Театралізація видовищно-театралізованих заходів

Масові свята та видовища завжди мали схильність до яскравості, барвистості, іномовності, тобто до театралізації.

Людина завжди прикрашала свій побут і свою працю, свята та обряди піснями, танцями й інши­ми художньо-емоцій ними видами мистецтва. Ха­рактерною рисою святковості завжди було широке застосування різноманітних засобів театралізації, завдяки якій дуже часто все масове свято чи видо­вище перетворювалося на монументальну теат­ралізовану виставу.

«Вираз «театральність» не став ні науковим терміном, ні самостійною естетичною кате­горією. Це слово, частіш за все, вживається в оціночній якості, як своєрідний епітет. У той же час протягом останніх десятиріч «театральним» найчастіше називають все те, що варте похвали і відповідає природі сценічного мистецтва, а, та­кож;, масштабність, свого роду «яскравість» ху­дожнього узагальнення» ".

Починаючи з революційних масових інсценізацій 20-30-х років, коли в народі були ду­же популярними масові театралізовані свята та видовища на різні політичні теми, і до

сьогоднішніх днів, коли їхня популярність значно зросла, масові свята та видовища все більше зба­гачуються новими яскравими барвами театралізо­ваної мови. Після революції народ вийшов на ву­лиці, вимагаючи нових форм, нових слів. Старі театральні форми відійшли на другий план.

«Для нових слів потрібен новий пафос, форма, — так говорив видатний режисер В. Е. Мейєрхольд. — Ми бажаємо вийти з тісної коробки сцени на вули­цю, відірватися від зачиненого театру. Геть сму­ток! Театральне мистецтво зіллється з масовою дією, але вже без рамок, і не по «ранжиру». Театр життя буде здійснено»¹²⁰.

«Театральні початки жили й живуть повним життям не тільки р епохи масових звершень — у час буремних революційних перетворень чи воєнних зіткнень — але також і в періоди сталішій стабільніші. Збори, мітинги, судові розбирання, публічні пропагандистські виступи, масові свята, спортивні змагання незмінно відмічені теат­ральністю форм людської душі» . Що ж таке теа­тралізувати матеріал? Корінь цього слова — театр. А це: яскравість, святковість, емоційність,

іномовність, образність — тобто все те, що притаман­не театральній виставі й масовому театралізова­ному видовищу. Театралізація — це метод художнь­ого осмислення реальних подій та організація дії глядачів; це оформлення змісту заходу, його ідеї й теми в художньо-образні дії.

Отже, театралізувати матеріал — це, насампе­ред, привести літературний матеріал (сценарій) до художньо-образної форми через систему зобра­жальних, іномовних і виражальних художньо-емоційних засобів, тобто організувати весь доку­ментально-художній матеріал за законами теат­рального мистецтва.

Таким чином, театралізація є художнім моделю­ванням особливо важливих моментів реальної дійсності, і для цього використовуються всі засоби художньо-емоційної виразності. «При цьому не треба забувати, що театр диктує дві головні ви­моги: організацію сценічної дії (зорове розкриття драматургічного конфлікту) і створення худож­нього образу вистави. Ось чому основа театру — п'єса, а основа театралізації—сценарій».

Тут необхідно обумовити те, що сьогодні як у те­оретиків масових театралізованих заходів, так і у практиків немає єдиного загального розуміння сутності театралізації. Вони ще не досліджували і на практиці не перевіряли кордони й принципи її використання, її необхідність і можливості. Але на основі існуючих на сьогоднішній день теоретико-практичних розробок можна говорити про те, що «театралізація може бути застосована не завжди, не в будь-яких, а тільки в особливих умо­вах, які висвітлюють і співвідносять ті чи інші події, що відзначає громада і до яких причетна кон­кретна аудиторія, як із створеним образом цієї події, так і з її художньою інтерпретацією» .

Що дає глядачу театралізація?

Перш за все, вона дає можливість «бачити» і «чу­ти» літературний матеріал, дає можливість худож­ньо-емоційного і асоціативного сприйняття тих подій, які відбуваються на сценічному майданчику. Вона своєю художньо-емоційною образністю впли­ває на глядача, викликаючи в пам'яті давно минулі події і факти як з їхнього особистого життя, так і з життя близьких і знайомих, визначає емоційний настрій, робить його соціально активним.

Що є основою театралізації?

Думаю, що основою театралізації, її стрижнем є подія чи ряд подій, які відбувалися протягом певно­го часу. Подія дає змогу сценаристу сконцентрувати навколо неї документально-художній матеріал, а ре­жисеру цей матеріал художньо-емоційно оформити. Поштовх до народження художньої образності да­дуть режисеру конкретні люди та їхні справи.

Проте, у всіх випадках основною вимогою до те­атралізації є не розповідати літературний ма­теріал, а зорово його показати на сценічному май­данчику, втілити ті чи інші події в русі, мізансцені, у дії, у художніх образах.

Наприклад: 1994 рік, місто Лілліхамер, Нор­вегія, Відкриття XXVII зимових Олімпійських Ігор.

Здавна на землі повелося, що під час

Олімпійських Ігор припинялися будь-які воєнні дії. Господарі Олімпіади вирішили ще раз нагадати про це людям, не словами, бо за останній час їх бу­ло сказано дуже багато, а театралізованим видови­щем: яскравим, образним, зоровим!

Після офіційної церемонії відкриття Олімпіади почалася театралізована частина свята. На зимо­вий стадіон звідусіль: з гір, з лісу, з-під снігу стали з'являтися духи — злі й добрі (по-їхньому — тролі). Вони обережно сходяться, бо не знають, як пройде їхня зустріч, зуміють вони домовитися один з од­ним, чи ні. Почалися ритуальні виступи з обох сторін, і глядачі через їхні рухи, мізансцени зро­зуміли, що тролі домовилися про перемир'я на час зимових Олімпійських Ігор.

Потім тролі вирішили разом зробити велике яй­це, як символ життя на землі, і подарувати його людям. Яйце починає «виростати» з-під снігу, росте і робиться великою білою кулькою. І раптом пере­творюється на великий глобус з морями, ріками, озерами й материками. Глобус «виріс» і розколовся на дві рівні частини, і з нього вилетіли білі голуби. Це — символ миру, який тролі дарують людям всієї планети. Тролі танцюють заключний загальний танок миру.

Ось приклад, коли краще один раз побачити, ніж десять разів почути. Через художньо-емоційну об­разність думка стає предметною й зоровою, вона за­пам'ятовується надовго. «Таким чином, сутністю

мистецтва є образність, яка створює неповторну мову. Розвинути театралізацію як художню мето­дику — значить поставити питання образного ви­рішення сценарно-режисерського задуму. Досвід по­казує, що специфіка образності театралізації в тім, що вона визначається конкретною подією, з якою пов'язана, входить у неї своїм корінням і являє собою художнє осмислення, узагальнення реально­го факту, який дає активізуючий вплив на масу са­ме силою художнього узагальнення реальності».

Тому організація й розвиток видовищно-теат­ралізованих заходів вимагають від мистецтва створення своєрідного «театру життя», де об'єктом сценарно-режисерської розробки, тобто теат­ралізації, є реальні події, видатні дати тощо.

Починаючи роботу з театралізації драма­тургічного твору, необхідно пам'ятати, що вона по­требує, насамперед, досконалої, поглибленої та скрупульозної сценарної розробки, а вже потім, на основі режисерського задуму — суворого відбору потрібних для даного твору художніх засобів вираз­ності. Коли всі ці етапи режисер подолає, то на їхній базі з'явиться образно-емоційне вирішення літера­турного матеріалу. «Але художнє оформлення реаль­ної дійсності в масовім клубнім заході повинно ро­зумітися значно глибше, ніж просто оформлення чи внесення в нього засобів виразності.. Сценарно-режисерське рішення висловлює в ньому, як у цілому,

так і б будь-якій його частині, авторське відношен­ня до події і до дійсності, наближає його до особливо­го виду агітаційно-публіцілстичного мистецтва».

Режисер працює над сценарієм видовищно-теа­тралізованого заходу, над його ідейно-художнім та емоційно-образним вирішенням. Нагадаємо, що висловити зміст літературного сценарію засобами, притаманними театральному мистецтву, це і є, за­галом, театралізувати матеріал, тобто розповісти про нього яскравою образною мовою театру, мо­вою художньо-емоційної образності. А розповісти про це режисер може тільки за допомогою своїх за­собів та прийомів, тільки своєю мовою, такою, як: мізансцена, художнє оформлення, музика, пласти­ка, світло, тобто за допомогою простору й часу, зо­рових і тональних художньо-емоційних образів.

Теоретики та практики масових театралізова­них свят та видовищ на сьогоднішній день розрізняють два основних напрямки театралізації: сценарну і режисерську. На сценарній теат­ралізації зупинятися не будемо. Що ж таке режи­серська театралізація?

«Режисерська театралізація — це творчий засіб приведення сценарію до художньо-образної форми видовища через систему зображальних, виражаль­них і іномовних засобів».

Деякий досвід режисерської теоретично-прак­тичної роботи допоміг на сьогоднішній день намітити три види режисерської театралізації:

1. Компільований чи комбінований вид — це пе­регляд режисером і відбір різних художніх номерів різних видів мистецтв, але вже з готовими і випро­буваними в роботі художньо-емоцїйними образа­ми; номерів, раніше втілених в різних видовищно-театралізованих заходах, які в процесі роботи над новим театралізованим заходом поєднуються між собою вже новим наскрізним режисерським ху­дожньо-образним прийомом. Відбір готових ху­дожніх образів в номерах різних видів мистецтв проводиться режисером згідно теми і проблеми, яку він вирішує в сценарії.

На практиці цей вид театралізації найчастіше використовується в театралізованих концертах. «У використанні першого виду театралізації режи­серу необхідно пам'ятати головний закон — закон художньої доцільності, який потребує виправда­ної появи номера, його жанрової відповідності темі, самобутності)»

2. Оригінальний вид {можна ще сказати — ав­торський, особистий) — режисер, відповідно до сво­го задуму, створює нові оригінальні художні номери та сцени з новими художньо-емоційними образами. Такий вид театралізації, частіш за все, використо­вується в роботі з інсценізації малих літературних форм, таких як пісні, вірші, байки, документи тощо.

«Театралізація оригінального виду — це найс­кладніша форма створення сценарію і видовища, котра потребує не тільки організаторських на­вичок та пошуку наскрізного ходу для готових матеріалів, але і професійної майстерності в інсценуванні документального матеріалу, режи­серського вміння створити новий номер згідно сценарного задуму, органічно поєднати в епізоді документ і художній матеріал. Створення цього виду театралізації потребує більше репе­тиційного часу, чим створення театралізації першого виду» ^12а.

На практиці цей вид театралізації, частіш за все, використовується при роботі режисера над та­кими формами, як театралізоване видовище, теат­ралізована вистава та інші форми.

3. Змішаний вид— це використання режисером у своїй роботі номерів першого й другого видів теа­тралізації. Міра їхньої загальної присутності в теа­тралізованих заходах завжди залежить тільки від режисерського задуму.

«Збагачуючи масове свято образністю, теат­ралізація допомагає виникненню у кожного його учасника асоціацій, близьких до його особистих життєвих вражень, досвіду, світосприймання, і тим самим активізує, викликає потребу до дії»^|29.

Декілька слів про засоби театралізації.

Це, насамперед, художні засоби мистецтва: ху­дожнє слово, котре несе основне суттєве наванта­ження. Особливу увагу треба звернути на поетич­не слово. Воно емоційніше, більш метафоричне й художньо-образне.

Музика — дуже сильний засіб ідейно-емоційно­го впливу на глядача — допомагає розкриттю зву­чання всієї життєвої правди вистави, доповнює те, що інколи неможливо висловити словами, розкри­ває почуття, мрії героїв, допомагає зрозуміти їхні характери.

Велику увагу музичному оформленню своїх вис­тав приділяли такі режисери, як В. Е. Меєрхольд і Л. Курбас. Для створення музики у виставах вони запрошували видатних композиторів того часу, ро­зуміючи силу й значимість цього виду мистецтва.

Пантоміма та хореографія також мають худож­ньо-емоційний вплив на глядача; це синтез музики та виразних можливостей тіла.

До засобів театралізації належать і кінофрагменти, театральні сцени, а також малі форми, такі, як зрима пісня, вірш, документ, байка.

Працюючи над театралізацією, незважаючи на будь-який її вид, режисеру обов'язково треба мати неабиякий організаторський досвід, вміння фахівця і художній смак. Уміння фахівця — це здатність проникнути в сутність літературного ма­теріалу, а художній смак — в його творчо-художню організацію й доцільність. Важливо, щоб твоя пра­ця не викликала у глядача незадоволення й прикрість. Наприклад: відбувалося свято вулиці Ге­роїв Дніпра в місті Києві. Режисер цього свята вирішив театралізувати те місце в сценарії, де сол­дати Радянської армії форсують річку Дніпро. І що ж побачив глядач? З одного боку вулиці, на очах у глядача, під'їхала машина, з якої скинули гумові човни, потім накачали їх, посадили, під сміх гля­дачів, у них солдат. Інші військові підняли на вели­ких дерев'яних жердинах ці човни і почали перехо­дити вулицю, тобто «перепливати» через річку Дніпро, інакше кажучи — вулицю Героїв Дніпра. Під їхні ноги кидали димові шашки й стріляли вго­ру. Так режисер створював бій! Човни «форсували» вулицю. Потім солдати вискочили з них на землю, постріляли в різні боки, випустили повітря з човнів, покидали їх на машини і поїхали. І все це на очах глядача! Що можна сказати про таку теат­ралізацію? Окрім почуття незручності й прикрості за «колег», за їхнє невміння працювати,

за непрофесіоналізм, — нічого. І вони отримали нагороду глядача — гомеричний сміх! Треба підкреслити, що тільки осмислення всього накопиченого досвіду ро­боти режисерів по театралізації як великих, так і малих форм, поряд з серйозним теоретичним аналізом, може зробити театралізацію одним з найважливіших творчих методів при організації та проведенні масових театралізованих заходів.