3.2. Особливості господарсько-правового регулювання діяльності засобів масової інформації у мережі «Інтернет»

Як визначено у ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» Інтернет – це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами. Відповідно до п. 3 «Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг», які затверджені Постановою КМ України від 11 квітня 2012 р. № 295 послуга з доступу до Інтернету – це забезпечення можливості з'єднання кінцевого обладнання споживача з Інтернетом.

Зараз Інтернет став навіть більш важливим джерелом інформації, ніж періодичні друковані засоби масової інформації та створив реальну альтернативу телебаченні і радіомовленню. Можливість доступу до мережі Інтернет дозволяє ознайомлюватися з новинами за допомогою електронних версій звичайних газет, телепередач або спеціалізованих сайтів. Існування власних сторінок друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації у мережі Інтернет робить інформаційні ресурси доступними майже з кожної точки світу 24 години на добу.

Однак належить відзначити, що законодавче регулювання відносин, що пов’язанні із функціонування Інтернету як найбільш значного за інформаційним контентом засобу масової інформації, відстало від реалій. У спеціалізованій літературі вказується, що до основних напрямів політики в інформаційній сфері повинне бути віднесено надання статусу засобів масової інформації веб-ресурсам вітчизняного сегменту Інтернет¹³. Поки що наявні законодавчі прогалини заповнює судова практика. Зокрема, стосовно Інтернет - ЗМІ, які зареєстровані в установленому законом порядку (а це, здебільшого, сайти друкованих видань або радіо- чи телеканалів), то в абз. 4 п. 12 постанови Пленуму ВС України від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначено, що при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, які регулюють діяльність ЗМІ. Саме у цьому документі вищого судового органу вперше було вказано про легітимність реєстрації інформаційного ресурсу в мережі Інтернет як ЗМІ. Крім цього, ВС України зафіксував такі правові позиції:

- належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК);

- якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації;

- дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Спроби упорядкувати відносини користувачів у світовій мережі українськими законодавцями здійснювалися достатньо тривалий час. Так, ще 31 липня 2000 р. у п. 8 ст. 3 Указу Президента України № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» КМ України було доручено підготовку законопроекту з питання особливостей діяльності ЗМІ, створення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі Інтернет. І хоча урядом неодноразово здійснювалася підготовка відповідних законопроектів, на жаль, а, може, і на щастя, його вирішення триває й до сьогодні, що багато у чому зумовлене технологічною та іншою специфікою діяльності Інтернету.

Сьогодні все частіше виникають ситуації, коли в Інтернеті розміщується неперевірена інформація, яка дуже часто повністю чи частково не відповідає дійсності. Неправдиву інформацію розповсюджують друковані засоби масової інформації з посиланням на джерела в мережі Інтернет. У зв’язку з цим зникають підстави притягти до відповідальності авторів брехливих матеріалів, з причини чого практично неможливо захистити честь, гідність та ділову репутацію осіб, постраждалих від інформаційної дискредитації в Інтернеті. Адже відповідно до ч. 4 ст. 40 Закону України «Про телекомунікації» оператори та провайдери телекомунікацій не несуть відповідальності за зміст інформації, що передається їх мережами. Лише у п. 18 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації» передбачається, що оператори телекомунікацій зобов'язані на підставі рішення суду обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження дитячої порнографії.

Таким чином, проблема поширення недостовірної інформації в Інтернеті залишається не вирішеною, а актуальність питання правового регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з використанням мережі Інтернет, не викликає сумнівів.