2. Пожежна сигналізація.
Для своєчасного виявлення пожежі і повідомлення про неї, здійснення заходів з евакуації людей, вмикання стаціонарних установок пожежогасіння, виклику пожежної охорони тощо, вибухонебезпечні об’єкти обладнуються системами пожежної сигналізації, запуск яких може здійснюватись автоматично або вручну.
Система пожежної сигналізації повинна швидко виявляти місця виникнення пожежі, надійно передавати сигнал на приймально-контрольний прилад і до пункту прийому сигналів про пожежу, перетворювати сигнал про пожежу у сприятливу для персоналу захищуваного об’єкта форму, вмикати існуючі стаціонарні системи пожежогасіння, забезпечувати самоконтроль функціонування.
До складу будь-якої системи пожежної сигналізації входять пожежні сповіщувачі, приймальний прилад та автономне джерело електроживлення.
Ручний сповіщувач являє собою технічний пристрій (кнопка, тумблер тощо), за допомогою якого особа, яка виявила пожежу, може подати повідомлення на приймальний прилад або пульт пожежної сигналізації. Ручні сповіщувачі встановлюються всередині приміщень на відстані 50 м, а поза приміщень – на відстані 150 м один від одного.
Автоматичний пожежний сповіщувач системи пожежної сигналізації встановлюється в зоні, яка охороняється, та автоматично подає сигнал тривоги при виникненні одного або декількох ознак пожежі: підвищення температури, появі диму або полум’я на приймальний на приймальний прилад (пульт), появі значних теплових випромінювань.
Сповіщувачі за видом контрольованого параметра поділяються на теплові, димові, світлові (полум’яневі) та комбіновані. За видом зони автоматичні сповіщувачі поділяються на точкові та лінійні. Точкові сповіщувачі контролюють ситуацію в місці розташування спвіщувача і, таким чином, сигнали від них є адресними, з точним визначенням місця пожежі. Лінійні пожежні сповіщувачі реагують на виникнення чинника пожежі впродовж певної безперервної лінії, при цьому спрацювання будь-якого пожежного сповіщувача у шлейфі не дає інформацію про конкретне місце пожежі.
Приймально-контрольні прилади пожежної та охоронно-пожежної сигналізації – це складова частина засобів пожежної та охоронно-пожежної сигналізації, що призначена для прийому інформації від пожежних (охоронних) сповіщувачів, перетворення та оцінки цих сигналів, видачі повідомлень для безпосереднього сприймання людиною (у вигляді звукових та світлових сигналів), подальшої передачі повідомлень на пульт централізованого спостереження, видачі команд на вмикання сповіщувачів і приладів керування систем пожежогасіння і димовидалення, забезпечення перемикання на резервні джерела живлення у разі відмови основного джерела.
3. Засоби та способи гасіння пожежі.
Пожежогасіння – це дії, спрямовані на припинення горіння у вогнищі пожежі, обмеження впливу небезпечних чинників пожежі та усунення умов для їх самочинного повторного виникання.
Пожежу, яка виникла, можна ліквідувати, якщо усунути один з трьох чинників, необхідних для горіння: горючу речовину, окисник, джерело тепла.
Існує два способи гасіння пожеж: фізичний та хімічний.
До фізичних способів припинення горіння відносять:
● охолодження зони горіння або горючих речовин (ґрунтується на тому, що горіння можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за температуру запалювання, Якщо з поверхні горючої речовини відвести тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горіння припиниться);
● розбавлення реагуючих речовин у зоні горіння негорючими речовинами (зменшення концентрації кисню досягається введенням у повітря інертних газів та пари із зовні або розведення кисню продуктами горіння в ізольованих приміщеннях);
● ізоляція реагуючих речовин від зони горіння (ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюючі вогнегасні речовини – хімічна піна, порошок тощо).
Хімічний спосіб припинення пожежі – це хімічне гальмування реакції горіння. Полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил чи етил, фреон та інше), які при попаданні у полум’я розпадаються і з’єднуються з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла.
До основних засобів гасіння пожежі (з допомогою яких здійснюється той чи інший спосіб припинення горіння) належать: вода, змочувачі, піна, вуглекислий газ, інертні гази, вогнегасні порошки, стиснуте повітря, пісок, покривала з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів.
Вода – найбільш дешева та поширена вогнегасна речовина. В порівнянні з іншими вогнегасними речовинами відрізняється широкою доступністю, великою теплоємністю, хімічною нейтральністю, високою транспортабельністю, порівняно низькою вартістю. Вода охолоджує зону горіння.
Вода має порівняно малу в’язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини. При цьому вода поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню і утворює парову хмару, що, в свою чергу, перешкоджає доступу кисню до речовини, що горить. Крім того, перетворюючись на пару, вода збільшується в об’ємі приблизно у 1700 разів. Змішуючись із горючими газами, що виділяються при горінні, пара розводить їх, утворюючи суміш, не здатну до горіння.
У вигляді потужних струменів воду можна також застосовувати для механічного збиття полум’я. Компактним струменем води гасять тверді горючі речовини; дрібно розпиленим струменем води – тверді, волокнисті, сипучі речовини, а також легкозаймисті та горючі рідини (спирт, трансформаторна олива тощо). Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м3, невеликих загорянь на відкритих установках.
До недоліків вогнегасних властивостей води відноситься замерзання її при температурі 0 оС; неможливість застосування для гасіння горючих рідких речовин, питома вага яких менше води; неможливість гасити електроустановки під напругою; нанесення шкоди будівлям і архівним цінностям (намокання, розчинення, набухання перекриття, що може стати причиною обвалу приміщення).
Змочувачі. Основна фізична властивість розчинів змочувачів (з водою) полягає в покращенні змочуваності горючих речовин (гума, вугільний пил, волокнисті матеріали, торф і ін.). До змотувачів відносять мило, синтетичні розчини, пральний порошок, амілсульфати, алкідсульфонати і ін.).
Піна – являє собою суміш газу з рідиною. Пухирці газу можуть утворюватися всередині рідини в результаті хімічних процесів або механічного змішування газу (повітря) з рідиною. Гасіння піною полягає в тому, що пінне покриття є ніби екраном, який запобігає проникненню в зону горіння кисню в результаті чого горіння припиняється. Оскільки основою піни є вода, вона виявляє і деяку охолоджуючу дію.
За способом створення і складом газової фази піни поділяють на хімічні та повітряно-механічні. Хімічна піна отримується в результаті змішування кислотного та лужного розчинів. В результаті реакції утворюється вуглекислий газ. Цю піну застосовують для гасіння нафтопродуктів, спирту, ацетону. Хімічна піна струмопровідна і має хімічні агресивні властивості.
Повітряно-механічна піна утворюється при механічному змішуванні повітря, води і поверхнево-активної речовини (піноутворювача). Повітряно-механічна піна практично не має агресивних хімічних властивостей, менш електропровідна ніж хімічна, що дозволяє застосовувати її при гасінні електроустановок під напругою (довгими струменями з великої відстані), а також ті речовини, що гасяться хімічною піною.
Вуглекислий газ (СО2 –двоокис азоту) – газ без кольору і запаху. Він важчий від повітря в 1,5 рази; при t = 0 оС і Р = 36 атм легко переходить у рідкий стан, тоді його називають вуглекислотою. З 1 л рідкої вуглекислоти при t = 0 оС утворюється 506 л газу. Для гасіння пожеж вуглекислий газ застосовують у двох станах: у газоподібному та у вигляді снігу. Сніжинки вуглекислого газу мають температуру 79 оС. При надходженні у зону горіння сніжинки випаровуються, внаслідок чого сильно охолоджується зона горіння та предмет, що горить, і зменшується процентний вміст кисню (вуглекислий газ ізолює доступ кисню до зони горіння). В результаті цього горіння припиняється.
Вуглекислий газ не електропровідний. Його застосовують для гасіння електроустановок, що знаходяться під напругою, легкозаймистих і горючих рідин в ємностях, а також для гасіння коштовного обладнання, в музеях, архівах і там, де застосування води або піни недоцільне.
При використанні вуглекислоти необхідно врахувати його токсичність, При вдиханні повітря, яке містить 10 % СО2, настає параліч дихання і смерть людини.
Інертні гази (азот, аргон, гелій, димові або відпрацьовані гази) мають здатність зменшувати концентрацію кисню в осередку горіння. Інертні гази застосовують для гасіння пожеж в порівняно невеликих за об’ємом приміщеннях, головним чином при гасінні речовин, що горять полум’ям (рідини, гази) та для заповнення резервуарів і ємностей при газозварювальних роботах. Оскільки вуглекислота відновлюється лужноземельними металами, її не можна застосовувати при гасінні цих металів.
Вогнегасні порошки використовують для ліквідації горіння твердих, рідких та газоподібних речовин. Вогнегасний ефект застосування порошків складається з хімічного гальмування реакції горіння, утворення на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки, утворення хмари порошку та виштовхування кисню із зони горіння за рахунок виділення вуглекислого газу СО2. Порошки спеціального складу подають на вогонь під тиском стисненого азоту, повітря або вуглекислого газу. В залежності від складу порошку можна гасити гази, легкозаймисті і горючі речовини, нафтопродукти, розчинники пластмас, електроустановки, деревину, папір, торф, вугілля.
Стиснуте повітря використовують для гасіння горючих речовин з метою перемішування рідини, що горить. Стиснуте повітря, яке подається знизу, переміщує нижчі, більш холодні шари рідини наверх, зменшуючи температуру верхнього шару. Коли температура верхнього шару стає меншою за температуру займання, горіння припиняється. Стиснуте повітря використовують при гасінні пожеж у резервуарах нафтопродуктів великої місткості.
Пісок, покривала з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів використовують для гасіння невеликих осередків пожежі. Метод полягає в ізолюванні зони горіння від повітря і механічному збиванні полум’я.
При проектуванні і будівництві населених пунктів та виробничо-господарчих комплексів передбачають протипожежне водопостачання для забезпечення подачі води до місця пожежі в любий час і в необхідних кількостях.
Протипожежне водопостачання – комплекс інженерно-технічних споруд, призначених для збирання і транспортування води, зберігання її запасів та використання її для гасіння пожежі.
Джерелами протипожежного водопостачання можуть бути природні водойми (річка, озеро, ставок) або штучними пожежними водоймами і резервуарами (які можуть бути залізобетонними, кам’яними і дерев’яними). Водойми розміщують на території найбільш пожежонебезпечних об’єктів на віддалі 10 м від будівель І та ІІ ступеню вогнестійкості, 20 м від будівель ІІІ, ІV і V ступеню вогнестійкості. Усі водойми повинні мати справні під’їзди, спеціальні майданчики для забору води. На зимовий період у водоймах влаштовують незамерзаючі отвори для забору води.
Радіус обслуговування одного джерела води приймають рівним 200 м при використанні пожежних автонасосів і автоцистерн, 150 м – при використанні одноосних причепних мотопомп і 100 м – при використанні переносних мотопомп і ручних насосів.
Запас води пожежної водойми, м3, на зовнішнє і внутрішнє пожежогасіння:
W = 3,6∙g·T·n,
де g – питомі витрати води на зовнішнє і внутрішнє пожежогасіння, л/с. Приймаються згідно з ДБН 2.04-2-84 і ДБН 2.04.01-85 в залежності від ступеню вогнестійкості будівель, категорії за вибухопожежонебезпекою і об’єму будівель;
Т – час пожежі, год. Приймається Т = 3 год або визначається за формулою;
n – кількість одночасних пожеж. Приймається n = 1…3 в залежності від місцевості і площі забудови.
Відповідно до протипожежних норм кожне підприємство обладнують пожежним водопроводом, який може бути об’єднаний з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Зовнішня частина пожежного водопроводу повинна мати кільцеву форму. Мережу пожежного водопроводу обладнують пожежними гідрантами, біля яких встановлюють покажчики з нанесеними на них: літерним індексом “ПГ”, значення відстані в метрах від покажчика до гідранта, внутрішнього діаметра трубопроводу в мм, виду водопровідної мережі (тупикова чи кільцева). Віддаль від гідранта до стіни будівлі не повинна перевищувати 5 м, а до дороги – 2,5 м.
Всередині будівель, об’єктів, на сходових площадках, біля входів, у коридорах та інших доступних місцях на висоті 1,35 м від підлоги встановлюють пожежні крани. Пожежні крани являють собою комплект пристроїв, який складається із клапана (вентиля), що встановлюється на пожежному трубопроводі, обладнаного пожежною з’єднувальною головкою, а також пожежного рукава довжиною 10, 15 і 20 м з ручним стволом. Пожежні крани розміщують у вбудованих або навісних шафах. На дверцях пожежних шаф повинні бути вказані після літерного індексу “ПШ” порядковий номер крана та номер телефону для виклику пожежної охорони.
Первинні засоби пожежогасіння застосовуються для ліквідації невеликих осередків пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об’єктів. До них відносяться: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала азбестові, повстяні, грубошерстні, брезентові; ящики з піском, бочки з водою, пожежні відра, совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири, багри, швабри, мітли). Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами.
Значна роль в системах протипожежного захисту об’єктів належить вогнегасникам, які є основним видом первинних засобів пожежогасіння. По виду вогнегасильної речовини вогнегасники розділяються на:
● вогнегасники вуглекислотні – ВВ-…;
● вогнегасники вуглекислотно-брометилові – ВВБ-…;
● вогнегасники повітряно-пінні – ВПП-…;
● вогнегасники порошкові – ВП-…;
● вогнегасники аерозольні хладонові – ВАХ.
Пожежна техніка використовується підрозділами пожежної охорони для гасіння та повної ліквідації пожеж. Пожежна техніка підрозділяється на основну, спеціальну і допоміжну.
Основна пожежна техніка призначена для подачі на пожежу вогнегасильних речовин: води, піни, порошків, вуглекислоти тощо. До неї відносяться пожежні автомобілі, автоцистерни, пожежні мотопомпи, ручні насоси, установки автоматичного пожежогасіння, установки пожежної сигналізації.
Спеціальна пожежна техніка використовується для виконання спеціальних робіт при гасінні пожежі. До неї відносяться пожежні автодрабини і колінчасті підйомники, автомобілі зв’язку та освітлення, штабні і оперативні машини.
Допоміжна пожежна техніка служить для виконання робіт, які забезпечують нормальні умови підрозділам пожежної охорони при гасінні пожежі – це автозаправники, вантажні автомобілі, автобуси, трактори, вантажопідйомні крани, екскаватори тощо.
Пожежні автоцистерни типів АЦ-30(66), АЦ-40(131), АЦ-40(130) мають цистерну для води великої ємності і спеціальний бак для піноутворювача.
Пожежні мотопомпи дають воду із джерел і пожежних гідрантів в зону горіння. Вони дозволяють доставати її із важкодоступних для пожежних машин місць. Застосовують причепні мотопомпи типів МП-1200, МП-1400, МП-1600 та переносні мотопомпи типів МП-600А, МП-800А. Основою мотопомп є двигун внутрішнього згоряння і відцентровий водяний насос.
Установки автоматичного пожежогасіння залежно від виду застосовуваної вогнегасної речовини поділяють на водяні, парові, пінні, вуглекислотні, азотні, хладонові і порошкові. В сільськогосподарському виробництві переважно застосовують спринклерні і дренчерні установки.
Спринклерні установки можуть бути водяні, повітряні і змішані. Спринклерна установка водяної системи являє собою розгалужену мережу труб під стелею зі спринклерними головками (розбризкувачами), кожна із яких закривається спеціальним клапаном, що утримується легкоплавким замкам, що розраховані на спрацювання при температурі 72 оС, 93 оС, 141 оС, 182 оС. В цих установках спрацьовує тільки та спринклерна головка, під якою виникла пожежа. Установки мають контрольно-сигнальний клапан, який пропускає воду в спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води перед і за клапаном (рис. 25, а).
В повітряній системі спринклерної установки, що застосовується в неопалювальних приміщеннях, трубопроводи заповнені стисненим повітрям. У випадку зривання головки спочатку виходить повітря, а потім вода, Змішані системи влітку заповнюють водою, а взимку повітрям (рис. 25, б).
Рис. 25. Схема спринклерної установки.
а – водяна секція, б – повітряно-водяна секція; 1 – водяний насос; 2- компресор; 3 – пневмобак; 4 – спринклерний головка (зрошувач); 5 – контрольно-сигнальний клапан; 6 – сигнальний прилад.
Дренчерні установки (рис. 26) обладнують розбризкувальними головками, які постійно відкриті. Вода подається в цих установках вручну або автоматично при спрацюванні пожежних датчиків, які відкривають клапан групової дії. Дренчерні установки гасять пожежі по всій площі приміщення, створюючи водяну завісу і сигналізуючи про пожежу.
Рис. 26. Схема дренчерної
установки.
1 – водяний насос; 2 – автоматичний
водопідживлювач; 3 – сигнальний прилад;
4 – контрольно-сигнальний клапан;
5 – пожежний датчик; 6 – дренчерна
головка (розпилювач).