3.Проблематика роману л.Костенко “Маруся Чурай”.

Колективне визначення та обґрунтування шляхом фронтальної бесіди проблематики роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”.

Проблематика роману

• Вибір життєвого шляху.

• Злочин і кара, зрада і покарання.

• Нерозділене кохання.

• Митець і суспільство.

• Духовне воскресіння.

Матеріали для довідки.

• Вибір життєвого шляху.

Маруся - тонка талановита натура - дитя любові. Цільність її характеру, ве­лич її душі бере початок із гармонійних стосунків батька і матері ("Звела їх доля, наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі"). А роздвоєність Грицевої ду­ші - це, мабуть, продовження життєвої поразки його батька - запорозького коза­ка Бобренка, що "став домашніх хоругов хорунжим" і дозволив себе уярмити ненаситній і вічно незадоволеній жінці. Життєвий вибір зумовлює й обставини смерті. Батько Марусі - Гордій Чурай – загинув, як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але славною смертю - про його героїчну загибель співають кобзарі. Батько ж Гриця загинув безславно - втонувши разом із возом у ріці (та й Гриць помер не так, як належиться козакові).

Гриць Бобренко завис над прірвою між двома берегами. З одного боку, сміливий козак, у колі побратимів, на полі битви він переживає хвилини психологі­чної свободи. Одначе другою часткою своєї розполовиненої душі він тримається грунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі не спроможна визволити Гриця від впливу матері. Роздвоєність душі приводить Гриця до зради.

• Злочин і кара, зрада і покарання.

Уперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу —зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху: «Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить». Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.

Мотив зради, безперечно, виконує важливу роль у творі. Ставлення до зради так само є чинником вододілу між персонажами. Уперше це виявляється на суді, коли посланець із Січі каже: "Що ж це виходить? Зрадити в житті держа­ву - злочин, а людину — можна?!". Проблема зради є ключовою і в гетьмансько­му універсалі: "Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому при­чина". Гриць Бобренко передусім зрадив ту половинку душі, яка дарувала йому свободу. А потім зрадив і кохання. Поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку, гине Гриць і як громадянин.

Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого.

• Нерозділене кохання.

Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досить традиційного, добре відомого в українській літературі) почи­нається з незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все— або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. Їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.

У коханні, звісно, передусім. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На питання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді. Так і тут: співчутливий розум міг би здивуватися — так ось же, Марусю, твоє щастя,— зовсім поруч, і звати його — Іван Іскра! Любляча — і теж незглибима! —душа, козак, який розу­міє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідда­ності! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе: «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фатально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому вели­ке взаємне кохання — рідкість?

• Митець і суспільство.

Наче в двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня. Ми зустрічаємося з Чураївною тоді, коли вона вже не співає ("Прощайте, хло­пці. Бийтесь до ладу. А я вже вам і пісні не складу"). Хоча колись слова пісень «самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі». І недаремно на суді полтавського полку обозний Іван Іскра промовляє:

Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в похід виходила батава,— її піснями плакалаПолтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні.

«У тебе й мука піде у пісні»,— каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, що для Мару­сі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець — означало б щось неможливе, бо неприродне для неї:

Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Пісня для неї — такий же священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі. Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!» — ставлення Богдана Хмельницького, «Пісень немає — і мене нема» — самої Марусі Чурай, а з іншого — «При чому тут пісні?» — Горбаня, «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона», — старої Бобренчихи...

Полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню і її творця. Це свідчить, що митець залиша­ється незрозумілим для суспільства і приреченим на самотність (Бобренчиха: "Таких дівок на світі не буває, хіба для цього дівці голова", Горбань: "Причому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена"). Натомість на захист Марусі й пісні, як нерозривного цілого, стають козаки: Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький ("І дивував, безмірно дивував, - що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!").

«Полтава карає співця», — скаже Іскра в похідному наметі Хмельницького, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь там одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття. Вона стає свідком самостійного життя своїх творів і водночас свого воскресіння у пісні:

Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою!

• Духовне воскресіння.

Останній розділ роману має глибоко символічну назву - "Весна, і смерть, і сві­тле воскресіння". Марусине життя втратило сенс тієї миті, коли во­на усвідомила зраду Гриця. Дівчина шукала фізичної смерті. Але чому дві спроби самогубства не обірвали її життя, а катові не довелося здійснити вироку? Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай, мало бути воскресін­ня. А воскресіння немає без очищення.

Розділи роману своїми назвами навертають на думку про весняну щорічну християнську традицію: сповідь, проща і свято воскресіння. Сповідь самій собі поволі виводить дівчину із заціпеніння, омертвіння. Реанімуючи спогади, Маруся подумки охоплює все своє життя, намагається гранично чесно (як на сповіді) поглянути на події, на людей, від яких зазнала і радощів, і горя. Сповідається й за Гриця, якому доля не подарувала моменту очищення. Проживаючи в думці ключові миті свого життя, вона намагається відпустити минуле. Переосмислення подій, намагання зрозуміти психологію зрадливого коханого дарує Марусі здатність всепрощення. Момент усвідомленого прощення мусив передувати самій прощі. А проща стала для Чураївни головним етапом оживлення душі.