9. М’ясне скотарство у фермерському господарстві.

У Дніпропетровській області розроблено теоретичні засади і нагромаджено практичний досвід зі створення м’ясних стад. Узагальнення цих знань у стислому викладі і є метою авторів цієї статті. Пропонований матеріал може стати у пригоді як фермерам, так і спеціалістам господарств усіх форм власності, яких цікавлять проблеми м’ясного скотарства. Указ Президента України про реструктуризацію сільського господарства на основі передачі землі у власність аграріїв є імпульсом для дальшого розвитку вже існуючих фермерських господарств і створення нових. Збільшується питома вага прибутку, одержуваного від реалізації тваринницької продукції (молока та м’яса), зростає потреба у високоякісній яловичині, яку можна одержати тільки від худоби спеціалізованих м’ясних порід.

М’ясна худоба невибаглива до добору кормів, характеризується високою енергією росту, здатна краще переносити несприятливі погодні умови, за наявності солом’яної підстилки може витримувати низькі зимові температури (до -30...-40°С). Фермерові достатньо спорудити полегшене приміщення, де утримуватимуть корів з телятами на підсoсі й через перегородку — молодняк на відгодівлі. Докладно технологію утримання м’ясної худоби буде описано нижче. З метою створення м’ясних стад фермер може використати низькопродуктивних молочних корів і надремонтних телиць для штучного запліднення биками спеціалізованих м’ясних порід. Потім помісних телиць першого покоління можна штучно запліднювати сіменем м’ясних биків цієї ж або третьої породи. М’ясні породи худоби У світі існує понад тисяча порід великої рогатої худоби, і лише кілька десятків із них належать до спеціалізованих порід м’ясного напряму, більшість порід є комбінованими, тобто мають і молочний, і м’ясний напрями продуктивності.

В Україні розводять низку зарубіжних і кілька вітчизняних порід і типів. Найпоширенішою породою у світі є герефордська, яку розводять у США, Канаді, Аргентині, Уругваї, Бразилії, Австралії, Європі та країнах СНД, у тому числі й в Україні. Широкий ареал поширення цієї худоби пояснюється її чудовими акліматизаційними властивостями, які дають змогу однаково добре переносити крайнощі кліматичних умов: від лютих морозів до тропічної спеки. Крім того, герефорди мають цілу низку цінних якостей: швидке господарське й фізіологічне доспівання, добру репродукційну здатність. Ці тварини охоче поїдають грубі корми й оплачують їх високими приростами живої ваги, добрими м’ясними формами й відмінними смаковими якостями яловичини. Тварини герефордської породи мають приємну червону масть, проте голова, груди, низ черева, кінцівки й щіточка хвоста білі. Забарвлення є домінантною ознакою і передається потомству при схрещуванні. Герефорди належать до великих порід: жива вага повновікових корів становить 550–600, а биків — 800–1100 кг. Вони мають гармонійну будову тіла, міцну статуру, добрі м’ясні форми: висота в холці корів та бичків становить, відповідно, 130–135 і 135–140 см, обхват грудей — 190–195 і 210–215 см. Жива вага телят під час народження: бичків — 33–36, теличок — 31–34 кг, при відлученні 6–7-місячних бичків — 180–190, теличок — 160–170 кг. У процесі розвитку тварини тулуб стає округлим, бочкоподібним, з широкою спиною й попереком, глибокими грудьми, добре виповненими окостами. Оптимального розвитку м’ясні форми досягають у 18-місячному віці. При цьому середньодобовий приріст живої ваги може становити 1500 г. Висока енергія росту дає змогу у півторарічному віці одержувати важку тушу з виходом м’якоті 5–5,5 кг на 1 кг кісток, питома вага м’якоті становить 82–84%. М’ясо герефордів має високі смакові й кулінарні якості: ніжне, соковите, висококалорійне, що пов’язано з породною особливістю утримувати воду та наявністю внутрім’язового жиру. Герефордська порода не має конкурента й щодо виробництва високоякісної шкіряної сировини, з якої виготовляють підошви, устілки і низ взуття. Тварини герефордської породи ефективно використовують корми. На 1 кг приросту живої ваги за період від народження до 18-місячного віку витрачається 11,3 к.о.

Абердин-ангуську породу м’ясної худоби виведено у графстві Абердин і Ангус у Шотландії, вона поширена у багатьох країнах світу: США, Канаді, Аргентині, Новій Зеландії. Акліматизаційні властивості цієї породи дають змогу розводити її в різних регіонах СНД (Поволжя, Північний Кавказ, Алтайський край, Україна, Урал). В Україні абердин-ангуси акліматизувалися в різних географічних зонах і виявили високий генетичний потенціал щодо м’ясної продуктивності, відтворної здатності, поїдання кормів, забійних показників, смакових та кулінарних властивостей м’яса. За екстер’єром абердин-ангуси відповідають м’ясному типові худоби. Вони мають компактну будову тіла, широкий та глибокий тулуб, добре розвинуті груди і виповнену задню третину тулуба, що свідчить про міцну конституцію й високі м’ясні якості. Абердин-ангуська худоба комола, має чорну сорочку (червона у рецисиві). Характерна особливість цієї породи — скороспілість та невеликі розміри тіла. Жива вага повновікових корів та биків, відповідно, становить 500–600 і 700–800 кг. Телята народжуються дрібні (16–13 кг), проте генетично зумовлена скороспілість дає змогу на момент відлучення (210 днів) одержати молодняк живою вагою 200 кг і середньодобовий приріст 800 г. За інтенсивного вирощування живу вагу в 500 кг і вище можна одержати у віці 18 місяців. Корови цієї породи дрібноплідні, завдяки чому отелення відбуваються легко. Висока відтворна здатність зберігається впродовж усього періоду господарського використання. Попри те, що за живою вагою ця порода поступається тваринам інших м’ясних порід, за скороспілістю, забійними та смаковими якостями їй належить першість. Тонкість кістяку й хороший розвиток тих частин тулуба, які дають найбільш цінне м’ясо, забезпечують високий вихід нежирного м’яса. Туші мають пісні відруби, з невеликим шаром “поливу”, великий вихід “мармурового” м’яса і порівняно невелику кількість кісток. Шкури, одержані від тварин абердин-ангуської породи, належать до шкіряної сировини категорії “бугай”, з якої одержують шкіру для низу й верху взуття. Розведення тварин цієї породи є економічно вигідним як за інтенсивної, так і за екстенсивної, систем виробництва.

Худобу породи шароле виведено у Франції 200 років тому, і за цей час вона поширилася більш ніж у 50 країнах світу. Тварини цієї породи скороспілі, але довгорослі, що виявляється у високій швидкості росту та здатності до інтенсивної відгодівлі до двохрічного віку. Відзначаючи чудові особливості цієї породи, не можна обминути й її головного недоліку: важкого отелення, зумовленого великим розміром теляти і великою його вагою. Худоба шароле має світлу масть (від жовтої до білої). Тварини мають міцну конституцію, у них добре виражений м’ясний тип. У них невелика голова з маленькими рогами. В Україні виведено комолий тип шароле. Худоба цієї породи має добрі екстер’єрні показники: висота в холці корів — 132–135, биків — 141–145 см; груди широкі й глибокі, спина в попереку широка, кістяк міцний, ноги добре поставлені, задня частина тулуба добре виповнена. Як екстер’єрна вада зустрічається роздвоєність лопаток, нерівність спини й дахоподібність крижів. Жива вага повновікових корів становить 500–600, а биків — 1200–1250 кг. Корови мають добру відтворну здатність, молочна продуктивність становить до 2000 кг молока на рік. Телят вирощують на підсoсі до 8 місяців, на цей час телички мають живу вагу 205–215, а бички 220–230 кг. Середньодобові прирости становлять 900–1400 г. За порівняно незначної маси кісток у тушах інтенсивна відгодівля дає змогу одержувати надважкі туші з великою кількістю м’язової тканини за доволі високого виходу високосортового м’яса в розрахунку на 1 кг кісток. Показники якості м’яса доволі високі. Наприклад, співвідношення протеїну та жиру дорівнює 1:1, саме цьому віддає найбільшу перевагу споживач. В. Козир, директор, д-р с.-г. наук, академік УААН, С. Олійник, заст. директора, канд. с.-г. наук, Т. Мовчан, заввідділом селекції та генетики, канд. с.-г. наук, Інститут тваринництва центральних районів УААН, Дніпропетровськ Далі буде.

Симентальську худобу виведено у Швейцарії. Вона є однією з найпоширеніших в Америці та Європі. Худоба цієї породи має подвійну продуктивність: молочну (2500 кг молока на корову на рік, 3,7% жиру) і м’ясну. Зусиллями селекціонерів виведено м’ясних сименталів, які характеризуються інтенсивним ростом і добрими м’ясними якостями, а генетично зумовлена висока молочність корів забезпечує велику енергію росту приплоду. Високий генетичний потенціал щодо м’ясної продуктивності дає змогу за інтенсивного вирощування молодняку (затрати корму до 15-місячного віку становлять 2500–3000 к.о.) одержувати середньодобові прирости в межах 900–1100 г. Окрім високоякісної яловичини, від симентальських тварин одержують шкіряну сировину категорії “бугай” — як легку, так і важку. Вирощування симентальських бичків до високих вагових кондицій є економічно вигідним, рівень рентабельності може досягти 90–95%.

Шортгорнську породу виведено у XVIII столітті у Великій Британії. Порода поділяється на два напрями: молочний і м’ясний. У даному разі інтерес для читача становлять м’ясні шортгорни. Завдяки великим розмірам тіла, вони дістали значне поширення у світі, особливо в США. Проте останнім часом, через те що шортгорни гірше за інших окуповують корми приростами, вони поступаються за поширеністю герефордам та абердин-ангусам. Шортгорни мають масть від білої до темно-червоної, міцну конституцію й гармонійну будову тіла. Жива вага повновікових корів становить 500–600, а плідників — 900–1100 кг. Бички народжуються живою вагою до 40, а телички — до 35 кг; на момент відлучення ці показники становлять, відповідно, 240 і 230 кг. Забійний вихід становить понад 64%, туші мають тенденцію до осалювання. Витрата кормів на 1 кг приросту при вирощуванні до 36 місяців не перевищувала 12 к.о. В Україні м’ясних шортгорнів використовують в основному для схрещування з метою створення нових порід і порідних типів. Однією з найдавніших порід, які збереглися до наших днів, є сіра українська худоба, яку впродовж багатьох століть використовували як м’ясну, молочну й робочу. Тварини цієї породи відзначаються витривалістю, пристосованістю до бідних раціонів у степовій зоні, добрими м’ясними якостями, міцною статурою та великими розмірами тулуба.

Сіра українська худоба не витримує конкуренції за рівнем надоїв, проте відрізняється високою жирномолочністю, а також такими спадковими якостями, як висока плодючість, дрібноплідність, стійкість до захворювань, невибагливість до кормів. Через усі зазначені особливості породи цю худобу для виробництва продукції практично не використовують, проте вона є надзвичайно цінним джерелом унікальних генотипів і застосовується для виведення нових порід. Так, методом відтворного схрещування сірої української породи зі швіцькою було виведено лебединську породу. Сіра українська худоба бере участь у процесі створення вітчизняних м’ясних порід, зокрема української м’ясної породи.

Українську м’ясну породу виведено в Україні шляхом тривалого складного схрещування тварин закордонних спеціалізованих м’ясних порід з маточним поголів’ям планових порід. У створенні породи брали участь симентальська, сіра українська, шаролезька та кіанська породи. Тварини нової породи поєднали в собі такі цінні якості, як довгорослість, крупність, високоцінні м’ясні ознаки батьківських порід (шаролезької та кіанської) і невибагливість до кормових і кліматичних факторів, дрібноплідність та економічність материнських порід (симентальської та сірої української). Тварини української м’ясної породи мають яскраво виражений тип м’ясної худоби: міцну конституцію, гармонійну будову тіла, широкий та глибокий тулуб, добре розвинуту задню третину тулуба і міцний кістяк. Бички української м’ясної породи мають добрі м’ясні якості. За інтенсивного вирощування бички впродовж усього періоду зберігають високу енергію росту (близько 1000 г приросту на день життя), а в 16-місячному віці жива вага становить 535 кг. Вихід м’язової тканини коливається від 50 до 64%. При цьому питома вага м’яса вищого гатунку становить 16%, першого — 50–55, другого — 30–25%. Шкури, одержані від бичків української м’ясної породи, належать до важкої шкіряної сировини категорії “бугай”, з якої вичиняють шкіру для взуття. Корови української м’ясної породи мають добру відтворну здатність, отелення проходять легко, без ветеринарного втручання, що дає змогу одержувати 95 телят від 100 корів. Економічність нової породи полягає в тому, що тварин можна розводити в зоні інтенсивної розораності сільськогосподарських угідь, за цілорічного стійлово-вигульного утримання, використовуючи раціони, незбалансовані за основними поживними речовинами, і при цьому бички зберігають високу інтенсивність росту. Навіть попри невисокі для цієї породи середньодобові прирости, на рівні 700–800 г, вирощування бичків виявляється економічно вигідним. У період від 8 до 18 місяців на одержання 1 кг приросту живої ваги витрачається 9,5 к.о.

Однією з нових вітчизняних порід є знаменівська м’ясна. Цю породу створювали впродовж довгих років методом схрещування симентальської, червоної степової, чорно-пістрявої, абердин-ангуської, шароле та кіанської. Цілеспрямована робота з добору й жорсткий відбір дали змогу поєднати у тварин нової породи такі селекційні ознаки, як комолість, легкість отелень, дрібноплідність, висока відтворна здатність, інтенсивний ріст, відмінні забійні якості, довгорослість, низька осалюваність туш, добра молочність і пристосованість до місцевих умов. Тварини знаменівської породи комолі, мають буру масть, міцну конституцію та яскраво виражений м’ясний тип (довгий, глибокий і обмускулений тулуб, спина й холка широкі й рівні, задня третина тулуба добре виповнена мускулатурою). Порода не належить до великих: жива вага корів становить 500–550, а биків — 650–700 кг. Новонароджені телята важать 30–35 кг, середньодобовий приріст за весь період вирощування до 18-місячного віку становить 700–900 г, і на цей вік бички й телички мають живу вагу, відповідно, 570 і 490 кг. Затрати кормових одиниць на одиницю приросту становлять 8,3. Свіжі шкури, шкіряна сировина і вичинені шкіри бичків знаменівської породи, які використовують для верху взуття, характеризуються високими технологічними показниками. Степова зона України характеризується посушливим кліматом і бідною рослинністю. Тому виникла потреба у виведенні нової породи, пристосованої до цих умов.

Для виведення асканійської м’ясної породи методом схрещування й гібридизації використовували герефордську, шароле, шортгорнів, санта-гертруду й кубинського зебу. Нині створюються три внутріпорідні типи м’ясної худоби: кримський, причорноморський і таврійський. Технологія утримання м’ясної худоби. Технологія утримання м’ясної худоби складається з трьох технологічних періодів: утримання корів з телятами на підсосі, дорощування молодняку й відгодівля.

Для фермерів становить інтерес технологія безприв’язного утримання корів з телятами на підсосі в полегшених приміщеннях або на відкритих вигульних майданчиках як найпростіша, така, що забезпечує високу продуктивність м’ясної худоби, низьку її собівартість і високу продуктивність праці. У першому випадку в центрі світлого, чистого, без протягів приміщення розміщують загін для телят так, щоб вони вільно проходили крізь огорожі. У цьому загоні телята одержують підгодівлю. За периметром корівника із сухої підстилки влаштовують лігво для корів з телятами, а посередині — годівниці й корито для води. У торці корівника — денники для отелення, куди корів переводять за 2–3 дні до отелення і утримують 5–7 днів разом з телям — після нього. Улітку корів з телятами утримують у вигульних загонах, а там, де є можливість, — на пасовищах. Прийнятним для Півдня України способом є утримання корів і телят на відкритих майданчиках під навісом. Майданчики облаштовують так. Усередині загону під навісом до настання холодів укладають шар соломи завтовшки 40–50 см. Щоб майбутнє лігво зігрілося, до загону заганяють тварин, які змочують сечовиною й утрамбовують солому, у товщі якої відбуваються біологічні процеси з виділенням тепла. Упродовж зими підстилку вносять із розрахунку 1–3 кг на голову. Такий спосіб утримання корів вимагає сезонної організації отелень. Слід пам’ятати, що в умовах України отелення найдоцільніше проводити у січні-квітні. Зимово-весняний молодняк можна відлучати восени, що дає змогу краще підготувати корів до зимових умов, а телятам — звикнути до поїдання рослинних кормів. Отже, штучне запліднення корів треба проводити в період з квітня до червня включно, подекуди за необхідності стимулюючи статеву функцію.

Для фермерських господарств доцільно застосовувати вільне парування, коли у стадо корів на парувальний період запускають кілька плідників. При цьому навантаження на одного плідника має становити не більш як 35 корів або 25 телиць. Безприв’язний спосіб утримання м’ясної худоби дає змогу створити оптимальний мікроклімат, використати обмежений набір кормів, машин і механізмів, спростити конструкцію будівель та догляд за тваринами. Обираючи технологію, фермер має пам’ятати, що, незважаючи на безліч переваг безприв’язної технології, існують і негативні чинники: відбувається перевитрата кормів і підстилки у зимовий період, а також ускладнюється індивідуальний підхід до тварин.

Тому, якщо немає змоги облаштувати майданчик, корів узимку можна утримувати в наявних приміщеннях, на прив’язі, а у пасовищний період — на пасовищі або в загонах. Створення культурних пасовищ та ефективне їх використання дає змогу у 3–10 разів підвищити врожайність трав, збільшити навантаження у 3–4 рази на 1 га пасовищ і у 2–3 рази — на одного робітника. М’ясна худоба здатна у великих кількостях використовувати грубі корми (солому, сіно, полову), силос, буряк, а також пасовищні корми. Проте лише вміст у раціоні всіх необхідних речовин у потрібній кількості дасть змогу зберегти здоров’я корів і одержати молодняк, що інтенсивно росте. Раціон для дорослих корів складають із розрахунку 1,5 к.о., 150 г перетравного протеїну, 14–15 г кальцію, 8 г фосфору і 70 г каротину на 100 кг живої ваги на добу.

В. Козир, директор, д-р с.-г. наук, академік УААН,

С. Олійник, заст. директора, канд. с.-г. наук,

Т. Мовчан, заввідділом селекції та генетики, канд. с.-г. наук, Інститут тваринництва центральних районів УААН, Дніпропетровськ

http://www.propozitsiya.com/?page=149&itemid=528&number=15