Романівщина в часи розвитку капіталізму

Феодально-кріпосне господарство в нашому краї було натуральним. Селянин-кріпак відробляв панщину, працював на своїй землі, яка харчувала його і давала можливість вести своє домашнє господарство, самому виробляти для себе все необхідне. З цього ж господарства він повинен був платити натуральний оброк, тобто віддавати визначену частину своїх продуктів і виробів. Промисли і кустарне виробництво переростають в мануфактури і фабричне виробництво. Йде зростання внутрішньої і зовнішньої торгівлі, формуються товарно-грошові відносини. Натуральність господарства порушується, народжуються, швидко ростуть і перемагають капіталістичні відносини.

Прибутковість поміщицьких маєтків при пануванні кріпацької праці була невеликою. Поміщики для підвищення прибутковості купували машини за кордоном, запроваджували багатопільну сівозміну, розводили породисту худобу. Граф Ілінський в Англії закуповує 120 верстатів і відкриває суконну фабрику, на якій панщину відбувають кріпосні селяни. Подібні підприємства різних профілів були в інших його маєтках. В Романові створюється 4 ткацьких мануфактури, гуральня, млини, цегельний завод та ін. Про роботу кустарів по обробці шкір, про розвиток торгівлі написано в нарисах “Кожевня” та “Торгове”.

Змагання між кріпацькими фільварками і промисловими підприємствами вільнонайманої праці, завершується перемогою капіталістичної форми праці, призводить до відміни кріпосного права.

Звільнившись від прикріплення до панської землі, селянство звільнилося і від землі, з якої годувалося, якою володіло при кріпацтві, бо пани “відрізали” цю землю собі. Про боротьбу селян за повернення цих земель висвітлює нарис “За землю, за волю”. Селяни добились повернення своїх земель лише після Жовтневої революції.. Залишившись після відміни кріпосного права без землі, яку не могли викупити у власників селяни шукали заробітки:“Безземелие заставляет крестьян обращаться к другим занятиям. В этом отношении довольно важное значение в их экономическом быту играет ближайшая Юго-Западная Киев-Брестская железная дорога. Здесь они находят довольно важный источник для своих зароботков… Крестьяне обращаются к разным зароботкам при древесно-картонажной фабрике… и на железной дороге”. “Много между ними обезземельных, а некоторы имеют немного огородной земли. И те и другие стараются найти работу на стороне в местной экономии или на железной дороге …” Ці рядки із церковних літописів того часу сіл Романівки, Печанівки, Булдичева (села розташовані біля залізниці) яскраво характеризують, що принесло капіталістичне суспільство вільному від кріпацтва селянину.

Не маючи можливості виплатити платежі і проценти на одержану землю, доведений до крайньої нужди селянин змушений був позичати гроші. Про ці позички “Очерки крестьянского хозяйства Новоград-Волынского уезда, ”куди входила наша волость, писали: “Само собой разумеется, что существование кредитных учреждений (волосные банки и кассы) не удовлетворяют потребности населения в кредите, и от этого страдает, конечно, малоимущая часть населения, принужденная занимать деньги у ростовщиков (у богатых крестьян и у евреев) под большие проценты. Уплата этих непомерно высоких процентов производится хлебом, или отработкою, либо оригинальным способом: предоставлением земли в пользование ростовщиков до тех пор, пока заемщик не отдает занимаемой суммы” (стр.184)

Частина селян втрачала і ті мізерні земельні наділи, які вони мали. Старожил Романова Корчинський залишив такі письмові спогади. Заможні селяни (пізніше їх називали куркулями) “скупали у разорившихся крестьян их скудные лоскутки земли и нанимали в аренду за деньги или наипол у крестьян, не имеющих тягла и семян для обработки своих наделов собственными силами…Все лучшие земли Романова принадлежали графине…Остальная земля в большинстве самая худшая, на неудобиях, отдаленная, да еще разделенная на три поля в севообороте – была в пользовании крестьян, живущих очень бедно. Малорослые лошадки, ветхая веревочная упряжь и небольшие старые повозки были крайне убоги, 70 – 80 % крестьянских семей ходили в лыковых лаптях, а верхняя одежда была из домотканного сукна”.

Ремісничі виробництва і кустарні промисли , переростають в промислові підприємства з найманими робітниками. В Романові розвивається ткацтво, спеціалізація столярних виробів, винокурні заводи, кожевні заводи, цегляні заводи, до сотні різних торгових закладів, в 1903 році відкривається найбільше підприємство краю – Романівський склозавод. Він і прийняв в тісні, темні і задимлені приміщення обездолений люд.

Безземельні, (пролетарі) і малоземельні селяни, які мали хату і город біля неї (“огородники”), їх ще називали “напівпролетарі” були основною робочою силою. Ходили вони на роботу в “гуту” з навколишніх сіл при будь-якій погоді. Потім на заводі було побудовано 4 приміщення бараків, де жили в великій тісноті ті, хто вже втратив і землю, і хату, і надію заробити стільки грошей, щоб повернути їх собі. Робочий день був 12-14 годин. Робітник-баночник одержував 12 крб., відносчик – 8 крб. Більше одержувало лише декілька висококваліфікованих майстрів, яких було привезено з Росії, Польщі, Литви, Чехії. В період освоєння заводу працювало 143 чоловіків та 25 жінок, потім кількість працівників зростає до 349 чоловік.

Але крім цих штатних, на завод працювали в лісних слободах і селах артілі, які добували місцевий торф і пісок, виробляли поташ, плели з лози упаковочні кошелі, були візники, які на власних конях доставляли дрова та інші матеріали в завод, вивозили готову продукцію. В одній з відомостей на зарплату їх нараховувалося до 300 чоловік. Власник заводу Генріх Стецький віддав завод в оренду Новоград-Волинським купцям: браттям Мензон, Давиду Розенфельду і Гольбергу. Останній жив на території заводу в окремому будинку і був управителем заводу. Завод виробляв якісний скляний посуд, кришталь і напівкришталь. Через дешевизну сировини і робочої сили, високу кваліфікацію майстрів, в нього не було конкурентів. Вироби легко реалізовувались на зовнішньому і внутрішньому ринках. Торгова марка “Товарищество Романов” була і є відома по цей день. Про історію заводу написано у нарисі “Романівська гута”.

Умови праці і життя робітників заводу були дуже тяжкими. Про це збереглися і документи і друковані в післяреволюційний час спогади старійших робітників. Власники заводу та його орендатори не дбали про умови праці. Завод був побудований з тонких шалівочних дощок, які наскрізь продувалися вітром. Працювали люди обвітрені вітром з однієї сторони, а з іншої обпечені жаром плавильної печі, температура якої +1200-1400 градусів. З газоканалів, які пролягали на підлозі гути, проривався чадний газ, від дихання яким паморочилася голова. Освітлення не було, воно йшло від вентиляційних вікон в гребні покрівлі. Механізмів не було. Перші станки приводилися в рух фізичними зусиллями робітників та кінським приводом. Нерідко робітники, які прийшли на роботу за 10-12 км повинні були декілька годин чекати, поки звариться скломаса. Старіші робітники Орлов, Єрмаков і Курочкін в письмових спогадах писали: “Про освіту, клуби, нічого і думати. Одиниці були писемні. При заводі було 10 малих квартир, в яких мешкало по 5 і більше сімей. Гіркими сльозами оплакували дітей матері, повертаючись з роботи. Ні вагітність, ні грудна дитина не були тоді в пошані. Темнота, з кожним днем гіршало життя”.

Робітниця заводу Лютер Марія записала такі спогади: “Отец рабочим был завода… Семья с 9-ти душ. Очень была бедность. Я работала с семи лет на заводе, выполняла работу филовщицы (упаковувала скловирорби і оплітала їх соломою). При старом режиме очень меня эксплуатировали, исполняла работу не по силе, получала 15 копеек в день. Два года работала по 12 часов.”

В першу народну революцію напруженою боротьбою робітники добивалися 10-годинного робочого дня, деяких поліпшень умов праці і побуту.

Звичайно, склозавод був не єдиним підприємством з такими умовами праці і життя робітників. Уже згадувалось, що жителі Миропольського куща змушені були “обращаться к разным заработкам при древесно-картонажной фабрике”.

За опублікованими в післяреволюційний час спогадами старого робітника К.Бралюка “З минулого Миропілької фабрики”, постає така картина: “Ручна праця. Єдиний механізм, що приводив в рух дерев’яні ступи – була водяна турбіна з лопастями. Працювало 30 робітників, серед яких 4-5 жінок. Кваліфікований робітник заробляв по 40 копійок в день. Інші – 25 копійок і менше. Працювали 12 годин. Заводчик Фраков приходив рідко, давав лише інструкції управляючому Фештеру”.

Можна навести статистичні дані про інші підприємства. На них теж були тяжкі умови праці і існування трудящих. Діти робітників не мали змоги навчатись. Робітники і селяни змушені були віддавати своїх дітей “в науку” до ремісників і майстрів на численні заводи та ремісничі майстерні власників, де вони були “хлопчиками на побігеньках”.

Один з кращих майстрів заводу Новіков Андрій працював з 10 років. Він підносив скло, працював по 12 годин, а після роботи загоджував кращих фахівців, щоб відкривали секрети майстерності склодува. Статистичні дані показують, що таких малолітніх на склозаводі в різні роки було від 20 до 30 чоловік.

Якими ще благами “ощасливив” капіталізм трудящих ?

Як гриби після дощу виросли винокурні заводи, “питейные заведения”, “монополки”, “шкальні”, трактири, чайні, пивні, ресторани. До цих “казьонних”, яких статистика показує 8 тільки в одному центрі Романова, було до двох десятків місць, де власники споювали народ, приймаючи в заставу за горілку будь-які речі. У власників цих закладів: Іцекзена, Дочкала, Масликовського, Поляка, Рахверса, Шевчука, Валдмана, Пекермана, Шпарберга, Портного, були кімнати для “чистої публіки”. Для простого ж люду в дворі стояли столи із збитих неструганих дощок.

Зате не було лікарні, а лише фельдшерський пункт, один вільнопрактикуючий лікар, 5 приватних аптечних складів і одна аптека. До закладів духовних потреб і культури слід віднести дерев’яну церкву, синагоги (їх було декілька), цегляний костьол.

За столипінської аграрної реформи розбагатілі “справжні хазяї” стали виходити на хутори, голота йшла до них в наймані робітники. Обездолені ставали найманими робітниками промислових підприємств – пролетарями. Ті ж, хто не хотів варитися в заводському котлі, залишали рідні місця, переселялися на вільні землі Сибіру (тобто добровільно їхали туди, куди царський уряд висилав засуджених), або емігрували за кордон, в основному до Америки і Канади. Повних статистичних даних про них немає. Є лише відомості, що з Романова в 1904 році переселилося в Сибір 5 сімей: Я.Луценко, П.Бондарчук, Г.Остапчук, Бараш, Кузьмінчук і одна сім’я до Америки. В 1910 році з Романова в Сибір знову виїхало 5 сімей, з Козари – 2, з Шуляйок – 1, Врублівки – 4, Генріховки – 5, Каменя – 2, Людвиківки – 1.

Капіталістичне суспільство в соціальному питанні більш відкрито протиставило бідних і багатих, створило клас неімущих. Це призвело до подальших революцій.