12. Проблеми співвідношення державної та політичної влади.

Проблеми співвідношення державної та політичної влади:

• категорія – політична влада – є найбільш широкою категорією ніж категорія державної влади, оскільки здійснюється всіма суб’єктами, що входять до політичної системи суспільства (центральний суд – держ., політичні партії, рухи, громадські об’єднання, трудові колективи);

• категорія - державна влада – є більш широкою, ніж категорія політична влада оскільки реалізується безпосередньо державою як центральним елементом політичної системи суспільства. При цьому саме держава визначає статус інших суб’єктів політичної системи суспільства;

• і державна і політична влади - є рівнозначними категоріями і виступають як окремі самостійні поняття.

Спільні риси:

• вони реалізуються певними суб’єктами;

• здійснюються в інтересах певної частини суспільства;

• приймають рішення, які мають певну форму;

• характеризуються певним ступенем обов’язковості;

забезпечують компроміс інтересів у суспільстві.

Відмінність:

Державна влада

Політична влада

Здійснюється державою. Здійснюється в різноманітних сферах. Передбачає реалізацію загально-соціальних функцій. Противагою владі є безвладдя. Має єдину форму та зміст (політична та публічна). Здійснюється спеціальними органами за принципом розподілу повноважень Рішення мають правову форму закріплення і поширюються на все населення. Здійснюється з метою забезпечення управління суспільством.

Здійснюється суб'єктами політичної системи. Здійснюється лише в політичній сфері. Забезпечує реалізацію політичних інтересів певної групи населення. Противагою є опозиція. Має плюралістичний характер, оскільки відображає різноманітні політичні течії. Здійснюється виборними органами за принципом єдиноначалля. Рішення закріплюються за допомогою корпоративних, організаційних та політичних норм і поширюються на частину населення, що об'єднується спільними політичними інтересами. Здійснюється з метою спричинення певного тиску на політику держави.

13. Структура, різновиди та функції юридичної практики

Самостійний характер юридичної практики як правової категорії визначає не лише її особливості як поняття, а і особливості як засобу певного виду діяльності. Саме в такому значенні юридична практика є поліструктурним утворенням, що характеризується наявністю відповідної будови.

Структура юридичної практики – це її внутрішня будова, що зумовлює наявність не лише певних елементів, а і певну їх взаємодію та взаємозалежність, що і забезпечує єдність юридичної практики та можливість досягнення її завдань.

Як правило, структуру юридичної практики характеризують як 4-рівневу, що складається з:

1. логічного компоненту,

2. просторового компоненту,

3. суб’єктивного компоненту,

4. часового компоненту.

З точки зору логічної структури юридична практика складається з двох елементів: а) юридична діяльність, б) соціально-правовий досвід.

Юридична діяльність визначається як можливість досягнення суб’єктами суспільних відносин певного правового результату, а соціально-правовий досвід як результат узагальнення різноманітних форм та видів юридичної діяльності.

Кожен із зазначених елементів логічної структури має власну внутрішню будову, що підкреслює їх самостійний характер. Так елементами юридичної діяльності є:

1. об’єкт юридичної діяльність – явища чи предмети, на які націлені юридичні дії суб’єктів та учасників;

2. суб’єкт юридичної діяльності – індивідуальні чи колективні особи, які є носіями прав та обов’язків і без яких існування юридичної практики є неможливим;

3. учасники юридичної діяльності – це особи та організації, що сприяють суб’єктам практики у можливості використання ними прав чи виконанні обов’язків;

4. юридичні дії – як форма діяльності суб’єкта, що ає зовнішній прояв та тягне певні юридичні наслідки;

5. юридичні операції – як сукупність взаємопов’язаних юридичних дій, що мають спільну мету, яка може бути досягнута лише в результаті всіх цих юридичних дій;

6. засоби та способи здійснення юридичних дій – при чому вони повинні мати чітку форму і зміст та забезпечувати можливість досягнення правового результату;

7. результати юридичної практики – як кінцева форма юридичних операцій, яка має текстовий вираз та задовольняє індивідуальні чи суспільні потреби.

Згадані елементи мають різноманітне значення, що надає можливість виокремити основні з них (об’єкт, суб’єкт, учасники та результат) та допоміжні, наявність яких може бути необов’язковою.

Вказана структура є найбільш складною, оскільки просторовий, суб’єктивний та часовий аспект структури юридичної практики мають лише початкові та кінцеві елементи і залежать від особливостей ситуацій чи норми, на якій засновується правове рішення.

Здійснювана в межах суспільства юридична практика спричиняє певний вплив на суспільні відносини. Напрями цього впливу і визначають функціональне призначення юридичної практики.

Функції юридичної практики – це відносно уособлені напрямки впливу на суспільну діяльність, у яких вияляється та конкретизується природа юридичної практики, її соціальне призначення та можливості стосовно забезпечення суб’єктивних прав.

Функції юридичної практики мають 2 основних завдання:

1. характеризують сутність та природу юридичної практики як особливий різновид супільно правової діяльності;

2. визначають можливості впливу права на різні сфери суспільних відносин.

Необхідно зазначити, що у сучасній юридичній науці відсутні єдині підходи до класифікації юридичної практики, а отже тих функцій, які вона виконує.

Так, Алєксєєв С.С. визначає 3 основні функції юридичної практики:

1. орієнтуючу – змітом якої є забезпечення суб’єктами інформації щодо їх можливостей забезпечення та охорони суб’єктивних прав;

2. правоконкретизуючу – забезпечує поширення загальних приписів на певну сферу відносин, певний життєвий випадок чи визначених суб’єктів;

3. виховну – забезпечує можливість досягнення правового результату шляхом вчинення правових дій.

В.І. Леушин класифікує функції юридичної практики в залежності від впливу суб’єктів на право, а не на суспільні відносини. Ним обгрунтовується існування таких функцій:

1. правоформуючої, що забезпечує відповідність права потребам юридичної практики;

2. правовдосконалюючої, що надає можливість привести існуюче право до потреб юридичної практики;

3. правоконкретизуючої (Алєксєєв).

Одним з найпоширеніших критеріїв класифікації функцій юридичної практики є сфера суспільної діяльності. Саме за цим критерієм визначаються сфери суспільних відносин, що регламентуються правом, а також межі правового впливу держави на суспільство.

Завдяки цьому О.Ф. Скакун вирізняє такі функціцї юридичної практики:

• економічну;

• соціальну;

• екологічну;

• демографічну.

На думку автора саме вони забезпечують єдність та організованість суспільства.

За способами впливу на суспільні відносини юридичну практику поділяють на 3 різновиди і відповідно до цього визначають 3 її функції (Манов О.В.):

• реєстраційна функція, яка забезпечує закріплення правового статусу суб’єктів;

• правоохоронна функція – забезпечує поновлення порушених суб’єктивних прав та покарання порушників;

• орієнтаційна функція – забезпечує певний ступінь інформованості суб’єктів стосовно змісту їх прав і свобод.

Оскільки юридична практика є основним засобом впливу, охорони, забезпечення та гарантування суб’єктивного права, то найбільш поширеною в літературі є класифікація функцій юридичної практики в залежності від напрямків впливу на суб’єктивне право. За цим критерієм розрізняють такі функції:

1. правопоновлююча – закріплення засобів правового захисту та поновлення права, що порушене в результаті протиправних дій;

2. компенсаційна – націлена на відшкодування будь-яких збитків (матеріальних чи моральних), що спричинені суб’єктивному праву;

3. каральна – забезпечує можливість покарання порушника у відповідності до санкції правових норм, що ї підтверджує негативне ставлення суспільства до порушень правових вимог та порушника.

В сучасній літературі обгрунтовується можливість класифікації функцій юридичної практики за часом (постійні і тимчасові), а також за значенням (основні, другорядні)

Таким чином, наявність різних підходів до класифікації функцій юридичної практики свідчить про їх важливість для суспільства в цілому, та для окремих суб’єктів суспільних відносин зокрема