Національні меншини землі ромашвської

Заселення нашого краю відбувалося в дуже давні часи палеоліту. Протягом цього історичного процесу аж до наших днів на цю територію прадавніх слов'ян проникали інші племена і народи (скіфи, гунни, авари, хозари, берендеї, тюрки, печеніги, половці, татаро-монголи, литовці, поляки, росіяни та ін.). Вони селилися окремими поселеннями або родинами, часто перебуваючи на службі в адміністрації нашого краю.

В XI -ХП ст. київські князі дали дозвіл на оселення на південних кордонах Русі перському племені берендеїв. Так виник Бердичів. По аналогії можна вважати виникнення у нас Козар, Пилипо-Кошари, Булдичева, Ордннки (Гординки) тощо.

У так звану литовську добу князі-правителі запрошували населення інших національностей до себе на службу або дня розвитку ремесел. Литовська метрика-перепис відмічає таких пришельців: білорусів Селівана з Бобруйська, Степана Халевіча із Турова і т.д. Було зазначено, що в Житомирському повіті багато росіян (Ворони, Тиші, Горностаї). Пушкарями Житомирського замку та в інших гарнізонах були німці.

Обезлюднені міста та замки мали зацікавленість у збільшенні свого населення. Наприклад, міщан в Житомирі в 1552 році було 52 господарі, більшість із них парафіяни. Спустошені монголо-татарською навалою землі потребували нових поселенців, "пришлых людей". Тому в 1545 році городська община ("бояре земковые и мещане") просили у литовського князя пільг переселенцям, мовляв, тоді "многие другне могут придги к тому замку и оседать". Це ж стосувалося й округи. Литовська метрика повідомляє, що в Романові державний слуга (адміністратор) один» вже прийшло нових поселенців "в том же селе девять поляииц (поселенців), что землю не пашут".(Литовская метрика, ч.І, Санкт-Петербург, 1910 г. ст.167).

Найдавніші і найчисельніші меншини на Україні - поляки. Ще в 1031 році князь Ярослав Мудрий разом з братом Мстиславом пішов у "Лядську землю й повоювавши її, привів звідти багато полонених, поселив їх по Росі" (Іпатіївський літопис).

В кінці 14 і в першій половині 15 століття після тривалої боротьби Пльщі з великим князівством Литовським за родючі землі Волині і Поділля, велика кількість польських селян, ремісників, купців, дрібної шляхти переселилась на Україну.

Масове заселення нашого краю поляками відбулося після Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина стали польською провінцією.

Польське населення активно заселяло наш край і на початку 19 століття. За даними російського географічного товариства у 1864-1865 роках у дев'яти українських губерніях проживало 470 тисяч поляків: селян, ремісників, робітників, чиновників, духовенства, дворян головним чином було зайняте землеробством і тваринництвом. Серед поляків було багато крупних землевласників. Були поляки і серед правлячого державно-адміністратнвного апарату. Чиновники, судді, поліцейські, лікарі, вчителі.

Багато поляків проживало і в Романівській волості, особливо в лісостеповій частині.

Цей період історії великого князівства Литовського і нашого краю, як складової частини його, закінчився кревською унією 1385 р., яка віддала Україну в руки польських магнатів і шляхти. Розпочалася полонізація українців, особливо після Люблінської унії 1569 року. Українська знать стала зрікатися віри і культури своїх предків, запроваджувалися польські порядки та мова.

Польські магнати одержали від польського короля та захопили самі українські землі, запровадили кріпацтво та католицизм. Староста Житомирський власник нашого краю граф Іпьїнський, намагався зробити католиками українських селян, зробити їх слухняною робочою худобою - "бидлом". Наближеним свого польського двору - неімущим шляхтичам - віддавав чинш, робив їх компаньйонами, управителями, наглядачами, економами і т.п. Для протидії українським кріпакам завозив польських переселенців, створював польські села, будував костьоли. Але зусилля полонізувати українське населення і запровадити католицизм виявилися марними.

Польські магнати та шляхта ще з часів Київської Русі мріяли про створення Великої Польщі "від моря до моря", а тому цю територію вважали своєю, у всі часи претендували на їїпривласнення і перетворення населення (українців, білорусів, поляків) на "бидло". Тому мова шляхти - це "панська мова", а у селян - "холопська мова". Проте ні польський народ, ні тим більше український "бидлом" бути не хотів. Тому в усіх частинах України, особливо Правобережжі, між польськими панами і їх шляхтою та українськими селянами завжди були напружені стосунки. Селяни ніколи не підтримували пана та шляхту і зосталися вірні собі й під час польського повстання 1863 року, коли їх звали відновити владу Польщі.

А В нашій місцевості під Мирополем в травні 1863 року був розбитий Волинський губернський польський загін під керівництвом Е.Ружнцького. Якщо цих повстанців підтримала місцева шляхта (за що потім зазнала репресій від царизму), то українське населення було настроєне до шляхти вороже.

Після Січневого Польського повстання в 1863 році великі і середні землевласники зазнали багато репресій від царського уряду. Конфісковувались і продавались маєтки, по дешевій ціні продавалась українським селянам вилучена у поляків-землевласників земля. Родину Ільїнськнх-Стецьких ці репресії не зачепили..

Немає ніяких документальних свідчень про антагонізм між польськими новопоселенцями та українськими селянами. Ніщо не завадило польським і українським трударям дружити між собою, ставитись один до одного доброзичливо, поважати один одного. Майстер різьби по дереву поляк Інглятовський виготовив в натуральну величину мармурове погруддя Т.Г.Шевченка, сказавши своїм учням: "Це побратим нашого Адама Міцкевича, це такий, як Адам Міцкевич". Спільно українська і польська біднота боролися за майбутнє, незалежно від їх національності.

Польське населення ще в бурхливі роки революції заявило, що воно вважає себе споконвічними жителями України і готове співпрацювати з українським населенням при забезпеченні прав польської національності.

В 1917 році Центральна Рада своїм Універсалом проголосила право польського народу на національно-персональну автономію. Польським меншинам приділила значну увагу і радянська влада.

За статистичних даними перед громадянською війною на Україні проживало 467,4 тис.поляків - більше одного процента усього населення. У Волинській окрузі мешкало 89382, Шепетівській - 60,2 тис., Бердичівській - 48,4 тис., Коростенській - 30,5 тис.

Після революції 1917 року широко втілювався в життя принцип самовизначення націй. Польське населення почало створення польських національних сільрад. В 1926 р. їх було 129, в 1934р. - 170. В нашій Волинській окрузі було 48 польських сільрад, в Бердичівській - 29, в Проскурівській - 25, Київській - 12, Мелітопольській - 3, Херсонській і Білоцерківській по одній.

В 1925 році сусідній з нами Довбишський район (зараз багато колишніх його сіл перебувають в складі нашого Романівського району) став польським національним районом. Район мав 41896 чоловік населення, з яких 73,3% складали поляки. Польські сільради створювали національні школи, різні просвіт ительскі гуртки. В районі все діловодство і суд проводились польською мовою. Кадри для польських сіл і районів готувалися в Києві відповідних вищих навчальних закладах, там же видавались польською мовою газета "Серп".

В жовтні 1935 року район був розформований. Багато польських сімей було репресовано і депортовано в Казахстан. Всього репресованих по Романівському району було біля 2 тисяч. Більше половини з них - особи польської національності.

При польських магнатах зросла кількість єврейського населення, яке власники фільварків (поміщицьких господарств) запрошували до себе управителями, орендарями, корчмарями. Ця категорія людей викликала на території України антисемітські настрої та ворожнечу. Тому під час повстань та виступів народу проти шляхти і католицизму гонінням піддавалися й "риндарі", тобто евреї-орендарі.

Архівні документи розповідають про вбивства їх та масову втечу разом із шляхтою. У наших краях вони знаходили укриття в Полонському замку. (Архів Півден.-Зах. Русі, т.П ч.3,ст.487). Там же є відомості про ріст єврейського населення після повернення Правобережної України Польщі. В 1778 р. єврейського населення в Мирополі збільшилося на 81 сім'ю, у 1784 - 121 сім'ю, 1767 - 102 сім'ї. Дещо інша картина в Романові: 1765 рік- 14 сімей, 1784 рік - 8 сімей, 1767 рік - 12 сімей. Зростає кількість єврейського населення і в Бердичеві - 1220 чоловік, Житомирі - 346, Любарі - 61, Чуднові - 615, Мирополі - 113.

При запровадженні мануфактур, графи Ільїнські запрошують в Романів євреїв-ремісників. Оселяються вони переважно в центрі, створивши торгово-ремісниче містечко. Інша частина Романова заселена українцями, складала село.

З приєднанням Правобережної України до Росії (1795р.), з розвитком дрібних мануфактур та ремісництва (в основному обробіток шкір та пошиття кожухів), в одному лише Романові, за статистикою Теодоровича проживало 1155 чоловік єврейського населення.

Романів стає містечком із затвердженням 19 одноденних ярмарок на рік замість 9. У подальшому в Романові проводилося 24 ярмарки на рік. За торговельним оборотом він займає третє місце у Волинській окрузі, а Мнропіль - п'яте.

В журнале «О поверке торговые предпрнятий и личных промысловых занятий по местечку Романов» за 1914 рік в списку - 121 торговельне підприємство та 25 промислових об'єктів, власниками яких були євреї, і лише до десятка чоловік - люди інших національностей. Правда, підприємства ці (шкірзаводи, млини, лісопильні, цегельні) були невеликими. Найбільшими промисловими підприємствами були склозавод (до 400 робітників) та паперові фабрики в Карвинівці і Мирополі. Всі інші мали від 5 до ЗО робітників. Дуже зростала кількість шкірзаводів, в один час їх було до 50.

Царський уряд для захисту російських купців і підприємців заборонив євреям проживати в Росії. Зона розселення євреїв, так звана "смуга осілості", обмежувалася місцями їхнього первинного проживання, в т.ч. у нашому краї, але не в селах, де євреїв було по 1-3 сім'ї (здебільшого - управителі, орендарі, корчмарі).

Таблиця статистичного збірника "Очерки крестьянского хозяйства Н.-Волынского уезда за 1910 год" вказує, що в селах Булдичів, Дертка, Паволочка, Гордіївка, Голубин, Камінь, Козара, Корчівка, Людвиківка проживала саме така кількість євреїв. Влада не дозволяла, аби у селі мешкала велика кількість сімей євреїв. Поміщик Є.О.Петровський в околицях Карвинівкн (хутір Рудня Дриглівська) на своїй землі заснував папероробну мануфактуру, на якій працювали наймані єврейські родини (чоловіки, жінки, їхні діти). Поміщик підтримував прохання євреїв переселитися на постійне, проживання по місцю роботи. Євреї писали скарги Міністерству внутрішніх справ і канцелярії Волинського губернатора, що Житомирська поліція заборонила їм працювати і проживати при фабриці, "...коли заборонять працювати - ми помремо з голоду".

Канцелярія генерал-губернатора повідомила, що у проханні відмовлено, бо для дозволу немає підстав.

Скупченим було єврейське населення і на Миропільській паперовій фабриці, яка почала працювати в 1832 році. Орендував підприємство єврей Шапіро та його син інженер Гершель. Працювало тут до трьохсот робітників, більшість єврейської національності. Наскільки гостро стояло питання із фахівцями-майстрами, свідчить випадок, який стався на другій Миропільскій папірні графа Ростоваровського. Граф переманив до себе майстра-папірннка із Трощанської папірні Буржннського. Сварка дійшла до того, що було призначено дуель, яка мала відбутися біля Бердичева Але конфлікт вдалося залагодити.

Компактні, замкнуті традиціоналістські громади єврейських містечок були окремим світом. Тут панувала ортодоксальна єврейська релігія, яка мала свої культові будинки (синагоги), культуру, мову (ідиш). При синагогах були релігійні школи (талмуд-тори). В Романові в такій школі з 1842 році було 85 хлопчиків, навчав їх Т.В.Ротенберг. Існувала й приватна школа Аврум-Лейб Гехмана, котрий мав звання домашнього вчителя. В школі навчалося 92 хлопчики. Великий вплив мали рабіни, кагали, (органи самоврядування громади). Контакти із "зовнішнім світом" обмежувалися економічними знаннями.

Типовими для таких містечок були злидні та перенаселеність, оскільки численність єврейських громад значно перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних провінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і неабияка кмітливість і розторопність. Про тяжке становище єврейського населення свідчить акт обслідування,

У містечку 244 робітники, з яких 144-євреїв. Службовців 275 (євреїв 47), ремісників-кустарів 295 (євреїв 270), торгівців 177 (з них євреїв 125), людей вільних професій 8 (з них євреїв - 5), декласованих - 86 чоловік.

Велика частина єврейського населення жила в злиднях. На все містечко було 18 криниць з яких лише 5 відповідали санітарним вимогам.

Робітники-євреї приймали активну участь в революційних подіях 1905 року. Священник Романівської церкви Ковалевський в своїх проповідях настроював українців проти євреїв, але організувати єврейські погроми йому не вдалося.

Після революції 1905 року в містечку Романові (без Романова-села) нараховувалося 4078 жителів, з яких українського населення - 142 чол., росіян - 95, поляків - 265, євреїв - 3390, чехів - 12, інших національностей - 88. Серед них чоловіків - 1883, жінок -2245. До 14 років -369, від 14 до 23 років - 359. Все населення проживає на площі містечка у 29 десятин землі. В цей час у містечку було 367 будинків, з яких 10 - кам'яні. Єврейському населенню належано 328 будинків.

В період між двома революціями в Романові була створена єврейська політична організація Бунд. Її учасники після репресії царизму в більшості емігрували в Америку.

Масове переселення чехів на Україну відбулося у 1867 -1874 роках.

В нашому краї перша чеська колонія зявилась в 1870 році в селі Вільшанка Чуднівського повіту.

В 1874 році чехи поселились і на окраїні Романова, створивши свою колонію. Як і німцям, землю в оренду від Ілінських-Стецьких вони отримали неродючу, під лісом. Чехів приваблювали на Україні не тільки землі, а й загальнослов'янські зв'язки.

Згодом землю стали викупати. За гектар лісу платили від 18 до 25 рублів. Орна земля в залежності від родючості коштувала від 50 до 250 рублів. 10-15% платилось готівкою, решта-сорокарічна позичка.

Чехи сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь. Завели вирощування незнайомих в нашій місцевості культур: цукрових буряків, конюшини, хмелю.

Ведення сільського господарства за загальним культурним рівнем було вищим чим у місцевого українського населення. Чехи були чудовими агрономами, цукровиками, хмелярами, пивоварами. Завдяки їм в нашій місцевості почали вирощувати хміль .Він збувався у Варшаву, Київ, Москву, Дубно, Вінницю, Житомир.

Чехи були також чудовими садівниками. Біля їх будинків завжди були гарно упорядковані сади, було багато квітів.

В 1896 році на Волині було створено товариства хмелярів і садівників.

З 1870 по 1914 рік чехи збудували на Волині 16 пивоварень, 32 молочарні, 113 млинів, один цементний завод, 5 цукроварень, 37 великих майстерень, 19 великих цегелень та велику кількість малих ремісничих майстерень.

У чехів були свої школи, які утримувалися на кошти громади. Де не було шкіл, навчали чеських дітей так звані мандрівні вчителі, які ходили від села до села.

В чеській колонії Романова проживало 220 сімей. Школа для чеських дітей була відкрита в 1902 році.

Глобальні кризи в економіці Заходу на початку 19 сторіччя сприяли переселенню в наш край німців.

Першими прибули на Україну сілезькі лісоруби, що наймались на роботи по заготівлі цінних порід лісу і виготовленні з них якісних товарів, що мали попит на Заході.

З 1833 року з Німеччини на Україну почали переселятись ремісники, особливо суконщикн і ткачі.

На запрошення власника мануфактур графа Ілінського багато німців поселилось в Романові. Працювали вони в основному на суконній фабриці.

Особливо великого розвитку набуло переселення німців в наш край після відміни кріпосного права в 1861 році, коли селяни отримали землю і поміщики-землевласники втратили дешеву робочу силу.

Поміщики продавали ліси, віддавали на довгі роки в оренду землю. Причому, земля віддавалась переважно біля лісу, в болотистій місцевості. Так на Романівщині з'явились німецькі поселення: Людвиківка, Генрихівка, Еразмівка, Негейм, Сяберка, Станіславівка, в якій разом з німцями проживала частина польського населення.

Царський уряд гарантував німцям свободу релігії, створювання власних шкіл, звільнення від військової служби.

Спочатку землю німці орендували, а потім багато з них землю викупили і стали власниками.

Німецька колонія в селі Людвиківка (нині Залужне) мала більше 500 дворів. Перші поселенці будували тимчасові житла з лози, обкидали їх глеєм. Вони вирубували і корчували ліс, обробляли землю. Господарства в них були зразковими.

В 1874 році царським указом були скасовані пільги, що надавались переселенцям щодо обов'язкової військової служби і тому розпочався масовий виїзд німців з України.

В Романові багато німців працювало на суконній фабриці, на склозаводі. На початку 20 століття Ядвига Стецька продала велику ділянку лісу німцю Гоффу, який на купленій землі розпочав будівництво лісопильні. Спочатку були побудовані декілька дерев'яних будинків, в яких було по 3-4 квартири. Будували їх німці, що першими приїхали з Гоффом. Після прибуття другої групи робітників розпочалося будівництво лісопильного заводу. Місцеві жителі називали його Тортаком.

Прибулі німці побудували собі добротні цегляні будинки. Місцева старожителька Н.С.Войтюк згадує; "Будинки німців були накриті жестю або черепицею і пофарбовані в червоний колір. Червоними були також рами вікон і двері. Біля будинків були гарні садки і дуже багато квітів. Був у німців і свій клуб. У вихідні дні вони ставили спектаклі на німецькій мові, танцювали, був у них і свій хор.

Після проведення через наш край залізниці, ліс став вивозитись за кордон. Невелика лісопильня в 1914 році стала заводом Р.В.Германа, на якому працювало 300 робітників. Торговельний оборот заводу складав 200 тисяч карбованців.

Після столипінської реформи в 1905 році заможні українські селяни стали купувати землю і оселятися на хуторах. В ті роки розпочався масовий виїзд німців, що орендували землю, з обжитих місць, так-як їм землю не продавали. Частина німців на Україні залишилася.

Рятуючись від царського указу:"...розкольників, які противляться святій церкві, карати емерті...", тисячі прихильників протопопа Аввакума переселилися на Україну. Так і в нашому Романівському краю з'явилися росіяни. На куплених землях вони жили окремими поселеннями. В Романові їх було 46 чоловік, в Ясногороді - 10, Кам'янці - 2.

Неподалік від Романова розкольники-старообрядці заснували своє село, яке назвали Пилипами. Місцеве населення називало переселенців-росіян пилипонами.

Громади старовірів вели замкнуте життя. Двори старообрядців стояли в ряд, прилягали один до одного. У дворі були господарські приміщення для худоби і птиці. Двір був обнесений високим частоколом з ворітьми і дахом. В центрі воріт обов'язково вісив образок. Також обов'язковим атрибутом двору старовіра була лазня.

Хати старовірів складалися з двох частин: чорної і горниці. В чорній хаті була піч і лежанка В горниці всі стіни були обвішані великою кількістю ікон і лампадок.

Одягалися пилипонн дуже яскраво: чоловіки - в червоні сорочки і оксамитові кафтани, жінки - в кольорові сарафани і розшиті яскравими нитками сорочки. Чоловіки носили пишні бороди.

Сільським господарством старообрядці займалися мало. Вони були землекопами, лісорубами, майстерними теслярами, пічниками, каменярами.