Про традиції та новаторство

Перш за все, треба визначитись, що таке тра­диція і що таке новаторство.

В Енциклопедії знаходимо, що «традиція — це передача елементів соціальної й культурної спад­щини від покоління до покоління». А новаторство — це те, що будується наново. Значить, новатор — це оновлювач. Щоб не заглиблюватися в історію ма­сових театралізованих свят та видовищ, розгляне­мо деякі свята та видовища просто неба, які наро­дились вже на початку XX століття.

На той час головним у театралізованих масових святах та видовищах був зміст, тобто те, що там відбувалося, про що йшла мова. А новий час, як ро­зуміємо, диктував і новий зміст.

Революція принес­ла соціально-ідеологічні перетворення і новий по­гляд людей на суспільство. Вже тоді перед режисе­рами, сценаристами, художниками, композитора­ми постали нові, неординарні завдання. Треба бу­ло ламати застарілі традиції, шукати інші, більш сучасні форми, та інші художні засоби виразності, а, загалом, оновлювати масові свята, надавати їм нових барв і, головне, — нового змісту.

Плинув час. Масові театралізовані заходи, в си­лу їхньої нової спрямованості, ідейно, тематично та змістовно поглиблювались, ставали різно­манітнішими за формою і яскравішими за втілен­ням. Цей відрізок часу пов'язаний із роботами ви­датних режисерів-постановників масових театралізованих свят та видовищ, таких як: М. Охлопков, С. Радлов, К. Марджанов, В. Соловйов та інші.

Небачений раніше розмах і масштабність про­ведених масових театралізованих заходів вимага­ли від їхніх організаторів і, насамперед, від режи­серів-постановників чіткої системи планування й організації всього творчого процесу, що передава­лись потім від однієї постановки до іншої, бо про­фесія режисера починається з організації. Коли постановча робота не була чітко організованою, спланованою режисером та його помічниками, не були продумані всі можливі й неможливі аспекти, то й результат такої роботи одразу кидався у вічі. Так було з «Містерією визволення праці» — першою масовою виставою політичного характеру просто неба. З приводу цієї роботи К. Марджанов говорив, що режисер та його помічники знаходилися всере­дині діючої маси народу, і ніхто з них не слідкував зовні за тим, що відбувалося.

Ці та інші недоліки в постановчій роботі над но­вими масовими театралізованими заходами були враховані фахівцями. Такі масові заходи просто неба, як «До світової комуни», «Взяття Зимнього», «Блокада Росії» та інші пройшли на високому про­фесійному рівні.

Традицію, закладену великими майстрами 20-х років, бачимо і в подальших режисерських розроб­ках та постановках театралізованих масових свят та видовищ 30-40-х років. Тривав пошук нових за­собів художньої виразності.

1946 рік був знаменним для режисури масових театралізованих заходів: вперше з'явився новий засіб художньої виразності —художній фон. Це бу­ло новаторським кроком. Як пише у своїй книзі І. Туманов, під час проведення Всесоюзного параду фізкультурників на одній із трибун стадіону «Дина­мо» в Москві було розміщено 1000 чоловік, що три­мали в руках планшети з різнокольоровими арку­шами паперу, котрі по команді режисера відкрива­лися і створювали різнокольоровий фон.

У наступні роки засоби художньої виразності, якими створювався художній фон, доповнювали­ся, замінювалися, удосконалювалися. З того пам'ятного часу художній фон став невід'ємною і чи не найцікавішою частиною всього театралізо­ваного заходу.

Країна будувалась. Ламалися старі форми, їхнє місце займали нові, хоча й не завжди кращі. Але, незважаючи на всі недоліки, театралізовані масові свята та видовища перших років нової влади мали світлі й оптимістичні настрої та барви, це були за­ходи, котрі нікого з глядачів не залишали байдужи­ми: сміх, радість і бадьорість завжди панували там.

Люди будували нове суспільство...

Цю чудову традицію доброго настрою й оп­тимістичного звучання свят успадкували видатні майстри вже іншого часу. Одним із них був І. Тума­нов. Багато міжнародних фестивалів, театралізова­них гала-концертів, а також масових свят та видо­вищ втілив на різних сценічних майданчиках цей талановитий режисер. І щоб він не робив, над чим би не працював — завжди в його сценічних поста­новках глядач знаходив чітку й цікаву творчу думку, а також радість спілкування митця з глядачем, його оптимізм і віру в людей, віру в завтрашній день.

В Україні теж був такий майстер — це режисер Л. Сілаєв. Усі його масові постановки на стадіонах і площах столиці мали оптимістичне звучання та самобутнє режисерське вирішення.

Роботи цього часу були насичені пошуком нових засобів художньої виразності, якими стали вправ­но оперувати вже інші режисери-постановники. Наприклад, починає широко застосовуватись дик­торський текст, внутрішній монолог. Звуковий текст супроводжував майже все свято чи теат­ралізоване видовище, тобто автор мав можливість більш широко й повно коментувати події, втруча­тися в них, брати безпосередню участь.

Дикторський текст, внутрішній монолог дуже розширили режисерську палітру, вони поступово стали найнеобхіднішим художнім засобом вираз­ності в роботі режисера над масовим театралізова­ним заходом.

Якщо говорити про режисерську роботу нашого часу тобто сьогодення, то застосування дикторсь­кого тексту не завжди дає повний і необхідний ху­дожній результат, тому що часто застосовується не-творчо; поступово цей прийом перетворився на штамп. Дикторський текст у багатьох випадках по­чинав підміняти собою втілення виконавцями

подій, почуттів, взаємовідносин, які повинні там відбуватись. А творчий ефект його застосування (як і внутрішнього монологу) відбувається тільки тоді, коли він не просто ілюструє те, що відбу­вається на сценічному майданчику, а доповнює й розширює дію, або навпаки — контрастує з нею. Коли ж говорити про іншій засіб художньої вираз­ності — художній фон — то режисери використову­вали його дуже рідко. Це пояснюється необхідністю неабияких коштів та наявністю фахівців, які б цим займалися. І, звичайно — час. Нині театралізовані масові заходи здійснюються дуже швидко, ось тому вони як за змістом, так і з художньо-образного боку часто нецікаві й недосконалі.

Звернімо увагу на те, що режисери у своїх робо­тах почали більше застосовувати технічні засоби виразності. На доріжки стадіонів, на вулиці міст і сіл почали виїжджати мотоцикли, автомашини, військова техніка, які художньо оформлювались під різні цікаві споруди, з'являлись літаки, з яких вистрибували спортсмени-парашутисти, розкида­лись листівки, застосовувалась й інша необхідна техніка, Треба відзначити, що в сьогоднішніх теат­ралізованих масових заходах ця традиція поєднан­ня живих виконавців із використанням технічних засобів, котра прийшла до нас із театралізованих свят 20-х років, творчо удосконалюється й поглиб­люється. З кожним роком режисери застосовують все більше різноманітної техніки, шукають нові не­ординарні засоби художньої виразності.

60-80 роки можна назвати творчим розквітом театралізованих заходів, і не тільки в нашій країні, а й у країнах співдружності. Це їхній Ренесанс. Відображати правду життя, внутрішнє багатство народу — ось що було головною метою й завдан­ням свят. Традиція, закладена майстрами 20-х років, продовжувалась і поглиблювалась.

Глибокє знання відображеного в масових захо­дах життя, вміння створити переконливе до­стовірне оточення, а також умови для всього того, що відбувалося на сценічних майданчиках, — най­важливіші вимоги режисури як фаху 60-80 років.

Проте, вже наприкінці 80-х років і на початку 90-х доводиться констатувати той факт, що втілені ре­жисерами театралізовані масові свята та видовища були створені застарілими засобами й методами, як і десятки років тому назад. Рівень роботи з виконав­цями, монтажна побудова, композиція епізодів, зву­кове рішення були стандартними, невиразними, за­старілими. Настав той час, коли режисура почала «танцювати» на місці, а режисери мислити і жити в минулому часі. Тому про вдосконалення художньої форми твору, про поглиблення його змісту, про нові засоби художньої виразності говорити не доводи­лось. Так починається ремісництво, від якого страждає глядач, бо йому доводиться дивитися сірі й нецікаві театралізовані заходи. Закінчилася пора Ренесансу, прийшов час ремісників.

Безперечно, такі глобальні теми, як боротьба за мир, за демократію, за соціальне й національне

відродження нашого суспільства завжди будуть займати провідне місце в мистецтві. Але навряд чи можна вирішувати їх зверхньо, тільки в дусі тра­диційних «шаровар», без пошуків нових форм і за­собів художньої виразності. Доброю традицією в театралізованих масових заходах 70-80 років було бажання режисерів виявити своє ставлення до са­мого предмету творчості, незвичайне прагнення режисерів показати власне відношення митця і громадянина до проблем, якими жив його народ, бути в гущі того, що відбувалося в країні. У кожно­му такому заході билося живе гаряче серце творця, і почуття передавалися зі сценічного майданчика глядачеві. І останнє. Безперечно, завдання, котрі сьогодні стоять перед нашими режисерами, мож­на вирішити тільки у взаємодії драматургії й режи­сури. Старими методами й засобами художньої ви­разності неможливо віддзеркалити суттєві пробле­ми та ідеї нашого сьогодення.