5.5.8. Догляд за посівами озимих культур

Основне завдання догляду за посі­вами озимих — це створення таких умов, за яких рослини б до настання зими добре розвинулися, зміцніли, нормально перенесли несприятливі умови зимівлі і дружно відновили ве­гетацію навесні. Для цього здійсню­ють певні агротехнічні заходи у осін­ньо-зимовий і весняний періоди.

Догляд за посівами восени. Для ви­рівнювання поверхні грунту та кра­щого контакту з ним насіння одно­часно з сівбою проводять боронуван­ня. Для цього здебільшого використо­вують легкі борони. На добре підго­товленому грунті замість боронування застосовують шлейфування, викори­стовуючи для цього волокуші в одно­му агрегаті з сівалкою чи ланцюжки, які кріплять до сівалки за кожним сошником.

При нестачі вологи в грунті після сівби поле коткують. При цьому ви­рівнюється поверхня грунту і поліп­шується контакт насіння з грунтом, що прискорює його проростання. Най­більш придатні для цього кільчасто-шпорові котки. На безструктурних важких грунтах, які запливають, а та­кож при достатній вологості грунту коткування неефективне і може навіть призвести до утворення ґрунтової кірки.

Щоб запобігти утворенню льодової кірки і вимоканню озимих, на негли­боких (до 0,7 м) блюдцях проводять пізньоосіннє (жовтень і до замерзання грунту) щілювання на глибину 50— 60 см у два сліди (перехресно) через 5—7 м з виходом щілинорізів за межі блюдець. Глибокі (більше 0,7 м) блюд­ця обваловують валами-терасами або влаштовують дренаж для відведення води.

Догляд за посівами взимку. Взимку озимі часто пошкоджуються чи гинуть внаслідок несприятливих умов, які спричинюють вимерзання, випрівання, утворення льодової кірки, випирання, вимокання тощо.

Вимерзання озимих зумовлюється зниженням температури грунту на гли­бині залягання вузла кущіння (3 см) нижче критичної протягом 2—3 діб (для пшениці — 16—18 °С, жита — 22—24, для ячменю—13—16 °С).

Найбільш ефективним методом за­хисту посівів від вимерзання є сніго­затримання. Під снігом, який погано проводить тепло, грунт не так охоло­джується і промерзає на меншу гли­бину. Затримання снігу сприяє нагро­мадженню в грунті вологи, яку росли­ни використовують навесні і влітку. Доведено, що з кожного сантиметра снігу в грунт надходить 25—ЗО т води в перерахунку на 1 га. Снігозатриман­ня подовжує період танення снігу, що сприяє кращому вбиранню води грун­том.

Снігозатримання здійснюють за до­помогою лісосмуг, куліс, післяжнивних решток на поверхні поля. Для сніго­затримання широко використовують валкоутворювачі СВУ-2,6, після про­ходу яких утворюються щільні валки снігу. Щоб на полі залишався шар снігу товщиною не менше 15 см і ози­мі не оголювалися і взимку не вимер­зали, валкоутворювачі обладнують по­лозками.

Під час відлиг сніг розорюють упо­перек напряму панівних вітрів (а на схилах упоперек схилів), а ще кра­ще — по спіралі. Прн розорюванні сні­гу за методом спіралі сніг добре за­тримується на полі при будь-якому на­прямі вітру. Якщо після випадання снігу валки зрівнюються, повторюють розорювання (посередині між перши­ми валками). Сніговий покрив товщи­ною 15—20 см запобігає вимерзанню рослин.

Випрівання озимих спостерігається при перебуванні їх під глибоким сніго­вим покривом (заввишки понад ЗО см) при слабкому промерзанні грунту, що зумовлює підвищення температури грунту на глибині 3 см до 0 °С. За та­ких умов у рослин тривають процеси дихання і вони швидко витрачають запаси цукрів, ослаблюються і уражу­ються грибними захворюваннями.

Щоб запобігти випріванню озимих, сніг необхідно ущільнити котками. Це збільшить його теплопровідність і при­скорить промерзання грунту.

Льодова кірка — це шар льоду, який утворюється на посівах озимих при відлигах внаслідок танення снігу чи опадів з наступним замерзанням. Товщина льодової кірки коливається від 20 до 50 мм, а максимальна дося­гає 150 мм. Розрізняють кірку притер­ту (змерзлася з землею) і підвішену (у сніговому покриві). Частіше спо­стерігається утворення притертої кір­ки. Під льодовою кіркою різко збіль­шується концентрація вуглекислоти, яка виділяється рослинами при дихан­ні, що призводить до порушення газо­обміну і загибелі рослин.

Притерта льодова кірка іноді меха­нічно пошкоджує рослини, сприяє випиранню і вимерзанню. Підвішена льодова кірка звичайно безпосередньо шкоди рослинам не завдає. Озимі культури найчастіше пошкоджуються льодовою кіркою в районах з нестій­кою зимою.

Доведено, що снігозатримання, про­ведене навіть після утворення льодо­вої кірки, запобігає вимерзанню ози­мих. Це пояснюється тим, що сніг утеплює посіви, а під час відлиги талі води руйнують кірку.

Випарання посівів озимих спостері­гається при замерзанні води у верх­ньому шарі грунту після відлиги. Грунт при цьому, деформуючись, під­німає рослини, які слабо вкорінилися, що спричинює розриви кореневої си­стеми, а при наступному розмерзанні грунту — його осідання і оголення вуз­ла кущіння і кореневої шийки. При наступному похолоданні вузол кущін­ня пошкоджується низькими темпера­турами.

Найчастіше випирання рослин спо­стерігається в районах надмірного зво­ложення на важких суглинкових грун­тах, а також в зими з тривалими від­лигами і морозами.

Весняний догляд за озимими перед­бачає затримання талих вод, розпушу­вання верхнього шару грунту, знищен­ня бур'янів та інші операції.

Талі води затримують насамперед на крутих схилах. Для цього в теплі дні м'який сніг розорюють упоперек схилів снігорозорювачами СВУ-2,6. Валки із снігу, які утворилися, затри­мують талі води.

Затриманню талих вод сприяє ущільнення снігу за допомогою котків смугами шириною 5—6 м на відстані ЗО—40 м одна від другої впоперек схилів. Можна ущільнювати і більш вузькі смуги (1 —1,5 м), але відстань між ними повинна бути меншою (близько 10 м). Чим крутіший схил, тим густішими повинні бути ущільне­ні смуги. На полях з невеликими схи­лами смуги слід робити у двох на­прямах — вздовж і впоперек.

Зручним способом затримання та-лих вод є присипання снігу перепрі­лим гноєм, торфом, попелом чи навіть грунтом смугами шириною 2—3 м че­рез 10—15 м вздовж і впоперек, щоб поле було поділене на клітини. При­сипаний сніг інтенсивніше тане, грунт під ним швидше розмерзається і їхкра­ще вбирає воду.

Важливим заходом догляду за по­сівами е весняне боронування, за до­помогою якого зменшується випарову­вання вологи, руйнується ґрунтова кір­ка, поліпшується аерація грунту, акти­візуються мікробіологічні процеси в ньому, видаляються відмерлі частинки рослин, пригортаються грунтом вузли кущіння, які оголилися, загортаються добрива, знищуються сходи бур'янів.

Найкращий строк для боронування озимих настає тоді, коли грунт легко розпушується, тобто перебуває в стані фізичної спілості. Запізнення з боро­нуванням знижує агротехнічну ефек­тивність цього заходу, а часом призво­дить і до небажаних результатів. Коли грунт пересохне і кірка стане щіль­ною, розпушити такий грунт важко. Крім того, навесні озимі починають швидко рости і затінюють грунт. Пе­рерослі озимі при боронуванні пошко­джуються зубами борін.

Посіви з рослинами, які добре роз­кущилися, особливо на площах з ущільненим грунтом, доцільніше боро­нувати важкими боронами. На слабо-розвинених посівах і пухких грунтах використовують більш легкі борони.

Боронування слід проводити широ­козахватним агрегатом з гусеничним трактором упоперек напряму рядків озимих на невеликій швидкості. При інтенсивних технологіях вирощування посіви озимих боронують уздовж ряд­ків, а гусениці чи колеса тракторів водять по технологічних коліях.

Інколи для руйнування ґрунтової кірки застосовують голчасті борони і навіть дискові лущильники.

Слаборозвинені і пошкоджені взим­ку посіви необхідно обробляти рота­ційними мотиками, а інколи посіви не слід розпушувати або проводити його пізніше, після відростання рослин.

На площах, де спостерігається ви­пирання рослин, замість боронування посіви коткують кільчасто-шпоровими котками. Це поліпшує контакт корін­ня з грунтом, сприяє підтоку до нього вологи, що прискорює укорінення рос­лин. Коли рослини зміцніють, посіви можна заборонувати.

Слід зазначити, що весняне борону­вання озимих доцільне не завжди. У роки з затяжною і вологою весною озимі швидко ростуть і покривають грунт. При боронуванні такі посіви значно пошкоджуються не лише боро­нами, а й тракторами. Якщо час упу­щено і утворилася щільна кірка, боро­нування стане причиною зниження врожайності. Так, у дослідженнях Українського науково-дослідного ін­ституту рослинництва, селекції та ге­нетики при ранньовесняному однора­зовому боронуванні озимих, висіяних по пару, середніми боронами БЗС-1,0 загинуло 4,1 % рослин, двократному боронуванні — 11,5, при обробітку ро­таційною мотикою МРН-2,2 — 0,4, гол­частою бороною БИГ-3 — 5, дискови­ми лущильниками — 9,8%. У серед­ньому за 3 роки урожайність зерна після двократного боронування серед­німи зубовими боронами знизилася на 3,5 ц/га (10,8 %) порівняно з урожай­ністю контрольного варіанта. При одноразовому боронуванні, а також, при обробітку дисковим лущильником чи голчастою бороною спостерігалася тенденція зниження врожайності внаслідок частих змін плюсових і мі­нусових температур, а можливо і особ­ливостей мінералогічного складу про­тягом зими не ущільнюються, а іноді навіть саморозпушуються і навесні, як правило, дуже пухкі. Тому боронуван­ня не впливає помітно на їх стан. Об'ємна маса боронованого грунту перед першою культивацією під со­няшник у шарі 0—10 см становила 1, а неборонованого — 0,94 г/см3. Тому боронування не могло істотно вплину­ти на випаровування вологи з грунту. Вологість неборонованого грунту на час першої культивації під соняшник на всіх фонах зяблевого обробітку бу­ла майже такою самою, як і бороно­ваного (табл. 15).