Стадії розвитку соціального конфлікту:

1. Передконфліктна ситуація

2. Інцидент

3. Ескалація

4. Кульмінація

5. Завершення конфлікту

6. Післяконфліктна стадія

Напрямки загострення конфліктної ситуації

Рис. 2. Напрямки загострення конфліктної ситуації

Типи конфліктів:

1. за структурою (напрямком впливу) – горизонтальні і вертикальні;

2. за масштабами – локальні, регіональні, державні, глобальні;

3. за ступенем виявлення – відкриті, приховані;

4. за часом – короткочасні, тривалі, затяжні;

5. за сферою розгортання – соціально-економічні, політичні, етнічні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, побутові та ін.;

6. за методом вирішення – насильницькі, ненасильницькі;

7. за наслідками - конструктивні і деструктивні;

8. за формою управління - керовані, некеровані, обмежено керовані;

9. за способом виникнення – стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні;

10. за складом конфліктуючих сторін – внутрішньо-особистісні, міжособистісні та групові, організаційні, міжгрупові, міждержавні;

11. за формою – прості та складні.

Функції конфліктів

Позитивні:

• інноваційна

• інтегративна

• комунікативна

• зняття психологічної напруги;

• сигналізування про осередки соціальної напруги.

Негативні:

• дестабілізуюча

• дезінтегруюча

• надлишково-витратна.

3. КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам.

Конфліктні ідеї у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимі у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

Великі гуманісти епохи Відродження Т. Мор, Е. Ротердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступали з різким засудженням соціальних конфліктів.

У ХVІІІ – ХІХ ст. різко критикують збройні конфлікти англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітники (Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (І. Кант, Г. Гегель).

Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г. Зіммель, Р. Парк, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування. Концепції соціальних конфліктів з’являються лише у 50-ті роки ХХ ст.

Проблемі боротьби за існування присвячені дослідження англійського біолога Ч. Дарвіна.

Лю́двиг Гумпло́вич (1838 – 1909 рр.) – австрійський соціолог, економіст та юрист польського похождения. Професор університету в Граце, один із найвідоміших представників соціального дарвінізму наголошував на тому, що:

• конфлікти є сутністю соціального прогресу;

• поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним;

• конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об’єднань.

Вперше термін «соціологія конфлікту» застосував німецький соціолог і філософ Георг Зіммель (1858 – 1918), який вважав, що конфлікт – це універсальне явище, засіб розвитку суспільства, а безконфліктне суспільство недієздатне.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить марксистська соціологічна теорія К. Маркса.

Т. Парсонс (1902 – 1979) – американський соціолог-теоретик, один із головних представників структурно-функціонального аналізу в соціології; трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя.

Американський соціолог Льюіс Козер – автор концепції позитивно-функціонального конфлікту, у працях «Функції соціальних конфліктів» (1956 р.) та „Продовження дослідження соціального конфлікту” (1967р.) обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним клапаном системи, за допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов.

Німецький соціолог Р. Дарендорф – автор праць „Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві” (1959), „Елементи теорії соціального конфлікту” (1965), „Конфлікт і свобода” (1972)”, створив теорію «конфліктної моделі суспільства» і розглядав конфлікт як всюдисущий, оскільки кожне суспільство спирається на примушення одних його елементів іншими. Р. Дарендорф розглядає конфлікт як джерело інновацій та соціальних змін.

Американський соціолог Каннет Боулдінг створив загальну теорію конфлікту. У своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» (1963 р.) розглядає конфлікт як несумісність власних позицій сторін та намагання випередити одна одну в своїх цілях.

Полеміка між представниками різних соціологічних теорій соціального конфлікту в 60-х рр. ХХ ст. привела до формування 2-х протилежних шкіл:

• конфліктна школа;

• «школа консенсусу».

Зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80-90-х рр. ХХ ст., коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституалізації – створення нормативно-правової бази процесу врегулювання соціальних конфліктів, який супроводжувався різким зростанням попиту на послуги різноманітних посередницьких та консультативних агенств. Дж.Бертон – американський політик і дипломат, очолив Центр аналітичного вивчення та розв’язання конфліктів Національного інституту миру при університеті Дж. Мейсона (Вірджинія).

У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів було зроблено висновок про неможливість конфліктів. Існування їх припускалося лише в царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної соціології», яка розглядала реалії переважно західних суспільств.