Житомирська вулиця

Знаходиться вона на пагорбі, біля підніжжя якого протікає річка Лісна. Недалеко від її крутого повороту по широкій заболоченій низовині (у верхній частині вона називається Борщівкою) тече і впадає в Лісну річку Підлісна. Мала Підлісна й інші назви, так само як і численні заболочені струмочки, що впадають в неї. Ці старі назви давно втрачено, а струмки перетворилися в канави, у яких не завжди є вода. Паралельно Лісній з іншого боку пагорбу протікає заболочена річка Луковець. Отже, вода, болото, зарості кущів з трьох боків робили пагорб надійно захищеним від чужих. З четвертого боку (ясногородського) біля широкого плеса води, яке зветься "Лебеді", пагорб заріс високими соснами і мав назву "Соснина". В цьому місці проходило дві дороги: одна на Ясногород, друга -на Жито мир.

Після монголо-татарської навали, керуючись лише владою своєї громади, наші предки освоювали цю місцевість - корчували дерева, підготовляли поле, будували хати, огороджували садиби. Це дуже трудомістка робота: на десятину землі вона вимагала 45 днів праці всієї сім'ї.

В цей час розрізнені і незахищені землі захопили литовці, які оголосили, що люди вільні, а всі землі перейшли у власність Литовської держави. Тепер за користування землею і проживанням на ній потрібно було платити державні податки. Хоча створилася єдина об'єднана держава, захистити своїх жителів вона не змогла: монголо-татари Золотої Орди, а потім кримські татари робили набіги з метою грабежу і розорення жителів. Щоб їх уберегти, литовські князі уцілілі і відроджені села і волості почали приписувати до адміністративних центрів з метою будівництва укріплених замків, щоб там ховалися люди краю. Ці укріплені замки і стали збирачами податків серед населення для їх утримання. Романівці приписувалися до Житомирського замку, стали їздити туди на будівництво, здавати данину, а також ховатися за його стінами в час небезпеки.

Можливо, саме тому вони стали називатися "житомирці", тим більше, що поселення (тобто вулиця) стояла по дорозі на Житомир і було "к Житомиру село Романово". Нові люди, які прийшли на це безпечне місце (а в 1471 році їх було дев'ять родин), стали оселятися на підвищених місцях на берегах водойм і річок, які впадали в Лісну.

Так виникли Марки, Мар'янівка, Лебеді, Бурки. Нові жителі цих освоєних земель хоч і не платили всіх податків і ще не обробили собі поле, не відділяли себе від романівчан, а приписували себе до Романова.

Так, населення Романова поділилося на житомирців, мар'янівцв, марків, лебедів бурків, гончарівців, борщівців, обліх. Пізніше ця відмінність

зникла, але географічні назви "кутків" Романова закріпились і живуть понині. З покоління в покоління на цій місцевості панівними залишаються прізвища. Імена тих перших поселенців. На Житомирській вулиці це Романчуки, на Лебедях -Лебеді, на Гончарівській вулиці – Гончаруки.

Освоєння місця, на якому поселялися наші предки, починалося з будівництва житла. Це була курна хата - збудована взруб поліська раджа,. де вся садиба господарів знаходилась під захистом дерев'яного зрубу - огорожі. До наших днів ще збереглися й інші огорожі: обтесані, росколоті надвоє дубові колоди, одним кінцем закопані в землю, а верхнім - скріплені з іншою колодою латою, заглибленою в розчепи.

Замість фундаменту хата стояла на вкопаних в землю дубових пеньках, мала всередині утрамбовану глиняну долівку, знадвору - широку глиняну призьбу. Під одним дахом (робили його з драниць, соломи чи очерету) знаходилися житлові та господарські приміщення. Дорослі діти не відділялися від батька, становили одну сім'ю, один "дим". Якщо ж син хотів жити окремо, то ставив хату на спільному дворі, і це вже було "дворище". Податок "подимне" платився окремо з кожного "диму".

В одному "димі" спільним було все майно, а також разом виконувалися всі сільськогосподарські роботи. Це було зручно, так як лише колективною працею можна було освоювати землю, майструвати знаряддя, виробляти власнийй одяг і взуття. Рідко в якій хаті не було примітивного ткацького знаряддя...

В цей час тяжкі поліські лугові та лісові грунти заможними родинами оброблялися з допомогою волів, тому від їх кількості залежало, скільки землі у володінні родини, і податок за землю платили "поволовщиною, з вола по три гроша", а також натуральним зерном "осьм колод овса на город".

Земля вважалася державною і оволодіти нею можна.було при умові сплати державі цих податків. Продавати землю ніхто не мав права, вона передавалася від батька до сина у власність і відняти цю власність ніхто не міг.

Люди, які не мали робочої худоби, вручну могли обробити лише землю під городи, а тому називалися городниками. Таким чином користуючись навіть даними перепису, неможливо встановити кількість жителів, бо перепис враховував лише главу сім'ї, особу, яка платила податок.

Крім грошової плати з жителів Романова була "дань медовая" та натуральна плата хутром звірів. Вона вважалася основною, бо землеробство тоді ще небуло єдиним і основним засобом життя людей.

Хутром платили "ключнику от дани по 24 куницы”, але основним платежем був мед. Корінне населення, займаючись бортництвом, платило данину - 72 відра меду, а, новопоселенці -13 відер.

Селом управляв волосний старшина, який відав поточними справами. Важливі питання розглядала і приймала рішення вся громада "мужів". Обиралися вони в священному місці де колись стояли ідоли роду чи племені,

тобто в копниці. Тому і присуд у справі називався копним. Дедалі частіше на рішення "мужів" впливали особи з адміністрації литовського князя, тим більше,, що вони починають проживати у волості.

В литовській метриці перепису населення 1471 року про Романів говориться, що з адміністрації замку живе "слуга один, подымщины не дает".

Такі слуги часто були "жалувані" великим князем чи від його імені адміністрацією замку. Староста Житомирский, ловчий, бобровник, бортник, кпючник_? тиун збирали ті чи інші платежі як собі за службу, так і державі (замку). Часто про це оговорювалося в документах: з Романівської волості "ключнику идет от дани копа грошей".

Найпростіше, коли платежі платили данники самі. Коли ж цього не було -у волость по дань приїздив "заказник", тобто той, кому було заказано збирати платежі. Волость приймала цього "заказника" і забезпечувала його харчуванням, житлом, підводами згідно рангу. Перебування "заказника" для населення було тяжким періодом, бо він сидів до того часу, поки не збере всіх платежів, а особисто для себе підводу з продуктами від "поклонів" і "подарунків",

Є часті згадки, що в ці мисливські угіддя приїздили на розвагу Великий князь Литовський, його сини, члени його двору та різні чини великокнязівської адміністрації. Всі данники повинні були тоді ходити з приїжджими "на лови" і на "оступь" (облаву під час полювання). Така забава відбувалася протягом кількох тижнів, і всіх приїжджих потрібно було забезпечити житлом, їжею, питвом, кіньми.

Як приписані до замку, романівці повинні були виконувати роботи на замок: "мост чинити... вежу воротную и к тому две городни верх покривати и колодки, и камене на той вежи и на городнях класти". В роботах на замок потрібно було заготовляти дрова, ремонтувати запрудини, особливо для бобрів, яких цінили та оберігали. Романівчани виготовляли для замку драниці, а на ремонтні роботи "давали топори". Це повинні були бути "добрые молодцы: не ребята, ни люди старые...”

Найбільш вірогідно, що схована в хащах мисливських угідь Романівська волость не дуже страждала від татарських навал, жодного документа чи згадки про це на сьогоднішній день немає. Але частими розореннями татарами сусідніх земель вирішив скористатися староста Житомирський Дмитро Кмита, який віднісши Романів до спустошених земель, випросив Романівську волость у свою власність, як плату за службу,

У 1505 році литовський князь Олександр передав Романів з його орними землями, угіддями та данниками й тягловими людьми у приватне володіння Дмитра Кмита. Пізніше Романівська волость попала в руки князів Острозьких, була приписана до приватного Чуднівського замку.

Все це говорить про те, що Романівська волость з державної стала приватною феодальною власністю. Вільні селяни, які були державними данниками, стали закріпаченими, а сама волость із землі Київської перейшла у землю .иолинську.

Житомирська вулиця стала пізніше забудовуватися вже з панськими вказівками, які селили кріпаків більш компактно, а кращі землі забирали "на фільварок". Проте з найдавніших часів і до наших днів вона жодного разу не міняла назви і завжди була Житомирською.

ВИСПА

Ще до будівництва мисливського палацу: двоповерхової кам'яної будівлі, яка нагадувала середньовічний рицарський замок, граф Ян Каетан Ілінський почав розкопувати болотисті береги на руслі невеличкої джерельної річки.

Кріпосні селяни вивозили на візках і виносили на носилках землю, насипаючи високі береги і дороги. Розкопана річка була перетворена в два великі ставки. Посередині одного з них був висипаний великий штучний острів. Ставки називали "морськими ділянками". З початку в центрі острова була поставлена альтанка, від якої радіусами до берегів відходили алеї, обсаджені квітами, декоративними кущами. По боках алей стояли білосніжні мармурові статуї.

На літографії Тауберта видно маленькі острівці, на яких ростуть пірамідальні тополі. Оточували ставки на всій протяжності греблі липові алеї.

Зі сходу острів з'єднувався з набережною середньовічним підйомним мостом. Штучні озера і острів стали називати Виспою, мабуть тому, що висипані вони людськими руками. З боку Німецької вулиці до конюшні, Виспи і палацу була прокладена дорога, обсаджена каштанами, частина яких стоїть до цього часу.

Від парника -оранжереї до Виспи вела липова алея. Липи стояли до будівництва споруд районної лікарні. Ще дві алеї , обсаджені бузком, дивовижними декоративними кущами вели від вулиці Німецької до Виспи через квітник

Від Німецької вулиці до берега першого ставка був розбитий величезний квітник із дивовижних квітів, котрі графська родина виписувала з різних куточків світу. Тут же в палаці, який нагадував літеру "Т" зверху була побудована оранжерея, як парник-розсадник для квітів, бо основна оранжерея знаходилась в головному палаці. Ця частина графського маєтку називалася Квітником. Тепер це територія будинку культури, парку імені Шевченка, та стадіону.

Основний палац, котрий у документах називається "палаццо"', стояв на лівому березі ставка. Його оточував ліс і великий садок. Довгі східці вели до ставкової пристані. На набережній, недалеко від палацу, серед квітів стояв пам'ятник, споруджений у вигляді піраміди висотою 17.2 метра на честь Януша Ілінського.

Палац навкруги оточував водний канал. До цього часу там збереглися цегляні містки. За палацом був парк, звіринець та плодоносний сад (тепер це територія газового господарства, цвинтаря).

На набережній, серед дерев і квітів стояли альтанки, тераси, повсюди милували око міфологічні скульптури.

Від палацу до озера вели мармурові сходиники, обсаджені кущами. На воді стояли човни та казкові кораблики, на яких прогулювались хазяї та їх численні гості.

Пізніше на острові був побудований двоповерховий палац. По згадках старожилів, в плануванні будови брав участь місцевий талановитий художник Станіслав Інглятовський. В палаці, крім жилих, були кімнати для бенкетів і розваг.

Вражала новоприбулих гостей кімната-самобранка на другому поверсі. Стіл сервірувався на першому поверсі. З допомогою підйомних пристроїв, через роздвижну стелю, він подавався на другий поверх в бенкетну залу для здивованих гостей.

Була там і дзеркальна кімната. Всі стіни в ній були повністю дзеркальними.

У тих дзеркалах по декілька разів відбивалися реально існуючі вікна і двері. То ж усі, хто заходив до кімнати, губилися серед тих відображень, не в змозі знайти вихід.

Палац був знищений під час громадянської війни. На острові і нині викопують облицювальну плитку та розбитий посуд.

ПАРК

За проектом архітектора європейської паркової архітектури Кайзера велика ділянка лісу була спланована і перетворена в парк.

За головним палацом Ілінських від Виспи починалися три ділянки: Фруктовий сад, Звіринець та Парк. Перші дві з них не лише зникли (тут тепер управління газового господарства і йде масова забудова житлового сектора), а й повністю забулися їхні назви. Про них не згадують навіть старожили. Назва "Парк" зосталося й донині. Але якщо графи Ільїнські із дикого лісу робили Парк, то в наш час навпаки - парк перетворюється в промисловий ліс. Не дивлячись, що до справжнього лісу від Парку 6-10 км., що з двох боків до нього впритул стоять житла та будови Романова, а з двох інших - поля, і таким чином, найкраще використання цього зеленого масиву - зона відпочинку, він усе більше втрачає це призначення. Дерева в ньому вирубуються, доріжки та канали засипаються й заростають, водойми зникають, заготовляється пісок. Причому розбираються штучно створені піщані насипні пагорби - Кальварії. У зоні відпочинку почали будувати житлові та адміністративні будинки. І нікому не болить душа, що Парк, краса і гордість Романова, помалу "вмирає".

Але повернемося до тих часів, коли Парк процвітав, коли ним милувалися люди з усієї Європи. Парк створювався за смаками та уподобаннями його власників Ілінських. А вони в кожного були різні. Один з Ілінських був ярим послідовником і проповідником католицизму та пристрасним мисливцем, інший - шанувальником музики та балету, третій - художником, прихильником античного мистецтва, а дочка Ядвіга - була любителькою кінних прогулянок, захоплювалась агрономією.

В родині Ілінських всі подорожували, бачили Італію, Грецію, Францію. Австрію, Швейцарію, Польщу, Литву. Подовгу жили при королівських дворах Версаля, Відня, Варшави, Петербурга, Гатчини, Петергофа, а Йозеф-Август навіть виховувався разом з Павлом І, був для царя улюбленим товаришем і компаньйоном.

Власники Романова належали до вищого суспільства, жили в ньому, вбирали його смаки, звички. І, що цілком закономірно, переносили все це на свій побут, свій спосіб життя. Тому кожен з Ілінських ставив до Парку свої вимоги.

Видатний західноєвропейський дизайнер паркової архітектури Кайзер зумів врахувати смаки кожного члена знатного роду і з великого дикого лісу спланував чудовий парк схожий на Версальський, роботи по його удосконаленню родина Ілінських-Стецьких вела увесь час.

Якщо стати лицем до головного входу в "палаццо", то справа споруди та позаду неї можна було побачити звіринець. Це обмежена двометровою огорожею територія, поділена на великі ділянки (вольєри), в яких мешкали різні звірі у природному середовищі, подібно до нинішніх зоопарків. Хоча опису цього звіринця немає (можливо, він зберігся у польських джерелах), за розповідями старожилів та деякими повідомленнями можна дещо встановити. Відомо, що графом Ільїнським на їхнє замовлення привозили з Японії, Африки, Бразилії, Голландії, Італії, Франції "диковинних звірів", птиць, рослини, квіти, дерева.. Були в зоопарку і місцеві звірі, котрих так багато водилося в угіддях Ілінських.

Вражала гостей "кам'яна оранжерея", розміщена в одному з крил головного палацу. У ній були екзотичні рослини з Африки, Японії, Бразилії.

За Звіринцем уздовж усього Парку розміщувався плодоносний сад. Він мав цінні породи яблунь, груш, слив, вишень (була навіть японська вишня), та різних кущових рослин. Цікаво, що саме з цього саду переселилася на грядки жителів Романова полуниця, яку в народі називають "панською ягодою".

В глибину Парку від набережної відходили висипані алеї. Вони були такі широкі, що вільно міг проїхати візок. Запрягали у нього карликових коней (їх називали "муцики") і щоранку Ядвіга Ільїнська (Стецька) здійснювала освіжаючу прогулянку, милуючись природою, що пробуджується, насолоджуючись співом птахів.

Алеї вели до різних ландшафтних зон, на які було розбито парк: березовий ліс, ялиновий, сосновий, грабовий, молодий дубняк, стара дубина, мішаний ліс, черемхова галявина. На кордоні з полем на сьогодні ще збереглися старі дерева, ялинові та липові алеї. Стара дубина (біля КСП "Прогрес") хоча і втратила багато дерев, але збереглася до наших днів майже в первісному вигляді. Ще й зараз є залишки кам'яних фундаментів, на яких стояли різні міфологічні скульптури, зроблені з італійського мармуру в Італії і доставлені в Романів.

По парку були розкидані невеличкі копанки-озера. Їх називали "грабарки". Кожне із цих штучних водних плес мало своє призначення і було уподобанням когось із членів родини Ілінських чи знатних гостей.

Графиня Ядвіга, наприклад, любила купальну грабарку, котру й назвали "купальня графині". За розповідями, вона начебто мала кам'яну підлогу, вкриту піском, східці і багатий береговий бар'єр.Нині грабарка повністю занесена мулом та торфом, заросла очеретом. Навіть заради добування торфу її жодного разу ніхто не чистив.

Чорна грабарка скопійована з Гатчини, улюбленого маєтку російського імператора Павла І. Роботи виконані за наполяганням Йозефа-Августа Ілінського. Це було його улюблене місце, яке він називав "Дзеркальною грабаркою" або "Гатчинською".Юнацькі роки Йозеф-Август провів у Гатчині, як компаньйон Павла 1, тож до Гатчинського парку був далеко не байдужим. У Гатчині є велике озеро, дно якого вкрито білою глиною (каоліном). Вона виконує роль срібла, а товща води - чистого скла. Таким чином це природне дзеркало, в якому відбивається небо, навколишні дерева, люди, що стоять на березі.

Романівське "дзеркало" грунтувалось на тіні величезних дубів, які оточували водне плесо. У цьому затемненому місці в дзеркалі води дуже чітко відображалося все довкола.

У художника графа Ілінського була своя "Лісова грабарка" - невелике озерце. З одного боку його вкривав очерет і татариння, пишно квітували жовті та

білі лілеї, барвисті півники. Чиста вода ховалася в тінь дерев. Це озеро любили дикі водоплавні птахи, тут жили приручені лебеді.

Парк мав й інші примітні місця, які слугували відпочинку господарів та їхніх гостей. Серед них - Кальварії, штучно створені пагорби, висотою 15-20 метрів. Вони розміщувалися недалеко від палацу і головної алеї, на березі купальні графині. Набожний Йозеф Ілінський на одній з Кальварій поставив велику, на повен зріст фігуру Божої Матарі з дарчим підписом, в якому вказувався повний титул графа, та перераховано, кавалером яких орденів він є. Збереглася літографія, на котрій людина, прихиливши коліно, (можливо сам граф), стоїть перед скульптурою Божої Матері.

На іншій Кальварії (пагорби знаходяться поруч) стояла альтанка. До половини вона була в землі. Вечорами в тій альтанці грали музиканти. Приглушена підземеллям музика мала дивне звучання, ніжне і небесне, як казали "ангельське", через те, що знаходилася альтанка вище дерев парку, звуки мелодії розносилися далеко: чути їх було і в "морській" частині, тобто на набережній, на водоймищах, по всьому парку.

Оркестр (а часто з ним співаки та співачки) грали завжди увечері, коли господарі і їхні гості прогулювалися. Коли парк відвідував новоприбулий знатний гість, - його прогулянка на човні чи пішки на набережній завжди супроводжувалася "ангельською" музикою та співом.

Були в Парку й інші місця для розваг та ігор: утаємничені бесідки, мисливські будиночки, цікаві пейзажні види з рослин та дерев, які відповідали найрізноманітнішим смакам та уподобанням.

В парку було багато квітів, лісових та болотяних рослин, кущових насаджень. Галявини вкривали лісові ягоди, славився парк і грибними місцями. У ньому вільно бродили різні лісові звірі, їх тут підгодовували і оберігали. На деревах, кущах та водоймах виводились різні птахи, в парку завжди було чути їхній спів.

То був дійсно парк розваг і відпочинку, в якому природу прикрашала і оберігала людська рука. Вже давно загинули останні "диковинні дерева", які привозились звідусіль, як наприклад, тюльпанне дерево з Японії, японська вишня, сосна з п'ятикутними шишками з Австралії, лимонник китайський. Старожили ще їх пам'ятають. Шкода, що пропала праця роботящих рук кріпосних - наших предків, які на лоні дикої природи творили дивну красу, котрою не довелося милуватися їхнім нащадкам.