Татарське болото

Ослаблені братовбивчою війною, феодально роздріблені слов'янські князівства і землі Київської Русі не змогли відбитися від найстаріших в історії людства татаро-монгольських насильників.

У грудні 1240 року, оволодівши Києвом, Батиєві орди пішли "до останнього моря" через Волинь і Галицьку землю. Та дорога була позначена пожежами., розореними містами та селами, смертями сотень людей і продажем уцілілих жителів в рабство.

Населені пункти нашого краю були пристосовані до захисту від нападів кочівників зі степу, з "дикого поля", а орда прийшла з тилу, з Житомира. Вона повністю знищила жителів та й самі села, навіть назви їх не відродились в майбутньому. Натомість, біля тих поселень, на нових місцях, виникли сучасні Гордіївка, Романівка, Мані, Романів, Ясногород, Булдичів.

На старому місці, зберігши свою назву, відродилися лише Колодяжне та Кам'янець. Мужні оборонці, хоча самі й загинули (про цю героїчну боротьбу писав літописець Нестор в "Повести временных лет"), але зуміли відстояти свою землю. В основному ж вцілілі жителі розбрелися по лісових хащах, захищених річками і болотами. За помешкання їм були мисливські та Бортничі хижини.

Для того, щоб на нових місцях виросли села, потрібно було 150-200 років. Над ними постійно нависала небезпека. Батий, повернувшись в степи Поволжжя, свою Золоту Орду утримував за рахунок підкорених народів. На слов'янські землі постійно направлялися татарські баскаки-душителі, які збирали платежі: тайгу (мито), поплужне (поземельний податок), ям (перевозка кіньми), корм (повинність годувати), на війну і полювання (обов'язок давати людей для війська і полювання). Це збирання податків було страшними навалами. Волинь, а в її складі і наш край, був захищений лісами і болотами, а тому менш доступний, він зазнав лише 42 таких напади, а інші слов'янські землі - у 2-3 рази більше.

Найтяжчими на Волині були набіги Батия (1242), Куремси (1255), Бурундая (1261), Едигея з Тембухом (1286): Коли ж нашим краєм заволоділа Литва, яка стала союзницею Золотої Орди, її ворог кримський хан прийняв верховенство турецького султана б 1478 році І організовував систематичні походи на українські землі. Татари налітали, як хижаки, плюндрували села і міста, вбивали старих, а решту гнали в полон і продавали у місті Кафі у рабство.

Для захисту населення під час нашестя татар будувалися укріплені замки. Населення нашої Романівської волості було приписане до Житомирського укріпленого замку, де в неспокійний час живуть, "а на селищах не смеют перед татарами жить". Тому татари намагалися швидким рухом своєї легкої кінноти прорватися на українські землі і не дати населенню розбігтися і сховатися.

...З "дикого поля" в степову Україну чорним шляхом швидко рухається кіннота.

Озброєні списами та луками, в легких повстяних панцирях, на ходу пересідаючи з одного коня на іншого, вершники швидко долають велику відстань і скачуть серед лісів Полісся. Мурза задоволений - все йде успішно, їх ніхто не виявив, ніякої тривоги в краю немає. Тепер треба розділитися на сотні, кожній сотні обрати собі дорогу, розвідати знаходження села і на світанку, коли люд ще спатиме, захопити зненацька. От тоді буде багата здобич на продаж в Кафу. Он Едигей десять тисяч пригнав. А ще добра всякого! “Будь, Аллах, милостивий до нас! Порадуй нас і свого охоронця, кримського хана”.

Тисячники і сотники домовилися про маршрути кожного, про час і місце збору, димові сигнали. Мурза ще раз застеріг, щоб передчасно не сполохали населеня, і, махнув рукою. Кожна сотня пішла своєю дорогою, заглиблюючись в тихі, грізні ліси.

Сотник Баязет насторожено вів свою сотню, ледве помітною лісовою дорогою. Під копитом коней був пісок - це добре, але дорога вела кудись униз. Можливо до річки, а там десь і село повинне бути. Значить, обережність не зайва. Краще розвідати, а сотню тим часом заховати у лісі. Баязет круто повернув свого коня в гущавину. Там, підкликавши кращого десятника, наказав йому тихо проїхати дорогою далі, розвідати усе, а ліпше - добути надійного провідника.

Приклавши руку до грудей, десятник мовчки вклонився, і десять вершників враз зникли за деревами. Дорога і далі йшла вниз. Повіяло прохолодою, спраглі коні жвавіше пішли вперед. Несподівано за стіною очерету заблищала річка. Десятник підняв руку, наказуючи воїнам зупинитись. Уперед послав лише двох. Крадькома наблизилися ті до води. Під крутим берегом два чоловіки вибирали із ятеру рибу. Побачивши, що нікого більше не має, дозорці подали сигнал решті десятка. Всі гуртом блискавично оточили і зв'язали рибалок. Останні не встигли й отямитися, як сиділи на татарських конях із забитими клоччям ротами. Десяток швидко доставив їх у розташування сотні.

Вдоволений баязет похвалив воїнів і гукнув перекладача, А тим часом розглядав бранців. Очевидно, це були дід і онук. Хоч волосяний аркан боляча уп'явся в їхнє тіло, та страху бранці не виявляли, дивилися сміливо, не відводячи очей бід глумливих поглядів татар.

Старший, звичайно місцевість краще знає. Але ж він прожив життя і не стане ним дорожити. Тому дороги не покаже. Молодий жити хоче, та й рідних пожаліє, якщо їм життя пообіцяти. А наобіцяти можна всього ... Та й бранець з нього буде славний, куплять веслярем на галери", - так розмірковував Баязет.

- Запитай, хто такі, - наказав перекладачу.

• Ми древляни. Я - Федір, а це мій онук Дмитро. Лісовики ми, живемо промислами. А людного села тут немає, - мовив дід і непомітно підморгнув онукові, мовляв, і ти не видавай правди.

• Бреше старий, - рявкнув сотник. - Ану, всипте йому так, щоб молодий відчув біль і страждання.

Татари відтягнули діда, роздягли і заходилися мучити. Той мовчав, але юнак, не стерпівши дідових страждань, закричав:

• Не треба! Не треба! Я скажу. Є велике село, але далеченько, за цим лісом на річці,

• Коли проведеш нас туди вночі, щоб ніхто не бачив, то твій дід, ти і родина будуть помилувані. А ні, всіх вас чекають пекельні муки, - повернувся до юнака Баязет,

• Не роби цього, Дмитре. Ні себе, ні рідних не врятуєш, а односельчан занапастиш, - простогнав старий Федір.

• Не можу бачити твоїх мук, - відповів хлопець.

• Я згодний, я згодний, припиніть, дядечку, - підбіг хлопець до сотника.

Переклади йому, що опівночі рушимо в дорогу, щоб на світанку бути біля села, - задоволено мовив Баязет і пішов до воїнів.

Діставши з-під сідла пропотівше сире м'ясо, татари стали його їсти, запиваючи кумисом із бурдюків. Баязет наказав їм відпочивати до ночі. На бранців тепер ніхто не звертав уваги і вони про щось стиха перемовлялися.

За північ до Дмитра підійшов перекладач.

- Пора. Та гляди ж... Наш сотник жартів не любить. Коли що, то живим закоптить на вогнищі. А старого ми залишимо коло ятерів. Проведеш нас і повернешся. Ніхто з сельчан тебе і не побачить.

Коні відпочили, тож ішли швидко. Ось і річка. З розгону коні вискочили на той берег і стали. Мимо провели старого Федора. Він сумно поглянув на Дмитра:

- Прощай, онуку! Пам'ятай, що говорили з тобою.,. Дужий татарин потягнув старого в темряву.

Дорога ледь помітно піднімалася вгору і це радувало татар, котрі дуже боялися болотних низин, їхати серед дерев було незручно, тому рухались повільно,

Через деякий час стіна лісу розступилася і коні пішли широкою долиною, їм стало важче... Але татари особливо не тривожилися, адже начебто піднімалися вгору, тож грунт буде сухішим. Та враз коні стали вгрузати і дедалі було важче витягувати ноги.

Це стурбувало сотника, і він гукнув до перекладача:

• Це болото?! Куди ти нас ведеш? Де дорога?

• Може звернемо в ліс під дерева? - різко запитав хлопця перекладач,

• По дорозі ми їдемо, а під деревами зарості, конем не проїдеш. Мокро тому, що на дорогу після дощів позбігала вода. Треба швидше подолати цю низину. Он до того пагорба, - відповів Дмитро І своїм конем на декілька кроків вирвався вперед.

• Усі за ним, - наказав сотник.

• Бачите, он уже чиста дорога, - вказав на щось темне попереду юнак і з усієї сили рвонув туди свого коня ...

Татари поспішили за ним і раптом відчули, що їх коні стають нижчими, а те, що було темною дорогою, виявилося водою. Вершники зіскакували з коней і одразу провалювалися у густу мулку багнюку, котра затягала їх. Поруч борсалися, тривожно іржали коні, Татари лаялися, чіплялися за них, аби вирватись з болота, але ще більше розмішували багнюку, яка засмоктувала їх,

- Де той негідник, - заревів сотник, - вбийте його!

- Ні, ні, не треба сотнику. Подивимося, кудою він сам рятуватиметься. Дмитро, немов розуміючи, про що вони говорять, повільно грабався далі,

до чистої води, до ще гіршого місця. За ним усі ще далі й далі занурювались у болото. Татар охопив жах, вони побачили власну смерть. Серед викриків, прокльонів І благань Дмитро зрозумів лише одне слово: "шайтан", тобто чорт.

"Вірно, це чорти тягнуть вас на розправу, - сказав голосно хлопець, - вас болото не випустить. Я сам завів вас в трясовину, щоб урятувати людей. Вмирати не хочеться, але ж це за свій народ. Ти почуй. Боже, мою останню молитву: благослови людей твоїх і насліддя твоє, перемогу набожному народові нашому над супротивником подай хрестом Твоїм, охороняй громаду Твою..."

Вранці на березі односельчани знайшли діда Федора. Зав'язаний по руках і ногах, він лежав непорушне і лише стогнав. Коли його спробували підвести, стиха мовив:

- Не чіпайте мене, я вмираю... татари зламали мені хребта, щоб я сконав у муках... онук Дмитро повів ворогів потопити у Верхнє болото... Поспішайте, може врятуєте його...

Але остання надія старого Федора виявилася марною. Болото ворушилося, булькало, ніби живе, а на його поверхні лише зрідка виднілися татарські головні убори ...

Люди поспішили до своїх домівок, щоб заховатися від можливого наїзду іншого татарського загону, повідомити сусідів. Але про небезпеку уже повідомили дими підпалених татарами сіл.

Лише на другий день з'явилися на обрії три сигнальні татарських дими, котрі означали відхід орди у рідні степи. Але сотня Бая зета до них не примкнула. Вона назавжди залишилась у поліському болоті. А саме болото з того часу стали називати Татарським. Не ростуть на ньому ні дерева, ні кущі.

У наш час від нього прокопали канаву і спустили воду. Хоча й гойдається під ногами земля, та в суху погоду Татарське болото можна перейти. Але обминають його люди, хоча неподалік виникли нові поселення Гвіздярня та Монастирок.

А про Дмитра пам'ятають. Можливо, саме на честь його подвигу в найстарішому селі поблизу того місця - Ясногороді - церква носить Ім'я великомученика Дмитра. Та й Ім'я Федора завжди в пошані у волинян. Бо

шанують вони волинського угодника святого преподобного Федора.