І. Закони шкільного порядку, що стосуються роботи осіб і дисципліни

1. Організованим є те, початок і кінець чого настільки пов'язані проміжними членами, що все взаємно і в цілому сприяє загальній меті.

2. Оскільки в школі стикаються:

• робота, що підлягає виконанню,

• діючі особи,

• зв'язки, що поєднують перше з другим, тобто дисципліна, то робота особи й дисципліна повинні бути приведені у цілковитий порядок.

3. Робота полягає частково у найголовнішій меті, заради якої існують школи; частково — в засобах, призначених для досягнення мети: місце, час, зразки того, що треба робити, книги; частково — у способі дії, або в методі.

4. Частина осіб є тими, хто набирається знань, тобто учні разом з їх декуріонами (десятськими), частина тими, які викладають знання,— шкільними (суспільними) вчителями разом із приватними вихователями, що працюють під наглядом і керівництвом ректора; крім названих, є ті, що пускають справу в хід — інспектори і шкільні начальники. До них, звичайно, відносяться обрані мужі, виділені з боку церкви і державного ладу, яким завдяки їх особливо вираженій набожності, мудрості й вірності, держава і церква вручає свою надію на щасливе зростання наступних поколінь.

5. Зв'язки, що поєднують школи, є законами і виконання законів, тобто дисципліна, яка повинна мати свої межі.

II. Закони відносно цілей школи, що підлягають найкращому виконанню

1. Найголовнішою метою християнської школи повинно бути те, щоб вона представляла майстерню для вироблення з людей справжніх людей, із християн — справжніх християн. Це буде в тому випадку, якщо всі, допущені до цього співтовариства мудрості, становитимуться: 1) мудрими розумом, 2) володіючими плавною, приємною мовою, 3) здібними в роботі, 4) вихованими в моральності і 5) благочестивими серцем.

2. Знати, діяти і говорити — ось у чому сіль мудрості, необхідна усолода всього людського життя, без чого все було б безглуздо, позбавлено смаку і приречено на загибель. Кожна з наших жертв (яку ми тут приносимо Богу, тобто саме християнське юнацтво) хай посилається сіллю (Лев. 2, 13; Марк. 9, 49).

3. Учити лише умінню говорити і не учити разом з тим розуміти (тобто вчити мовам без розуміння речей) — це означає не вдосконалювати людську природу, а лише надати їй зовнішню, поверхову прикрасу. Учити ж розуміти речі, але не вчити разом з тим діяти є видом фарисейства: говорить, але не робить (Матф. 23, 3). Врешті, розуміти і робити речі, однак не усвідомлюючи користі знань і дії, — це напівневігластво. Щоб створити людей, які знають речі, досвідчені в діяльності й мудрі у використанні знань і діяльності, наша майстерня гуманності, школа, повинна вести розум дітей через речі таким чином, щоб скрізь дотримувалась користь і попереджувалося зловживання. Це буде дуже потрібним у всьому житті (господарському, державному, церковному).

4. І оскільки в житті доводиться обертатися не лише серед речей, а й серед людей, то і школи як майстерні чеснот і людяності повинні зробити своїх вихованців здатними також і для спілкування з людьми (у всякому товаристві).

5. Врешті, оскільки ми постійно ходимо перед очима Божими, то всі повинні бути привчені в будь-який час споглядати на нього і свято почитати його. Тому школа повинна намагатися бути майстернею внутрішнього благочестя й істинним святилищем.

6. Отже, у всіх діях і вправах у школі слід прагнути до того, щоб юні кандидати в життя навчилися всьому, що їм зустрінеться в житті: 1) знати, 2) вміти, 3) висловлювати, 4) застосовувати до доброчесності і 5) до благочестя.

7. За умови дотримання цих цілей школа могла б бути і буде служити справжнім розсадником держави і церкви, прекрасним прообразом життя і щастя, п'ятиструнною арфою Святого Духа, що виконує найсолодші гармонії для слуху Божія.