Мізансцена - мова режисера

«Режисер — пластичний художник; мізансцена, котру він пропонує, виражає манеру режисера, стиль вистави, досягає часто висот образного узагальнення» ^9?.

«Мізансцена — могутній художній засіб, і режи­сер не має права передати владу над ним навіть «володареві сцени»^9а.

Чому мізансцену називають мовою режисера?

Мова — це значить спілкування. Спілкування! А кого з ким? Мабуть, спілкування театру, тобто його працівників, актора, режисера, — із глядачем. Про­те у режисера, як головного творця вистави, відповідно й у всього творчого колективу, тобто те­атру, є для спілкування з глядачем не тільки мова мізансцен, але й — музика, світло, художнє оформ­лення, шуми тощо! Усі ці художні засоби підсилю­ють емоційний вплив на глядача, сприяють розши­ренню кордонів його творчого сприйняття, але без актора, без його пластики, міміки, жесту, руху вони залишаються самі по собі, тому що центр режи­серської думки, всього сценічного простору — це актор. Немає актора — немає театру. Це — аксіома! Отже, тільки через актора, через його творчість ре­жисер може висловити свої емоції, свій світогляд. Усе інше — це допоміжний матеріал у його спілку­ванні. І при тому не треба забувати, що положення актора на сценічному майданчику, його пластика, міміка, жест не можуть бути байдужими до всього творчого результату. Мало створити на сценічному майданчику живий органічний процес — треба зробити його ще й художньо виразним. Для цього необхідно, щоб «мова» режисера, рішення всієї вистави були художньо цікавими, захоплюючими для творчого колективу театру. Якщо цього не буде, ре­жисер просто переказуватиме на сценічному май­данчику літературний текст сценарію.

Від того, як режисер працюватиме з актором, як рухатиме його в сценічному просторі й часі, як бу­дуватиме цікаві образно-художні мізансцени, ви­користовуючи при цьому музику, світло тощо, за­лежить ідейно-художнє вирішення всієї вистави, її зрозумілість, відповідно ступінь порозуміння теат­ру й глядача. «Рух — суть життя, організований рух — суть театру. Рух, як зовнішня форма вну­трішнього життя образу, передусім, вира­жається в мізансцені. Ключ до перетворення літературного твору (п'єси) на сценічній задум (виставу) набуває видимої форми сюїти мізан­сцен, що послідовно розкривають сенс п'єси, її зміст і спрямованість» ".

Що таке мізансцена? Якими вони бувають і яке конкретне місце займають в театралізованій вис­таві, масовім святі, видовищі?

Був такий час, коли мізансцену сприймали як розташування акторів на сценічному майданчику, де вона показувала тільки конкретний малюнок ак­торів у сценічному просторі. І дивилися на неї тільки як на формальний бік усього творчого процесу. Пли­нув час, змінювався процес роботи режисера над ви­ставою, відповідно й над мізансценою, котра почала виступати в іншій якості, стала «мовою» режисера.

Побудова мізансцени, її рух та розташування в про­сторі вже мали змістовне художнє значення.

І все ж таки, що таке мізансцена?

Мізансцена — це вирішення режисерської думки в просторі й часі. «Мізансцена — сценічне життя людського тіла, пластичний вираз даної сцени, ор­ганізація фізичної природи актора, спосіб образно донести сюжет, логіку персонажів та їхній взаємозв'язок, втілення задуму в конкретній дії. Мізансцена — найвиразніший прийом розвитку дії, найкраще (вигідне) сценічне розташування дійових осіб, що передає у відповідній формі їхній стан, роз­криває їхній прихований внутрішній світ» .

У розвитку сценічної дії, за своїм значенням, мізансцени поділяються на:

• функціональні;

• психологічні;

• тематичні.

Функціональна мізансцена — це найпростіша примітивна форма, що має службовий характер; це такі дії, як, наприклад, «зайти», «взяти», «роздягну­тися" тощо. Детально на них не зупинятимемося.

Психологічна мізансцена — це набагато складніша мізансцена, ніж попередня. Вона є ви­разником внутрішнього життя дійової особи, вирішується його відношенням до подій та інших дійових осіб, характером емоцій.

Тематична мізансцена — це найскладніша мізансцена, котру можна назвати художньо-образною, тому що за допомогою тематичної мізан­сцени режисер розкриває основний соціальний зміст дії, її внутрішній стан.

Наприклад, у виставі «Ричард III» У. Шекспіра ре­жисер Р. Стуруа побудував тематичну мізансцену боротьби між двома партіями (Червоної та Білої троянд) таким чином. Виходили два воїна, два представника ворогуючих партій. У руках тримали довгі мечі. Воїни роздягалися до пояса, і на них на­кидали величезну карту країни. У даному випадку це була карта Англії. У карті були зроблені спеціальні прорізи для акторів. Починався бій, і глядач спостерігав, як «складалася» та «вигиналася» вся карта країни... Через цю тематичну мізансцену режисер говорив: дивіться, що робиться з країною, народом, коли відбувається ворожнеча та війна.

Наведемо ще один приклад тематичної мізан­сцени у виставі «Взяття Ізмаїлу» (режисер О. По­пов). У даному випадку мова йде про вузлові, цент­ральні мізансцени вистави. «Цього узагальнення ми домагалися і в центральній мізансцені «Взят­тя Ізмаїлу», будуючи її як піраміду з людських тіл, увінчану Суворовим. Це душевна розмова полко­водця вночі перед штурмом. Солдати розташува­лися навколо Суворова, лежачи біля палаючого во­гнища. Тут було все життєво достовірно для біву­аку часу Суворова, і в той же час для тої миті, ко­ли війська піднімалися на штурм; мізансцена зву­чить образно-патетично: Суворов на гребені людської хвилі разом із солдатською масою являє

собою пам'ятник безсмертної воїнської слави російського народу» ¹⁰\

Наведемо ще один приклад, але вже з масової те­атралізованої вистави, що відбувалася на стадіоні. Відкриття Олімпійських ігор у Барселоні. На полі стадіону зібралися кілька сотень учасників масових театралізованих виступів. Вони танцювали, руха­лися під музику, робили різні вправи, перемішува­лися, але ось пролунав урочистий сигнал — і всі учасники, котрі тільки-но виступали, розбилися на кольорові групи, і глядачі побачили в центрі поля викладені з людських тіл п'ять різнокольорових кілець — символ Олімпійського руху, спортивної єдності спортсменів усіх континентів.

За своїм місцем у розвитку сюжету в театралізо­ваних видовищах мізансцени поділяються на:

• експозиційні;

• дійові;

• кінцеві;

Експозиційна мізансцена має функції представ­ництва, вона знайомить глядача з запропоновани­ми обставинами, з відношенням дійових осіб один до одного. Ці мізансцени повинні бути простими й зрозумілими, бо їхня основна функція й мета — до­нести суть взаємовідносин дійових осіб чи окре­мих груп, не торкаючись їхніх складних психо­логічних дій та взаємодій. Тому виникає деяка три­валість цих мізансцен. Це дає глядачеві можливість довгий час тримати дію в полі зору. Напри­клад, Відкриття Олімпійських ігор у Барселоні. На Центральний стадіон запрошуються спортивні де­легації всіх країн, які братимуть участь у цьому спортивному святі. Вихід спортивних делегацій, їхній прохід навкруги поля дають можливість гля­дачеві придивитися до кожної делегації, поспілку­ватися з ними. Експозиційна мізансцена будує­ться на першому плані, може йти й на останньому, але завжди на якомусь фоні. Фон дозволяє гляда­чеві зосередити увагу, не дозволяє відірвати погляд від головного. Як правило, експозиційна мізансце­на потребує оформлення, а в масових театралізо­ваних святах — ще й дикторського тексту. Це по­глиблює зміст мізансцени, надає їй масштабності.

Дійові мізансцени можуть бути швидкими та стрімкими у порівнянні з експозиційними (але це залежить від характеру конфлікту, динаміки роз­гортання дії). Чим сильніше розгортається бороть­ба, чим гострішими стають конфлікти, тим динамічнішими будуть мізансцени. Ці мізансцени через наскрізну дію ведуть протиборчі групи до їхньої кінцевої мети.

Кінцеві мізансцени повинні бути чіткими за ма­люнком, гострими й виразними за своєю зобра­жальною формою. Глядач, насамперед, сприймає форму мізансцени, котра має вирішальне значен­ня для правильного сприйняття всієї вистави. Кінцеві мізансцени повинні залишати у глядача чіткі враження, які він отримає з переглянутого видовища, а режисер повинен закласти в них кон­кретну та ясну тематичну думку.

Наприклад, святкування 175-річчя з дня народ­ження Т. Г. Шевченка. Свято відбувалося на стадіоні в місті Чернігові. Фінальна мізансцена: на стадіоні з'являється великий портрет Кобзаря. З усіх проходів стадіону до портрета Кобзаря вихо­дили всі творчі колективи, що брали участь у святі. Вони групувалися навколо портрета, запалювали свічки пам'яті. Увесь стадіон, як учасники свята, так і глядачі, в єдиному пориві виконували «За­повіт» великого сина українського народу.

У наведеному прикладі фінальна мізансцена зву­чить образно-патетично і являє собою згуртування всього українського народу навколо свого коріння.

У сучасній режисурі існує кілька принципів побу­дови мізансцен. Наприклад, режисери знають, що мізансцени, котрі будуються по колу, створюють враження замкненого простору, а діагональні мізан­сцени — найдинамічніші на сценічному майданчи­ку; головне полягає в тому, щоб всі мізансцени були виправдані, відповідали вимогам вистави.

Зупинимось на основних принципах побудови фронтальних і діагональних мізансцен.

Фронтальні мізансцени будуються по лінії рам­пи, використовуючи переважно перші плани. Во­ни розраховані на пряме спілкування виконавців із глядачем.

Діагональні мізансцени дають режисеру більше різноманітних можливостей, наприклад:

а) вирішують простір у глиб сценічного майдан­чика;

б) створюють сприятливу можливість для вико­ристання експозиційних моментів;

в} містять у собі велику динамічність дії у вико­ристанні простору, дають змогу побудувати співвідношення окремих дійових осіб. «А втім скрізь і завжди прямолінійно нав'язувати акто­рам готовий, заздалегідь розроблений малюнок нерозумно» ^І0г. Щодо принципу побудови мізан­сцен взагалі: «коли би робите виставу на засадах психологічного театру, то мізансцени визнача­тимуться психологічним моментом. Коли ви ро­бите виставу у плані життєво-психологічного театру, то — всяким моментом на сцені: місцем, речами, що відповідають певній аналогії в житті. Коли ж ви ставите виставу у плані побутовому, то побут у великій мірі визначає мізансцени, оскільки ви це маєте показати» .

Але що ж живить фантазію режисера, коли він приступає до побудови мізансцен? Перш за все, це його спостережливість та емоційна пам'ять. Пам'ять занотовує і відкладає у мозок все, що відбу­валося і відбувається в житті режисера та його ото­чення; спостережливість за життям, за подіями, підказує йому різноманітні сюжети. Допомогу в мізансцені можуть надати режисеру численні кар­тинні галереї, музеї, художня література. Вони

завжди підштовхнуть до найкращого розміщення у виставі дійових осіб, найкращої побудови худож­ньо-образних мізансцен.

Вивчення художньої літератури, художніх творів (живопис, графіка, скульптура) збагатить фантазію режисера, застереже його від штампів.

Будуючи мізансцени, режисер має знати, що існує багато «ворогів», котрі заважають працюва­ти. Це, насамперед, «розведення» (термін існує в театрі і в художній самодіяльності). Сутність його в тому, що режисер «розводить» виконавців за визна­ченими ним місцями, не враховуючи внутрішні психологічні та дієві потреби.

Формалізм — це інший ворог. Режисер за основу побудови мізансцени бере зовнішню сторону, шу­кає красивість, забуваючи про внутрішній зміст.

Є ще такий ворог, як повторення з вистави у ви­ставу вже знайдених і декілька разів випробува­них мізансцен, тобто штампів тощо.

«Мізансценування — велике мистецтво. Куль­тура мізансцени — свідчення смаку режисера, йо­го гострого бачення сценічної ситуації, точної оцінки конфлікту й суті дії. Винахідлива мізансце­на показує, що режисер знає таємниці людського тіла, а також свідчить про його вміння брати до уваги фізичні якості актора, про мистецтво ко­ристуватися річчю на сцені, відчувати простір, ритм, колорит, світлотінь, поєднувати, синтезу­вати зміст і форму. Уміння побудувати гар­монійну лінію мізансцен підтверджує наявність композиційної майстерності — професійної озна­ки режисерського обдарування»

Декілька слів про побудову масових мізансцен. Жодна масова сцена неможлива без уміння ре­жисера будувати мізансцени. Мізансцена — це найвиразніший прийом для зовнішнього розташу­вання акторів, який розкриває внутрішній процес їхньої взаємодії. Режисер через мізансцену може розповісти глядачеві, яке завдання тепер виконує актор, чим на даний час він живе. Будь-яка мізан­сцена народжується під впливом режисерського бачення тієї чи іншої сцени. Але мізансцена — це не тільки розташування акторів на сцені, але й їхнє переміщення у сценічному просторі. Взаємне роз­ташування діючих осіб на сцені називається угрупуванням. Є найважливіше правило для сценічних угрупувань: партнеру, який на даний момент веде основну думку сцени, — створювати найвигідніше положення по відношенню до глядача.

За своїм значенням при побудові та розкритті змісту сцени, мізансцени загалом поділяються на дві категорії: основні й перехідні.

Перехідні (сюди входять функціональні й експо­зиційні мізансцени), котрі не мають змістовного значення, формують у рухах актора безпе­рервність логіки дії.

Основні мізансцени (психологічні та тематичні) служать для розкриття головної думки номера,

епізоду, мають свій розвиток відповідно з наростаю­чою динамікою наскрізної дії.

До основних видів мізансцен належать:

1. Симетричні та асиметричні. В основі побудо­ви симетричних мізансцен лежить рівновага, тоб­то маємо центральну точку а по боках розташову­ються інші частини композиції. Принцип побудо­ви асиметричної мізансцени полягає якраз у пору­шенні цієї рівноваги.

2. Фронтальні та діагональні. Про побудову цих мізансцен говорилося вище.

3. Мізансцени хаотичні та ритмічні.

Побудова хаотичних мізансцен використо­вується режисером у тих випадках, коли треба пе­редати, підкреслити збентеження, хвилювання людської маси. Проте, це не означає, що актори переміщуються так, як їм заманеться. Режисер на репетиціях вибудовує цю хаотичність.

Сутність ритмічних мізансцен будується на по­вторенні знайомого малюнка, котрий несе змісто­ве навантаження. Наприклад, в одній із теат­ралізованих вистав пролог «Ми — не раби» мав ритмічну побудову мізансцен. «П'ятдесят вико­навців тримали перед собою великі фанерні щити, на яких були намальовані важкі чорні кайдани. Поєднання ланок у пластичному малюнку ство­рювало враження великого ланцюга, що повільно розгойдувався. Народжувалися звуки «Мар­сельєзи». Ланцюг завмирав, раптом із нього випа­дала одна ланка, і виконавець різко повертав щит зворотною стороною. Жовто-синя пляма, як пра­пор, злітала над головою і над кайданами. Викона­вець падав разом із «прапором», а ланцюг замикав­ся, і знову починалося розгойдування. Звучала знайома мелодія. Кайдани розривалися вже в декількох місцях. Після третього повтору розгой­дування ланцюг повністю розривався і над голова­ми виконавців починав майоріти великий плакат з написом: Ми — не раби» ¹⁰⁵.

У режисерському арсеналі наявні барельєфні, мо­нументальні, побудовані за принципом кола, а також побудовані за принципом шахів масові мізансцени.

Режисеру необхідно пам'ятати, що мізансцена тільки тоді досягає мети, коли є найточнішим пла­стичним втіленням і співзвучна до дії вистави. Побудова барельєфних мізансцен. Барельєф — це прикраса архітектурних спо­руд. Інколи він розміщується на постаментах пам'ятників. У мистецтві режисури барельєфна побудова мізансцен виникає тоді, коли з'являють­ся різні ніби застиглі угрупування, котрі згодом «оживають» і беруть участь у виставі. Інколи у ви­ставі глядач зустрічає знайомі барельєфні компо­зиції, бо режисер «переніс» їх із відомих архітек­турних споруд.

Будується барельєфна мізансцена в напрямку, паралельному до рампи. Вони часто з'являються як епіграф до масштабних театралізованих заходів.

«Принцип монументальної побудови — фіксова­на нерухомість («стоп-кадр») діючих осіб у визначе­ний час для виявлення внутрішньої напруги дано­го моменту».

Принцип побудови мізансцен у шахматному по­рядку: виконавці розташовуються не один за од­ним, а шеренгою в декілька рядів на певній відстані один від одного, як на шахматній дошці.

У видовищі образна структура отримує завер­шене втілення в процесі мізансценування. Пробле­ма мізансцени є основною. Композиція мізансцен, їхня загальна побудова, кінцеве закріплення ство­рюють конкретно-чуттєву плоть видовища. У гос­троті, своєрідній Індивідуалізації мізансцен вияв­ляється мистецтво режисера, визначається його творче обличчя.