4.2.2. Попередники основних польових культур

Щоб забезпечити кращими поперед­никами (насамперед провідні культу­ри), при розміщенні культур у сівозмі­ні слід виходити з господарсько-еконо­мічних і природних умов. Після зби­рання попередника має бути достатньо часу для обробітку грунту під наступ­ну культуру, внесення добрив і вико­нання інших заходів.

4.2.2.1. Розміщення озимих культур

Для озимої пшениці використовую­ться парові (чисті і зайняті пари) та непарові попередники. Цінність їх не­однакова і залежить від грунтово-клі-матичних умов (табл. 9). Так, чорний пар є одним з кращих попередників, який в степових районах гарантує ста­більні високі врожаї озимої пшениці, його цінність як попередника поступо­во знижується з переміщенням у більш зволожені північні та північно-західні райони. Так, якщо на Миколаївській дослідній станції врожайність озимої пшениці після зайнятого пару і гороху була нижчою порівняно з чорним па­ром відповідно на 27,5 і 20,7 %, на Ерастівській станції — на 16,4і23,2 %, то на півночі Степу — відповідно на 11,9 і 10,3 %. У районах недостатнього і нестійкого зволоження Лісостепу рес­публіки різниця між урожаями озимої пшениці після чорного, зайнятого па­рів і гороху не перевищувала 3,4— 4,2 %, а в зоні достатнього зволоження (Тернопільська дослідна станція) різ­ниця в урожайності зерна пшениці, зібраної після парових і непарових по­передників, не перевищувала 3,9— 7,2 %. Досліди в поліській зоні (УНДІЗ, Чернігівська дослідна стан­ція) свідчать про безперспективність чорного пару, урожайність пшениці після якого була нижчою, ніж після багаторічних трав, ранньої картоплі, кукурудзи і люпину на силос. Отже, у напрямі з півдня на північ республіки різниця в урожайності озимої пшениці, вирощеної після чорного пару та інших попередників, поступово зменшується і прирости врожаю не настільки вели­кі, щоб займати під чорний пар значні площі земель. Проте в умовах степо­вого посушливого землеробства з еко­номічної точки зору чорний пар є за­ходом інтенсифікації, який послаблює дію несприятливих кліматичних умов і сприяє одержанню високих стабільних врожаїв.

Озиму пшеницю в Степу на значних площах розміщують після зайнятих па­рів і непарових попередників. Кращи­ми парозаймальними культурами е озимі та ярі злаково-бобові сумішки, кукурудза і сорго на зелений корм, ба­гаторічні трави на один укіс. Напри­клад, еспарцетовий пар, за даними Красноградської, Донецької, Розів-ської дослідних станцій, забезпечує приріст врожаю зерна озимої пшениці від 83,8 до 103 % зібраного після чор­ного пару.

Як непарові попередники у зоні ви­користовують горох, чину та інші зер­нобобові, баштанні культури, багато­річні трави другого року використання на один укіс у рік сівби озимої пше­ниці, кукурудзу на силос, озиму пше­ницю, просо. Узагальнення даних до­сліджень, проведених в установах сте­пової зони, показало, що в повторних посівах урожайність озимої пшениці становить 51,1—73,8 % урожаю після чорного пару. Зниження її врожайнос­ті пов'язане з недостатньою зволоже­ністю грунту на час висівання озимих, що утруднює появу своєчасних і друж­ніх сходів, погіршує розвиток рослин восени.

У Лісостепу озиму пшеницю розмі­щують після зайнятих парів і непаро­вих попередників. В умовах достатньо­го зволоження врожайність озимої пшениці після всіх попередників була практично однаковою; різниця на Хмельницькій дослідній станції в се­редньому за 8 років не перевищувала 3,6 ц/га, а на Чарторийському дослід­ному полі в середньому за 9 років — 2,3 ц/га. Водночас при використанні багаторічних трав на 2 укоси врожай­ність озимої пшениці інколи знижуєть­ся. Недоцільно використовувати бага­торічні трави на 2 укоси у підзонах нестійкого і недостатнього зволожен­ня. За даними Уманського сільськогос­подарського інституту, Верхняцької та Драбівської дослідних станцій, вро­жайність зеленої маси трав другого укосу не перевищувала 50—80 ц/га, а продуктивність озимої пшениці після трав на 2 укоси порівняно з урожай­ністю при використанні їх на один укіс знижувалася на 6—15 ц/га. Стійкі врожаї озимої пшениці мають після ранніх зайнятих парів. На Весе-лоподолянській дослідній станції в се­редньому за 16 років після озимих на зелений корм врожайність зерна ози­мої пшениці була такою самою, як і після чорного пару.

У районах з недостатнім і нестійким зволоженням урожайність озимої пше­ниці значно знижується після кукуру­дзи на силос і в повторних посівах. Так, на Верхняцькій дослідній станції було зібрано зерна озимої пшениці після кукурудзи на силос на 3,8— 25,5 ц/га менше, ніж після чорного па­ру, а в повторному посіві — на 9,9 ц/га менше, ніж після гороху. На Іванів-' ській дослідній станції врожайність пшениці після пшениці була пшениці після всіх попередників була практично однаковою; різниця на Хмельницькій дослідній станції в се­редньому за 8 років не перевищувала 3,6 ц/га, а на Чарторийському дослід­ному полі в середньому за 9 років — 2,3 ц/га. Водночас при використанні багаторічних трав на 2 укоси врожай­ність озимої пшениці інколи знижуєть­ся. Недоцільно використовувати бага­торічні трави на 2 укоси у підзонах нестійкого і недостатнього зволожен­ня. За даними Уманського сільськогос­подарського інституту, Верхняцької та Драбівської дослідних станцій, вро­жайність зеленої маси трав другого укосу не перевищувала 50—80 ц/га, а продуктивність озимої пшениці після трав на 2 укоси порівняно з урожай­ністю при використанні їх на один укіс знижувалася на 6—15 ц/га.

Стійкі врожаї озимої пшениці мають після ранніх зайнятих парів. На Весе-лоподолянській дослідній станції в се­редньому за 16 років після озимих на зелений корм врожайність зерна ози­мої пшениці була такою самою, як і після чорного пару.

У районах з недостатнім і нестійким зволоженням урожайність озимої пше­ниці значно знижується після кукуру­дзи на силос і в повторних посівах. Так, на Верхняцькій дослідній станції було зібрано зерна озимої пшениці після кукурудзи на силос на 3,8— 25,5 ц/га менше, ніж після чорного па­ру, а в повторному посіві — на 9,9 ц/га менше, ніж після гороху. На Іванів-' ській дослідній станції врожайність пшениці після пшениці була на 8,1 ц/га нижчою, ніж після гороху на зерно.

На Поліссі озиму пшеницю на зв'яз­них грунтах розміщують також після льону-довгунця. Люпин на зелений корм як попередник озимих майже рів­ноцінний люпинові на силос. Задовіль­ний попередник озимих у цій зоні — кукурудза на силос. Якщо в лісостепо­вих і степових районах невисокі вро­жаї озимих після цього попередника пояснювалися здебільшого недостатнім вмістом вологи в грунті, то в зоні По­лісся— погіршенням режиму жив­лення.

Озиме жито порівняно з озимою пшеницею менш вимогливе до поперед­ників, що зумовлюється більшою стійкістю його до посухи і кореневої гнилі.

Добрими і рівноцінними попередни­ками для жита в зоні Полісся є люпин на силос, картопля ранніх і середніх строків достигання, кукурудза на си­лос, а в більш південних районах — і люпин на зерно. Вирощують озиме жито також після озимої пшениці, яч­меню і вівса.

Практично однакову врожайність зерна в лісостепових районах озиме жито забезпечує після зернобобових культур, кукурудзи на силос, ячменю, вівса і гречки. Розміщення озимого жита після зайнятих озимими на зеле­ний корм, однорічними і багаторічни­ми травами парів призводить до недо­бору врожаю внаслідок вилягання рос­лин.

На піщаних грунтах серед культур зайнятого пару найбільш ефективний люпин, який вирощують на силос і зе­лене добриво. На Поліській дослідній станції при заорюванні його зеленої маси на добриво врожайність жита збільшувалася на 6,8 ц/га порівняно з урожайністю після гречки.

У сівозмінах республіки вирощують і озимий ячмінь, урожайність якого в південних районах Степу на 8—15 ц/га більша, ніж ярого. В дослідах Крим­ського сільськогосподарського інститу­ту урожайність озимого ячменю в се­редньому за 8 років, після парової ози­мої пшениці становила 58,2 ц/га. Висо­кі врожаї озимого ячменю в степових районах збирають після зернобобових, баштанних, картоплі, кукурудзи.

Вирощують озимий ячмінь і в захід­них районах республіки, де зима порів­няно тепла. Високі врожаї його тут збирають після удобреної картоплі, кукурудзи на силос і зерно.

В свою чергу, озимі культури є доб­рими попередниками для просапних і зернобобових культур, а також для де­яких зернових колосових. Вони досить добре пригнічують бур'яни, відносно рано звільняють поле, що сприяє якіс­ній підготовці грунту.

4.2.2.2. Розміщення ярих зернових і круп'яних культур

Яра пшениця займає на Україні не­великі площі. Кращими попередника­ми для неї в Лісостепу є картопля, ку­курудза на силос і зерно, цукрові бу­ряки, озима пшениця, а в Степу — ози­ма пшениця після пару, баштанні культури, горох і кукурудза на силос. Гірші попередники в зазначених зо­нах — ярі зернові, сорго, суданська трава, а в посушливі роки — цукрові буряки і соняшник.

На дерново-карбонатних грунтах Полісся яру пшеницю розміщують піс­ля картоплі, кукурудзи на силос, цук­рових і кормових буряків, а також після овочевих культур. Після стерньо­вих яра пшениця інтенсивніше уражує­ться іржею, кореневими гнилями, біль­ше забур'янюється, що знижує її вро­жайність на 5—8 ц/га.

Ярий ячмінь має менш розвинену, ніж інші зернові культури, кореневу систему з відносно слабкою засвою-вальною здатністю. Період інтенсивно­го споживання поживних речовин у ярого ячменю короткий. Тому його не­обхідно розміщувати після попередни­ків, які залишають у грунті достатню кількість легкозасвоюваних поживних речовин і забезпечують рослини еле­ментами живлення відразу після появи сходів. Ячмінь добре реагує на після­дію органічних і мінеральних добрив, які вносяться під попередник, дає добрі врожаї на родючих, чистих від бур'янів, глинистих і суглинкових грунтах.

Кращими попередниками для ячме­ню в степовій зоні є кукурудза на зер­но і силос, озима пшениця, баштанні культури, горох, просо. В північному Степу посіви ячменю можна розміщу­вати після цукрових буряків. Дуже знижується його врожайність після ярого і озимого ячменю, соняшнику і суданської трави. У Лісостепу ячмінь висівають переважно після кукурудзи, цукрових буряків, озимої пшениці, а на Поліссі — після цукрових і кормових буряків, кукурудзи і картоплі.

Овес порівняно з іншими зерновими менш вимогливий до грунтів завдяки добре розвиненій кореневій системі, яка має високу засвоювальну здат­ність. Він краще, ніж ячмінь, перено­сить підвищену кислотність грунту, але більш вологолюбний. Овес краще вирощувати на більш зв'язних суглин­кових грунтах, здатних утримувати більше вологи.

У всіх зонах республіки овес розмі­щують після озимих, кукурудзи на зер­но і силос, корене- і бульбоплідних культур.

В умовах спеціалізації сівозмін, ко­ли їх насиченість зерновими може до­сягати 65—70 %, овес відіграє роль санітарної культури, являючись біоло­гічним заходом боротьби з хворобами інших зернових культур.

Просо вимогливе до тепла і світла, на початку вегетаційного періоду дуже повільно розвивається і добре росте на чистих від бур'янів полях.

Розміщують просо по пласту багато­річних трав, після просапних (картоп­ля, цукрові буряки), бобових культур і удобрених озимих. Гірші попередни­ки для нього — ярі зернові.

Гречка добре росте при забезпеченні водою, негативно реагує на дуже кислі (рН — 4,5) грунти, здатна використо­вувати важкорозчинні фосфорні сполу­ки, малодоступні для колосових куль­тур.

У північному Степу і Лісостепу греч­ку вирощують після просапних куль­тур, зернобобових і удобрених озимих, а на Поліссі — після картоплі, льону, озимих, люпину на зерно. В південних районах Лісостепу і в Степу за умов достатнього зволоження гречку можна вирощувати у післяукісних посівах (після збирання озимих на зелений корм).