4) Заходи – відновлення порушеного права.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. „Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”,— сказано у ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів тощо (ст. 55).

5) Заходи по усуненню перешкод, пов’язаних з реалізацією права.

6) Юридична відповідальність.

Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто, це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

34. Співвідношення норм міжнародного і національного права

Співвідношення міжнародного і внутрішнього права держави має ряд аспектів: по-перше, вплив, який внутрішні норми (національне законодавство) можуть здійснювати у процесі створення міжнародно-правових норм, на їх зміст; по-друге, вплив міжнародно-правових норм на норми внутрішнього державного права, на їх створення, зміну, застосування; по-третє, питання про безпосередню дію міжнародно-правових норм у сфері внутрішньодержавних відносин; по-четверте, проблема застосування правових норм у випадках розбіжностей між внутрішньодержавними і міжнародними нормами, що стосуються одного і того ж предмета регулювання.

У законодавстві нашої держави утвердилося правило приведення національних норм у відповідність з міжнародними договорами. Можна виділити, з одного боку, норми, за яких прийняття законів зумовлено думкою компетентних державних органів (норми, що управомочують), а з іншого - норми, що приписують, якими на державу покладаються певним чином сформульовані обов’язки. До першого варіанту належить, наприклад, п. 1 ст. 21 Конвенції ООН з морського права: „Прибережна держава може приймати у відповідності з положеннями даної Конвенції та іншими нормами міжнародного права закони та правила, які відносяться до мирного проходу через територіальне море”. До другого варіанту - п. 2 ст. 20

Інколи міжнародно-правові норми визначають наперед конкретний зміст (навіть визначення) внутрішньодержавних правових актів.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права визначення зобов’язання держав, які беруть в ньому участь, визнавати і забезпечувати право на працю, включаючи положення, за яким „жінкам мають гарантуватися права не гірші тих, якими користуються чоловіки, із рівною винагородою за рівну працю” (ст. 7). Підписуючи цей пакт, держави зобов’язуються привести своє законодавство у відповідність з міжнародно-правовою нормою.

На практиці використовують такі форми приведення законодавства у відповідність із міжнародними договорами:

 розробка і прийняття принципово нових законодавчих актів, раніше невідомих правовій системі держави (наприклад, Закон України „Про біженців”);

 прийняття законів, що замінюють ті, які раніше діяли і які істотно змінюють нормативний зміст (Закон України „Про державний кордон України”, який замінив Закон СРСР „Про державний кордон СРСР”);

 прийняття актів, які вносять часткові зміни і доповнення у чинне законодавство (приєднання колишнього СРСР в 1973 р. до Всесвітньої (Женевської) Конвенції про авторське право 1952 р. зумовило потребу в приведенні ряду норм цивільного законодавства у відповідність з положеннями цієї Конвенції).

Окрім того, називають такі способи приведення в дію у сфері внутрішньодержавних правовідносин норм міжнародного права: відсилка, тобто згадування у внутрішньодержавному акті якоїсь міжнародно-правової норми як правила, яке враховується при встановленні змісту внутрішньої норми; рецепція, тобто безпосереднє сприймання внутрішньодержавним актом міжнародно-правової норми без зміни тексту; трансформація, тобто перевтілення міжнародно-правової норми у норму внутрішньодержавного права шляхом видання спеці-ального державного нормативного акту, що може бути пов’язано з конкретизацією і частковими корективами відповідних нормативних положень. Можливе використання в одному внутрішньодержавному акті усіх трьох вказаних способів, або двох із них.

Визначають також форми безпосереднього застосування норм міжнародного права у внутрішньому праві:

 самостійне застосування норм міжнародних договорів та інших джерел - без прямої участі норм національного законодавства, але не поза сферою їх впливу;

 спільне застосування норм міжнародних договорів і „споріднених” норм національного законодавства, що пов’язано з функціонуванням вказаних вище правозастосовних комплексів;

 пріоритетне застосування норм міжнародного права замість норм національного законодавства при їх взаємній невідповідності, тобто у колізійних ситуаціях.