Історичні шляхи виникнення центральних банків

Еволюційний шлях –

становлення центрального банку відбувається протягом тривалого часу шляхом поступового закріплення за ним монопольної банкнотної емісії

Дирекивний шлях –

створення центрального банку відбувається за рішенням держави на основі спеціального закону, який надає особливого статусу новоствореному банку з моменту його заснування

Виникнення перших центральних банків:

1668р. – ЦБ Швеції;

1694р. – ЦБ Англії;

1816р. – ЦБ Норвегії;

1860р. – ЦБ Росії;

1875р. – ЦБ Німеччини;

1880р. – ЦБ Франції;

1893р. – ЦБ Італії.

У формуванні органів управління центрального банку головну роль відіграє держава. За формою власності центральні банки можуть бути: державними, акціонерними, змішаними.

Види форм власності центральних банків

Державні – 100% капіталу центрального банку належить державі (Великобританія, Іспанія, Німеччина, Франція, Україна).

Акціонерні – капітал центральних банків може належати комерційним банкам (наприклад, США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям). а) оптимізація ризику та прийняття рішень на основі його аналізу;

б) лімітування обсягів кредитів, ціноутворення та формування резервів;

в) ефективність процентної та кредитної політики банку;

г) правильної відповіді немає.

Змішані – держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, в Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави, а 45% - приватних осіб; у Швейцарії – 60% - є власністю канторів, а 40% - власністю приватних осіб).

Функції центральних банків

Емісійний центр держави Банк уряду Орган державного регулювання і нагляду Орган монетарного та валютного регулювання економіки

Усі функції, які виконують центральні банки, можна поділити на регулюючі, контрольні та обслуговуючі.

2. Національний банк України та грошово-кредитна політика.

За роки незалежності Україна зіткнулася з цілим рядом кризових ситуацій, які прямо чи опосередковано вплинули на банківську систему:

• Російський дефолт 1998р;

• Банкрутство одного із найбільших банків «Україна» в 2001 році;

• Політична криза 2004р;

• Криза іпотечного кредитування в США 2007-2008рр.

Банківська система України дворівнева: перший (вищий) рівень у структурі банківської системи України займає НБУ – головний банк держави, другий (нижчий) рівень – усі банки, які зареєстровані НБУ у країні. Станом на березень 2012року в Україні нараховується 195 банків.

Кількість банків	2007р.	2008р.	2009р.	2010р.	2011р.	Березень 2012р.
На стадії ліквідації	19	19	13	14	18	18
Фактично діючих банків	170	175	184	182	176	176
Зареєстрованих банків	193	198	198	197	194	195

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної, або, як її ще називають, монетарної політики.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на критеріях макроекономічних показників загальнодержавної програми економічного розвитку України на відповідний період, що включають:

• Прогнозні показники обсягу ВВП;

• Рівні інфляції;

• Розмір дефіциту державного бюджету та джерел його покриття;

• Платіжний та торговий баланси, затверджені КМУ.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку – створити сприятливі умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції, регулювання темпів економічного зростання та збалансованості господарства і платіжного фонду.

Основні напрямки державної грошово-кредитної політики включають:

Аналіз та прогноз економічної кон’юнктури, яка складається у державі; Обґрунтування обсягу грошової маси, що знаходиться в обігу на початок і кінець року; Шляхи регулювання рівня облікової та відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ; Заходи щодо забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці та стійкості її курсу відносно іноземних валют.

Методи регулювання обсягу грошової маси:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2) процентна політика;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Сутність грошово-кредитної політики полягає у зміні пропозиції грошей, тобто збільшення пропозиції в період спаду для заохочення витрат і зменшення – під час інфляції для зменшення витрат.

Цілі монетарної (грошово-кредитної) політики визначаються залежно від рівня розвитку економічних взаємовідносин у державі

Стратегічні цілі грошово-кредитної політики – це ключові цілі загальнодержавної економічної політики (цінова стабільність, стабільність обмінного курсу, зростання економіки, забезпечення зайнятості, збалансування платіжного балансу).

Проміжні цілі грошово-кредитної політики – це зміни у певних економічних процесах, які мають сприяти досягненню стратегічних цілей. Між стратегічними та проміжними цілями немає суттєвої різниці. Проміжні цілі доповнюють стратегічні та конкретизують їх.

Тактичні цілі грошово-кредитної політики – регулювання ключових економічних змінних через банківську систему (монетарної бази, грошової маси, процентної ставки, валютного курсу) для досягнення проміжних цілей

Інструменти, що використовуються для регулювання грошово-кредитного ринку:

Визначення норм обов’язкових резервів; Процентна політика; Рефінансування комерційних банків; Операції з цінними паперами на відкритому ринку; Підтримання курсу національної валюти; Регулювання імпорту та експорту капіталу.