За землю, за волю!

Систематичний курс історії рідного краю дає детальний виклад подій, як з вільного селянина, який користувався землею (вона вважалася державною), наші предки ставали безправними кріпаками, тобто прикріпленими до землі феодала-власника, з обов’язком відробляти за землю, якою користувався селянин і платити з селянського господарства натуральний податок. А ще потрібно було платити державі і церкві.

Становище кріпаків весь час погіршувалося, особливо нестерпним воно стало, коли українські землі (наш край в чому числі) були захоплені польськими магнатами і шляхтою.

Польське законодавство з перших своїх статутів (Вісліцький 1347 р., Петроковський 1496 р.), та після унії Люблінської 1569 р. поставило селянина-кріпака в певну залежність від пана. Ворог православ’я і українського народу перевертень Єрема Вишневецький не на захист українських селян, а заради правдивості говорив, що у всьому світі не знайдеться держави, де б так обходилися з землеробом, як у Польщі. “Власник чи королівський староста не тільки відбирають у бідного хлопа все, що він заробляє, але й убиває його самого, коли захоче і як захоче, і ніхто не скаже йому за це поганого слова”.

Про перший всенародний протест і рішучу боротьбу за свою землю, за свою волю і незалежність написано в нарисі “Наш край за часів козаччини” та “Козацька дорога та гайдамацькі лози”. Проникнення капіталізму, індустріально-машинний спосіб ведення сільського господарства призвів до змагання відживаючої натуральної кріпосної системи з передовою капіталістичною. Феодали-кріпосники примушували своїх кріпаків ручною працею змагатися у виробництві з капіталістичною машинною системою. На панщині селянам тепер рахувалися не дні, а “уроки”, тобто певне завдання-норма, яке було більшим і за дні панщини не можна було відробити.

Від озлоблення і втеч, народ переходив до рішучої непокори, підпалював майно і навіть вбивав експлуататорів та їх прислужників. Все кипіло від народного гніву. Під натиском селянських мас цар Олександр ІІ змушений був заявити дворянству, що краще звільнити селян зверху, ніж чекати, поки вони звільнять себе знизу. Житомирська комісія по підготовці проекту про так зване “звільнення” селян була однією з найреакційніших на Україні.

11 березня 1861 (старий стиль) в Житомирі відбулася офіційна церемонія проголошення царського маніфесту про “волю”. Маніфест радо зустріла буржуазія і священники. Священник Романівської церкви Трохим Левіцький у своїй проповіді говорив, що це “Незабвенное время в истории русского народа. Напрасно вопили паны «Ой вернись, панщиненька», напрасно

уговаривали крестьян дарованием им разных льгот вольностями, увеличением земельного надела, золотыми грамотами. Народ не верил в доброту и правду помещиков, он проявил любовь и веру Государю Освободителю. Солнце свободы засияло над русскою землею, пригрело и оживило ее. Державная воля привела крестьян «на свободный труд как средство домашнего благополучия и блага общественного»”.

Від таких проповідей і віри в “царя-батюшку”, в народі поширювались чутки, що місцева влада і поміщики приховують справжній царський маніфест, а тому рішуче виступали борцями за свою землю, за волю.

Зважаючи на неписемність селян, їх богобоязливість і, таким чином, можливість втримати їх страхом божим, в більшості випадків обнародування царського маніфесту проводилось у церквах священниками. У Мирополі за це взявся священник Луцкевич. Він заявив селянам, що вони зовсім вільні і лише через прихильність до свого поміщика можуть, якщо цього забажають, відробляти панщину два дні на тиждень. Селяни і справді повірили цим словам. З натовпу вигукували “Ми тепер вільні!, Громада не стане відробляти панщину!”. Про ці події священник сусіднього села Булдичева писав в церковному літописі: “По объявлению крестьянам свободы по распоряжению начальства крестьяне должны были еще год отрабатывать помещику барщину. На это заявление начальства, крестьяне, находившиеся во владении графа Чапского возмутились и отказались работать помещику. Смуты среди крестьян принимают серьезную форму, так что для усмирения крестьян были вызваны солдаты и созваны были со всех сел имения Чапского крестьяне, которым объявлено вторично распоряжение начальства будут отрабатывать еще год барщину помещику”. Селяни Булдичева і Пилипо-Кошари змушені були погодитися, а непокірним селянам Мирополя, Старого Мирополя і Кам’янки зміст царського маніфесту “роз’яснили” солдати Могилевського полку, як про це повідомив царя його служака флігель-адъютант Грузинський. Над селянами вчинили розправу, їх сікли різками, змушували ставати на коліна і просити графа Чапського помилувати, а ватажків заарештували і відправили до тюрми (Жада ф – 159, оп. І, ед. хр. 189, стор. 6). С

Священник Луцкевич, який був на боці селян, був позбавлений сану зісланий монахом до Любарського монастиря, а священник Булдичева за “старання” і умовляння селян був нагороджений царем медаллю.

Чапський, якому належало 8000 десятин землі, паперові фабрики і винокурний завод по-своєму розтлумачив селянам “свободу” царського маніфесту. В терміновому панському обліку землі за селянами значилось 1037 десятин. Пізніше знову міряли і “уточнювали” земельні ділянки і нарешті, на викуп селянам “по любовній згоді”, виділили 1425 десятин землі (включаючи неорні землі).

“Непокора Миропільських селян впливає надзвичайно шкідливо на навколишні маєтки” – визнав Новоград-Волинський суд в донесенні Київському генерал-губернатору, розглядаючи справи про заворушення в інших навколишніх селах, зокрема в Полонному, Новоселицях, Котюжинцях, Колодяжному, Печанівці, Врублівці, Романові. Землю, вірніше мізерні ділянки, селяни одержали нескоро і дорогою ціною. Лише в 1878 році був складений “Акт про викуп” з допомогою уряду селянського наділу в маєтку графа Чапського за 36 тис. карбованців викупних платежів. Сюди входили присадибні ділянки, вигін і польові ділянки, але не було жодної десятини лісу. Як милість до викупних платежів, граф тимчасово дозволив користуватися толокою і випасати товар в своїх лісах, дав прогін до водопою в річках Сопогівка і Случ. Боячись нових заворушень, викупний акт оголосили лише уповноваженим Андрію Руденку, Климу Бардашу, Іллі Панасюку, Демиду Салюку, Івану Вербенцю, Миколі Гуменюку. Ця “любовна згода” не припинила боротьби селян за землю. Подібне безземелля і тяжке становище були і по інших селах. Ось, що говорить документ про Печанівських селян: “Земельный надел у Печановских крестьян поразительно скудный: 1-1/2 десятины в одну семью, а всего 4,5 десятины на двор, вот и весь земельный надел.

Хорошо, если крестьянин малосемейный, но многосемейные поделили свои участки до ужасно крошечных размеров, скоро настанет время, что многие не будут иметь земли на постройку своей хаты.

А пастбищ и леса совсем нет. При таком условии крестьянин вынужден бедствовать, ибо у него не может уродиться хлеба в изобилии на его крошечном участке, не может он содержать достаточно скотины, ибо нечем ее кормить. Каков надел земельный, таково и скотарство. Некоторые из зажиточных крестьян держат одну корову, пару или трое лошадей,

четыре овцы и свинью, а большая часть из них едва содержит одну корову и одну свинью. Есть в приходе два хозяина-пасечника. Один имеет пять ульев, пчел, другой более двадцати. Эти уже величаются богатырями, как чувствующие меньшую нужду в хлебе.».

В Малій Романівці в часи кріпацтва тягловий селянин мав 9 моргів землі, а після “звільнення” всього 7 сімей на село мало по 6 моргів, 8 сімей були взагалі безземельними. Більшість селян Романівської волості із загальної суми 10, 7 мали наділу до 2 десятин на двір (див.”Очерки крестьянского хозяйства Новоград-Волынского уезда” стр. 63-64).

Показовим явищем боротьби селян за землю і волю є події в Романові Великому. Основними власниками землі залишалися графи Ільїнські-Стецькі. Стецькі тому, що після смерті останнього чоловіка з роду Ілінських, Романів Великий по спадщині переходить до дочки Ядвіги Ільїнської, яка була одружена з поміщиком Стецьким, а потім до синів Стецького.

Географічний словник Польського королівства вказує, що в цей час Романів "має 141 дім, 818 ревізьких душ селян які наділені 1920 десятинами землі“. Цифри явно занижені (тобто подані без окраїн, які віднесені були до інших маєтків). Цифри дальніших років показують, що було населення в Романові – 7757, колонії Чешській – 357, хут. Сушевичі – 363, Глибокій Долині – 256. Довідник “Список землеволодарів Волинської губернії”, вказує, що у Романові Великому у Стецьких було 13760 десятин землі (без селянських наділів).

Побоюючись нової козаччини, пани, ще до реформи проводили землеустрої і обміри землі, складали карти землекористування, показуючи селянські споконвічні наділи панським полем. Розслідування влади на протести селян показали, що на землях Романова така робота була проведена в 1852-1859 р.р. Тому за реформою 1861 р. поміщики відрізали у селян понад п’яту частину землі, що вони обробляли до реформи.

По Романову на викуп селянам поступило землі: інвентарних сінокосів – 955 дес. 1474 саженів, орної землі – 479 дес.1606 саж.,присадибної – 259 дес.1937 саж., половина вигону – 4 дес. 1300 саж.

Всього викупної землі – 1699 дес. 1517 саж. Якщо ж додати 220 дес. 1133 сажнів “неудобних” земель, то разом буде 1920 десятин 250 сажнів. За це селянам нараховано 3,133 крб.33 коп. викупних платежів, які з викупними процентами складали 22661 крб.66 коп. В справі Волинського губернського по селянських справах “присутствия” “О выкупе земли крестьянами местечка Романово у помещика Ильинского”, вказується що, поміщик закрив дороги, які вели до селянських земель, не дозволяв користуватися лісом (за збір грибів відбирав одежу), водопоєм, на селянських відрізках поселив німців-колоністів і віддав їм колишні селянські землі в аренду, заборонив пасти худобу, брав штраф по 50 копійок з голови за потраву посівів, вирубав молодий ліс, який виріс на селянських ділянках. На відібраних ділянках покопав канави, розпочав будівництво. Закрив навіть “пітейний дім”, яким користувалися селяни.

Вірним виразником волі панів став управитель Хмільовський Йосип Мартинович та його син Станіслав, землемір Цвєтков.

Сільські власті (волосний старшина Іван Луценко, старшини, сотські) місцева поліція стояли на стороні селян. Новоград-Волинський поліцейський повітовий справник Маркович в поясненні суду пише: “Положение крестьян действительно тяжелое”.

Та знатність і гроші Генріха Стецького скрізь перемагали. Він виграє всі розгляди судових справ, добивається заміни місцевої адміністрації. Волосним старшиною стає відданий йому Василь Жлобицький. Поліція за наказом губернатора висилає адвоката селян Волкова в адміністративному порядку “Из пределов юго-западного края”. Захист селян у судових інстанціях взяв на себе адвокат Щербицький.

На селянському сході у волості (тепер територія автостанції), 186 домогосподарів із 249, які мали право голосу, обирають своїми уповноваженими своїх односельчан Володимира Абрамовича Гаврилюка, Макара Федоровича Гусака, які розвернули бурхливу діяльність, добиваючись в наділ всієї селянської землі в розмірі 2861 десятин 202 сажні. Вони добилися

декількаразового переміряння земель, які начебто випадково “пропущені” землеміром в роках землеобміру 1865, 1867, 1868, 1870, 1872, 1873, 1874 р. власті кожний раз змушені були

визнавати право селян. Наприклад: після розслідування 24 квітня 1874 року “Определили представить обществу крестьян М.Романова на выкуп по дополнительному выкупному акту:

Усадебной земли – 26 дес. 990 саж.

Пахотной – 81 дес. 1120 саж.

Сенокосной – 209 дес. 483 саж.

Всего - 317 дес 193 саж.

Платежи по 80 коп. с десятины составляют 253 р. 66 коп. А с выкупными ссудами 4227 р. 66 коп.”.

Викупна земля селян Романова була розкидана на 107 малих ділянках. Але і на ці умови не погодився поміщик, написавши своє “неудовлетворение”. Судова справа дійшла до вищої судової інстанції – Сенату. Вона і тепер зберігається в Сант-Петербурзькому Центральному Державному історичному архіві (ф. 583, оп.17 дело 357).

Боротьба продовжувалась. Все більш активно проявляла себе поліція. Поліцейських переслідувань зазнав “подстрекатель” Володимир Гаврилюк. В поліцейських протоколах записано, що на допиті Гаврилюк відповів, що він закликав громаду пасти худобу на панських сінокосах. Якщо ж Стецький зажене скотину до себе в хлів, останній можна буде і розібрати. Селяни так і зробили. Поліцейський протокол №3 від 25 травня 1892 року повідомляє, що селянська худоба була забрана з панського лісу і закрита в панській лісній конюшні. Туди явився натовп до 300 душ селян, переважно жінок. Натовп , озброєний дручками, з криком і сваркою, рішуче розніс загорожу, визволив худобу і погнав її в Романів. Поліція склала список 60 запримічених осіб, який був прикріплений до протоколу.

“Целую весну и все лето крестьяне не переставали самовольничать. Зима одна оказалась сильнее власти. Не имею никакой вожможности поискать судом значительных убытков” – писав поміщик Генріх Стецький в черговому позові до суду. Опір селян з поміщиком вирішила лише Жовтнева революція, ленінський декрет про Землю. А до цього часу… селяни продовжували боротьбу.

В 1908 році громадою були обрані нові селянські виборні: Михайло Лукін Гусак, Іван Тимофійович Жлобіцький, Петро Філіпович Повійчук, Степан Кіндратович Канашук, Павло Нестерович Ткачук, Григорій Сільнестерович Масляний, Філіп Ільїн Волтарніст, Василь Михайлович Скороход.

Селяни діяльно добивалися землі в урочищах під Корчівкою, в Глибокій долині, Соснині, Погорельцях, Бурках, Гмині, урочищі Гоголь в кількості 2900 десятин.

Збори 343 домогосподарів заявили:

“Решительно и единогласно заявляем, что согласны развертывать землю в таком случае, если помещик передаст крестьянам все 2900 десятин земли”. При згоді поміщика селяни виявили бажання прикупити і панські землі.

В нових репресіях поліції найбільше постраждав Скороход В.Ю. Після арешту в рідне село він не повернувся, доля його невідома.

Старожил Романова Микола Корчинський в післяреволюційний час писав в своїх спогадах про ті часи: “Все лучшие земли Романова принадлежали графине, остальная лучшая плодороднейшая была во владении колонистов, немцев и чехов, живущих вокруг местечка

богатыми, благоустроенными поселками. Когда немцы и чехи приезжали в местечко на базар хорошими лошадьми, чисто одетые, они останавливались обычно возле трактира и заходя в помещение, как почетные гости, за столом угощались пивом.

Кулаки скупали у разорившихся крестьян их скудные лоскуты земли и нанимали за деньги или наполовину, не имеющих тягла и семян для обработки своих наделов собственными силами. Они часто попадали на должность старшин, заседателей сельских и церковных старост. Остальная земля, в большинству самых худших на неудобных, отдаленных да еще разделенная на три поля в севообороте была в использовании крестьян, живущих очень бедно. Малоросливые лошадки, ветхая веревочная упряж и небольшие старые повозки были крайне убоги. Не менее 70-80% крестьянских семей ходили в лыковых лаптях, а верхняя одежда была из домотканного сукна.”

Дає уявлення про повсюдне тяжке життя безземельного “вільного, незалежного” селянина, Печанівський церковний літопис: “Много между ними есть обезземельных, а некоторые имеют немного огородной земли. И те и другие стараются найти работу на стороне в местной экономии или на железной дороге. Зимой многие занимаются ткачеством, выделывают холстину рядовую для мешков. Некоторые плотничают, а иные, особенно молодые, ходят на вокзал грузить дрова в вагоны и разное, а также разгружать вагоны… Многие ходят на работу к помещику.”

Такі ж дані з церковного літопису з Кам’янки (частина Мирополя): “Род занятий крестьян в Камянке - хлебопашество. Но не извлекая из того удовлетворительных для себя доходов по причине недоброкачественности и малого надела земли, обращаются к разным зароботкам при древеснокартонной фабрике… и на железной дороге. А также занимаются ремеслами: сапожничеством, ткацтвом, выделкой кож… выделкой горшков и другой разнообразной глиняной посуды”. (ф. 159 оп 1 сд. хр. 196 стр. 14).

Б’ючись за землю, селяни втрачали останні її клаптики і пролетаризувались, інші ж наживалися і виходили на хутори, на так звані відруби. В статистичних даних за 1914 рік вказується, що в Романівській і Миропільській волостях 3020 селянських дворів з числом працездатних 15363 володіли 16056 десятинами землі. В їх числі були вже господарства, котрі мали від 15 до 50 десятин землі. Зосереджуючи в своїх руках землю, “малі поміщики” створювали хуторні господарства. Найбільше поширення це мало в селах Врублівці, Сущевичах, Людвиківці, Годисі, Омельному, Сарнівці, Генріхівці. В одночас зростає число тих, хто коло хати мав лише город. “Городників” у Романові на той час (без містечка) було вже 24, а в Кам’янці – 22, в Малій Козарі – 10, Ново-Мирополі – 11, Сушевичах – 37, Шуляйках – 8.

Були й такі, що покинули рідну хату, бо крім неї більше вже нічого не було, і пішли на заробітки. Багато з них в рідні місця не повернулися.

В Романові і навколишніх селах для безземельних селян годувальником і місцем проживання стає Романівський склозавод.