Система утримання корів

О. КАТЕРИНИЧ, канд. с-г. наук

С. РУДА, І. ПОДСТРЄШНА, наукові співробітникиІнституту птахівництва НААН України

Мабуть, ні одна українська і російська порода сільськогосподарської птиці не мала такої тривалої та багатої на події історії як найвідоміша вітчизняна порода курей від початку ХХ століття Полтавська глиняста, що славилась своєю як яєчною, так і м’ясною продуктивністю. На сьогодні наукові установи України, зокрема Інститут птахівництва НААН України, проводять роботу щодо ресинтезу зниклих різновидів високопродуктивних полтавських курей.

Виробництво продукції птахівництва структурно складається з виробництва племінної і товарної продукції. І якщо світові племінні ресурси сільськогосподарської птиці зосереджено у двох-трьох генетико-селекційних фірмах, то виробництво товарної продукції (яйце та м¢ясо) більш-менш рівномірно розташовано серед країн-виробників у світі.

Україна не є винятком серед виробників товарної птахівницької продукції. Наразі у нас (за рік) виробляється понад 14-15 млрд штук яєць та 1,1-1,2 млн т м¢яса птиці всіх видів (у живій вазі). При цьому виробництво «товарних» яєць зосереджено як у спеціалізованих крупних компаніях (50-51% всього ринку продукції), так і в господарствах населення (включаючи фермерські та присадибні). Тобто для третини населення України, яка проживає у сільській місцевості, це є власний бізнес.

Подібна тенденція спостерігається також і країнах Центральної Європи (Чехія, Польща, Словаччина та інші), де у присадибному птахівництві вирощується значна кількість курей, які забезпечують майже 50% валового виробництво товарних яєць. Дуже цікава ситуація склалася у Швейцарії, де уряд у межах підтримки індивідуального сільського господарства заборонив промислове виробництво продукції птахівництва.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку галузі, які включають розширення асортименту виробництва племінної і товарної продукції, все більшої уваги приділяється збереженню та раціональному використанню генофонду рідкісних порід і популяцій сільськогосподарської птиці. У зв¢язку з цим кожна країна намагається зберегти наявний генопул птиці та ресинтезувати втрачені за роки «промислового птахівництва» популяції, оскільки аборигенна птиця є носієм цінних генів, які забезпечують високі адаптивні якості та добрі смакові характеристики готової птахівничої продукції.

Тому саме зараз необхідно згадати, що в усі часи сільське населення нашої країни із задоволенням займалося розведенням курей на своєму подвір’ї. Великою популярністю, при цьому користувалися універсальні породи з різнокольоровим оперенням. Більшість таких порід, які використовувались у селянських господарствах, виникло шляхом схрещування місцевої безпородної птиці з культурними породами та шляхом масового відбору за різними ознаками. Зазвичай відбір вівся за продуктивними якостями - жива маса, несучість, маса яєць тощо, а в деяких випадках увага зверталася на протяжний низький голос у юрловських півнів, бійцеві якості у тульських гусей, краса декоративних та витривалість аборигенних порід.

До історії породи

Найбільш відомою породою сільськогосподарської птиці як в Україні, так і за кордоном, з якою асоціюється українське подвір¢я, є полтавські кури. Час створення цієї птиці невідомий (приблизно середина ХІХ ст.). Існує думка, що вони виникли у Полтавській губернії завдяки народній селекції, спрямованій на відбір кращих особин при схрещуванні місцевої птиці з імпортованими породами (палевий орпінгтон, нью-гемпшир, віандот тощо).

Вперше цілеспрямована племінна робота на поліпшення продуктивних якостей полтавських курей була розпочата у 1912 році на Полтавській сільськогосподарській дослідній станції. Спочатку полтавські кури мали несучість 70 яєць у рік, середня маса яєць була на рівні 50 г, жива маса курей коливалась від 2,1 до 4,0 кг. У 1928 році на базі Полтавської сільськогосподарської дослідної станції було організовано племінний розсадник із розведення цих курей, з якого населення одержувало поліпшену птицю.

На Всеукраїнському конкурсі птиці, який проводився в 1929-1930 роках у м. Полтава, місцеві полтавські кури показали майже рекордну для того часу несучість - більше 100 яєць на несучку, а в окремих несучок-рекордисток вона була вищою, ніж у породи леггорн. Однак у період з 1930 по 1941 роки на більшості колгоспних ферм почали розповсюджуватись кури породи білий леггорн та інші, а місцева птиця була майже забута. Проте населення Полтавщини та Слобожанщини віддавало перевагу розведенню у власних господарствах саме полтавських курей, кращих за м’ясними якостями, більш пристосованих до умов утримання і годівлі та не гірших і за несучістю.

На серпневій сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (1948 рік) було засуджено теорію і практику господарювання, в якій не приділялася належна увага роботі з місцевим генофондом сільськогосподарських тварин та птиці. Тому вже в 1948-1949 роках розпочалося планомірне вивчення місцевих полтавських курей. Співробітниками Української дослідної станції птахівництва (нині Інститут птахівництва НААН України) було проведено обстеження Полтавської області з метою виявлення генетичних ресурсів місцевої птиці. Воно показало, що чистопорідних місцевих курей на птахофермах було дуже мало, в основному переважали помісі, одержані від безсистемних схрещувань місцевих курей із леггорнами. У зв’язку з малою чисельністю місцевих курей першим завданням вчених було виявлення, збереження та розмноження чистопорідного поголів’я.

У 1950 році спеціальним наказом Міністерства сільського господарства України була звернена особлива увага обласних та районних організацій на роботи з глинястими, зозулястими і чорними курми. З 1953-го було розпочато поглиблену селекційно-племінну роботу. Відбирали кращу типову птицю, добре розвинуту з живою вагою більше як 1,7 кг, від матерів із несучістю 100 яєць і більше.

Ця птиця добре реагувала на поліпшені умови годівлі й утримання, при впровадженні поглиблених методів селекційно-племінної роботи давала 140-170 яєць на несучку, і на той час була представлена трьома типами: глинясті, зозулясті, чорні.

Ефективність породи

Полтавські глинясті кури - порода яєчно-м'ясного напряму продуктивності. Колір оперення схожий на червонувату глину, тому курей і звуть глинястими. Можуть мати світлий і темний відтінки. У курей кінцівки пір’їн на шиї, хвості, крилах чорного кольору. Забарвлення півнів більш темне, ніж у курей, але груди і шия світліша за курячу, косиці та хвіст чорні з зеленим блиском. Гребень трояндо подібний, але згідно зі стандартом породи є і листовидна форма.

Чорні - місцева українська порода, вихідні форми невідомі. Створена приблизно в ХІХ ст. Найбільш розповсюджена була у Лубенському районі Полтавської області. Загальна чисельність становила 42,9 тис. (1954 рік), а вже у 1964 році - 8,5 тис. голів. Забарвлення оперення чорне, на шиї із зеленим відтінком, можливо особини з золотистою шиєю.

Зозулясті кури - місцева українська порода, вихідні форми невідомі. Створена приблизно в ХІХ ст. На початку 50-х років ХХ ст. батьківське стадо курей, яке утримувалося у радгоспах Лубенського, Миргородського, Золотоношівського районів Полтавської області, налічувало 33,8 тис. голів. 

Самки мали більш темне забарвлення оперення, ніж півні. На відміну від курей породи смугастий плімутрок вони мали не смугастість у розміщенні кольорів на суміжному пір’ї тулуба, а плямистість, як у зозулі, тому їх і називали зозулястими. Гребінь у більшості курей та півнів трояндо подібний, іноді листовидний, вушні мички червоні.

Зараз в Україні розповсюджені тільки кури з глинястим кольором оперення, які у 2007 році наказом Міністерства аграрної політики України були затверджені як порода яєчно-м¢ясних курей «Полтавські глинясті» 

Жива маса півнів становить 3,2-3,4 кг, курей - 2,2-2,3 кг; несучість 260-275 шт. яєць, масою у 52 тижні 59-61 г; збереженість - 93-95%; вивід курчат - 80-82%. Висока життєздатність, добре пристосовуються до різних умов утримання, не потребують особливих кормів.

Ця птиця відноситься до яєчно-м¢ясного типу продуктивності, тобто від неї можна одержувати і яйця, і м’ясо. Останнє має високі смакові якості. Вихід м’язової тканини сягає 52%, кісток - 10,7%. При відгодівлі молодої птиці (особливо півників) її вага значно підвищується, переважно за рахунок утворення м’язової тканини, між тонкими пучками якої відкладається жир, завдяки чому м’ясо стає соковитим, ніжним, підвищуються його смакові якості. Тушка забитої птиці має привабливе жовтувате забарвлення шкіри. Шкаралупа яєць ніжно-коричневого кольору, різного ступеня інтенсивності.

Полтавські глинясті кури спокійного темпераменту, добре пристосовані до утримання як на підлозі, так і в кліткових батареях різного типу.

Однією з найцінніших ознак породи є підвищена життєздатність, стійкість до стресів, а також до неопластичних захворювань, зокрема хвороби Марека (дослідження, які було проведено протягом 2008-2010 років, підтверджують наявність такої резистентності).

Тому, враховуючи значний попит населення на різнокольорову птицю загального використання, вітчизняними науковцями проводиться робота щодо ресинтезу зниклих різновидів полтавських курей. Крім того, подальша селекційна робота спрямована на покращення основних господарсько корисних ознак (жива маса, маса яєць, несучість).

І окремо необхідно відмітити, що використання невибагливої до утримання та годівлі і резистентної до захворювань вітчизняної птиці - це значний крок для отримання екологічно чистої, «органічної» продукції.

14. Інтенсивна технологія вирощування індичат.

Володимир МЕЛЬНИК, Інститут птахівництва НААН України

Інтенсивні технології виробництва м’яса індиків передбачають використання індиків високопродуктивних кросів, вирощування індиченят у пташниках із регульованим мікрокліматом, комплексну механізацію та автоматизацію основних технологічних процесів, годівлю птиці повнораціонними сухими комбікормами, застосування комплексу ветеринарно-санітарних заходів, що забезпечують високу збереженість птиці.

Кроси індиків для інтенсивних технологій

Для промислового виробництва м’яса індиків використовують кроси легкого (маса дорослих самок сягає 5-8 кг, самців - до 18 кг), середнього (відповідно 8-10 та до 25 кг), середньо-важкого та важкого типів (10-13 та до 35 кг). Індики легких та середніх кросів призначені для реалізації переважно у вигляді цільних тушок, середньо-важких - як у вигляді цільних тушок, так і розділеними на частини, важких кросів - у розділеному вигляді та для глибокої переробки.

Перевагами кросів легкого типу є кращі відтворні якості індиків, а отже, - менша вартість добових індичат, дещо нижчі вимоги до вирощування та годівлі. Перевагами більш важких кросів є швидший ріст, дещо менші витрати кормів на 1 кг приросту живої маси, можливість отримання великих тушок, придатних для переробки, збільшення на 1-3% виходу м’яса при забої.

Майже 90% світового виробництва м’яса індиків наразі припадає на кроси трьох селекційних фірм:

- British United Turkeys Ltd. (Великобританія): кроси середньо-важкого типу B.U.T.-8, B.U.T.-9, B.U.T.-10 і важкого типу Big-6, Big-7 та Big-9;

- Nicholas Turkeys Ltd. (США): кроси Nicholas 300 - середньо-важкого та Nicholas 700 - важкого типів;

- Hybrid Turkeys Ltd. (Канада): кроси Hybrid Grade Maker - легкого типу, Hybrid Сonventer - середньо-важкого типу та Hybrid XL - важкого типу.

Перші дві фірми входять до групи Aviagen Group, яка відома в Україні завдяки кросам бройлерів Ross та Arbor Aсres.

Hybrid Turkeys Ltd. входить до складу групи Hendrix Genetics Company, знану в Україні за кросами яєчних курей Isa, Shaver, Hisex тощо.

До нас традиційно в основному завозяться кроси індиків, створені фірмою British United Turkeys Ltd. Це передусім кроси B.U.T.-8 та B.U.T.-9 - середньо-важкого типу, Big-6 - важкого типу.

Кроси одного вагового типу різних селекційних компаній практично не мають відмінностей за несучістю батьківських форм, живою масою гібридних індиченят в аналогічному віці та питомими витратами кормів. Тому вибір кросу має залежати перш за все від того, в якому вигляді передбачається реалізація продукції: цілих тушок, розділених на частини тушок чи для глибокої переробки. Крупним індиківницьким підприємствам можна рекомендувати використовувати кроси різного типу, що дасть можливість урізноманітнювати продукцію, яка реалізується залежно від попиту. Отримувати невеликі тушки можна і забиваючи індиків важких кросів у більш ранньому віці, починаючи з 12 тижнів.

Єдиним вітчизняним кросом індиків є крос «Харківський», створений в Інституті птахівництва Національної академії аграрних наук України (Харківська область). За масою відноситься до середнього типу. Індики кросу добре пристосовані до умов як інтенсивного (зокрема, кліткового утримання), так і напівінтенсивного й екстенсивного з використанням вигулів і пасовищ, характеризуються стійкістю проти хвороб. Особливо добре крос себе зарекомендував при вирощуванні в умовах присадибних господарств.

Характеристику кросу «Харківський» та згаданих, найбільш поширених в Україні кросів індиків B.U.T.-8, B.U.T.-9та Big-6, які, водночас, достатньо об’єктивно відображають і відповідну вагову категорію індиків в цілому, наведено в таблиці 1.

Таблиця 1. Основні характеристики поширених в Україні кросів індиків

Примітка. * забій самок здійснюють не пізніше, ніж у 20-тижневому віці.

На жаль, розвиток індиківництва в Україні значною мірою стримує слабка племінна база з розведення індиків. З племінних господарств можна відмітити хіба що племрепродуктор I-го порядку «ПФ «Агроімпекс» (Харківська область), який спеціалізується на розведенні кросу B.U.T.-8, Інститут птахівництва НААН України і племрепродуктор II-го порядку «Новоазовська птахофабрика» (Донецька область) - кросу «Харківський», які можуть задовольнити лише потреби присадибних господарств регіону.

Вимоги до пташників

Для вирощування та утримання індиків рекомендується застосовувати типові пташники, які за своїми габаритами та внутрішнім плануванням відповідають вимогам технологічного процесу та чинним державним нормативним документам: ДБН В.2.2-1-95 «Будівлі і споруди для тваринництва», НАПБ В.01.057-2006/200 «Правила пожежної безпеки в агропромисловому комплексі України», ВНТП-АПК-04.05 «Підприємства птахівництва» та ряду інших.

Доцільно застосовувати пташники двох типів: пташники-брудери - для вирощування індичат до 6-8-тижневого віку, і пташники-відгодівельники - для дорощування індичат до забою. Це полегшує створення необхідних умов для птиці в кожний віковий період і дає змогу зекономити до 30% енергоресурсів. Пташники-брудери виконують з поліпшеною теплоізоляцією.

Обладнання для механізації технологічних процесів

Механізація основних технологічних процесів у пташниках здійснюється за допомогою комплектів обладнання та окремих машин і механізмів. Комплекти обладнання для вирощування індичат на підлозі не мають принципових відмінностей від подібних комплектів обладнання для вирощування бройлерів і включають системи роздавання кормів, напування птиці і створення мікроклімату. Застосовують кормороздавачі канатно-дискового, спірального або ланцюгового типу, напувалки чашкові, мікрочашкові або ніпельні. Система контролю мікроклімату, як правило, включає припливні клапани, витяжні дахові вентилятори, повітронагрівачі на рідкому або газоподібному паливі, за бажанням замовника - електро- або газові брудери, системи зволоження повітря і тунельної вентиляції, засоби автоматичного регулювання. У південних регіонах України доцільно встановлювати у пташниках також систему випаровувального охолодження повітря. Застосування брудерів дає змогу зменшити витрати на опалення пташників у перші 4 тижні вирощування індиченят на 25-40%.

Оскільки в Україні наразі обладнання для вирощування індичат на м’ясо не виробляється, його можна придбати у таких закордонних фірмах, як Big Dutchman та Lubing (Німеччина), Roxell (Бельгія, AZA International, SKA та Crystal (Італія), «МТХ» (Ізраїль), Chore-Time і Cumberland (США), StarAgriProductsB.V. (Нідерланди) та у деяких інших.

Підготовка пташників до розміщення птиці

Санацію пташників та їх підготовку до розміщення птиці виконують відповідно до вимог ДСТУ 4690:2006 «Санація птахівничих приміщень технологічний процес. Основні параметри». Перед посадкою індиченят підлогу посипають вапном-пушонкою, з розрахунку 500 г на 1 м² його площі, потім зверху вкладають шар підстилки товщиною 5-10 см при вирощуванні улітку, 15-20 см - взимку. Як підстилкові матеріали використовують деревну стружку, подрібнену солому, стрижні кукурудзи, стебла та лушпиння насіння соняшнику, торф тощо. Усі підстилкові матеріали повинні бути чисті, сухі (вологість не більш як 25%), без ознак гниття чи цвілі.

Встановлюють на свої місця попередньо відремонтоване устаткування (напувалки, годівниці, засоби загального і локального обігріву тощо), регулюють висоту їхнього установлення. Не пізніше, ніж за добу до посадки індиченят приміщення прогрівають до необхідної температури, перевіряють готовність усіх систем життєзабезпечення пташника.

Приймання індиченят. На вирощування приймають здорових індичат не пізніше 12 годин після їх вибірки з інкубаторів. Жива маса повинна становити не менш як 50 г. Комплектують пташники тільки одновіковими партіями птиці. Різниця у віці індиченят у пташнику не повинна перевищувати 5 днів.

Як правило, до 8-тижневого віку індиченят вирощують нерозділеними за статтю. З 8-тижневого віку самців і самок доцільно утримувати окремо.

Щільність посадки, фронт годівлі та напування індиченятнаведено в табл. 2. Як вже було відмічено вище, вирощування індиченят у початковий період в окремих пташниках або відгороджених частинах одного і того ж пташника полегшує створення для них необхідних температурних умов та дає змогу знизити витрати на обігрівання птиці. Однак індиченята можуть розміщуватися у пташнику і відразу з кінцевою щільністю посадки без наступних пересаджувань. Щільність посадки може також змінюватися впродовж періоду вирощування внаслідок більш раннього забою частини поголів'я з метою отримання максимального виходу продукції.

Таблиця 2. Нормативні параметри щільності посадки, фронту годівлі та напування для індиченят

Слід мати на увазі, що для підтримання підстилки в задовільному стані загальне навантаження на неї не повинно перевищувати 40 кг живої маси птиці на 1 м².

Фронт годівлі і напування наведено у розрахунку на круглі годівниці і чашкові круглі напувалки. При застосуванні замість круглих годівниць і напувалок поздовжніх, фронт годівлі і напування збільшують на 25%.

При застосуванні ніпельних і мікрочашкових напувалок, їх кількість повинна бути не менше однієї у розрахунку на 10 гол. птиці.

Температура і відносна вологість повітря мають відповідати параметрам, наведеним у табл. 3.

Таблиця 3. Нормативні параметри температури і відносної вологості повітря пташників при вирощуванні індиченят

Примітка. * - Якщо при вирощуванні птиці брудери чи інші засоби локального обігрівання не використовуються, таку температуру підтримують у місцях розміщення птиці по всій площі приміщення.

У теплий період року для інтенсивної відгодівлі індиченят на м’ясо можуть використовуватися пташники напіввідкритого типу, за умови їх надійного захисту від дощу та сонця. При цьому знижуються витрати на вентиляцію та освітлення пташників.

Освітлення пташників. Режим освітлення при вирощуванні індичат на м’ясо повинен бути спрямований на максимальне споживання корму та приріст живої маси, і в той же час - недопущення проявів канібалізму. Типовий режим наведено в табл. 4. У разі проявів канібалізму, освітленість знижують до 1-2 лк.

Таблиця 4. Світловий режим вирощування індиченят на м'ясо

Як джерела світла використовують лампи розжарювання, люмінесцентні або компактні люмінесцентні лампи тепло-білого, зеленого або блакитного світла. Застосування люмінесцентних та компактних люмінесцентних ламп дає змогу зменшити питомі витрати електроенергії на освітлення пташників у 3-5 разів залежно від типу ламп, а застосування ламп блакитного або зеленого світла сприяє також збільшенню приростів живої маси та збереженості індиченят. Використовуючи усі типи електроламп, доцільно застосовувати спеціальні регулятори освітлення, які дають змогу вмикати їх у режимі «світанок-сутінки». Це сприяє зменшенню стресів у птиці, витрат електроенергії на освітлення, збільшенню терміну служби обладнання.

Ще одним способом зниження витрат електроенергії на освітлення є використання природного світла. Для цього пташники обладнують віконними прорізами, з розрахунку відношення площі прорізів не менш як 1/10 до площі підлоги.

Годівля та напування індичат

За інтенсивного вирощування на м’ясо індиченят годують сухими повнораціонними комбікормами, збалансованими за всіма поживними речовинами: перші 4 тижні - у вигляді крупки, а потім гранулами. Комбікорми повинні відповідати вимогам ДСТУ 4120-2002 або рекомендаціям фірми-оригінатора кросу. Птиця у кормі не обмежується. Комбікорм повинен постійно знаходитися у годівницях.

Норми поживності комбікормів для гібридних індиченят кросу «Харківський» наведено в табл. 5, кросів фірми British United Turkeys Ltd (B.U.T-8, Big-6 та інших) - у табл. 6.

Таблиця 5. Норми поживності комбікормів для індиченят кросу «Харківський» при вирощуванні на м’ясо

Таблиця 6. Норми поживності комбікормів для гібридних індиченят кросів B.U.T-8 та Big-6

Примітки: 1. * - для самців; 2. ** - для самок; 3. н.н. - вміст не нормується.

Фірмою British United Turkeys Ltd жорстко не нормується рівень сирого протеїну в раціоні, проте нормується рівень обмінної енергії і доступних амінокислот.

Якість води для напування повинна відповідати ГОСТ 2874-82 «Вода питьевая. Гигиенические требования и контроль за качеством». Птиця повинна мати доступ до води протягом усієї доби.

Орієнтовні кількості споживання комбікормів, води та показники живої маси індичат кросу «Харківський» при відгодівлі на м’ясо наведено в табл. 7.

Таблиця 7. Споживання комбікормів та жива маса індиченят кросу «Харківський» при відгодівлі на м’ясо

Орієнтовні показники живої маси гібридних індиченят кросу B.U.T.-8 та Big-6, середньодобової кількості спожитого корму та його конверсії наведено в табл. 8 та 9.

Таблиця 8. Споживання комбікормів та жива маса гібридних індиченят кросу B.U.T.-8 за тижнями вирощування

Таблиця 9. Споживання комбікормів та жива маса гібридних індиченят кросу Big-6 за тижнями вирощування

Впродовж усього періоду вирощування спостерігають за динамікою живої маси птиці. Контроль за ростом і розвитком здійснюють шляхом зважування не менш ніж 50 індичат із пташника. Отримані дані порівнюють із нормативними показниками кросу, що використовується. У разі відставання птиці за масою визначають можливі причини та приймають відповідні заходи.

Ветеринарно-профілактичні заходи

Для попередження виникнення та розповсюдження захворювань в індичат необхідно суворо дотримуватися вимог чинних «Ветеринарно-санітарних правил для птахівницьких господарств і вимог до їх проектування».

Крім загальних ветеринарно-санітарних заходів, проводять вакцинацію птиці згідно із затвердженими схемами, з урахуванням епізоотичного стану господарства і розміщення навколишніх населених пунктів.

Забій птиці здійснюють у забійних цехах, обладнаних спеціалізованим обладнанням. Індичат середніх кросів відправляють на забій: самок - у 16-20-тижневому віці, самців - у 20-24. Індиченят важких кросів можна відправляти на забій, починаючи з 12-тижневого віку залежно від маси тушок, яку потрібно отримати. За умови досягнення нормативних показників живої маси, не рекомендується продовжувати відгодівлю індичок середніх кросів після досягнення ними віку 17 тижнів, важких кросів - 20 тижнів, самців усіх кросів - 24 тижнів, оскільки в подальшому у них суттєво знижуються темпи приросту живої маси та погіршується конверсія корму.

Нормативи виходу м’яса, пір’я, субпродуктів і відходів при забої птиці (відсоток до передзабійної живої маси) наведено в табл. 10.

Таблиця 10. Нормативи виходу м’яса, пір’я, субпродуктів і відходів при забої індиків (відсоток до передзабійної маси)

Економічна ефективність виробництва м’яса індиків.

У країнах розвиненого індиківництва (США, Канаді, Бразилії, Франції, Польщі та інших) рентабельність виробництва м’яса індиків вище, ніж м’яса бройлерів, і становить у середньому 9-27% (м’яса бройлерів 3-9%).В Україні попит на м’ясо індиків в останні роки зростає, й оцінюється кількістю приблизно 90 тис. т за внутрішнього виробництва 15-20 тис. т. Тому значна частина попиту нині задовольняється за рахунок імпорту з країн, в яких виробництво м’яса індиків дотується з державного бюджету. Це знижує конкурентоспроможність вітчизняної індичатини, яка не має такої підтримки, порівняно з імпортованою.

Рентабельність виробництва м’яса індиків в Україні, як правило, є комерційною таємницею підприємства, проте враховуючи, що витрати кормів у розрахунку на 1 кг приросту живої маси в індиків вищі в 1,3-1,5 разу, ніж у бройлерів, і в такій же пропорції більша реалізаційна вартість індичатини, рентабельність виробництва м’яса індиків, меншою мірою, не поступається виробництву м’яса бройлерів. Наразі оптова реалізаційна ціна за 1 кг цільних тушок індиків вітчизняного виробництва (із уврахуванням ПДВ) становить 22-24 грн, стегенця - 35-36 грн, філе - 42-45 грн. Собівартість оцінюється у 18-20 грн/кг забійної маси.

Враховуючи ненасиченість внутрішнього ринку м’ясом індиків і зростаючий попит, індиківництво в Україні в найближчий період має всі можливості для прискореного розвитку. В той же час, підвищенню конкурентоспроможності продукції вітчизняного індиківництва значною мірою сприяло б обмеження імпорту індичатини та надання відповідної державної підтримки її виробникам.