27. Особливості філософії Київської Русі. Іларіон Київський.

У добу Київської Русі в результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою філософська думка набувала якісно нового змісту. Центрами духовного життя Київської Русі були монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів.

У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «Повість временних літ», авторство якої приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філософствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, про взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й Диявола.

На процес формування української філософії вплинула ідея можливості отримати знання через «Софію-мудрість» (принцип софістичності). «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа світу», вважалася основою інтеграції Бога, людини й світу. Отримання людиною «софійного» знання було водночас і пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння спричинило «софійне» спрямування релігійно-філософських поглядів Київської Русі. Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, було серце. Лише завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Така світоглядна позиція в подальшому отримала назву «кордоцентризм». Що ж до розвитку філософської думки Київської доби, то він завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції.

Отже, у філософії Київської доби переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу — як результату його творення. Історія розглядалася крізь призму вічного конфлікту добра й зла (Бога й диявола). Складовими філософських знань стали патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

28. С. Сковорода – фундатор філософії українського духу. Гуманістичний характер вчення про спорідненню працю.

Григорій Савич Сковорода ( 1722— 1794рр.) — один з найвідоміших українських філософів, педагог, поет, мандрівний філософ-проповідник. Основоположною ідеєю (філософським кредо) Г. С. Сковороди став винайдений ним закон елімінації важких справ — «те, що потрібно, не важко, а те, що важко, — не потрібно». Цейзакон є прикладом пошуку практичних засад філософії, що можуть привести людину до щастя (найвищого блаженства). Розвиток практичної філософії став головною метою філософських пошуків Г. Сковороди.

Основним предметом інтересу філософа були релігія та мораль. Релігію й Бога Г. Сковорода аналізував з пантеїстичних позицій. Матерію він трактував як вічну й безмежну природу, яка в своєму саморозвитку керується власними законами. Філософ уважав, що природа й Бог тотожні. Бог є першопричиною дійсності, формою, яка організує матерію та появу людини в матеріальному світі. Він є всюди, але побачити його неможливо, бо він невидима натура (пантеїзм).

Згідно з концепцією світобудови «двох натур» Г. Сковороди, весь світ, що оточує людину, має «дві натури» — зовнішню, видиму (матеріальну) й внутрішню, невидиму (Бог). Натури перебувають у певному взаємозв’язку, взаємозалежності, що впливає на розвиток світу загалом.

Одночасно з теорією «двох натур» Г. Сковорода розробляв теорію «трьох світів». Остання мала дати відповідь на питання про сутність предметів та явищ світу. Згідно з нею, уся дійсність поділяється на «три світи» — «макрокосм» (природа), «мікрокосм» (людина) й «світ символів» (Біблія). Кожний з цих світів водночас складається з «двох натур» — видимої та невидимої, внутрішньої (духовної, Божої) та зовнішньої («тварної», «сотворенної», матеріальної).

Згідно з Г. Сковородою, через самопізнання людина пізнає Бога, а отже, світ і природу. У цьому — основна ідея антропологізму Г. Сковороди. Головним інструментом пізнання істини життя стає серце. Почуття, які знаходяться в серці, стають критерієм істини. Філософ уважав, що людина може досягти щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будь-якому разі головною умовою його досягнення стає відповідність діяльності й вчинків людини потребам внутрішньої натури, виявом чого є спорідненість («сродність») праці. Інакше кажучи, людина повинна узгодити душевні бажання з можливістю їх реалізації в об’єктивній дійсності. Суспільна гармонія, за Сковородою, можлива лише в тому суспільстві, в якому створено умови для «сродної праці», й навпаки, суспільство, яке цьому не сприяє, є суспільством дисгармонії й зла, де не може бути реалізоване просте людське щастя.