподарському використанні їх без регулювання водно-повітряного режиму вологість в активному шарі цих грунтів у посушливі періоди часто знижується до критичної, тобто до во­логості в'янення рослин. Внаслідок пересихання орного шару торф втра­чає специфічну волокнисту будову і перетворюється в торф'яний пил. Ра­зом з торфом під час вітрової ерозії видувається насіння, а також молоді сходи рослин.

Найбільш інтенсивно ерозійні проце­си на торфовищах відбуваються на ді­лянках, де висіваються кормові буря­ки, оскільки підготовка грунту та сів­ба збігаються в часі з максимальним розвитком вітрової ерозії. Менше про­являється ерозія на полях ярих зерно­вих культур в результаті тривалого проміжку часу між оптимальними строками їх сівби і настанням умов для ерозії. Площі під озимими куль­турами зазнають ерозії не щороку. Мало розвивається ерозія на полях, засіяних багаторічними травами.