Кожевня

По лівому березі річки Лісної на ділянці від сучасної меблевої фабрики до дороги, яка із центру містечка (тодішньої торгової площі) веде на склозавод, під час земляних робіт у великій кількості знаходили ями, заповнені обрізками шкір, та різні за величиною копанки, обкладені товстими дошками, а то й цілими колодами в яких вимочувалися шкіри. При знесенні старої будови, на горищі прибудованої до неї веранди, було виявлено велику кількість поштових листівок. Листівки були з різних кінців: Варшави, Кракова, Вільно, Бреста, Житомира. Це були заявки на постачання утеплюючих плит , які виготовляли із шерсті, що зчищали з шкір після вимокання. Кореспонденція свідчила не лише про те, що продукція була широко відома і мала багато покупців, а й про солідні виробничі потужності шкіряного виробництва.

Все це є свідченням, що саме тут знаходились романівські “кожевні” заводи, а ще пояснює старовинну назву цієї місцевості “Кожевня”.

Збереглися й документальні дані. Власник Романова і його навколишніх земель граф Ілінський для зменшення своїх платежів за землю в проханні до уряду вказує землі, які в даний час від нього відійшли, але за які він продовжує сплачувати податок. Цю межу він проводить “вдоль корчевской дороги и заканчивается рядом кожевных заводов”. Цей ряд “кожевных заводов” на окраїні Романова і став називатися “Кожевня”.

Умови для появи та росту заводів і ремісничих майстерень були чудові. Корчівська дорога із Романова виходить на дорогу, що йшла з Києва в Галичину через торгові центри Миропіль, Полонне, Острог. Заводи були розміщені вздовж дороги за житловими будинками населеного пункту. Був великий запас води. Річка Лісна у цьому районі була перетворена на великий ставок, гребля якого мала водяний млин. У великій кількості надходила сировина (шкіри) як місцевого мисливсько-скотарського населення, так і від сусідніх миропільських, любарських і чуднівських сіл. Було багато фахівців, як запрошених майстрів-ремісників, так і місцевого населення.

Шкіри різного кольору, якості і призначення вироблялися для торгівлі на вивіз і для власного споживання. Для власного споживання більше йшла продукція ремісників-одиночок. Коли в церковному літописі священник описував вигляд місцевого кріпосного селянина, то поряд з іншими предметами вказував: на ногах великі міцні чоботи або ж постоли, зазвичай пошиті зі шкіри власного виробництва. Про те, що селяни займалися вичинкою шкір, говориться і в інших документах. Цікаво відмітити, що кустарі-одиночки працювали і в час заборони домашнього виробництва шкір навіть за суворого сталінського режиму. Таких посилено шукали, конфісковували все майно, а власників арештовували.

Протоколи свідчать про розкриття такого виробництва у Гарбара (конфісковано 14 сиром’ятних та 17 підошвенних шкір) та в інших осіб.

Про кустарів-одиночок документальних даних мало, бо вони не афішували свою діяльність, працювали таємно. “Заводам” поталанило більше, бо в податковій інспекції збереглися навіть їх описи. Статистика вказує їх різну кількість у різні часи - від 20 до 50. Для їх обслуговування виросли млини по розмолу дубової кори, був промисел по збиранню рослин для фарбування шкір у різні кольори.

На базі шкірзаводів відкрилось декілька заводів по виробництву “шерстяної вати”. Ця вата збивалась в утеплівальні плити.

Шкірзаводи були різні за величиною і потужністю. В них працювала різна кількість робітників, та й обладнанням вони значно різнилися. Шкірзавод Гальперіна Лейби Іцка шостого розряду мав 12 робітників, яким виплачувалось 3600 карбованців зарплати. Завод мав 30 чанів для квасіння шкір, 7 чанів для дубління, 6 чанів зольних, 2 чани мочильних. Всього 45 чанів. Підприємство мало оборот 13000 крб.

Завод Вальдмана Валька Срулевича (7 розряду) мав 6 робітників, яким виплачувалося 1200 крб. заробітку. Завод мав 14 квасильних чанів, 3 дубильних, 1 мочильний чан, 2 зольних - всього 20 чанів. Оборот 4000 крб.

Подібними були й інші заводи. Уже згадувалось, що з відходів шерсті, яка зсічувалася з шкір, робили утеплювальний матеріал. У більшості це була «шерстяна вата», яку збивали в плити.

Виникло декілька таких окремих заводів. Таким було підприємство Містермана Лейви Мошковича. Обслуговували його 3 робітники, зарплатня яких складала 1000 крб. Підприємство було обладнано чанами місткістю 40 відер, паровим двигуном в 6 кінських сил. Невеликими були й інші виробники «шерстяної вати». Такими ж малими були й заводи по розмолу кори, дубової для дубління шкір, вільхової - для фарбування їх.

Наприклад, коромолка Микашевської Сури обслуговувалася 4 робітниками, які отримували 900 крб. оборот 1200 крб. коромолка мала паровий двигун в 10 кінських сил.

Тяжкі умови праці, низькі заробітки, малий життєвий мінімум - все це штовхало робітників на боротьбу з хазяями та власниками, що їх захищали. «Кожевники» були активними в роки першої народної революції 1905-1907р.р.

18 квітня 1905 року в Романові на шкірзаводах стався відкритий двобій між робітниками, хазяями та чинами поліції. Робітники покинули роботу, з червоними прапорами переходили заробітньої плати. Власники повідомили про це місцевого урядника Янчуковського, який кинувся на місце подій «наводити порядок» і став розганяти робітників. На одному із заводів натовп не підкорявся, а навпаки, лаючись, став виганяти урядника. Вихопивши шаблю і відбиваючись нею, Янчуковський вскочив у приміщення шкірзаводу Борейбома і зачинив за собою двері. Розлючені робітники кинулись за ним: одні ламали двері, інші вибили вікна, а хтось навіть двічі вистрелив із револьвера. Підоспілі на допомогу уряднику староста, старшини і десятські відбили і визволили урядника та арештували декілька чоловік. Під конвоєм відправили їх з містечка в Житомир. Але на околиці Романова на конвой напало близько ста робітників. Вони побили охоронців і під крики «ура!» звільнили арештованих. Як відомо, революція зазнала поразки, проте робітники добилися скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. (Центральний державний історичний архів в Києві ф.442).

В роки першої світової війни, в роки революції, період нестійкості різних режимів влади, безчинства банд були розорені та знищені майже усі заводи. В 1921 році працював лише один завод, який давав 70 процентів продукції довоєнного часу. (Наукові записки Житомирського педінституту. Вид.1961р. ст.137, 141).

Радянські статистичні органи облікують в 1922 році на території Кожевні в Романові лише 7 заводів, в які можна було вдихнути життя. В архіві збереглися документи, які свідчать, як відроджувалася і поверталася до життя реміснича Кожевня. 28 жовтня 1922 року колишній завод Пекермана Іцка був названий "Обув-Збруя"(пізніше називався обувно-шорною майстернею). Його орендувала Перша Волинська трудова артіль, при кооперативному об'єднанні шкір.

В час створення цієї першої артілі було 10 робітників, пізніше їх кількість виросла до 36. Дубильних та інших чанів було 52. Завод мав нафтовий двигун та паровий локомобіль на 12 кінських сил, свою дубомолку. Потужність виробництва - 900 шкір на місяць. Лише за період з 1 січня по 28 жовтня було вироблено 4372 штук шкір. Колишній шкірзавод Ратченка був відбудований при допомозі 44-ї Щорсівської дивізії, яку і став обслуговувати. Завідував шкірзаводом Жукінський Т.Г. Потужність цього підприємства складала 180 шкір на місяць. Вищезгадана 44-а Щорсівська дивізія орендувала також шкірзаводи, які колись належали Вальдману, Шліду. Всі вони входили до профспілки "Кожі" Ради народного господарства Волинської губернії. Цікаво відмітити, що колишній шкірзавод Вальдмана пізніше перейшов на обслуговування Романівської профтехшколи. В той час його потужність складала 450 шкір на місяць. Завод мав 24 дубильних чани, нафтовий двигун на 20 кінських сил.

В час НЕПу на Кожевні працювало близько 20-25 заводів, на яких було зайнято понад 120 робітників. Відбувалися різні організаційні зміни в житті шкірзаводів. На місце приватних власників прийшли кооперативи. Статистичні дані називають такі найбільші трудові об'єднання: Романівська шкіряна трудартіль, Романівська трудшкірартіль "Прогрес", П'ята Романівська трудшкірартіль, Сьома Романівська трудартіль "Енергія".(Житомирський обласний державний архів ф.277). Газета "Волынский пролетарий" в №52 від 2.03.1924р. так писала про нашу Кожевню:

"Местечко Романов является центром кожевенной промышленности. До 1917 года там работало больше 40 заводов, часть из них довольно крупные. В настоящее время работает 7 и открывается еще 2 на артельных началах. Губернским отделом труда открыт для безработных кожевенный завод. Приняты меры к открытию при заводе клееварки и сушилки шерсти".

Можна наводити інші документи та статистичні дані про романівські шкірзаводи, і вони будуть свідчити про зменшення кількості цих підприємств з тих п'ятидесяти, що були раніше, бо зникали малі, зате росла оснащенність і потужність тих, що залишилися. Але цей нарис - не історична довідка про розвиток шкіряної промисловості в Романові, хоча й наводяться в ньому конкретні факти.

Згадані тут документи та статистичні дані свідчать про існування промислової території Романова, названої Кожевнею. По мірі зменшення кількості шкіряних заводів територія, що звільнялася, забудовувалася житловими будинками. Вона ставала продовженням містечка вздовж дороги на Врублівку, Корчівку, склозавод.

З модернізацією і розширенням Бердичівського шкірзаводу основна маса сировини (шкір та хутра) стала заготовлятися для нього. Це призвело до припинення роботи романівських шкірзаводів. Кустарі-одиночки продовжували підпільно існувати, але збували свою продукцію таємно, в дуже малій кількості. Та й взагалі діяльність одиночок не стосувалася Кожевні. Поступово Кожевня втратила й свою назву. Від неї залишилися лише спогади.