Лекція 5
Тема 3. Історія становлення і розвитку соціології
ТЕМА ЛЕКЦІЇ: РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ У ХІХ – ХХ СТОЛІТТІ
План
Класичний період у розвитку соціології (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.).
Історія розвитку соціології в Україні.
Соціологія ХХ століття. Екзистенціалізм, феноменологія, технологічна концепція суспільства.
Мета: формувати знання щодо історії розвитку соціологічної думки, її напрямків та основних шкіл у ХІХ – ХХ столітті; основних представників соціологічної думки класичного періоду та їх ролі у розвитку соціології; головних соціологічних концепцій періоду; особливостей та етапів розвитку соціологічної думки в Україні та наукових ідей українських соціологів; розвивати уміння аналізувати науково-соціологічну інформацію, узагальнювати її та робити висновки, розкривати зміст основних етапів розвитку зарубіжної та української соціології; визначати основні завдання соціології початку ХХІ століття.
Ключові поняття та терміни
Протосоціологія, кантівська ієрархія наук, функціоналізм, структуралізм, технократизм, органічна школа, символічний інтеракціонізм, феноменологія, органічна солідарність, соціальний факт, соціальна динаміка, соціальна статика, Чиказька школа, індустріальна соціологія.
Зміст лекції
КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД У РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧ. ХХ СТ.)
В історії соціології можна виділити декілька етапів.
Етап глобальних концепцій розвитку суспільства (середина і друга половина ХІХ ст.)
У 30-40-х роках XIX ст. у суспільному житті Європи відчувалась істотна нестабільність. Визначні відкриття в хімії та біології спонукали К. Маркса і Ф.Енгельса винайти діалектичний матеріалізм, а О. Конта та його послідовників Г. Спенсера й Е. Дюркгейма – «органічну теорію розвитку суспільства».
Основні ідеї представників класичної соціології хіх – хх століття
(1864 – 1920)
Макс Вебер (Німеччина)
Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер(1820-1903 рр.) заснував органічний напрям у соціології. Основу соціологічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, над органічним організмом і його еволюцією. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні інститути.
Еволюційна теорія була однією з найпопулярніших у ХІХ ст. Ця теорія ґрунтувалася на тому, що і в біологічному, і в соціальному організмі відбувається перехід від простого до складного.
Органіцизм. На думку Спенсера, в соціології важливим є розуміння єдності суспільства як цілого, а також подібності та відмінності між біологічним і соціальним організмом. У праці «Основи соціології» (1877 – 1896) Спенсер обґрунтовує подібності та відмінності між суспільством і біологічним організмом.
Г. Спенсер заклав основи структурно-функціонального напряму в соціології, сприяв виникненню функціоналізму.
Вчений розвиває вчення про соціальні інститути та виділяє шість їх типів: домашні (сімейні), обрядові (церемоніальні), політичні, церковні, професійні, промислові.
Вчення німецького науковця К. Маркса (1818 – 1883) мало підґрунтя позитивізму, але й відрізнялося від позитивістського підходу.
Маркса вважають засновником теорії соціального конфлікту. Згідно з його теорією кожне суспільство поділяється на два класи: експлуататорів (буржуазія, що має власність на засоби виробництва) та той, що експлуатують (пролетаріат, який не має власності).
Він виділив п’ять основних суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Кожна наступна суспільно-економічна формація є менш репресивною за попередні, отже, досконалішою за них. Тому конфлікт він вважав «мотором» поступу, «революцію – локомотивом історії».
Маркс вважав, що політична ідеологія, право, релігія, освіта, уряд становлять надбудову. Економічний базис суспільства – це спосіб виробництва матеріальних благ і класова структура суспільства, які мають вирішальний вплив на формування всіх суспільних інститутів. «Буття визначає свідомість».
Видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 – 1917) – засновник французької соціологічної школи. Найбільш відомі праці: «Правила соціологічного методу» (1895), «Самогубство» (1897) та ін.
В основі вченні Дюркгейма – концепція соціологізму (принцип специфічності й автономності соціальної реальності (колективна свідомість), її домінування над індивідами).
Важливим внеском у науку є розроблена Е. Дюркгеймом концепція соціальної солідарності. Він визначив два її види: механічна солідарність; органічна солідарність.
Соціальні явища, які породжені колективними діями індивідів і через це є якісно відмінними від того, що відбувається на рівні індивідуальної свідомості, Е. Дюркгейм назвав «соціальними фактами». Їх роль він розглянув у своїй книзі «Самогубство». Дюркгейм запропонував класифікацію самогубств та визначив його типи.
Велике значення має його розробка поняття аномії як дезінтеграції суспільства й особи.
Макс Вебер (1864 – 1920) – німецький соціолог, вважав, що природознавство досліджує живу і неживу природу за допомогою методу опису та пояснення, соціогуманітарні науки вивчають людину і суспільство за допомогою розуміння дій людей (звідси заснована ним «розуміюча соціологія»). Основні його праці: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 – 1905), «Про категорії розуміючої соціології» (1913), «Господарство і суспільство» (1921), та ін.
М. Вебер засновник теорії соціальної дії, виділив чотири типи соціальних дій: традиційна дія; афективна дія; ціннісно-раціональна; цілераціональна дія М. Вебер висунув і розвинув ідею економічного, політичного та духовного раціоналізму.
У концепції М. Вебера поряд з теорією соціальної дії розроблено проблематику влади. Вчений виділяв три типи панування та підпорядкування: традиційне, харизматичне і легальне.
М. Вебера вважають засновником формальної соціології, представниками якої були Г. Зіммель і Ф. Тьонніс.
Крім появи нових теоретичних напрямів, на другому етапі розвитку соціології було закладено основи емпіричної соціології, її перший етап розвитку припадає на час від 1895 р. до 20-х pp. XX ст. Основоположниками цього напряму вважають двох американських соціологів В. Томаса (1863 - 1947) і Ф. Знанецького (1882 - 1958), які вивчали проблеми адаптації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів та щоденників. Але справжній бум розвитку цього напряму припадає на більш пізній час (на середину ХХ ст.).